asyan.org
добавить свой файл
1
Микола АНІСІМОВ

ДВІЙНИК



І


Янсіп недолюблював медиків. Але відтоді, як над планетою зависла ця страшна загадкова пандемія і для боротьби з нею було підключено всі центри, йому тепер часто доводилося мати справу з представниками медицини. Ї все ж одного з них він по-справжньому поважав. Це був Арксі, - друг дитинства. З дитячих літ Арксі відзначався неабиякими здібностями і, напевне, міг би досягти успіху в будь-якій галузі, та. образ медицину, яка багатьом, коли майже всі хвороби зникли, здавалася безперспективною. Однак, ставши медиком, Арксі зумів і тут виявити свій талант. Дуже скоро його було призначено помічником голови медичного центру планети, і він міг би спокійно заглибитися у вивчення бактерій, яких астронавти спеціально привозили з далеких систем, коли б не... Янсіп не міг зрозуміти, чому такий дійовий потенціал, що успішно розв’язував проблеми захворювань на дружніх планетах, не може справитися з якимсь там головним болем у себе вдома. Черяз це навіть взаємини з Арксі дещо охололи...

Зранку в Янсіпа розколювалась голова, та згодом біль вщух. Почуваючи млосну нудоту, яка завжди наступала після такого приступу, він все ж поїхав до Арксі. Відверто кажучи, йому зовсім не хотілося їхати до товариша, та дуже вже той наполягав на зустрічі.

Блакитне небо радувало своєю свіжістю і вселяло бадьорість. Проте цього вистачало ненадовго. Коли зійде третє сонце, все стане інакшим. Янсіпа не раз дивувала та витривалість, яку повинні були мати предки, щоб вижити у такій спеці без термогасників. Подекуди на небі почала з’являтися жовта паволока.

“Скоро ввімкнуть термогасники”, - подумав Янсіп, і раптом його увагу привернуло дивне, ледь помітне світіння, що з’являлося то тут, то там. Знову це світіння!.. Янсіп замислився. А що коли його гіпотеза близька до істини? Але як це перевірити? Від таких думок ставало моторошно...
- А, Янсіп! Заходь, друже, - обличчя в Арксі було незвично блідим. - Сідай. Зараз ввімкну “холодильник”.

Арксі підійшов до стіни і натиснув на кнопку. М’яко запрацював кімнатний термогасник, і приємна прохолода розлилася по приміщенню.

Янсіп мовчки сів у крісло. Обрій уже освітлювали промені третього сонця, і Арксі затягнув штори.

- Слухай, Янсіпе, я хотів з тобою зустрітися... щоб повідомити про дещо надзвичайно важливе... - Арксі дуже нервував, вся його поведінка свідчила про це.

Та ось він замовк і ніби злякано замкнувся. Янсіпа це почало дратувати.

- Ну?

- Старий, я... ось-ось помру, - в затуманеному погляді Арксі відчувалась якась приреченість. - Я це відчуваю і вчора все зрозумів...

- Та що з тобою, Арксі?! В чому справа?

“І це говорить один з провідних медиків”, - подумав він.

- Вчора в мене був такий сильний приступ, що я двічі втрачав свідомість, - Арксі безсило перевів подих. - Проте ти майже не знаєш, чим ми займаємося. Три роки ми б’ємося над цим лихом, і єдине, що нам вдалося, - це точно зафіксувати ознаки наближення смертного кінця... - Арксі допитливо подивився в очі товаришеві, - Після двох приступів із втратою свідомості дуже скоро настає третій і... кінець...

- Може, це ще не так, Арксі? - після гнітючої мовчанки глухо запитав Янсіп.

- Та ні, старий, на жаль, це так!..

Через прозорі термостійкі жалюзі проникало яскраве світло. День досягав апогея.

- Крім того, Янсіпе, - знову заговорив Арксі, - я давно хотів тобі сказати... це не просто хвороба, тобто... я певен, що це зовсім не хвороба!

Янсіп здригнувся, наче крізь нього пройшов електричний заряд. “Невже Арксі теж...”

- Трохи розуміюся на своїй справі, старий, - вів далі медик, - але тут зовсім інше. Не хочу нічого остаточно стверджувати, і все ж, думаю, справи надзвичайно серйозні. Мені здається... - тут він раптом змовк.

- Що, що, Арксі? Говори далі!

Арксі не відповідав. Він тупо дивився в куток. Там щось поблимувало. Потім світіння в кутку зникло, а з’явилося вже аж під стелею. “Світіння!” - Янсіп похолов. - А що коли мої здогади - правда?.. Ось і Арксі...” Світіння враз пропало.

Друзі оніміло переглядались, пригнічені якимось незносним тягарем.

- Послухай, Янсіпе, - майже вигукнув Арксі. - Це ж катастрофа, катастрофа!..

- Не впадай у відчай, друже мін. У тобі говорить страх.

- Так, старий, так! Саме страх! За всіх нас, за всю планету! Ти знаєш цифри? Ні? - Арксі болісно посміхнувся. - Так от, наші сумлінні статистики підрахували: з часу появи пандемії, тобто за три роки, населення планети зменшилося на два проценти. На два проценти!.. Ти щось розумієш? - Обличчя в Арксі стало червоним, як захід. - І всі вони померли від цього пекельного головного болю. Ти мене розумієш, старий?..

Арксі знову похилився в кріслі і заплющив очі.

Хоч і працював термогасник, Янсіпові стало душно.

Мозок свердлила божевільна думка: “Невже все правда? Невже правда?..”

- Арксі, друже! Не падай духом! Тримайся. Я мушу йти. Ми ще побачимо... - він погрозив кулаком у повітря. - Мені терміново треба повернутись до себе. Не здавайся, Арксі. До зустрічі...
В астрофізичному центрі, де Янсіп працював головним інженером відділу фізики ближнього космосу, було дуже шумно. Люди в малинових халатах метушилися, нічого не роблячи. Всі були вкрай збуджені.

- Що сталося? - Янсіп зупинив молодого фізика.

- Померли двоє з управління траєкторій, - кинув той і побіг далі.

Янсіп швидко зайшов до свого кабінету. Відразу відключив весь зовнішній зв’язок і ввімкнув емісійний захист. По внутрішньому селектору він зв’язався з двома своїми однодумцями, Олпетом і Дораном, і попросив їх негайно зайти. Через хвилину ті вже були в нього.

- Доране, замкни двері.

Доран мовчки повернув ключ у дверях і сів біля Олтепа.

- Друзі, - почав Янсіп, не підводячи голови, - друзі мої, про нашу гіпотезу ніхто, крім нас трьох, не знає. По-моєму, настав час вживати якихось заходів. Яких, ми поки що не знаємо. Ясно одне: треба сповістити хімічний центр. Зв’яжемося по каналу... - тут він запнувся, згадавши про світіння. Емісійний захист виключений, але...

Доран і Олпет уважно дивилися на Янсіпа і мовчали. Янсіпа вразив вираз їхніх очей, точніше, відсутність в них будь-якого виразу.

- Що з вами?

- Нічого, - разом відповіли Доран і Олпет.

- Голови не болять?

- Ні.

“Напевне, після приступу”, - співчутливо подумав Янсіп і вже не так збуджено вів далі:

- Тоді ось що. Зв’яжемося з хіміками і викладемо їм свої міркування. Але треба бути дуже обережними. Я навіть не певен, що наш емісійний захист... - тут він знову запнувся і озирнувсь.

Доран і Олпет дивилися на нього, як йому здалося, байдуже. “Якісь вони дивні сьогодні”, - знову подумав Янсіп.

- Отже, яка ваша думка щодо цього?

- Ми з тобою згодні, - слова Олпета прозвучали ніби звідкись здалеку.

- Добре. Отже, зв’язуватися з хіміками по... нашому каналу, а далі вирішуватимемо разом, - тихо сказав Янсіп, відчуваючи, що починає боліти голова. - Ідіть до себе і працюйте. Тут ще ця пригода, просто голова обертом іде, - зітхнув Янсіп і витяг з кишені таблетку біозину, наперед знаючи, що вона не допоможе.

Співробітники вийшли. “Чому вони сьогодні такі мовчазні? І якісь дивні, наче їх підмінили...” Думки, одна похмуріша за одну, роїлися в голові, що й так розколювалася від болю. Янсіп ліг і заплющив очі. Треба було думати, аналізувати, але в скронях вистукувала кров. Чомусь яскраво сплив у пам’яті один епізод, ще з того часу, коли стартував зореліт “Атемок”. Його маршрут пролягав у район червоних планет, де треба було провести заміри і встановити причини зміщення цих планет у бік зовнішнього кільця. До складу екіпажу входили троє астронавтів і четверо вчених. Серед них був і близький товариш Янсіпа, теж фізик, його й попросив Янсіп дати з корабля неофіційну радіограму. В призначений час апарат стартував і зник у глибині неба. Пізніше, уже сидячи в себе в кабінеті, Янсіп почув умовні сигнали з космосу. Він кинувся до приймача і натиснув на кнопку дисплея. Засвітився екран і видав радіограму: “Янсіпу. При старті боліли голови в трьох. На висоті одного планетарного радіуса від поверхні біль враз зник і вже не поновлювався. Ідемо своїм курсом. Почуваємо себе нормально. Тінез”.

Та дальші події закрутили Янсіпа, і він більше мучився своєю розгадкою, аніж діяв. А тепер треба поспішати...


II


...Звістка про смерть Арксі прийшла несподівано. Нею почався огляд новин за минулий вечір. Смерть товариша настільки приголомшила Янсіпа, що спочатку аж апатія охопила. До себе в центр він вирушив пішки. Янсіп і раніше любив робити такі прогулянки, щоб дихнути свіжим повітрям, побути на природі, відчути вранішній ритм життя. Але сьогодні йому хотілося побути на самоті. Янсіпа зовсім не цікавив зовнішній світ, здавалося, він втратив усі барви, наче хтось бездушно змив їх з дерев, трав, будівель, з усього, що рухалося вулицями, і навіть по небу пройшовся брудним пензлем. Рідна планета ставала чужою. Янсіп ішов, немов у тумані...

В коридорі вісімнадцятого поверху, де розміщався його кабінет, було людно. Коли Янсіп вийшов з ліфта, співробітники притихли, і їхні співчутливі погляди були звернуті до нього. Усі розуміли, як боляче переживає Янсіп втрату друга і однодумця, і готові були висловити йому свої співчуття. Проте зараз йому було не до того. Янсіп рішуче прямував до свого кабінету, щоб все заново обдумати і негайно діяти.

“З хіміками зв’яжуся сам”, - вирішив він, відмикаючи двері. Зайшовши, він швидко попрямував до столу, та тієї ж миті завмер посеред кабінету, наче вражений громом, його крісло було зайняте. У ньому вже сидів... він сам, Янсіп!..

Стоячи у найбезглуздішій позі перед столом, Янсіп зловив себе на тому, що його руки обмацують тіло. А очі не могли відірватися від того, хто сидів у кріслі. “Це галюцинація!”- промайнуло в голові. Однак таке припущення довелося відразу ж відкинути. Не було сумніву: перед ним - людина. “Та ні, це не галюцинація! Це... ніби я сам. Але ж... я ось, тут. Що за мана?! Я - це я. А от хто він?..” Трохи отямившись від першого потрясіння, Янсіп ступнув крок до столу і тремтячим від збудження голосом спитав:

- Вибачте... поясніть, що це означає? Хто ви?

- Я - Янсіп, - десь ніби з глибини пробився голос того, з-за столу.

Від сказаного Янсіп аж похитнувся. “Треба заспокоїтись і зосередитися, - гарячково заметались у ньому думки. - Це, напевне, жарт. А якщо й жарт, то... незвичайний”, - вирішив Янсіп і майже весело мовив:

- Гаразд, друже. Поясніть мені толком, хто ви, навіщо все це і як вам вдалося досягти такої схожості зі мною? Я спробую зрозуміти.

Янсіп роздивлявся чоловіка, що сидів у його кріслі, і думав: “Схожість неймовірна. От тільки очі якісь білі, ніби вицвілі. Навіщо ця комедія?.. Добре, що вчора забув вимкнути магнітофон. Хтозна, що буде далі...”

Кабінети всіх провідних спеціалістів планети були оснащені записувальними пристроями з дистанційною передачею фонокасети по каналу “сигма”. Це було зроблено з метою спрощення обміну інформацією, і тепер усі цікаві розмови, обговорення та наукові суперечки могли бути записані і відразу передані у вигляді хвильової фонокасети всім абонентам, тобто всім, у кого встановлені подібні пристрої. З невідомих нікому міркувань кнопку вмикача пристрою майстер прилаштував на пульті селекторного зв’язку на столі, а кнопку передачі фонокасети виніс на вікно, поруч з кнопкою жалюзі. Такі записувальні пристрої були новинкою, але їх за традицією все ще називали “магнітофонами”.

Двійник Янсіпа сидів так, наче вік зрісся з кріслом. Жодного руху, хоч би яке здригання жилки, на його лиці - нічого цього помітити не можна було. Тільки у вицвілих очах відбувалося якесь безперервне пульсування. Він, не кліпаючи, дивився на Янсіпа і мовчав, а Янсіп не міг визначити, про що той зараз думає, що він взагалі наміряється зробити або сказати. Це почало дратувати.

- Ось що, добродію, - не витримав він, - або кажіть все до кінця, або йдіть геть. Мені ніколи. І крім того... ви займаєте моє місце.

- Сядь!

Такої різкої відповіді Янсіп не чекав.

- Як це? Чи не здається вам...

- Замовкни! - пролунало ще суворіше. - Замовкни і слухай!

Янсіп сів навпроти, і мимоволі в його душу почав закрадатися страх. Незнайомець випростався в кріслі і з шумом опустив обидві руки на стіл.

- Твоя гіпотеза, Янсіпе, зовсім не гіпотеза і навіть не проблема. Це реальність.

Фраза, кинута незнайомцем, прозвучала в Янсіпових вухах вибухом, який буває при старті зорельотів.

- Що?! Що ви сказали? - схопився Янсіп. - Поясніть! Хто ви? Що все це означає!?

- Сядь і слухай. Я поясню, - протяжно і загадково сказав двійник.

Янсіп скорився. Серце готове було вискочити з грудей.

- Так, Янсіпе. Троє на цій планеті майже здогадалися про все і один з них - ти.

- Хто ви? - вперто повторював Янсіп. Двійник зробив затяжну паузу.

- Я - твоя точна копія. Я - твоя модель і водночас я - частина того високоорганізованого розуму, про який ти здогадувався. Ти мав рацію, нас майже не можна побачити. - Янсіп-другий раптом засміявся: - “Нас” - звучить безглуздо. Існує лише згусток мислячої матерії, який не має форми і кольору. Це єдиний мислячий організм, здатний всепроникати і всеосягати. Це надзвичайно унікальний вияв життя, вище творіння Всесвіту. Крім того, я чи ми, як хочеш, можемо переміщатися на незміримо велетенські відстані і створювати моделі практично всіх предметів та істот, які зустрічаються нам. Прикладом того можу бути я - твоя модель.

Великі краплини поту заблищали на обличчі Янсіпа.

- Скажіть, - глухо мовив він, - ви... охопили всю нашу планету?

- Так.

- З якого часу?

- А ви хіба не здогадуєтесь? - у свою чергу запитав двійник.

Щось схоже на в’їдливу посмішку з’явилося у виразі його обличчя.

- Не зовсім, - сказав Янсіп, - з вашим існуванням я пов’язував біль голови, але характер цього зв’язку...

- Ха-ха! Характер зв’язку, - розвеселився двійник - невже тобі й досі не ясно, що мисляча матерія існує за рахунок енергії біострумів, які йдуть з мозку людини, тобто в даному разі - всіх людей вашої планети...

- ...І якщо вам мало вільно випромінюваної енергії, то ви висмоктуєте більше, викликаючи біль у голові, виснаження мозку і смерть?! - гнівно вигукнув Янсіп.

- Ти не помиляєшся, друже. Коли матерія відчуває нестачу енергії, вона стимулює її великий вихід з мозку. Ми не винні в тому, що ви такі слабенькі.

Янсіп почервонів:

- То ви живитеся нами! Але ж це канібалізм! Це ж... ви паразити!..

- Чому? - цинічно заперечив двійник. - Адже до винайдення штучної їжі ви теж харчувалися тваринами, яких ви вбивали. Хіба не так?

- Так! Усе так! Та все ж ми перейшли на штучне харчування, коли досягли вищого щабля розвитку, і давно вже не чіпаємо тварин. Тепер вони у нас живуть вільно...

- Не будемо обговорювати цієї проблеми, - двійник зробив паузу. - Ми довго обирали вид енергії для свого існування, багато перепробували і зупинилися на біоенергії мислячих істот, у даному разі вас, людей.

Все, що чув Янсіп, здавалося йому жахливим сном. Невидимий гігантський спрут обплів планету і висмоктує життєву енергію людей, методично, поступово, з кожної людини, поки та не помре від виснаження. У пам’яті спливає образ Арксі, і Янсіпу стає нестерпно боляче... Арксі вже немає. Зате є робот, цей живий злочинець-манекен, та ще й у його, Янсіповому, образі.

- І як довго це триватиме?! - крикнув Янсіп.

Двійник багатозначно розвів руками:

- Поки не вичерпається весь запас енергії.

- Тобто, поки не вб’єте всіх нас?

- Саме так.

- І що ж далі?

- Далі ми перемістимося на іншу населену планету.

Янсіп відчув, що він на грані божевілля. Він не в змозі був усвідомити, як космос міг виродити такий жахливий живий і до того ж розумний організм, який пожирає цивілізації.

- Скільки планет ви вже погубили?

- Важко сказати, - байдуже махнув рукою Янсіп-другий. - Багато. Та це вже нецікаво. Зате зустрічатися з новими істотами завжди цікаво. Наші моделі міжзоряних кораблів уже розшукують такі планети і навіть дещо знайшли.

“Вирватися звідси, скликати раду і... що тоді? Що робити? - билася думка в Янсіповій голові. - Як боротися з невидимкою, яка... скрізь?”

Двійник зміряв поглядом Янсіпа, явно наміряючись щось сказати.

“Тільки хіміки! Так, тільки хіміки! Лише їхній газ “тета” чи “тау” спроможний якщо не знищити, то хоча б відігнати це чудовисько і порятувати планету. Треба негайно втікати і сповістити...” - Янсіп схопився, але тут же осів. Модель, мабуть, мала здатність паралізувати рухи і волю людини.

- Світіння - це теж ви? - раптом запитав Янсіп.

- Ми, - відповів мляво двійник. - Легке світіння, яке доводилося вам спостерігати, з’являється у тій ділянці матерії, де концентрується біоенергія для інтенсифікації процесу мислення.

Після короткої мовчанки подоба-модель вичавила на своєму лику злу посмішку, яка все більше дратувала Янсіпа.

- А тебе не цікавить, чому я прийшов до тебе?

“Справді, чому? І як це я раніше не запитав його?” - подумав Янсіп, але озвався досить байдуже:

- Так чому?

- Щоб убити тебе.

- Що?! - відсахнувся, бліднучи, Янсіп.

- Так, убити. Точніше, анігілювати. Ти вже все знаєш, тому жити тобі більше не можна. Ви втрьох і так додумалися багато до чого, - спокійно пояснив двійник.

“Ми... втрьох? - прокотилося луною в Янсіповій голові, що враз стала свинцевою. Доран з Олпетом. Вони, як і я... Та їм же загрожує небезпека! Що робити? Як попередити?”

Янсіп засовався на стільці.

- Я знаю, про що ти думаєш, - озвався двійник. - Про своїх друзів, правильно? - Очі в нього звузилися. - Так от, їх давно вже немає.

- Як немає?! - скрикнув у відчаї Янсіп, і раптом у ньому щось немов надломилося.

Він зрозумів усе. Доран з Олпетом убиті. Замість них розгулюють ці жахливі моделі-копії! І для нього спрут приготував копію... щоб ніхто нічого не помітив. Тепер зрозуміло, чому Доран і Олпет були такі дивні останнім часом... Та це ж були не Доран і Олпет!.. І з хіміками ніхто не зв’язувався!.. Тепер настала його черга, Янсіпова...

“Як врятуватися?! Як порятувати людство планети? - ця думка обпікала мозок. - Тільки газ!.. Сповістити всі центри. Сповістити хіміків. Адже наша розмова записується!.. Треба тільки передати фонокасету. Лише натиснути на кнопку... Кнопка біля вікна... Треба діяти!..”

- Душно, - вихопилося раптом у Янсіпа. - Закрию жалюзі.

Подоба-модель довго і пильно свердлила поглядом Янсіпа, ніби розв’язуючи складну задачу.

- Ти це можеш зробити, - поблажливо посміхнувся двійник, піднімаючи праву руку з витягнутими пальцями до рівня голови Янсіпа.

Янсіп поволі підвівся, підійшов до вікна і тремтячою рукою натиснув на обидві кнопки. Жалюзі і передавача. Фонокасета полетіла по планеті. “Встиг!.. - промайнуло в його свідомості, і тієї ж миті крісло, в якому сидів його ворог, осяяв яскравий спалах. - Тепер людство житиме!..”

© АНІСІМОВ М. Ю. Пульс безконечності / ЗАБІРКО В. С. Теплий сніг / ФІЛІМОНОВ О. Є. Ілюзіон: Фантастичні повісті та оповідання. - К.: Молодь, 1988. - 304 с. - (Компас).