asyan.org
добавить свой файл
1
«Визначна дата»

Будемо в серпні відзначати

Ми святу для міста дату.

Сімдесят минуло років,

Як солдати крок за кроком

Здобували перемогу

Від фашистської облоги.

Їх загинуло чимало

Від смертельної навали,

Що, як хмара налетіла

Й рідне місто захопила.

Ця ворожа сила зла

Харків знищила дотла.

Та народ не відступав

І фашистів відігнав.

Ось нарешті на Держпромі,

Мов червоний сонця промінь,

Стяг наш гордо майорить:

То була щаслива мить.

Й через стільки років тут

Гряне в небі знов салют.

Це на вашу честь, солдати,

Бо змогли нас врятувати;

Хоч важка була дорога,

Здобували перемогу.

Вам уклін всім до землі,

Що не зникли ми в імлі,

Та що мирне небо маєм,

Гордо голову тримаєм.

І за те, що ми свободні,

Вам подякуєм сьогодні.

Харків вдруге народився,

Як від ворога звільнився.

Путь була в вас героїчна.

Слава й пам'ять вам довічна!
Лукаш Микита, учень 5 – Б класу
«Війна очима мого діда»

Був 1943 рік - третій рік війни. Дідусь, Перевернихата Іван Петрович (1930 р.н.), жив у селі Дериївка біля Дніпра. Якось, прогулюючись неподалік від дому, він побачив, що німецькі війська направилися убік села і готувалися до нападу. Мій дідусь був дуже кмітливою та розумною дитиною. І тоді - то, дід, Іван Петрович, відчув недобре, кинувся бігти, як побачив, що у краю Онуфріївського хутора з’явилися радянські танки. Наші війська підійшли до Дніпра, готуючи переправу через величну річку. Дізнавшись, що поруч перебувають фашисти, визволителі загорнули на хутір, щоб його звільнити. Вони розгорнулися і, не зменшуючи ходу, почали громити німців. Протягом кількох хвилин наші танки змели ворогів, проте німці швидко отямилися і викликали підмогу. Розпочався жорстокий бій. Фашисти, помітивши радянські танки, викликали по рації авіацію й розпочалося бомбардування. Ворожі льотчики обстрілювали все, що бачили на землі. Під час перепочинку, німецькі військові змушували дітей приносити їм воду. Підлітки ставили на санчата бочку і тягли. Траплялося, що й заставав бій, тоді діти лягали на землю і перечікували обстріл. За словами дідуся, до них у город впала бомба. Крім корови, яка паслась віддалік, все було зметено вибуховою хвилею: літня кухня і сарай. Величезна воронка довго ще залишалася в городі. Дідусь завжди згадував ті жахливі хвилини, дивлячись на той величезний рів.

Але наші війська зломили опір німців, і ті поспіхом залишали наш край. Це було взимку 1943 року. Після пережитих жахів, дідусь з дітьми пішли до школи, а після уроків й у вихідні дні вони допомагали дорослим відновлювати зруйновані хати й працювали на колгоспних полях. На кожен трудодень видавалося 200 грамів пшениці. Я не знаю, звідки були сили вижити, але вони вижили.

Дуже хочеться, щоб сучасні діти на знали жахів війни!!!

Гарагатий Богдан, учень 5 – Г класу

«Війна очима мого прадіда»

Війна... Як багато говорить це слово. Війна - страждання матерів, сотні загиблих солдатів, сотні сиріт і родин без батьків, моторошні спогади людей.

З кожним роком ми усе далі й далі йдемо від військової пори. Але час не має влади над тим, що люди пережили у війну.

Про неї ми знаємо не багато, більше з розповідей бабусь та дідусів. Ще з малку моя бабуся розповідала мені про її татка – Івахненко Івана Івановича. Він – мій герой. У 1918 році в селі Мурафа, Харківської області, народився майбутній захисник Батьківщини Іванко у сім’ї звичайних селян. Мені є чим пишатися, адже мій дід приймав участь не лише у Великій Вітчизняній війні, а й у радянсько-японській. Не раз йому доводилося прикривати власним тілом своїх товаришів, ставати лицем до лиця до ворога. Радянський солдат умів сміливо дивитися в очі смертельній небезпеці.

Я не злякавсь, коли кулі й снаряди

Падали, наче смертельні дощі.

В час, коли трупами поле вкривалось,

Не розгубився, не втік у кущі. 
(Муса Джаліль,1942р, «Прости,Вітчизно!»)

Солдати служили чесно, без користі. Вони захищали батьківщину, рідних і близьких.

Але на щастя мій прадід вижив у цій війні, одружився, дружина народила йому трьох дочок, переїхав у село Константинівка, де і провів залишок свого життя. Його нагороджено багатьма орденами, відзнаками, медалями. Міські газети писали про нього статті.

Я вдячна своєму прадіду за моє щасливе сьогодення і неймовірно пишаюся цим героєм - моїм прадідом.
Фоміна Тетяна, учениця 10- А класу

«Війна очима мого діда»

Я, Малікова Олена, учениця 11 –Б класу, хочу розповісти про мого прадідуся - Дмитра Денисовича Гуру, учасника Великої Вітчизняної війни.

Війна – це подія, про яку можна говорити багато, але її хочеться забути водночас. Війна -  це мільйони людських жертв, слізні спогади наших дідів та прадідів, які були свідками тієї жахливої події, коли під уламками гранат та свистом куль захищали свою Батьківщину.

Мій прадідусь Дмитро Денисович Гура народився у 1911 році в селі Скрипаї Зміївського району Харківської області. Навчався в школі, закінчив три класи. З перших днів війни встав на захист нашої Батьківщини. У 1941 році, коли йому було 30 років, вже мав великий досвід, як воювати, бо був ще й учасником Фінської війни.

В одному з боїв потрапив у полон до фашистських загарбників. Під час транспортування військовополонених до табору зміг втекти. Після втечі Дмитро Денисович вступив у партизанський загін. Провівши декілька розвідувальних операцій у жовтні 1943 року був призначений на посаду начальника розвідки 2 загону 6 бригади Південного об’єднання. За час керування партизанським підрозділом проявив себе як один із безстрашніших партизанських командирів. Був відмінним розвідником, який знав всі партизанські таємні стежки. За інформацію про його місцеперебування німецькі командири призначали високу винагороду. В одному з запеклих боїв був смертельно поранений…

Мені дуже шкода, що я не змогла побачити його, послухати його цікаві історії.

З кожним роком ветеранів стає все менше і менше, і тому ми повинні цінувати кожну хвилину спілкування з ними, адже вони люди, котрі були свідками тих жахливих воєнних років. Саме їм ми тепер завдячуємо нашим теперішнім щасливим, мирним життям.
Малікова Олена, учениця 10 – Б класу

«Війна очима мого діда»

Війна…Скільки вона наробила горя, скільки життів забрала в небуття, скільки страждань примусила винести. Але наші люди, наші ветерани, колишні воїни – все винесли, все витерпіли. Вони мужньо йшли до перемоги, ніколи не опускаючи очей, ніколи не падаючи духом.

Для моєї сім’ї День Перемоги не просто дата в календарі, а одне з найвизначніших свят. Мій прадід Панченко Андрій Іванович захищав Вітчизну. У роки Великої Вітчизняної війни визволяв Київ, дійшов до Берліна. Андрій Іванович - кадровий військовий. Куди тільки не кидала його доля!

Я часто дістаю нагороди прадіда, розглядаю їх. Мені про них розповідав мій дідусь, який теж був військовим офіцером. Дідусь розповів мені, що Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня прадід отримав уже після війни, через 20 років.
А сталося ось що. Мій прадід, який не дожив дотепер, був нагороджений Орденом Вітчизняної війни II ступеня. Але нагорода десь загубилася і не знайшла офіцера. Одного дня зателефонували з військкомату і мого дідуся попросили прийти, як сказали, у важливій справі. Коли дідусь повернувся, він розповів, що його батько, а мій прадід , у травні 1945 року був нагороджений Орденом Вітчизняної війни II ступеня. Виявилось, що орден йому так і не був вручений. У дідуся перевірили документи й переконалися, що саме він має право прийняти як реліквію нагороду. Сказали - чекати. І от якось увечері до нас додому прийшов офіцер з військкомату й урочисто, у присутності всіх членів родини, передав дідусеві на збереження орден мого прадіда і його орденську книжку.Моя родина зберігає нагороди мого прадіда, які він отримав під час Великої Вітчизняної війни за проявлений героїзм і мужність, і нагороди мого дідуся, які він отримав у мирний час у роки служби у Радянській армії.

Оцалюк Олена, учениця 10 - Б класу

«Війна очима мого діда»

Непевно немає жодної української сім‘ї, якої б не торкнулася війна.

Скільки себе пам‘ятаю, у нас вдома День перемоги – майже сімейне свято.

Коли ще був маленьким, із задоволенням спостерігав, як на це свято збиралися родичі у будинку моїх прабабусі та прадідуся. До пізнього вечора можна було слухати у їх виконанні пісні про війну. А ось розповідати про події тих часів було не заведено – дуже болючими були їхні спогади. Прабабуся моя, Любов Леонтіївна, воювала у батальйоні зв‘язку, а прадід, Олександр Тимофійович, був артилеристом. Вже у двадцять років отримав офіцерське звання і командував батальйоном. Дуже трагічно склалася його доля. Під час битви на Курській Дузі він втратив ногу і повернувся в рідне село інвалідом.

Для другого мого прадідуся, Івана Пилиповича, війна тривала майже сім років. З 1940 року він проходив строкову службу у Прибалтиці військовим фельдшером. Коли почалася війна, навчався в школі снайперів. На його рахунку офіційно підтверджено 15 вбитих фашистів. За це він був неодноразово нагороджений орденами і медалями. Пізніше мій прадідусь закінчив диверсійну школу і був переведений до урядових військ. У 1943 році супроводжував радянську делегацію на чолі зі Сталіним під час Тегеранської конференції. А закінчилася для нього війна аж у 1947 році на Західній Україні. У цьому ж 1947 році прадідуся нагородили грамотою Маршала Радянського союзу «За доблесть і відвагу, проявлені у роки Великої вітчизняної Війни».

У нашій сім‘ї дуже пишаються подвигами наших пращурів. З покоління в покоління переходять легенди про загиблого у Краснокутському районі прадідуся Лева та про прадіда Тимофія, який свою війну закінчив аж у Празі.

Їх фотокартки, трофеї, ордени та медалі зберігатимуться ще багато років – я про це подбаю. Про їх безсмертний подвиг я розкажу своїм дітям, а вони – своїм.

Горшков Вадим, учень 11 – Б класу

«Війна очима мого діда»

Війна увірвалась в серце нашого народу як осколок. Затьмарила сонячне небо димом пожеж, стала болем нестерпним від чорних похоронок, які тисячами приходили щодня. Скільки крові пролито! Скільки сліз виплакано!

Рідна земля стала суцільним згарищем; плакали росами трави, падали чорні дерева, стогін розлягався стоголосою луною.

Не оминула війна і мою родину. Мій прадідусь Шведов Микола Олексійович пройшов Велику Вітчизняну війну від самого початку і до великої Перемоги в Берліні.

У жовтні 1941 року обороняв рідне місто Харків від нацистських окупантів. Солдати намагалися витримати шалений наступ ворога, запеклі бої йшли на підступах до міста за кожну вулицю, за кожний будинок. Багато друзів мого прадідуся загинуло, але сили були нерівними, і з важким серцем радянські солдати залишили Харків.

Мій прадідусь розповідав мені про важкі бої, які йшли під Сталінградом, про героїчні подвиги його друзів, про те, що кожен з них був готовий життя віддати за Батьківщину, як в перервах між боями вони мріяли про щасливе майбутнє, про мирне життя. Тільки про себе він не любив розповідати, говорив, що був, як всі. Мій прадідусь, Микола Олексійович, був нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда». Були ще бої, були поранення, нагорода «За відвагу».

І ось 9 травня 1945 року. Довгоочікувана Перемога, і прадідусь повернувся до мирного життя. Закінчив війну у званні «молодший сержант». І вже в мирний час отримав нагороди «За победу над Германией в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 годов», «60 лет вооруженных сил СССР».

Вже пішов з життя прадідусь, а моя родина досі зберігає його нагороди як реліквії, як пам'ять про героїчне минуле, як нагадування нащадкам: не зганьбіть пам'ять наших дідів, прадідів, любіть і захищайте Батьківщину, як вони…

Підченко Олександр, випускник 11 класу

Спогади про війну

Війна… Трагічна сторінка в історії нашого народу. Минуло майже сім десятиліть з дня перемоги у Великій Вітчизняній війні, але й сьогодні подвиг захисників і визволителів є прикладом героїзму, справедливості й любові до своєї Батьківщини.

Мільйони людей у всьому світі знають про нелюдські дії фашистів проти людства. І з кожним роком все менше залишається тих, хто знає про це зі свого досвіду.

  Деякі ветерани досі на прохання поділитися спогадами про війну відповідають відмовою.  Адже дуже важкими є ці спогади, хоч минуло багато років. У наших сім’ях не залишилося дідусів і бабусь, які могли б розповісти про ті гірки події. Тому з нетерпінням чекаємо на зустріч з ветеранами війни та праці. Розповідаючи про Велику Вітчизняну війну, Омельченко Маргарита Єфімівна, член організації ветеранів Орджонікідзевського району міста Харкова, завідувач відділом роботи з молоддю, зі сльозами на очах згадувала ті страшні дні свого життя, голодне дитинство без іграшок, без радості. А ми, затамувавши подих, слухали про страшні події окупації, героїзм і відвагу простого народу. Маргарита Єфімівна частий гість у нашій школі. Доброзичлива, відверта, щира, енергійна, працелюбна жінка… Саме вона зацікавила нас розпочати пошук маловідомих матеріалів «Десять головних битв Великої Вітчизняної війни», «Партизанський рух на Харківщині». За її участю в нашій школі проходять Уроки мужності, конференція «Шляхами подвигу і слави», святкові заходи до Дня Перемоги.

Ми, молоде покоління, розуміємо, що наша головна задача – зберегти пам'ять про те, що нам передали нащадки. Пам'ять про війну не зітреш з роками. Вона – вічна!

Боднар Тетяна, президент учнівського самоврядування «Юність»

«Війна очима мого діда»

Фашистська ніч огорнула Батьківщину. Рушиться все. Були мрії, перспективи, а, тепер - війна. Мого діда, Нєсвєтаєва Василя Івановича, призвали до лав радянської армії в серпні 1941 року. У місті Росиш залишилася родина, жінка та чотири сини. Спершу його відправили на формування. Солдат-перукар зняв густий чорнявий чуб, ведучи машинкою по голові. Потім старшина відправ усіх до лазні, видав форму та чоботи. І так мій дід за шість годин став солдатом. На пункті було багато юнаків, які тільки закінчили школу .

Локомотив мчить уперед. Куди везуть? Цього їм не казали. Попереду невідомі випробування, з невідомим для кожного жеребом – кому який випаде; тому – смерть у першій атаці, тому – концтабір, кремаційні печі, тому – лаври бойової слави. Кожному вручили чорну пластмасову закрутку – медальйон, у який потрібно було вкласти маленький папірець – власноручно заповнену анкету: хто ти і куди сповістити якщо загинеш.

Ешелон зупинився і солдати побачили море соняшників та колгоспників, які гнали худобу в евакуацію. Далі до фронту добиралися пішки, не знаючи куди їх ведуть командири. Потужний гуркіт давав знати, де фронт. Гул фронту наближався, показалися пожежі, здається, сама земля горить. З маршу їх взвод потрапив під шквал вогню. Мій дід був 46 годин солдатом .

Потім був перший бій. Втрати були величезні, особливо від мінометного вогню. Міни молотили по них з ранку й до ночі. З настанням сутінків поранених відправляли в тил. Мій дід був поранений в цьому бою. Мій дід був 70 годин солдатом. Його відправили до медсанбату, де він був чотири тижні.

Дід воював, був у полоні, працював на шахтах. У 1946 повернувся додому. Про війну розповідав мало. Помер коли йому було 94 роки . Все його життя було розділене на до і після.

Чернікова Надія, учениця 9-А класу

«Війна очима мого діда»

Я народилася у щасливий, мирний час, але я багато чула про війну, адже горе і біда не обійшли стороною і моїх рідних і близьких.Мої прабабуся і прадідусь були учасниками Великої Вітчизняної війни.

Прабабуся Луценко Наталія Самсонівна народилася у с.Мурафа Краснокутського району Харківської області у 1917 році. Вона закінчила чотири класи школи та працювала у колгоспі. 1942 року фашисти захопили село. Це були, мабуть, найстрашніші часи, які пережила родина.

Одного разу на околиці села, якраз біля хати прабабусі, з’явилися дві бойові машини «Катюші». Вони зробили декілька залпів у бік Богодухова, де був розміщений штаб фашистів. Раптом у повітрі з’явились літаки ворогів і розстріляли «Катюш». Усі червоноармійці загинули. А вночі Наталія Самсонівна прокралась до місця битви, знайшла пораненого командира, єдиного, який залишився живим, дотягла до своєї хати і сховала. Вранці фашисти шукали пораненого бійця у всьому селі, погрожуючи розправою тим, хто сховав червоноармійця. Через декілька днів, коли радянському командиру стало краще, Наталія Самсонівна допомогла дістатися до того місця у лісі, де ховалися партизани. У партизанському загоні вже чекали на командира. А наступного дня до хати прабабусі навідалися фашисти і забрали її до поліцейської дільниці через те, що сусід, який виявився зрадником, сказав, що підозрює її у приховуванні командира, а чоловік воює на фронті у рядах Радянської армії. Прабабусі винесли вирок – повісити. Але доки фашисти чекали на головного, Наталії Самсонівні вдалося втекти через вікно до партизанів. Допоміг їй один з поліцаїв, якому стало шкода молодої матусі. Через декілька тижнів до села прийшли радянські війська, й тільки тоді прабабуся змогла повернутися додому. Після звільнення села від фашистських загарбників прабабуся працювала у колгоспі. А пізніше – кухаркою у дитячому садочку.

Луценко Наталія, випускниця 11 – Б класу

«Війна очима моєї матері»

Моя мама, Смоленська Наталя Іллівна, на початку війни перебувала в Харкові. Їй було 16 років. Робітників підприємства, де вона працювала, вивозили за місто для копання протитанкових ровів. Настали страшні часи, розгорнулися запеклі бої за Харків. Радянські війська чинили опір, проте було зрозуміло, що німецькі війська захоплять місто. Коли німці підходили до околиці Харкова, Наталя Іллівна вирішила йти пішки додому, до рідного села в Бєлгородській області. Важка дорога зайняла у неї 10 днів, вона пішки пройшла більше 120 кілометрів. Йшла переважно вночі, ховаючись від німців.

Але й до рідної домівки докотилася біда: німці зайняли село без бою. Моїй мамі за важкі часи окупації два рази призначали виїзд до Німеччини на роботу. Щоб залишити дитину вдома, її мама, моя бабуся, дерла руки металічною теркою і посипала землею, щоб рани почали загнивати. Це спрацювало - і шістнадцятирічна Наталка залишилася вдома. Німців налякали страшні загниваючі рани на руках. Втретє, коли їй призначили з’явитися на комісію, село з боєм звільнили бійці Червоної Армії.

Наталя Іллівна після звільнення Харкова знов повернулась до міста, в якому вона жила і працювала до останніх днів свого життя ще 63 роки.

Антонюк Т.П., вчитель історії.