asyan.org
добавить свой файл
1
Case History SW 76
Anonymous male narrator, b. 1909 in Illintsi, a district seat in Vinnytsia region, one of 4 children of a forester who had no land other than a garden. The family was quite poor in the 1920s. People started to go hungry in October 1931, at which time narrator left for Odessa and later Novorosiisk. In the latter city narrator worked in the port and saw ships loaded with grain for export: “I saw how in the port of Novorosiisk bread was loaded and how this led to protests: it was brought in freight cars, the bread was poured into elevators, from the elevators onto ships which took three or four days – maybe a week – to load. They were loaded that way in ’32 and’33 – already in ’31 it started. Those ships were loaded up with bread from Ukraine, brought by freight cars and exported to Turkey, Iran, Iraq, and, it seems, to England. The bread was taken away to those states. And women – maybe 20 or so women – gathered together, took a black flag they had made and said, ‘Why are you exporting our bread abroad?!’ And they protested against this. But the police quickly came and the women were all arrested and some were beaten so they could be made an example of them; they took one woman and beat her terribly. Yes, I saw with my own eyes how in ’32 and ’33 they loaded up without a break the ships with bread from Ukraine, where at that time he had no hardtack (sukharnia), so there was nothing to eat. The ships onto which the grain was loaded were usually foreign. In mid-1932, narrator went to Batumi, staying for 1 and a half years, loading Turkish ships with grain. When narrator visited his village, he saw many starving people along the way and in his village found many vacant houses with broken windows where the people had died out and half the population having either died or fled. The famine was created deliberately by Moscow to destroy Ukrainians.
Питання: В якому році Ви народилися?

Відповідь: 61909-му.

Пит.: А де саме?

Від.: Місто Вінниця. Іллінці, містечко Іллінці.

Пит.: Вінницький район?

Від.: Вінницький район. Іллінці.

Пит.: Область?

Від.: Іллінці, це містечко, а район це Вінниця.

Пит.: Чим займалися Ваші батьки?

Від.: Мій батько -лісничий. В лісництві робив.

Пит.: Чи він мав землю також?

Від.: Ні. Город мав тільки.

Пит.: А що Ви можете сказати про революцію? Як Вам жилося?

Від.: Про революцію я не пам'ятаю, бо ще тоді був молодий. Про револіюцію, але тільки я пам'ятаю за голод на Україні, який був.

Пит.: Як Вам жилося при НЕПові?

Від.: Ми жили тоді при НЕПові, якби сказати - батько мусив продавати те, що він мав, речі такі, а з заробітку виживати не можна було. А тільки такі речі, які він мав, там трохи золота мав, такі, царські ще, й він мусив їх збутися для того, щоб собі придбати для родини харчі й то все.

Пит.: А скільки Вас було?

Від.: Нас було: чотири хлопців, батько й мати, то шість, і материна мати, то семеро душ було. І тяжко було вижити на тому, що він мав грошей, бо заробіток тоді дуже малий був.

Пит.: А коли почалася колективізація в Вашому селі?

Від.: Колективізація почалася десь в 30-му, в 31-му роках. І бо наше містечко в, а за містечком в селах то було, а в нашому містечку колективізації не було. Але ми залежали від сіл, від села; якщо села добре мали хліба, то й ми мали. А колективізація була вже пізніше, десь в 30-му, в 31-му роках, точно я не знаю, чи в 29-му, може, також почалося ще.

Пит.: А чи була церква в Вашому місті?

Від.: В нас церква в, в нас район був, це містечко, містечко, то там церква була й одна церква, й навколо нашого містечка ще три церкви, й всі належали до нашого собору.

Пит.: Як довго йснувала церква в Вашому селі?

Від.: Я точно не пам'ятаю, бо в 1931-му році в жовтні місяці мусив виїхати.

Пит.: Але церква ще була?

Від.: Церква ще була. Я мусив виїхати тому, що батько нас не міг втримати, семеро душ було, батько мене мусив поспати десь на заробітки, і я мусив виїхати з дому для того, щоб менше було ротів у батька, а пізніше я мусив помагати ще батькові, бо матері вже ноги пухли.

Пит.: Коли Ви почали голодувати?

Від.: В 31-му році. В 31-му, в 32-му і 33-му. В жовтні місяці я мусив покинути вже, 31-му році. А голод почався вже в 32-му й в 33-му.

Пит.: А куди Ви поїхали?

Від.: Я поїхав, мені батько, порадив мене поїхати раніше в Одесу, до Чорного моря там, а якщо там не буде добре, то я з товаришем поїхав, батьків також товариш був, батьки товаришувли, й ми хлопці також товаришували, й нас двох поїхало в Одесу, щоб там найти, бо там порт, великий порт був.

Пит.: Як довго?

Від.: Два тижні всього і не могли найти праці. Тоді звідти ми поїхали в Новоросійське. Знаєте таке місто? Новоросійське на Чорному морі. І там ми побули, в Новоросійському, може, пару тижнів, і я встроївся на цементний завод, цемент робили там. І там дуже тяжка була праця, але мусив працювати. І я бачив, як в Новоросійському в порту вантажився хліб: привозили з вагонами по залізниці, виладовували той хліб у елеватор, а з елеватора в пароплава, і той пароплав грузився там три, чотири дні, може, тиждень, а ще два пароплава приходили. І так лвдувалися 32-ий і 33-ий роки, і в 31-му ще почалося. Ці пароплави вантажалися хлібом з України, привозили вагонами й відсилали в Туреччину, в Іран, в Ірак і, здається, в Англію. Цей хліб відвозився туди в ці держави. І жінки, яких, може, з 20 чи й більше жінок зібралося, і взяли чорний прапор зробили й казали: -Нащо ж й той хліб відсипаєте закордон?! -і протестували проти того. Ну, але скоро вийшла поліція і тих жінок усіх заарештували, й прикладами їх побили декого; побили прикладами одну, страшно побили ту жінку. Вона впала, в крові була, й всіх тих арештували й де вони ділися, я не знаю, куди їх забрали, ні однієї не було. Так, що я це сам на свої очі бачив, як в 32-ім і в 33-ім роках без перерви ладували з України хліб у той час, де в нас не було сухаря, щоб де з'їсти було. І потім я з тієї праці.

Пит.: І то радянські були пароплави?

Від.: Ні. То не радянські були. То були, знову покажу, то були турецькі пароплави, були з Ірану, й з Ірака, й з Афганістану. То чужі пароплави приходили й хліб брали, ліс там брали, вони продавали, цемент продавали, бо то порт великий був. Ну, ліс там і цемент, то хай продають, але ж, ліс то не будем їсти, але хліб? Нам було шкода, що хліб вивозили з України й тому ті жінки протестували й їх заарештували й де вони ділися -я не знаю. Оце я знаю й на свої очі бачив. То я тоді з тої праці, що на цементі, тяжко було, бо я був молодий, то дихати цим цементом, то було мені тяжко, то я поїхав, заробив ще трохи грошей, і поїхав аж у Батум, під Туреччину й там я влаштувався на праці й працював там у одного землероба, він розмірював, я коло нього працював, і я там купував такі, по-грузинському називаються "чуреки," такі коржі, ну й крупу, сухарі сушив і посилав батькам, вже аж з Батума, це аж під Туреччиною був я. Ну, оце таке коротеньке, що я знаю. Так, і я ще після того, а мій товориш остався в Новоросійському й він мені писав, що пароплави й донині вантажиться там. Так що я це все знав, що це так було. Оце, що я можу, так сказати й я цим самим своїм батькам трохи поміг, посилав їм туди пачки, а пачки там трудно було посилати, то в мене там були знайомі на почті, які я посилав листа, і батько вже знав, що там пачка моя є, і він там відбирав ту пачку.

Пит.: Як довго Ви там були?

Від.: Де? В Батумі?

Пит.: Так.

Від.: Я був, значить, цілий, майже, 32-ий, півроку 32-го й цілий 33-ий. Півтора

року.

Пит.: Чи Ви вернулися до села відтам?

Від.: Пізніже я вернувся до села, я вернувся. То я вернувся до села, то багато хат, там де я жив, у містечку Іллінчах, були вікна хат забиті, люди повмирали, і мій батько мені розказував, що він уже мав сили ховати на цвинтарі тих людей, трупів, а ховали в дворі, на городі там у тих, які померли, і вікна були забиті. І коли я ще був малий, пам'ятаю, я ходив там до школи, ходив там по тих стежках, то ті стежки заросли бур'яном травою, бо вже людей там мало було. Це як я сам вернувся з Батума вже вернувся, на два чи три тижні на відпуск, і я знову туди втік. Мусив туди поїхати, а потім там побув повний 33-ий рік і на початку 34-го я мусив знову в Новоросійське їхати й там я влаштувався на лісозаводі в експорті, по експорті ліса й там я вчився трохи й навчився бракером бути. А потім віддав по експорту, і я там відправляв уже, не відправляв я, але тільки помагав - мій обов'язок був, щоб я відповідав за той ліс, який вантажився знову в Туреччину, й в Іран, й в Ірак.

Пит.: А чи Ви знаєте, приблизно, яка частина Вашого містечка померла з голоду?

Від.: Яка частина, чи скільки? Я не можу це сказати, бо я там не жив, тільки приїжджав. Приблизно - я не можу точно сказати - десь половини людей не було. Знаю, що половини людей не було в тім містечку, а в селах -зовсім повтікали люди, бо не було що їсти, а за хліб було розпорядження з Москви, що хліб, весь хліб вагонами відправляли в Новоросійське й в Одесу, а з тих портів по Чорному морі відправляли вже на південь.

Пит.: Чи хтось із Ваших знайомих помер?

Від.: З моїх родичів? Ні. Наша родина ціла осталася. Але сусіди, які були, мої товариші, то я знаю двоє померло й їхні батьки померли; померли потім сусіди, яких я знав, я вже забув прізвища, бо це вже 60 років пройшло, я вже забув прізвища навіть. Ну, з родичів у мене ніхто не помер.

Пит.: Чи Вам відомі випадки людоїдства?

Від.: Чув я про це, але я цього не бачив.

Пит.: А скілько кілограм хліба вони давали робітникам там, де Ви працювали?

Від.: Кілограм на тиждень давали; по картонці давали. Картки були. Я точно не пам'ятаю, може, трохи кілограм, більше не було, на тиждень. Ми картки мали. Ми там більше пили, що й там було й в Новоросійському було не так легко, то ми рибу ловили, в Чорному морі рибу ловили й ми ту рибу на сонці пекли й варили, й холодець робили, й то ми з тією харчувалиися рибою. На Чорному морі якраз, Богу дякувати, було так, що 32-ий рік і 33-ий роки дуже й дуже ловилася риба; такий лов, що можна було - там така, називалася комса, коротенька, маленька рибка така, що їх сітками дуже багато ловили їх і викидали на беріг, а з берега тоді брали їх до фабрик і робили консерви. То ми отією рибою, брали самі й ми їли її, варили, оце а хліба то нам не хватало.

Пит.: Чи було багато українців там у Батумі?

Від.: У Батумі? Дуже мало було, там більше вантажили. Тільки там більше грузинів було. І там було небезпечно, бо вони не любили, ми мовчали, ми мусили казати, що ми е русини. Розумієте? То ми так окривали, не признавалися хто ми є. Близьким то я говорив хто я є, але таким незнайомим, бо то вони також не любили; вони й росіяшв не любили, й українців не любили. Вони страшно такі націоналісти були.

Пит.: Чи Ви бачили голодних селян, як Ви їздили?

Від.: О, бачив! Я як приїхав, то один вийшов з хати, а я зі собою привіз цілу таку валізку чи як сказати - привіз зі собою сухарів і крупи, і чуреків, як називалися ці грузинські, й я вийшов надвір і до мене підходить старенький чоловік, підходить до мене й каже: -Ой, синочку, чи може ти дасиш мені кусочок хліба?

А я ж привіз із Батумі, розумієте. То я виніс йому того чурека, такий добрий кусок, і хліба виніс йому, то він так мені подякував і мене в руку поцілував, що йому дав той кусочок хліба. І він десь дівся, я не знаю, де він дівся. Я чув, що він з так жадно той хліб і чуреків поїв, що він пізніше - я чув - що він помер. Він же був голодний, він був же сухий такий, бо тільки кістки й шкіра на ньому була. І він, я чув, що він так жадно поїв той хліб, що я йому дав і він пішов і не витерпів, не видержав уже. Це я це пам'ятаю. Оце я пам'ятаю хто помер. Оце померли такі від цього, що були незвичайно страшно голодні люди.

Пит.: Що Ви знали тоді про величину гол оду?

Від.: Про величину голоду? Я ж на Україні, то я вже втік з України, то я вже мало що міг чути, але знаю, що вся Україна була в голоді, вся Україна була в потребі хліба, а вже за сало чи за м'ясо й говорити нема що, що не хватало, зовсім не хватало. Цей голод був у тих краях на південь, де грузини там жили, там не відчувався голод, бо то Сталін був, тож їхній грузин; він же сам грузин в, то там колгоспи й думки не було, там колгоспів ніяких не було тоді, а на Україні страшенно великий голод був; це 32-ий і 33-ий рік, а почався ще й в 30-их роках; було тяжко й в 31-му, але ще трошки люди хоч городи мали, робили, а то вже й того не стало, вже нездужали.

Пит.: А як Ви були в Грузії, чи люди знали тоді, що був голод на Україні? Чи грузини говорили, що був голод?

Від.: Деякі знали. Як-ми приїжджали, то вони не хотіли, щоб ми приїжджали, щоб ми не займали їхні місця, щоб вони нуждалися в праці, то вони цього не хотіли, щоб ми робили, але як я був молодий, робив гарно, то я встроївся робити, то мене любили, щоб я там був.

Пит.: Чи влада визнавала, що був голод на Україні?

Від.: Навпаки. Влада окривала, то був наказ з Москви, щоб як можна більше викачати хліб з України для того, щоб знищити населення України, то було тільки наказ з Москви, бо інакше ж ніхто не мав би права робити того голоду, то тільки наказ був з Москви. Москва це робила для того, щоб як можна було винищити Україну! Тільки так, тільки так!

Пит.: Чи Ви самі були репресовані? Або, чи Ваш батько, чи він був репресований?

Від.: Мій батько не був. У місті так страшно то не було, в містечку, а по селах то вивозили. Хто не хотів у колгосп іти, чи боявся йти в колгосп, чи не було за що туди йти, бо колгоспу ніхто не любив; а в місті, де батько був, у містечку Ілпінці, там де я родився, там, то там колгоспів не було, то так, що батько мій репресований не був. Там у нас цукроварня велика, там ще в цуркорварні трохи працював, але він сам один на нас - а нас сім душ було - й він не міг нас забезпечити їжою.

Пит.: А чи хтось з маминої родини помер з голоду?

Від.: З маминої родини -так. З маминою родини помер мамин брат помер і помер її дворюрідний брат помер. Значить, її батька син помер. Два чоловіки померло з материної родини.

Пит.: Чи Ви маєте щось додати до того, бо я вже не маю більше питань.

Від.: Що ж я можу додати? Я можу додати ось що: що це було спеціально зроблено штучний голод на Україні, де в других місцях, наприклад, туди -до Росії там також бракувало трошки їжі, але не голоду. Там ніхто не вмирав, а на Україні це було зроблено спеціально штучний голод, для того, щоб винищити українців і зрусифікувати, як до сегоднішного дня йде русифікація України, до сьогоднішного дня!

Пит.: Дуже дякую Вам за свідчення.