asyan.org
добавить свой файл
1 2
В 1934 році 4 лютого радгосп виділився в самостійне господарство і став зватись радгосп їм. Луначарського.

Як згадує у своєму листі Ніколаенхо Іван Дмитрович, який був директором школи з 1934 по 1941 рік директором радгоспу був В.М. Максимов, потім Андрійченко Іван Захарович, потім директорами були: Шкляров, а перед війною Сердега Ілля Дем'янович. Головним інженером був ленінградець Чепак, головним бухгалтером Цурканов В.Г. першим керівником політвідділу був славний більшовик-яенінградець Костирєв В. в той час у радгоспі вже був потужний тракторний парк. Були колісні і гусеничні трактори. Хорошими механізаторами були Цшютан Михайло і його брат Микола.

РОКИ ВІЙНИ (матеріал взято з газети "Радянська правда" №102 1981р.)

В роки Великої Вітчизняної війни з території радгоспу окупанти виселили майже все населення, окрім тих, в кого хтось в родині належав дхо німецької національності. Радгосп був пограбований, понівечена багаторічна людська, праця.

Від фашистських окупантів територія радгоспу була визволена 20 березня 1944 року, а вже І квітня цього року радгосп відновив свою діяльність.

СВІДКИ НАШОЇ ІСТОРІЇ (матеріал, взято з газети "Радянська правда" №48 1979р.)

Живими свідками розвитку І становлення радгоспу ім.Луначарського є Арсентій Матвійович Хаецький, Антоніма Матвіївна Хаєцька, Ілля Максимович Сердюк, ЗІнаїда Іванівна Хаецька, Пелагея Іванівна Чокова, Павло Петрович 1 "ладченко та багато інших.

Все життя працювали доярками нині пенсіонерки Ольга Іванівна Хаєцька, Зінаїда Іванівна Безмен, Марія Йосипівна Аполінська. Це пішла супроводжувати радгоспних корів, щоб не дістались ворогові з радгоспу аж до Сталінградської області, доглядала їх там, а після визволення території радгоспу від фашистських окупантів повернулась додому і працювала до старості (1957р.)

З 195Я по 1970 рік директором радгоспу був Лискж Григорій Максимович, За цей час в радгоспі була побулована школа на 560 місць, дитячий садок на 95 місць, їдальня на 50 місць, лазня на 20 чол.5 дорога від станції Мартинівка до центральної садиби (с. Новосілка ) з твердим покриттям^ кошари, майже 120 буутіків для переселенців, магазини та багато іншого,

В 1967 році радгосп мав 91.68 га, землі, з них 6783 га. орної, 2300 голів великої рогатої худоби, 3000 свиней, 7500 овець.

Радгосп мав 50 тракторів, 29 різних комбайнів, 34 автомашини.

Наприкінці ХТХ ст, Землі нашого краю стали власністю баронеси Медем у якої куркулі орендували великі ділянки землі. Куркуль Центер орендував 3860 десятин землі, серед яких були землі і майбутнього нашого радгоспу, На високому пагорбі у 1903 році німець ~ колоніст Єдуард Центер звів гарний будинок.

Старожил нашого села Хаецька Валентина Петрівна розповідає зі слів своєї мами: "За панським будинком був великий сад. В саду жінки перекопували грядки. Мама працювала на "білій" кухні. Інші наймити сіяли пшеницю, овес, ячмінь та інше. Зарплата була 25 крб, на місяць. До пана наймались люди з інших сіл, Селяни-наймити жили в степу в будинках, в землянках, в куренях. Казани, в яких варили їсти замуровували. Село називалось Америцьким хутором. В центрі був великий ставок і криниця-журавель. На протилежному березі була конюшня5 гуртожиток, /де проживали у великих злиднях наймити, Центер був дуже багатий і жорстокий. Колій мама одного разу не вийшла на роботу, та на другий день пан звелів закрити її на декілька днів у комору."

Невдовзі після перемоги Великого жовтня за Ленінським декретом по всій нашій країні почали створювати радгоспи.

Наш радгосп відноситься до одного з найстаріших радгоспів, які були створені на півдні України в перші роки радянської влади. Спочатку в радгоспі працювали робітники з Одеси, Херсону, Возиесенська. Продукція основним чином йшла для потреб Червоної Армії, яка в цей час громила ворогів молодої республіки Рад,

Радгосп в 1920 році був військпромгоспом, тому всі місцеві робітники, які працювали тут на постійних роботах, були військовозобов'язаними.

В 1921 році військпромгосп був перетворений в радгосп, а 15 березня 1926 року він перейшов у Радгоспоб'еднання і одержав назву їм. М.В. Фруше. На базі цього, по суті карликового господарства створюється "Державсортофонд". Його мета - вирощування зернових культур на насінницькі цілі.

У той час у воїнів-хліборобів зароджується патріотичний клич: "Наздогнати і перегнати Америку по виробництву сільськогосподарських культур."

На знак цього вони вирішили назвати своє господарство "Новою Америкою". А було у ньому всього-навсього 20 родин. Нелегко доводилось їм. Не було у них ні тракторів, ні машин.

На 1927 рік у радгоспі постійно працювало 19 чоловік і сезонно - 15 чоловік. Землі було 1826 га. Радгосп мав 6 тракторів іноземних марок, 27 коней і 26 волів, була свиноферма.

З 1931 по 1932 рік радгосп "Нова Америка'* був 4-м відділком радгоспу "Шляховий".

З 1932 по 1934 рік був 2-м відділком радгоспу ім.Будьонного (нині СГВК ім. Тімірязєва).

З 1971 по І 978 рік директором радгоспу був Заїка Микола Васильович. За період свого правління побудував нову контору, а приміщення старої віддав під пришкільний інтернат, почав будувати дороги до с. Нове, х. Очаківський,

У 1975 році за виконання великого. обсягу робіт по благоустрою населених пунктів радгосп на ВДНГ у Москві був удостоєнний срібної медалі та диплому другого ступеня Головного Комітету ВДНГ.

З 1978 по 1996 рік директором радгоспу був Лисекко Микола Олександрович, За цей період були побудовані: нова вулиця, двоповерховий магазин, створений банно-пральний комбінат та інше.

В 1996 році була проведена реорганізація радгоспу імені Луначарського в колективне еільськогоспорадське підприємство ім* Луначарського і першим головою був Чеінлко Василь Павлович.

СЛОВО ВЕТЕРАНАМ РАДГОСПУ (матеріал взято з газет.?* "Радянська Правда" Ж24 І9Н4р.)

У радгосп я прийшов працювати ще підлітком, бо залишився сиротою. Радгосп став для мене матір'ю і батьком.

З дитинства мене цікавили машини. Знайшлися в радгоспі люди, які взялися мене вчити працювати на тракторі. Полюбив я то справу і в 1927 році вже працював на тракторі "Фордзон*', а потім на тракторі "Інтернаціонал". В 1930-му році був бригадиром тракторної бригади. Згодом перейшов на автомашину, працював на похідній автомайстерні.

В роки Великої Вітчизняної війни перебував в рядах Радянської Армії, відзначений 8-ма нагородами. Та ще командування моєї частини преміювало тоді мене баяном, мисливською рушницею та фотоапаратом за хорошу службу.

Після війни я повернувся до свого рідного радгоспу і знову взявся за роботу. 15 років був завідуючим дентальною ремонтною майстернею, а в 1958 році уряд нагородив мене орденом Леніна. З 1960 року працював на похідній майстерні шофером, слюсарем і електрозварювальником.

Звичайно мені давно вже пора йти на пенсію, але у мене ще /досить сил і я працюю, віддаю свої сили для розквіту рідної Батьківщини,

М. Шешко

^ ВСЕ ЖИТТЯ ВІДДАЛА РАДГОСПУ

З 1922 року працювала я в нашому рідному радгоспу лише в 1957 році пішла на відпочинок. Нелегка праця доярки, але я завжди справлялась з нею. Чоловік мій також працював у радгоспі був бригадиром.

1933 році я залишилась вдовою, сама ростила сина, який потім також працював в радгоспі, В роки війни я випроводила його на фронт, а з фронту вже й не дочекалась: загинув у бою мій син.

А я все своє трудове життя віддала радгоспу, Пригадую перші роки радгоспу. Усе тоді робилось вручну, Бувало вивезуть нас, доярок, в степ з коровами навесні, то повертались зж перед снігом.

Жили ми там в курені. Було я важко, але ніхто не покидав роботи, не йшов з трудового поста.

Потім в 30-і роки, радгосп зміцнів, добре розвивавсь. Великої шкоди завдали фашисти, але після визволення від цієї навали, ми знову піднялись із руїн і зараз наше господарство міцне та розквітле.

М'.І. Аполінська

^ РАДГОСП - МІЙ РІДНИЙ ДІМ

В нашому радгоспі я працюю з 1932 року. Тут, в минулому роді, я вийшов на заслужений відпочинок, але не сиджу склавши руки, а коли треба йду працювати, допомагаю радгоспу. Радгосп — мій рідний дім.

Було у нас немало труднощів, але ми їх подолали і добивались успіхів. Я пригадую 1944 рік, коли Радянська Армія вигнала фашистів з нашого радгоспу. Не було комбайнів, залишилось кілька поламаних тракторів, Ми їх зібрали по гвинтику. Скрізь вишукували деталі. І таки пустили тих кілька тракторів. Знайшли недалеко комбайна і притягла його вночі у радгосп. Цю зношену і покалічену техніку ремонтували М. Цииотан, М. Хаєцький, ПГорбенко. Я вчив жінок і дівчат працювати на тракторах, бо ж не було механізаторів. 'Гак Клавдїя Ротар училась тоді ш курсах трактористок,

Зараз як подивлюся, яка в радгоспі техніка, - душа радіє. Зовсім інші й умови роботи мезанізаторів, в багато раз кращі ніж колись. Хоча я й на пенсії, але всеодно відчуваю себе в строю радгоспних механізаторів.

Г. Якименко

^ В ЦЬОМУ Є Й МОЯ ПРАЦЯ

В радгосп я прийшов працювати ще підлітком в 1933 році* Закінчивши курси трактористів» став механізатором. Працював на тракторі до 1941 року, вирощував хліб. Багато гектарів я засіяв і зібрав зниз урожаю!

А в післявоєнні роки довелось працювати бригадиром, зараз працюю слюсарем •- мідником і вулканізатором, Вніс я 20 раціоналізаторських пропозицій, і вони впроваджені в виробництво.

Дивлюсь я на наші радгоспні поля5 на лісосмуги і думаю: ""Тут є й моя-праця, бо яж ці поля не раз обробляв, бо ж ці лісосмуги я ж садив. Я цим горжусь І радію цьому,

А. Хаєцький.

Тільки-но бралося на світ, і сонце мало от-от прорізати круг обрію, вона видибала із хати, спроквола подивилася навкруги, постояла хвшшнку-другу та

й неквапом почовгала протоптаною її ногами стежиною. Учора дощенту зім'яла стареча неміч, крутило в спині, руках, нестерпний біль трощив голову, думала5 що й не підведеться сьогодні, але морозне вранішнє повітря лоскотало обличяя, вдихалося легко і солодко. Аж стрепенулася. Отії морозні ранки вертають Агіловій Олександрі силу» відчуває вона неповторну радість єдності зі звоєю землею. Справді, живе на своїй землі» і більше нічого їй не бажалоея, як умерти туг, де зазнала ударів долі, де було часом і голодно і холодно. Сумно їй і зараз, як думає про дрова і вугілля. Не вистачає тієї маленької пенсії на прожиття. у

Але згадуються і щасливі миті. Яким було житія? А село? Інколи страшно подумати; мине ще п'ятнадоять-двадцять літ (в ліпшому випадку) - і не стане його в чарівному Причорноморському степу, лише пам'ять про нього гарячою цівкою точитиме душі народжених тут дітей за довіку втраченою Батьківщиною. Такі сумні думки неодноразово набридають Олександрі Микифорівні адже зараз вона найстарша жителька села Очаківське. Щемить серце від болю за те, що село на очах зникає. А яке було село!

Село Очаківське має свою давню історію, що сягає своїм корінням в XIX століття. Як і більшість хуторів у нашому краю, засновано боно німцями-колоністами. На початок 20~х рр. ХХст. їх проживало троє. Заселялись по-господраськи, на довго.

Будували будники по обидва боки балки, господарські будови, млин. Вже пізніше, в 40-х рр.9 коли розбирали старі німецькі будинки, зацікавлене розглядали широкі димоходи. Старожили пояснили, одо колоністи коптили ковбасу, шинку, окорочка. Жили розміренним життям, орали, сіяли, вирощували худобу. Але почалася в кінці 20-х років колективізація. Німецьких колоністів, як курйсулів заслали до Сибіру, а в їхні будинки заселили місцеве і прийшле населення. Як розповідають Братчук Григорій Андрійович і Величко Аркадій Олексійович в їх пам'яті збереглися спогади батьків, про створення радгоспу на території хутору Очаківське, хутору Ново-Америцький (тепер село Новосілка). радгосп охоплював величезну територію: теперішнє село Тімірязєїю, село Новосілка, село Козубівка аж до села Мартинівка і називався радгоспом їм. Будьонного. Радгосп зайняв ферми колоністів. Спочатку розводили лише велику рогату худобу. Будівель було мало. Почали будувати квартири барачного типу, на 4-6 сімей. Кімнати була маленькими кожна сім'я мала лише одну кімнату. За особливі заслуги наділяли двокімнатною квартирою. Працювали жителі с. Очаківське на фермі наглядали, доїли корів, вирощували телят.

Так> як хутір Ново-Америцький був меншим за розмірами за кількістю населення ніж Очаківське на території Очаківського було засновано Очаківську сільську раду Веселинівського району. Приміщення сільської ради знаходилося в одному з будинків майже в центрі села. Поряд було розміщено невеличкий сільський клуб, де вечорами збиралась молодь, слухали розповіді, читали газети.

Збільшувалося господарство, багатшим ставав радгосп, краще почали жити люди. Але прийшли нові випробування на долю жителів нашої країни

Розпочалася Велика Вітчизняна війна. З перших же днів розпочалася мобілізація до війська. В Армію забирали молодих сильних, залишились жінки, діти та старі. Треба було евакуювати худобу, евакуювались також комуністи і комсомольці, тому що залишатись на окупованій території було небезпечно, Спочатку в село вступили німці, потім румуни. В селі вони не жили постійно, алише час від часу наїджали, щоб контролювати. Дозволили брати собі ділянку землі. її обробляти, і здавати продукти румунській армії. Більшість населення взяли наділи, адже треба було якось жити, годувати дітей.

Потім почався відступ. Спочатку румунські війська відступили, грабуючи, забираючи з собою все, що могли, потім відступали німці, забирали все, що не змогли забрати румуни.

На території села великих боїв не було. Фронт обминув, пройшовши понад Бугом,

Вступили радянські війська, почали відновляти роботу радгоспів, колгоспів, як згадує Братчук Т.А, У селі Степанівка Вознесенського району було розміщено польовий военкомат.

Военком Сириця займався комплектацією радгоспів і колгоспів кадрами, на основі документів (на кваліфікацію комбайнер, тракторист) давали бронь і залишали в радгоспі. Всіх іншмх мобілізували у Радянську Армію, але війна ще продовжувалась.

В Очаківському також продовжувалась боротьба. Але боротьба з труднощами. Треба було сіяти, орати, збирати врожай. Техніки зовсім не було, коней також забирали. Орали, сіяли коровами, обробляли вручну, переважно

^ ЖІНКИ І ПІДЛІТКИ.

А ось і 9 травня. Радісно сприйняли цю звістку, почали повертатися солдати. Налагоджувалося життя. Не вистачало житла. Збудували спочатку 10 будинків. Але будівництво співпало з переселенням з Західної України у 1946-52 роках селян, представників національної інтелегенції, підозрюваних у зв'язках з націоналістичним підпіллям. З допомогою переселенців збудували ще 4 будинки, пізніше ще 5.

Збільшувалося село. Зростало, міцніло господарство. Знову завели
велику рогату худобу, телят, Привезли 14 свиноматок, з них і розпочалося
свинарство. Потім розвели курей, Таку велику кількість худоби, свиней, птиці
треба було годувати,

Збудували кормозапарник, На 1956 рік господарство нарахувало: 4 тис. корів, 2 тис. телят, 7 тис. свиней. Щоб забезпечити їх водою щоденно привозили 18 бочок по 70 відер води. Працювала своя електростанція. Електр.ик Скрупський Я.М. подавав електроенергію на кормозапарник, ферми, млин і село. Подавали електроенергію за графіком: з 4 години ранку до 12 годин ночі.

Катастрофічно не вистачало води, електроенергії. Парторг радгоспу Панчул Василь Михайлович з допомогою Бабича Павла Кириловича зайнялися будівництвом водопроводу. Допомагали всі жителі. Кожна сім'я мала прокопати траншею 15 метрів для водопроводу. Для хорошої роботи

й неквапом почовгала протоптаною її ногами стежиною. Учора дощенту зім'яла стареча неміч, крутило в спині, руках, нестерпний біль трощив голову, думалад що й не підведеться сьогодні, але морозне вранішнє повітря лоскотало обличчя, вдихалося легко і солодко. Аж стрепенулася. Отії морозні ранки вертають Агіловій Олександрі силу, відчуває вона неповторну радість єдності зі звоею землею. Справді, живе на своїй землі» і більше нічого їй не бажалоея, як умерти туг, де зазнала ударів долі, де було часом і голодно і холодно. Сумно їй і Зараз, як думає про дрова і вугілля. Не вистачає тієї маленької пенсії на прожиття.

Але згадуються і щасливі миті. Яким було життя? А село? Інколи страшно подумати: мине ще п'ятнадцять-двадцять літ (в ліпшому випадку) - і не стане його в чарівному Причорноморському степу, лише пам'ять про нього гарячою цівкою точитиме душі народжених тут дітей за довіку втраченою Батьківщиною. Такі сумні думки неодноразово набридають Олександрі Никифорівні адже зараз вона найстарша жителька села Очаківське. Щемить серце від болю за те, що село на очах зникає. А яке було сеяо!

Село Очаківське має свою давню історію, що сягає своїм корінням в XIX століття. Як і більшість хуторів у нашому краю, засновано воно німцями-колоністами. На початок 20-х рр. ХХст. їх проживало троє. Заселялись по-господраськи3 на довго.

Будували будинки по обидва боки балки, господарські будови, млин, Вже пізніше^ в 40-х


следующая страница >>