asyan.org
добавить свой файл
1
бинського, не кажучи вже про Шевченка і пам'ятаючи'при цьому вислів самого Максима Тадейовича, що найкращий спосіб наслідувати великого поета - це бути оріглшальним.

Ми так докладно спинилися на ранній творчості Рильського тому, що учні 10- 11-х класів майже ровесники автора збірки «На білих островах», дуже часто цікавляться саме першими його поетичними кроками.

Як уже згадувалося, поетом Рильський став, навчаючись у гімназії. В автобіографічному нарисі «Із спогадів» Максим Тадейович тепло згадує цей навчаль­ний заклад, куди він поступив (після ґрунтовного домашнього вишколу) прямо в третій клас. І Це була приватна гімназія В.П. Науменка, людини прогре-сивних поглядів, відомого педагога, ученого-філолога, який певний час редагував журнал «Киевская стари-на», що, до речі, в наш час почав виходити знову.

Рильському й тут пощастило на добрих людей і, що особливо важливо в юні роки, на добрих учителів. З любов'ю поет відгукувався про багатьох з них, а найтепліше - про викладача літератури Дмитра Ревуцького (брата відомого композитора Левка Ре-вуцькогр). Цей талановитий педагог і методист, автор книги про виразне читання та дослідження про українські пісні й думи, привабив юного і чутливого на все неординарне гімназиста оригінальними прийомами й методами викладання. Він читав учням багато позапрограмових творів, співав, акомпануючи собі на роялі, українські й російські пісні, організовував читання в ролях драматичних творів. Тому, хоч і викладав він у класі Рильського лише один рік, вплив на юного поета мав надзвичайний.

У ґімназії зародилося в Максима й захоплення театром та музикою, яке проніс він через усе життя, ставши й сам добрим піаністом. Цьому сприяло ще й те, що, навчаючись у гімназії, мешкав він на квартирі в Миколи Лисенка, який, за спогадами Рильського, залишився в його пам'яті як «бездоганний лицар української пісні, прекрасний композитор і піаніст».

Гімназичне навчання М. Рильського, припало на похмурі роки реакції після революції 1905 р. та на початок першої світової війни.

Дуже дивно, але, закінчивши гімназію, Рильський у 1915 р. стає студентом... медичного факультету Київського університету святого Володимира й навчається там три роки. Та зрештою в 1918 році переходить на історико-філологічний факультет, закінчити який йому так і не пощастило, мабуть, у зв'язку з буремними подіями 1917-1921 рр. Але цікаво, що ці трагічні суспільні події не виробили в нього сталого соціально-політичного світогляду. Ну, «соціально-політйчний світогляд» спишемо на рахунок часу, коли творився нарис «Із спогадів» - рік 1958. Але справді дивно, чому так сталося? Чому в поезії Рильського тих років ані жодного натяку на те, що відбувалося довкола нього? Це ж тоді йунав над Україною «Золотий гомін» Тичини, дзвеніло мужнє «Ні слова про спокій» Еллана-Блакитного, «Рідне слово» Г. Чуприн­ки.

Що ж. З цілковитою певністю, мабуть, ніхто не зможе відповісти на це сакраментальне питання. Однак спробувати можна.

Думаю, поет творить свій світ, нерідко далекий від реальностей життя, ынколи - будує його на високих «білих островах», інколи - в глибинах власної душі. Або ще - шукає його у своїй Елладі, переносячи до неї лише найсокровенніше із земного буття.

Справді, перечитаймо його доробок - від .часу
виходу першої збірки (1911) до вершин лірики двадцятих років («Синя далечінь (1922), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929). Це збірка ліричних шедеврів, рівних яким мало в усій українській
поезії. Глибина й щирість почуттів, пластика образів, вишуканість вислову, сміливе переосмислення кла­сичних мотивів, тем, героїв... А ще - природа, що завжди в гармонії з людиною.

І якось немов не вписувалися в цей світ Рильського криваві бої, розстріли, братовбивства - жахливі реалії тих літ. Навіть патріотичне піднесення тих років, національна романтика не привабили його. У поезії Максима Рильського оживали далекі Шампань і Лангедок, прадавні Еллада й Рим, вимальовувалися образи Беатріче й Афродіти...

Поет немов свідомо не хотів бачити класових битв і революцій, воєн, ненависті, крові. Та й сам він у передмові до збірки «Під осінніми зорями» скаже: «Керували мною в цій роботі мотиви переважно артистичні». Може, було й так.

А може, поет у пророчих візіях передбачив оте страхітливе майбутнє, про яке ще в 1923 році з жахом писав. Ні, не писав — застерігав, заклинав:

Ні, ні! Прийдешнє - не казарма,

Не цементовий коридор!-

і тому вимріяв свій світ, який буде голубим, у якому і земля люди будуть щасливими.

Повернемося знову до фактів. Максим Рильський, наймолодший у «гроні п'ятірному» неокласиків (ще М. Зеров, О. Бургардт, П. Филиппович, М. Драй-Хмара), що стояли осторонь виру тогочасного життя, розвивали на українському грунті, опираючись на художню спадщину древньої Еллади та народнопісен­ну творчість, традиції і поетичну культуру європейської літератури, вели новаторські пошуки модерного мис­тецтва. Вони були і найстійкішими борцями проти зарослого мохом хуторянства, й проти трафоманських закликів «Ударників — у літературу!», й проти дест­руктивних викрутасів «нового, пролетарського мис­тецтва». Як пізніше ми переконаємося, саме вони зорали лан, на якому засіватимуть Малишко й Павличко, Стус і Симоненко, Ліна Костенко і Драч.

Очевидно, крокувати в ногу з дружними, але бездарними лавами пролетарської літератури неокла­сики не могли і не хотіли.
Чужі для вас гудки, коммольці, піонери,

Й не в силі ви піти життю наперекір...

Застиг ваш мертвий зір у мармурі Венери

вам сниться мертвий Рим -залізний той Вампір.

. . . . . .

Так, не зійшлися ми. Життя для вас не стане. Одкинуло воно ваш непотрібний бред.

Несем ми дію скрізь, співці труда-титана,

Не по дорозі нам, бо ми йдемо вперед,-ї
проголосив анафему неокласикам наївний Сосюра.

А партійний комісар від літератури І. Кулик уже в 1934 р., на першому з'їзді письменників СРСР, назвавши Максима Рильського великим українським поетом, не забув тут-таки занести його до «колишніх стовпів буржуазно-націоналістичної групи неокла­ сиків».

Та повернемося до 20-х років. Радянська влада і більшовицька партія на Україні змушені були певний час терпіти українське відродження. Виникали різно­манітні літературно-естетичні течії, напрями, угрупо­вання. Впроваджувалася українізація. Розвивався