asyan.org
добавить свой файл
1 2

Вадим Мицик -


директор Тальнівського музею історії хліборобства,

член Асоціації дослідників голодоморів в Україні

(Черкащина, Україна)
РОЗПРАВА НАД НАРОДОМ (ДО ІСТОРІЇ РЕПРЕСІЙ ГОЛОДОМ НА УМАНЩИНІ ТА СУМІЖНИХ ЗЕМЛЯХ)
Голод в Україні... Здавалося б, що ці слова несумісні. Та з приходом московських більшовиків до влади у нашій країні вони стали невід'ємною складовою їхньої діяльності. Світова наука нараховує 58 голодоморів за останню тисячу років на Землі. Три з них були в найхлібнішому краї за 70 років радянської влади російсько-комуністичного зразка. Чому так сталося?

Імперські сили Росії, в тому числі й московсько-більшовицьке керівництво, дивилося на Україну тільки як на колонію, котру під різними приводами можна було нестримно і безборонно грабувати, вивозити збіжжя для своїх потреб. Ленін до своїх ставлеників в Україні надсилав телеграми з вимогою вивозити побільше хліба. В одній з них він взагалі був категоричним: для потреб РСФСР забрати весь хліб. Крім того, в голоді більшовики вбачали один з найсильніших методів розправи над найдійовішими силами українського народу.

У січні 1918 р. Центральна Рада, аналізуючи ситуацію, в ІУ Універсалі зазначило, що “петроградське Правительство Народних Комісарів виповіло війну Україні, щоб повернути вільну Українську Республіку під свою власність. І посилає на наші землі свої війська — червону гвардію більшовиків, які грабують хліб у наших селян і без ніякої заплати вивозять його в Росію, не зоставлючи навіть зерна, приготовленого на засів, убивають невинних людей і сіють всюди анархію, убивство і злочин”.

Відомий факт, що в Україну з Росії було послано 48 продзагонів. Вони підпорядковувались комісару з продовольства О.Шліхтеру. Ними в грабіжницькому порядку було вивезено в Росію 2 млн 621 тис. 622 пуди хліба. У 1920 р. з України вивезено 4,5 млн пудів цукру. Масово вивозилося зерно: з Поділля — 6 млн пудів, з Херсонщини — 7 млн, з Полтавщини — 4 млн, з Київщини — 3 млн. 1921 р. Україну вже викошував голод, але це не зупинило більшовиків. Вони й надалі вивозили хліб в Росію, а з наступного року — усі харчові припаси. Ретельно виконували розпорядження свого лідера Леніна: “...полный сбор продовольствия на Украине, т.е. 100%, имеет для РСФСР абсолютно коренное значение”.

Безперечно, люди не могли миритися із свавіллям і безчинством більшовицьких неоколонізаторів. На Уманщині восени 1920 р. вибухнуло велике селянське антибільшовицьке повстання, яке охопило села Уманського, Звенигородського, Таращанського повітів. Очолював його П.К.Дерещук — вчитель гімназії, полковник військ Директорії, військовий комісар Уманської округи Української Народної Республіки. Один з його учасників, уродженець с. Вишнополя С.В.Дерещук у Київському ДОПРі 20 липня 1924 р. свідчив: “В 1920 р. у серпні місяці через наше село (Вишнопіль.— Авт.) проходили загони червоноармійців, які дуже вороже ставилися до селян, знущалися над ними, били, забирали худобу, одіж та інше, забрали мало не весь урожай, і через це селяни стали казати, що якби була не Радянська влада, а своя — Українська, то селянам було б ліпше. Почалися балачки, що треба утворити Україну, а як почали брати чоловіків до війська, то хто не хотів їхати до Московщини, куди направляли мобілізованих, то втікали до лісу. По лісах зібралося багато людей з сусідніх сіл, усі вони мали зброю й одганяли червоноармійців від своїх сіл... Після цього повстання мою сім’ю було дуже покарано: червоноармійці спалили нашу хату, забрали все майно, були також арештовані ДПК мої батько і брат...”.

Житель Тального Л.Балабан згадує: “Я ще пам’ятаю голод 1920-х років. Продзагони силоміць забирали зерно в людей. Потім засуха, грошова реформа. Кругом нестатки, голодні й пухлі люди. Держава на них не зглядалася. Аж за непу стало добре жити. Всюди лунали пісні, справляли весілля. Людям дали землю і кредити. А в 1929 р. це все відняли. Хліб забирали, зсипали в кагати. Зерно пріло, гнило, а працівників Заготзерно репресовували. Люди масово помирали. Це була ворожа політика”.

Таке грабіжництво викликало перший голод в Україні 1921—1923 рр. Зазначимо, що це був тільки перший рік більшовиків при владі. Розрахунок російсько-комуністичних керівників був суто політичним: засобами голоду вбити будь-яке прагнення до своєї держави — Української Народної Республіки, будь-яку згадку про неї. Політичний канібалізм був поставлений в основу влади. Голод став одним із засобів боротьби проти українського народу. Це випливає цілком із вказівок Леніна своїм соратникам. В листі до Молотова він пише: “Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, коли не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найшаленнішою і найнещаднішою енергією”.

Із скошеного у 1921 р. збіжжя лише четверту частину було обмолочено. Цього року в Україні голодувало майже 4 млн людей. Як наслідок такого канібальського експерименту більшовиків в Україні у перший радянський голод вмерло до 1,5 млн людей. Запущений кістлявий привид голоду вже не сходив з української землі. Уродженка Жашкова Д.Гуменна, як молода письменниця, була відряджена на Запоріжжя, щоб написати про комуни. Ось що вона побачила через 10 років після революції: “Де б я не заходила на перепочинок, всюди не було чого їсти. Хліба нема!... І до хліба нема!... Хліб “викачали”, щоб їх день і ніч качало, забрали й останнє... голод!.... Селянське господарство занепадає, руйнується... Яка кому користь від цього? А тут ще й привид голоду”. Письменниці влетіло за “реалізм” на всесоюзному рівні за те, що розкрила політику московського центру. А це йшов тільки 1928 р.

Політика гноблення й визиску українського народу посилилася цілковитим наступом на село, коли почалася колективізація. Це було добре видно прогресивним силам не тільки в Україні, а й на еміграції. Уже в червні 1930 р. Еміграційна Рада, яка базувалася в Парижі, звернулася до європейських країн: “Двічі більшовики призвели Україну (в 1921 і 1929 рр.) до голоду. Нема сумніву, що терором і сучасною цивілізацією вони кинуть край в найгірше нещастя... Увесь світ повинен зрозуміти, що Україна знаходиться напередодні справжнього голоду, що пограбована й поруйнована, вона живе з дня на день, що в неї видирають останній шматок хліба, потрібний для її власних дітей...”. Але уряди європейських країн за одностайною згодою не почули голосу України перед страшною катастрофою.

Селяни опиралися колгоспам, злочинним методам влади. Майже в кожному селі відбувалися заворушення — люди з колгоспів забирали своє майно. Щоб приборкати гордий і непокірний народ, московсько-більшовицьке керівництво знову вдалося до випробуваного методу розправи — голоду. Механізм його був розроблений у зореносному Кремлі. Безпосередніми авторами були Сталін, Молотов, Каганович. Щоб запустити його, Молотов двічі приїздив в Україну. Він говорив: “Вопрос сейчас стоит так: будет у нас хлеб — будет Советская власть, не будет хлеба — Советская власть погибнет. А у кого сейчас есть хлеб? У реакционного украинского мужичка и реакционного кубанского казачка. Они не дадут нам хлеб добровольно. Его нужно взять”. Скільки тут ненависті і зневаги! Але ж за нею пішли конкретні справи — хліб силоміць забирали!

В Україну 1932 р. направляються інонаціональні кадри — метрополія посилає своїх сатрапів у колонію. В Харків прибуває другим секретарем КП(б)У П.Постишев. Перед від’їздом Сталін його напучував: “Паша, этим (голодом — Авт.) ты сделаешь больше, нежели Семен своими конниками. На этих слизняков (Петровського і Чубаря — Авт.) не обращай никакого внимания”. В Дніпропетровську за роботу береться Мендель Хатаєвич, невдовзі — секретар ЦК КП(б)У, в Одесі — Євген Вебер. Разом з ними в Україну приїхали різні керівники, уповноважені, чекісти — по 20-30 в кожний район. Це вони й розвернули здійснення сталінсько-молотовського плану: винищення українського народу канібальським методом — голодом.

В кожному селі були створені “ударні (буферні) бригади”, члени яких, незалежно від території, працювали за однією й тією ж схемою: ходили по хатах і нахабним чином забирали в людей не тільки останнє зерно, а й останні крихти. Повсюди вони були озброєні металевими штричаками, якими відшукували закопане зерно. Їх, мабуть, окрилювали слова Постишева: “У мужика нужно забрать хлеб, а его посадить на картофельку”. Але на практиці забирали і картоплю, аби людина геть не мала що їсти. Ось як пише у спогадах Ярина Мицик про діяльність цих “кативістів” (похідне від активістів) або ж “лапацонів” у с. Вишнополі: “Із печі витягували горщики, виливали страву, і, якщо там була якась крупа, все в хаті ставили вверх дном. “Давай приховане зерно!” — кричали. І.Безрідний (Сандола) в Полярушів викинув з горщика варену картоплю і потоптав ногами... Цими узаконеними грабунками “ударні бригади” пришвидшували голод, а голодні дні зробили ще страшнішими”. Отже, хліборобів свідомо прирікали на голодну смерть.

Вже навесні 1932 р. в селах Уманщини голод почав викошувати людей. Район тоді належав до Вінницької обл-ті. Начальник ГПУ-ЧК в Україні В.Б.Балицький, який перед цим працював у Вінниці, почав спершу “обкатувати” сталінсько-молотовський план на Поділлі. В довідці оргінструктора ЦК КП(б)У про стан в Уманському р-ні пишеться: “Знову збільшилося захворювання від голоду, збільшилася смертність. В с. Фурманка лише з 1 по 5 травня вмерло 24 чоловіки від голоду. Є села (Дмитрушки, Фурманка, Ладижинка, Ропотуха), де смертність носить масовий характер. В с. Дмитрушках немає такого дня, коли б не вмирало 5-6 чоловік від голоду. Недоїданням охоплені всі села”. З осені 1932 р. смерть від голоду охопила майже всі райони Радянської України.

На нараді в Харкові Молотов поставив завдання українському керівництву: здати державі майже все зерно. 21 червня 1932 р. від Сталіна й Молотова надходить телеграма: “Никакие уклонения от выполнения... не должны быть допущены ни под каким видом”.

В листопаді 1932 р. вже не було зерна, щоб здавати. Секретар Київського обкому КП(б)У М.Демченко поїхав по селах Тальнівського, Буцького, Жашківського р-нів і поставив вимогу: здати! На місцях ладні були три шкури здерти із селянина. “Бригади з викачки хліба” запрацювали на повну потужність.

Масова смертність від голоду, опухлі, схудлі та озвірілі люди, людоїдство та трупоїдство, голод і холод, хвороби і лиш одна думка — як би щось з’їсти. Ось до якого злиденства, звиродніння і отупіння призвела більшовицька партія наших людей. с. Заліське на Тальнівщині мало 3 тис. 200 жителів. До кінця 1933 р., як встановив член районної організації Асоціації дослідників голодоморів в Україні В.Лагодзя, померло 1100 людей — майже кожен третій. Голод тут розпочався у 1932 р., а сім’ї розкуркулених зазнали його ще в 1931-ому. Ударну бригаду тут очолював присланий з Києва поляк Корніцький, який відзначався жорстокістю. Йому в роботі сприяв і допомагав від Тальнівського НКВС І.Довгань. Решта членів бригади була місцева: У.Бондаренко, Л. та Н.Василенки, Г.Шевченко, Цебенко комсомольці Ф.Гнатенко, Ю.Кулик. Вони вимітали в селян усе із засіків, висипали із горнят пшоно, крупу, горох. Чужі носили шкіряні куртки, а місцеві — одіж розкуркулених. Цю ударну бригаду в селі називали “червоною мітлою”. Виживали лише ті люди, які щось надійно приховали з продуктів, або мали корову. Смертності додала сувора зима 1933-го. До весни помирало по 8—10 душ щодня.

Голод поморочив розум, і людина часто не відала, що робила. По селах ширилося людоїдство. У тому ж Заліському мати з’їла свою дитину, але її впіймали. У Вишнополі (за записами Я.Мицик) була сім’я людоїдів Гальпрейтухів, у якої працівники сільради виявили 6 людських голів у підпіччі. Аж моторошно стає, коли читаєш: “Олександра Рябенко з’їла своїх дітей — Лукію і Петра, Настя Мифодюк зарізала обох дітей і з’їла. Домника Діхтяренко (Махоньчиха) з’їла Танасія Усатенка, Гафію Король та В.Рябоконя. З людського м’яса вона робила колети і носила продавати їх на базар в Легедзину. Микола Довгошия впав і не встав. Коли люди верталися з поля, то тіло на ньому вже було вирізане в кількох місцях.

Деякі з активних провідників голоду доходили до межі цинізму. Так, у с. Дзенгелівці Маньківського р-ну “фундатор колгоспу” С.Гутенко померлих з голоду односельців розсадив на дні ями і попіднімав їм руки як на голосуванні. Одному в руки дав газету. Людей, котрі йшли на роботу, він закликав і говорив, що вони повмирали, а голосують за колгосп, а їм, живим, треба двома руками за нього голосувати.

Вимучені голодом селяни були не в силах справитися з весняними роботами в колгоспах, хоч їх туди приваблювали сякими-такими обідами та пайками. Так було і в Бабанському р-ні. Люди нарікали на такий жахливий стан, але замість того, щоб їм допомогти якимись харчами, партійне керівництво республіки 31 березня 1933 р. постановило максимально укріпити “партийными, советскими, милицейскими работниками и работниками ГПУ таких рассадников разложения колхозников, как Бабанский р-н...”.

Ще в червні поля не були засіяні. Одначе в жодній з районних газет немає і натяку на голод, на те велике нещастя, яке радянська влада наслала на наших людей. В одній з таких газет читаємо, що винні стінгазети, що не мобілізували людей на сівбу й не організували серед них соціалістичного змагання. Яка брехня!... Який цинізм!...

Одними з прискорювачів голоду були грабіжницькі податки. Людей обкладали податками за непосильними нормами, а коли вони їх не сплачували, то приходили члени названих “ударних бригад” і забирали усе підряд, тобто чинили звичайний грабунок. У жителя с. Білашок О.Мельниченка вони забрали корову, хоч сім’я була з 6 душ. Сільрада, не дивлячись на це, наклала на чоловіка податок на здачу молока. І.Стригун та С.Мокровський забрали в нього свиту й кожуха, а через кілька місяців це ж зробили В.Литвинюк та А.Кугай. “Бригада” в складі В.Литвинюка, Г.Колісника, І.Острана, І.Макодзеби дочиста забрала в чоловіка зерно: 303 кг пшениці, 80 — гречки, 40 кг — жита. Інша “бригада” у березні 1932 р.— Ф.Риженко, І.Пашенко, І.Макодзеба забрали 5 кіп необмолочених снопів та 688 кг зерна. Хоч за планом треба було чоловікові здати 56- кг хліба, здерли з нього 1210, тобто на 650 кг більше. За забрані корову й коня також наклали податок. Усю сім’ю прирекли на голодну смерть.

Взагалі 1932 р. з України вивезено 51 млн ц хліба — 70% усього врожаю. Зерна на трудодень людям не дали.

Худоба була поголовно законтрактована. Її не можна було продати, ні самому спожити, а тільки здати в колгосп чи державу. Щоб порятувати сім’ю, житель с. Баланівки Бершадського р-ну Л.Максюта зарізав лоша, а вранці прийшов голова сільради з міліціонером і комсомольцями. М’ясо реквізували, чоловіка арештували. За такий “злочин” чоловік відсидів у тюрмі 5 років, а жінка з синами Мишком та Грицьком померли з голоду. Життя було гіршим від неволі.

Уродженець с. Гордашівки Ф.Біленко (у цьому селі, що коло Тального в голодовку померло 906 душ) згадує: “Весною і літом 1933 р. голодні й померлі люди валялися попід тинами. Кругом мухи, сморід, хвороби. Посеред села стояла кухня. Давали їсти тим, хто йшов на колгоспну роботу, а ні — то подихай. У війну я три роки відбув у концтаборі Маутхаузен. Тут хоч давали, а не забирали сяку-таку їжу. Гіршого фашизму і концтабору, як голод на Україні 1933 року, я не бачив”. Тон у проведенні голоду задавало керівництво села з комуністами і комсомольцями. В селі не пам’ятають прізвища голови сільради. Старожили знають його за призвіськом та піснею про його злочинства:

^ Ще не вмерла Україна,

А прийдеться вмерти,



следующая страница >>