asyan.org
добавить свой файл
1 2 3
Case History LHS9

Dmytro Korniienko, b. 1918, on a khutir in Ponornytsia district, Chernihiv region, near the Desna River, a "stone's throw" from Russia and Belorussia. Narrator's father was a nationally conscious and well-to-do Cossack, whose family had over 500 acres of land (including forest) and who had been a tsarist officer before the revolution, then fought for Petliura. The family preserved Cossack traditions and was dekulakized in 1928. Narrator's father was wrongfully condemned for killing 2 local communists, and in January 1933, narrator's mother was sentenced to an eight—year prison term, leaving the narrator and his infant sister, born during the previous year, in the care of their grandmother. Grain procurement brigades came to search for grain, despite the fact that the family had absoluteFy nothing, except half a glass of groats, which narrator's grandmother borrowed from her sons and which the procurement brigade, consisting of four "foreigners" and two Ukrainians, seized. Left with nothing at all to eat, the grandmother then died, leaving narrator and his sister alone. They then fled into the forest, where they lived through the summer. Hunting eggs and catching fish, the latter then being a punishable offense. In 1934, narrator's sister joined her mother, who had by that time escaped from prison, while narrator went to live near Kiev and finished school. Narrator describes his life as an orphan and persecution in school for his social background. During the famine, narrator was discouraged from going to Russia or Belorussia, where narrator heard that there was no famine. Adults said that policemen and troops at the train stations kept them from going there. Narrator also details the work of the komnezam, the suppression of the local church, and discusses the villagers' sense of national identity.

Питання: Будь ласка, подайте Ваше ім'я і прізвище.

Відповідь: Я називаюся Дмитро Корнієнко.

Пит.: Коли Ви народилися?

Від.: Я народився в 1918-му році на Чернігівщині, то північна частина нашої країни або, як у нас говорили, Задеснення, із-за Десни. У 1933-му році наше господарство вже було розвалене, розвалили його ще в 1928-му році й грабувати там вже не було що. Стояли вже тільки голі стіни й всякі там голі склади чи амбари ще стояли. Худоби вже не було. Все позабирали. У нас склалась ситуація така, що батько був заочно суджений за вбивство місцевих комуністів, яких він не доконував. То була фальшивка. Але так складалося. Маму нашу судили на початку 33-то року на вісім років в'язниці, її арештували. Сестра моя 27-го року народження і ми осталися, але ще ніби в своїх стінах, і тому покійна бабця вирішила нами заопікуватися, бо не було кому. Я пригадую такий епізод. Зайшла бригада, яка так називалася—по викотці хлібозаготівлі. До нас та вже заготівля не торкалася, бо ми не мали вже нічого, абсолютно нічого не мали. Ну й покійна бабця принесла нам, можливо, вона позичила в своїх синів, пів стакана пшона зварити нам кашу на вечір. То була пообідня пора. І вони найшли ту шклянку з тим пшоном, їх було десь може п'ятеро, переважно були чужинці, зауважив тільки два наших у тій бригаді. То один тільки як найшов: – Ага, пшоно. – І питався до решти: – Хто мав торбу з пшоном, щоб висипати то з стакана.

І оставили нам той стакан пустий. Коли вони оставили наше помешкання, то ми були абсолютно без жадної їжі. Не на завтра, а навіть в той час. Все було забране. І покійна знайшла кусок макухи, який вона нам зварила й ми, але в неї страшно живіт болів, я не думаю, щоб там ще щось було в тій макусі, але, можливо, було.

І так ми дочекалися весни. То був найтяжчий час. Наша бабця померла, і ми осталися вдвох. Ми вирішли тікати в ліс. У лісі в нас був оставлений хутір, який під час літнього періоду, там колись була й пасіка, і там властиво протягом літа було життя. Але коли комуністи то все забрали, то там вже нічого не було. Ну, ми вирішили податися туди, бо я їй пригадав, як я там качок диких капушив і шукав яйця і так далі. Однаково в селі нам вже не було чого робити. Одна була проблема – річка перед лісом і на мосту стояла охорона й нікого не пускала, а перейти вбрід – вода була холодна. То була рання весна. І ми сиділи майже чуть не добу, доки та охрана десь, може на обід, чи де, поїхала і ми таки міст перебігли. Нам майже п'ять кілометрів поза той міст іти до хутора. Але ми вже добралися туди. Прийшли ми в хутір. Ясно, хутір вже був пустий. І він був від голівної дороги, але то вже був наш ліс, яких може три і четверть кілометра. За три роки все те заросло, бо там вже ніхто не їздив. І ми опинилися там, в тому хуторі пустому, їсти там не було нічого. Абсолютно. Але ми мали вихід до річки, де могли зловити собі, чи якихось там жабок, чи щось, у всякому разі ми вже живилися. І ховалися від людей, бо тоді ловили таких, як ми, і ми не знали, де їх вивозили, але вони вивозили. Ми дочекалися аж до жнив і в жнива нас половили таки. Половили, але то вже в той час, можна сказати, люди почали відживлятися, бо вже ніхто не крав у той час. Досить того, що ми були привезені в сільраду і нас уже там накормили. Я ніколи не забуду, як я жменю солі з'їв нараз, бо ми ж не мали солі. Я взяв жменю солі і запакував собі. Нас взяли в район, із району відпровадили в Глухів. Ми повтікали. Але за той час ми вже були досить відживлені, хоч ще були голодні, але вже могли бігти щопринаймні. Із Глухова я добрався таким чином під Київ до родичів, із сестрою, які нас, звичайно, приютили і вкоротці оформили, бо так само шукали, як прийнятих дітей.

А вже в 1934-му році моїй сестрі вдалося зв'язатися з покійною мамою, яка втікла з в'язниці, так їй вісім років не вдалося сидіти. То сестра доживала з мамою, а я доживав там під Києвом, де я вчився і закінчив школу. Отже, можна сказати, що той голод, який був тоді, наше село він мало зруйнував. Чому? Бо, на мою думку, там поміг ліс. Як вони не старалися не пускати в ліс, але люди таки йшли. Кора, листя, торішні оріхи, які зимували під снігом, і то все робило свій ефект. Риба в річці, якої там не бракувало, то що я можу сказати. Можливо, як я пригадую, в нашому селі, з наших селян може вмерло яких два десятки. Але чужинців, які йшли з півдня на північ, тобто в сторону Росії, в нас у селі закопали найменше яких дві тисячі. Чужинців. Я сам очевидець як діти сиділи отак, але не наші, й просили: –Дайте кусочок хлібу. Але хто тобі дасть, як ніхто не має. Вертаюсь назад, а воно вже померло.

Пит.: А в якому це було районі?

Від.: Це був Понорницький район, Чернігівська область.

Пит.: А чи карали, якщо, скажімо, зловили, що хтось рибу повить?

Від.: Безперечно, карали. Так. Властиво не карали, вони не пускали туди. Вони поставили охорону й не пускали, щоб туди хто-будь ішов. Наприклад, як ми пробивалися з сестрою, то була рання весна, навіть трави ще не було, то вони поставили охорону на мосту, а воду шкода було перейти, бо було дуже холодно. А човнів жадних, чи якогось другого способу переплисти річку, не було. Отже, це доказує, що їх цікавило, розумієте, людей мордувати голодом, бо ліс мав їм щось дати, мав, немає мови. Там були горіхи, і навіть таке як дубові жолуді, яких там було – тоннами лежало під дубами. Люди могли їх вживати, але ж вони не пускали.

Пит.: А сильна охорона була.

Від.: Я б не сказав, що сильна, але на той час, коли людина боялася навіть погляду, що той ходить з якоюсь мисливською рушницею, то вона була сильна, бо вони були озброєні. І стріляли. Стріляли, вбивали. Наприклад, ми довідалися пізніше, там, де ми переховувалися, там були посіяні жита, й як ці жита почали підспівати і люди ходили туди красти, то їх там вбивали. Вбивали.

Пит.: Ті, що вбивали, були місцеві активісти?

Від.: Вони в той час були перемішані. Були місцеві і були чужі. Я думаю, що то з політичного мотиву було зроблено, щоб не було співконтакту з населенням. Бо як до нас були прийшли забирати тієї півшклянки, то там було два наших, а чотири були чужинців.

Пит.: А видно було звідки вони, чи якої національності?

Від.: Ні, в тому було тяжко розібратися. В добавок ми, розумієте, були перелякані, ми не знали, чого вони прийшли. Чи вони прийшли нас забирати, чи вони прийшли забрати якраз півшклянки того пшона.

Пит.: Чи це вже була весна 33-го року, як вони прийшли?

Від.: Як вони прийшли, то це був приблизно березень місяць. А в квітні вже покійна наша бабця померла, й ми вирішили тікати, бо ми не мали жадної підпори, і ми крім пустих стін не мали нічого для існування.

Пит.: І це забрали від дітей і старої жінки пів стакана?

Від.: Так, так, забрали. Вона нам принесла суп зварити, забрали. Сьогодні дехто каже і напрошується питання: – Чи то був організований голод?

Ясно, що був. Чого ж у них, їх було п'ятеро, не постало питання: – А що ж вони вечерятимуть? – Я вже не кажу за завтрішній день. У добавок другі селяни, в яких майно не було сконфісковане, може вони мали щось поховане, я не вірю в те, але припускаю, в нас уже три роки ми не мали ні поля, ні садиби, ні худоби, то що ж у нас могло бути поховане, що ми могли, якби сказати, вкрити від влади. Нічого, абсолютно. Вдобавок нас двоє малих. Мені був 15-ий рік, а сестрі сьомий.

Пит.: А коли в Вас з'явилися ці, що йшли з півдня? Ви казали, що українці переходили через Ваше село.

Від.: У нас ці переходячі появилися на початку 33-го року. Зимою. Найбільше їх появлялося зимою. І, безперечно, було вони голодні, виснажені й шукали за кавалком хлібу. Вони всі йшли з півдня на північ. І тому в нас їх було дуже багато поховано. Не наших. Наших, я ще раз кажу, може 20 таких, може більше, але чужих кожного дня збирали і закопували, збирали і закопували.

Пит.: Як довго це тривало?

Від.: Аж до восени 33-го року. Аж поки, і ще в добавок, по жнивах зразу багато цих зголоднілих наповняли свою шлунки в першу чергу чим? Десь там на полі добиралися до колосся, натирали його й їли. І пізніше то набрякало й вони вмирали. Також великий відсоток помер. І ще характерний добавок. Ніхто тим не цікавився. Абсолютно ніхто. Для місцевої влади це було, як казали росіяни: – "В порядке вещей". – Ні більш, ні менш. Ніхто тим не цікавився. Якщо хтось викопував картоплю посаджену на полі, його вбивали. Якщо застали його в житі, що він зривав колоски, теж вбивали. Його провина була тільки та, що він голодний. І за те був вбитий. Отже, назвати то стихією? Ніяк то не кипує до того. Оце, що я Вам міг із мого епізоду пережиття розповісти.

Пит.: Дуже цікаво. Я маю ще багато питань для Вас, щоб вияснити. Оскільки Ви жили не так вже далеко від Росії, чи в Вас чути було як люди говорили, як ситуація в Росії?

Від.: Бачите, я жив у трикутнику Росії–Білорусії. Наш район був кутком або межовним камінем Білорусії і Росії. Отже, ми чули, що там голоду нема. Ми то чули. Але добратися туди не було жадної можливості. То було виключене. В добавок з нашої місцевості, яка далеко була від залізниці. То я пригадую, я властиво не рискував на те, бо дорослі розказували такі епізоди, що як вони приходили на станцію, то там станція була оцеплена міліцією, військом і нікого до потягу не пускали. Потяг прийшов і пішов, але ніхто не висів і не всів. Йшли далі. Зрозуміла річ, що людство старалося де-будь тікати звідтіля. Я вірю в те. Але, що вони робили перебороли такі самі, як робили на мості не пускати в ліс. Чей же ліс не був жадним полем. Яка мета була ставити там охорону? Щоб ліс не запалили?

Пит.: А чи в Вашій околоці жило багато росіян чи білорусів?

Від.: Ні. Наше село було майже на 99,9% українське. Один був москаль, а другий киянин. Коли він був з Києва, Бог його знає. Але так і жив "київським". Бачите так. Тут, то все є змішане, а в нас, то була етнічна маса. Отже, як чужинець туди заволікся, то він буде принаймні яких п'ять, шість поколінь чужинцем. Отже, не було. Ні. Уже радянська власть почала присилати всяких чужинців, але до того часу не було. Чужинців не було.

Пит.: А як люди думали, скажімо, про росіян чи про тих, що прийшли.

Від.: Що можна сказати, як люди думали про росіян. Я не можу вам нічого злого про те сказати. Люди були дуже злої думки про комунізм взагалі, але не про росіян. Цього не було. Щоб був, розумієте, національний антагонізм, я цього не пригадую. Я кажу вам відверто, так, як я себе почуваю. Може хтось був покривджений, розумієте. Свого часу я був покривджений за мою національну приналежність. Але це вже інша справа. Це не належиться до цього. А в той час воно було так, як ставалося, що все то послано, розумієте, владою, яка не імпонує, розумієте, лише російської нації, тільки той комунізм, той комуністичний деспотизм. І люди так то сприймали.

Пит.: Так було в той час?

Від.: Так. Не так, скажімо, що то була робота росіян, чи щось у тому смислі.

Пит.: Чи Вам відомо, скільки землі було в Вашої родини до революції?

Від.: До революції в нас було приблизно, але вона конфіскувалася, точно я не знаю, але я думаю може десь 200 гектарів. Пізніше, в революцію щось сконфіскували. Але однаково, я думаю, лишилося десь якихось 150 гектарів, бо вона в нас лишилася неділена з братом, тобто з батьковим братом. І дядько пішов у комерцію, він не хотів працювати в господарстві, і лишив всю землю братові. Частину сінокосу він брав для себе, бо він худобою торгував, то він хотів для прохарчування худоби. Під час розкуркулювання, я думаю, було з лісом, сінокосом 150 гектарів.

Пит.: А чи були в Вас ще такі господарі великі, як Ви?

Від.: Може було два чи три.

Пит.: Чи пам'ятаєте з дитинства, чи щось Вам говорили, як жилося при цареві. Чи тоді було ліпше?

Від.: О, найліпше, бо мій отець мій батько був в охороні царя. Він за царя (сміх) всім би голови повідрубував. То він хвалив царя на всі боки. А я його не любив, бо я багато читав, як я виріс. У нас була полеміка. Він був царський охоронець, охороняв царя. Він був у гвардії, він був офіцером, він був у охороні царя. Він мав від царя особисті нагороди. Комуністи позабирали якісь там годинники, але він був страшний монархіст. То нема мови. До речі, наш рід був козацького походження, бо інакше він не міг би дістатися на офіцера. Але то все, якби сказати, до нічого. Він був дуже великий гуманіст, багато жертвував на всякі цілі, не лише господарські прибутки, але його особисті. Він мав надзвичайно багато. Він був великий ліберал. Він страшенно бідним помагав. Але це його не врятувало однаково. Він знав, що це його не врятує. Він, принаймні, був свідомий того.

Пит.: Чи Ваш батько брав участь у громадянській війні?

Від.: Брав. Був такий полк сірожупанників. І він там попав у полон до росіян.

Пит.: То він брав активну участь в українській громадянській війні?

Від.: Так. За що пізніше був позбавлений права голосу. І його потім гонили. Не за багатство, не за, розумієте, служби в царській гвардії, але номер один, корінь зла був –петлюрівський офіцер. І то за те його гонили.

Пит.: Цікаво, що монархіст пішов до Петлюри.

Від.: Слухайте, монархіст монархістом, але бачите так: поперше, що він був українець. Подруге, я думаю, що це найважніше, що він був походження козацького роду. Потретє, його тесть, то був якийсь, я не знаю, нащадок чернігівського полковника. Як він мав до того відношення, він був дуже багатий. І отже, можливо, що ця комплікація вона, можливо, як би сказати, побудила одне до другого. Бо той був надзвичайно національно свідома людина. Старий, він загинув якраз до терору, помер. Він любив дуже гарні коні й ті коні його забили. То йому не вдалося побувати в Сибірі. Бо вже так як мій хрещений тато, дядя. Мій хрещений тато десь і пропав на Сибірі, а дядю пізніше німці розстріляли.

Пит.: За що?

Від.: Я знаю за що? Я вже там не мешкав тоді, в той час. Я довідався вже в 68-му році, коли моя покійна мама поїхала туди і звідти достала інформацію, що її брат був розстріляний німцями.



следующая страница >>