asyan.org
добавить свой файл
1
СЮРПРИЗИ МОГО ФОТОАРХІВУ
Якось випадково заглянув у шухляду, де зберігаються стоси моїх фотографій. Як правило, чорно-білих, покручених, пожовтілих від часу. Був шокований своєю безалаберністю. Ніякої системи, все гамузом. Ганьба! Думав трохи причесати, але як? За хронологією, чи за місцем події? До цих пір не знайшов рішення, не йде на думку.

Маю світлину, на якій мій дід - Васильчик Кіндрат Федорович ще в дореволюційні часи. Царський солдат, судячи із погонів – рядовий, зате з вусами. Фотографії, мабуть, більше ста років, але гарно збереглася, хоча місцями пожовтіла.



Є фотографії часів, коли на західних теренах України господарювала панська Польща.

Ось фото польських вояк-жовнєжів з оголеними шаблями. Війська, де служили наші земляки-немовичани. На жаль, хто вони оці серйозні хлопці, мені невідомо.
Правда, на зворотній стороні одного знімка є чорнильний напис, який ще гарно зберігся, але для мене нічого конкретного він не прояснив. Спробую відсканувати, може хто розбереться.

Там є згадка про якусь Полю, може ця фотографія адресувалась моїй рідній тітці, яка мала таке ім’я. Адже, мабуть, не випадково вона опинилась у моєму архіві. Гарно збереглися світлини моїх батьків, виготовлені в якомусь польському фотоательє міста Сарни. Фотографія батька і мами, зроблена ще до їхнього весілля. Поруч з ними згадувана уже заміжня тітка Поліна. Незаміжня дівчина не покриває голову платком, а заміжня, як бачимо на фото, старша мамина сестра Поля уже в хустині, тобто одружена.



Але мене в більшій мірі цікавлять і хвилюють старі фотографії, на яких присутній уже і я. Це знімки воєнних часів. До речі, я маю такий собі популярний серед нинішніх сердобольних політиків звучний титул «дитина війни». Як на мене, дуже сумний титул. Але світлина, про яку йтиме мова, доводить що і тоді у дітлахів все ж були ще й певні радощі.

Так сталося, що на деякий час моя рідна вулиця Вістрів (Острів) мого рідного села Немовичі була штаб-квартирою якоїсь червоноармійської військової частини. Зауважу, що квартирантів було небагато, декілька десятків, може півсотні, це, в основному, були офіцери-льотчики. Йшов 1944 рік, війна ще тривала, але Сарненщина вже була звільнена від німців. Думається, що ті військові були причетні до якоїсь ескадрильї авіарозвідки, принаймні так мені бачаться ті події сьогодні. А чому так, наведу мотивацію нижче.

Не пам’ятаю, тиждень чи два дислокувалися у нас у Вістрові ті військові хлопці, але дитяча пам’ять зафіксувала багато всього, незвичного для сільського аборигена. В першу чергу, згадую особливу доброзичливість отих військових до нас, до місцевих хлопчаків. Мабуть, десь дома залишились їхні рідні чада і свою батьківську любов вони вихлюпували на нас. Досі відчуваю, якими ароматами неслись до завжди голодних хлопчаків, запахи військової польової кухні. Вона приїзджала прямо на нашу вулицю і повар в першу чергу обслуговував нас. Нічого смачнішого житті я не їв і не буду їсти. Мабуть, варта кінохроніки ота картина, де мої замурзані однолітки стоять вишукані в чергу з мисками в руках, не зводячи очей із того повара. На нього ми дивились як на якесь божество.

Літаки цієї бригади чи ескадрильї базувались на польовому аеродромі десь в чотирьох-п’яти кілометрах від села. Це зліва від автодороги на Сарни перед селом Сарни, яке ще тоді не злилося з містом, як нині. Один раз за якісь особливі заслуги мене льотчики возили на той аеродром на свойому військовому ГАЗику, що визвало неабиякі заздрощі моїх ровесників. Тоді я перший раз в житті зблизька побачив літак і навіть зміг до нього доторкнутись. Літак військовий, з червоною зіркою!

До речі, той польовий аеродром використовувався і після війни. Принаймні, я ще в 50-ті роки частенько там бачив «кукурузників», які доставляли пошту з Рівного. Тоді я три роки велосипедом цією дорогою їздив у Сарни, де вчився в середній школі, бо у Немовичах була тільки семирічка.

Та повернемось у рік 44-й. Певне оцей військовий фрагмент моєї розповіді випав би із пам’яті, якби не оці тогочасні, зроблені нашими квартирантами в погонах, світлини, які я тільки що відшукав у своєму архіві. Методом дедукції, як містер Холмс, спробую допустити що ті військові були причетні до аерофоторозвідки. Чому? Я в своєму житті особисто мав певну фотопрактику. Починаючи із студентських років і донині не розлучаюся із фотоапаратом. Це були і «Смена», і «Зорький», і «Зенит» і «Кодак», які використовували фотоплівку, а зараз техніка і фото, і відео у мене уже цифрова. Тому технологія виготовлення фотознімка відома достеменно.

Впевнений, що наші військові квартиранти були професіоналами фотосправи, а не якимись аматорами. За ті короткі години, коли відпочивали після льотної роботи, вони зуміли зробити не один десяток фотографій моїх земляків. Принаймні, стільки знімків я бачив особисто. А скільки не бачив?

В ті воєнні часи, при тих скрутних обставинах напечатати фото було непросто. Адже потрібні реактиви, фотобумага, фототехніка, зрештою, потрібна і електроенергія, яка у мій Вістрів прийшла десь років через двадцять після війни. Та, основне, потрібен був відповідний фах фотографа. Ось саме на цьому і базуються мої допущення, які я роблю зараз. Думаю, що не розкриваю військової таємниці воєнних часів, обійдеться без сухарів.

Дві фотографії спробую продемонструвати. Одна, судячи із костюмерної підготовки фігурантів, що позували, мабуть була замовлена попередньо. Дійсно, в центрі ваш покірний слуга в шестирічному віці. Прямо таки – джентльмен, принаряджений, штанцята на підтяжках, в сорочці вишитий комірець. Так тоді одягались тільки на великі свята. Справа – двоюрідна сестра Коньова Маруся, зліва двоюрідний брат – Зіньків Ваня. Його чомусь не встигли причепурити, стоїть босоніж. Вікова різниця позуючих перед фотоапаратом плюс-мінус два роки. Це видно по ранжиру. Ще один штрих. На той час мода вимагала, щоби баришня, що фотографується, тримала в руці носову хустинку. Як бачимо, мода витримана, не ликом шиті…



Друге тогочасне фото – це вже експромт. На фоні штахетної загорожі у Вістрові бачимо двох друзів : зліва - Конів Олексій, справа Лойничин Макар. Хоч і босоніж, але вигляд самовпевнений, знай наших!