asyan.org
добавить свой файл
1
Тема 3: Склад ціни та формування її елементів


  1. Склад та структура ціни.

  2. Витрати та їх роль у формуванні ціни.

  3. Визначення прибутку в ціні.

  4. Формування в ціні товарних податків.

  5. Посередницькі надбавки (знижки) в ціні.


ПЕРШЕ ПИТАННЯ:
Кожен вид ціни складається з окремих частин, які називаються елементами.
До елементів ціни належать:


  • собівартість (С);

  • при­буток (П);

  • мито (М);

  • акцизний податок (А);

  • податок на додану вартість (ПДВ);

  • посередницько-збутова на­цінка (Нп);

  • і торговельна надбавка (Нт).


Собівартість та прибуток є обов’язковими елементами ціни, тому що відшкодування витрат і отримання прибутку є невід’ємною умовою виробництва продукції. Наявність інших елементів у ціні необов’язкова і залежить від галузевої належності продукції, її соціальної значущості, кількості господарських ланок, що беруть участь у виробництві і реалізації продукції, та інших чинників. Так, мито входить до складу ціни тільки імпортних товарів, а акцизний збір є елементом лише незначної частки продукції. Податком на додану вартість хоча й обкладається абсолютна більшість товарів, але є певні винятки. Націнки посеред­ницько-збутових і торговельних організацій містять ціни тих товарів, реалізація яких здійснюється через посередницькі ланки. Тому не лише ціни на різні товари, а й той самий вид ціни може мати неоднаковий склад елементів. Склад ціни на продукцію вітчизняного виробництва наведений на рис. 3.1.1.

Як видно зі схеми, останній елемент ціни, тобто торговельна надбавка, перетворює відпускну ціну в роздрібну. Склад роздрібної ціни (Цр) на вітчизняні товари, яка містить у собі максимальну кількість елементів, можна записати таким чином:

Цр = С + П + А + ПДВ + Нп + Нт.

Рис. 3.1.1 Поелементний склад ціни

Собівар-тість

Прибуток

Акцизний податок

Податок
на додану
вартість

Націнка
посеред-ника

Торговельна надбавка

Ціна підприємства











Відпускна ціна виробника


Відпускна ціна посередника


Роздрібна ціна






Важливою характеристикою ціни є її структура, яка показує частку кожного елемента ціни в її абсолютному значенні.
Структура ціни — відсоткове співвідношення елементів ціни в її абсолютному значенні.
Ціни мають різні структури, що зумовлюється неоднаковим їхнім складом та особливостями формування окремих елементів.
ДРУГЕ ПИТАННЯ:
За своїм значенням головним елементом ціни є витрати, які виступають у формі собівартості. Собівартість як обов’язковий елемент ціни відіграє різну роль у її формуванні. Якщо на продук­цію встановлюються фіксовані або регульовані ціни, то в цьому разі собівартість — вихідна база ціни і є основою для визначення в її складі прибутку та інших елементів. При формуванні вільних цін собівартість продукції безпосередньо їхній рівень не визначає. Роль собівартості зводиться до того, що вона показує нижню межу, мінімальну ціну товару і є одним із чинників її визначення.

Згідно з Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати»
Собівартість продукції складається з:



виробничої собівартості витрат, що пов’язані з

операційною діяльністю
Виробнича собівартість містить прямі та загальновиробничі (непрямі) витрати.
До складу першої групи (прямих витрат) входять:

- прямі матеріальні витрати (вартість сировини та основних матеріалів, покупних і комплектуючих напівфабрикатів та ін.);

- витрати на оплату праці, які можуть бути прямо віднесені на конкретні види продукції;

- інші прямі витрати (нарахування на соціальні заходи, амортизація виробничого обладнання та його по­точний ремонт тощо).
До загальновиробничих належать витрати, що пов’язані з виробничою діяльністю таких структурних підрозділів підприємства, як цех, бригада, ділянка:

  • це витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління підрозділів, відрахування на соціальні заходи, оплата службових відряджень та ін.);

  • амортизація основних засобів загальновиробничого призначення і витрати на їх утримання, експлуатацію, ремонт та оренду, кому-
    нальні послуги (опалення, освітлення, водопостачання), витрати на охорону праці і т. ін.


Загальновиробничі витрати поділяються на постійні та змінні залежно від зміни обсягу виробництва.

До змінних загальновироб­ничих витрат належать витрати на управління виробництвом, які змінюються прямо пропорційно до зміни обсягів діяльності.

Постійні — це витрати, абсолютна величина яких залишається незмінною або змінюється незначною мірою при зміні обсягу виробництва.

Постійні та змінні загальновиробничі витрати розподіляються на види продукції чи робіт з використанням певної бази розподілу (години роботи, зарплата, обсяги діяльності, прямі витрати тощо). Сума прямих та загальновиробничих витрат становить величину виробничої собівартості.
До складу непрямих належать також витрати, пов’язані з операційною діяльністю. Вони, у свою чергу, поділяються на адміністративні витрати, витрати на збут та інші операційні витрати.
Адміністративні витрати — це такі загальногосподарські витрати, які пов’язані з обслуговуванням підприємства та управлінням ним (загальні корпоративні, утримання апарату управління та основних засобів, зв’язок, обов’язкові платежі тощо).

Витрати на збут пов’язані з реалізацією продукції і містять витрати на тару, оплату праці продавців, транспортування продукції, рекламу та ін.
Виробнича собівартість та операційні витрати в сумі складають повну собівартість продукції.
Методи обліку витрат, при визначенні ціни продукції:




метод обліку повних витрат метод обліку прямих витрат
Суть методу обліку повних витрат полягає в розрахунку собівартості одиниці продукції, який містить у собі всі сукупні витрати (прямі та накладні), що пов’язані з її виробництвом. Недоліком цього методу є умовність розподілу непрямих (накладних) витрат за окремими видами продукції, що може неправильно відображати внесок кож­ного виробу до доходу підприємства.

У країнах з ринковою економікою широко застосовується метод обліку прямих витрат, який спирається на систему «директ-кос­тинг». Ця система започаткована в США у 30-х роках минулого сто­ліття і набула поширення в інших країнах світу під різними назвами. Так, в Англії система «директ-костинг» — це облік маржинальних витрат, в Австрії та Німеччині — облік граничних (часткових) витрат або облік суми покриття, у Франції — маржинальний облік.
Система обліку прямих витрат базується на розмежуванні загальних витрат на постійні та змінні залежно від обсягу вироб-
ництва. Як відомо, зі збільшенням або зменшенням обсягів вироб­ництва змінні витрати на одиницю продукції залишаються сталими.
До змінних витрат належать: витрати на сировину та матеріали, паливо та енергію для технологічних потреб, на заробітну плату виробничим працівникам тощо.
Навпаки, постійні витрати в розрахунку на одиницю продукції зі зміною обсягу виробництва також змінюються, зокрема, з його підвищенням такі витрати зменшуються. До складу постійних витрат уходять амортизація, орендна плата, комунальні послуги, оплата праці управлінського персоналу та ін.

Головна особливість системи «директ-костинг» полягає в тому, що калькулюванню підлягають лише змінні витрати, а постійні не включаються до собівартості продукції та списуються за рахунок отриманого прибутку. Тому метод прямих витрат називається також методом обмеженої собівартості.

Сутність методу прямих витрат може бути розкрита тільки на основі нерозривного зв’язку між витратами, обсягом вироб­ництва та ціною. Тому його практичне застосування розглянемо не як спосіб визначення саме витрат, а як підґрунтя для встановлення можливої ціни на продукцію. Як було зазначено раніше, постійні (накладні) витрати не підлягають калькулюванню. Але вони разом із прибутком уходять до складу фінансового показника, який називається «маржинальний дохід». Шляхом віднімання від маржинального доходу постійних витрат визначається прибуток і, відповідно, доцільність установлення певної ціни на товар (табл. 3.2.1).

Таблиця 3.2.1

УМОВНИЙ ПРИКЛАД ДОЦІЛЬНОСТІ ВСТАНОВЛЕННЯ ЦІНИ
МЕТОДОМ ПРЯМИХ ВИТРАТ



з/п

Показник

Грн

1

Імовірна ціна виробу

50

2

Змінні витрати

15

3

Маржинальний дохід (р. 1 – р. 2)

35

4

Сума постійних витрат

240 000

5

Обсяг виробництва, шт.

10 000

6

Постійні витрати на одиницю продукції (р. 4 : р. 5)

24

7

Прибуток (р. 3 – р. 6)

11

Як свідчать дані таблиці, метод прямих витрат починається з можливої ціни, за якою товар продаватиметься на ринку. Доцільність застосування ціни визначається рівнем прибутку від реалізації продукції, який залежить від обсягу її виробництва (продажу) та величини маржинального доходу. Маржинальний дохід як сума постійних витрат і прибутку дає хоча й приблизне, але об’єктивне уявлення про ефективність прийняття того чи іншого варіанта ціни. Чим більшою є величина маржинального доходу, тим більший прибуток одержить підприємство від реалізації конкретного виробу.

До позитивних сторін методу прямих витрат можна віднести те, що, по-перше, калькулювання витрат лише в частині іх змінних величин значно спрощує облік і підвищує точність розрахунків, а по-друге, цей метод дає змогу віднайти ефективні комбінації витрат, обсягу та ціни і швидко переорієнтувати виробництво у відповідь на зміни ринкової кон’юнктури. Його використання є найдоцільнішим у випадках, коли існують резерви виробничих потужностей, а також тоді, коли постійні витрати відшкодовуються в цінах, що встановлені на певну базову кількість виробів, а формування цін на основі прямих витрат здійснюється тільки для додаткового обсягу продукції. А проте, використання цього методу пов’язане з певними труднощами, які зумовлені розподілом витрат, оскільки, окрім суто постійних та змінних витрат, існують змішані типи, так звані умовно-постійні або умовно-змінні витрати. Така проблема може бути розв’язана шляхом використання спеціальних методів розподілу витрат на постійні та змінні, що застосовуються в практиці управлінського обліку: метод найвищої та найнижчої точок, метод кореляції, метод найменших квадратів.

ТРЕТЄ ПИТАННЯ:
Поряд з витратами не менш значним елементом ціни є прибуток, що являє собою форму чистого доходу, який отримує підприємство від реалізації продукції після відшкодування своїх витрат.

Залежно від порядку формування цін прибуток може бути визначений нормативним або залишковим методами.
Нормативний метод застосовується, коли на продукцію встановлюються регульовані ціни або коли підприємство має намір визначити бажану ціну пропозиції на новий товар. В основі першого методу лежать нормативи рентабельності до собівартості одиниці продукції. Такі нормативи можуть бути розрахунковими чи граничними.

Розрахункові нормативи рентабельності визначаються підприємством самостійно на основі величини прибутку, який воно планує отримати в певному періоді (як правило, за рік). Необхідний розмір прибутку для підприємства визначається потребами його розвитку і має бути достатнім для забезпечення як мінімум нормального процесу відтворення.

Граничні нормативи рентабельності застосовуються при формуванні регульованих цін з метою стримання їхнього зростання шляхом обмеження рівня прибутку в ціні. Вони встановлюються, як правило, місцевими органами влади на окремі види продукції.

Розрахункові та граничні нормативи рентабельності застосовуються як інструмент визначення прибутку, який зараховується в ціну конкретного виробу:



де РН — норматив рентабельності, %.

Наприклад, якщо собівартість виробу становить 108 грн, то при 25-відсотковому нормативі рентабельності величина прибутку в ціні дорівнюватиме 27 грн:

.

Тоді ціна підприємства як сума собівартості і прибутку становитиме 135 грн (108 + 27).

Ціну підприємства (ЦПР) можна визначити, не обчислюючи окремо величину прибутку в ціні. З цією метою використаємо формулу:

.

Тоді, за вказаних умов, ціна підприємства визначається таким чином:



При формуванні вільних цін рівень прибутку в них не обмежується. Тому його розмір може бути визначений залишковим методом, тобто як різниця між ціною та сумою собівартості, товарних податків та торгово-посередницьких надбавок. Цей метод ефективний тоді, коли підприємство бажає визначити доцільність продажу продукції за діючою ринковою ціною при власних витратах на її виробництво.
ЧЕТВЕРТЕ ПИТАННЯ:
У практиці вітчизняного ціноутворення до складу цін національних товарів уходять два непрямі податки: акцизний податок і податок на додану вартість.
Акцизний податок — це податок, який включається в ціни високорентабельних товарів не першої необхідності і в кінцевому підсумку сплачується їхнім покупцем. Акцизним податком оподатковуються виключно товари і не оподатковуються роботи та послуги.

Акцизний податок установлюється в цінах тільки окремих товарів, перелік яких затверджується Верховною Радою України. До переліку підакцизної продукції входять п’ять товарних груп: алкогольні напої, тютюнові вироби, транспортні засоби та нафтопродукти.

Визначення розміру акцизного податку, що включається в ціну, здійснюється на основі ставок, які можна поділити на дві групи. До першої входять тверді ставки в гривнях або євро на фізичну чи умовну одиницю продукції. Так, на лікеро-горілчані вироби ставка акцизного податку становить 16 грн на один літр 100 % спирту, на сигарети з фільтром — 10 грн за 1000 шт., на моторні бензини — 60 євро за 1000 кг, на автомобілі з об’ємом циліндрів двигуна понад 3000 см3 — 1,0 євро за 1 см3.

Обчислений в євро акцизний податок на вироблені в Україні товари перераховується в гривні за валютним курсом Національного банку, що діяв на перший день кварталу, в якому здійснюється реалізація продукції, і залишається незмінним протягом цього кварталу.

До другої групи входять відсоткові ставки, які встановлюються до обороту (ціни) з реалізації товарів. При визначенні акцизного податку в ціні вітчизняних товарів на основі відсоткової ставки необхідно враховувати, що ставка встановлена до ціни, яка вже містить у собі цей податок. Тому величина акцизного податку в ціні визначається за формулою:



де АС — ставка акцизного податку, %.

Але якщо ціна формується на підприємстві, то наведена формула не може бути застосована. Тому виробник спочатку визначає ціну, що складається із собівартості та прибутку, а потім ціну з акцизним збором (ЦА) за формулою:



Різниця між цінами, що містять і не містять у собі акцизний податок, або добуток ціни з акцизним податком на відповідну ставку, дає змогу визначити вели­чину цього податку в ціні:

або .

Наприклад, якщо собівартість одиниці продукції становить 108 грн, прибуток — 27 грн, а ставка акцизного податку — 55 %, то ціна з акцизним податком дорівнюватиме 300 грн:



а сам акцизний податок — 165 грн:

або .

Іншою формою непрямого податку, що входить до складу ціни, є податок на додану вартість. Він включається в ціни абсо-
лютної більшості товарів та послуг за винятком тих, які не обкладаються цим податком: вугілля та вугільні брикети, учнівські зошити та підручники, дитячі журнали та газети, лікарські засоби та вироби медичного призначення, товари для інвалідів тощо. Перелік товарів (робіт, послуг), що звільняються від податку на додану вартість, є єдиним на всій території України і може змінюватися в законодавчому порядку.

Податок на додану вартість визначається в ціні товару (послуги) за діючою ставкою до оподаткованого обороту, який
не містить у собі цього податку, або інакше, до ціни, яка враховує собівартість та прибуток. Якщо ціна встановлюється на підакцизний товар, то до оподаткованого обороту входить акцизний збір, а податок на додану вартість визначається за
формулою:

,

де ПДВС — ставка податку на додану вартість, %.

Так, у нашому прикладі при 20-відсотковій ставці податку на додану вартість його величина дорівнюватиме 60 грн (300 · 0,2), а сама відпускна ціна виробника становитиме 360 грн (300 + 60).

У разі, коли продукція має відпускну ціну, до якої вже входить податок на додану вартість, то його величина в ціні визначається за формулою:

.

В умовах, коли ставка податку на додану вартість установлена в розмірі 20 %, попередню формулу можна записати таким чином:

.

Так, якщо відпускна ціна виробника становить 360 грн, то величина податку на додану вартість у її складі дорівнюватиме 60 грн (360 : 6).
П’ЯТЕ ПИТАННЯ:
Процес надходження товару від виробника до кінцевого споживача (населення) може мати такі стадії:
виробник — посередник — підприємство;

виробник — роздрібна торгівля — населення;

виробник — посередник — роздрібна торгівля — населення.
У цьому процесі можуть брати участь кілька посередників. Такий ланцюговий зв’язок зумовлює необхідність установ­лення цін на кожному етапі товаропросування, що досягається за допомогою застосування посередницько-збутових і торговельних надбавок. Такі надбавки є самостійними елементами ціни і за своєю економічною природою аналогічні оптовим цінам підприємства. Вони покликані відшкодовувати витрати обігу продукції і забезпечувати отримання прибутку посередницьким і торговельним організаціям. Тому розмір надбавки залежить від величини витрат у сфері обігу (заробітна плата, транспортні та навантажувально-розвантажувальні роботи, паливно-енергетичні витрати, амортизація, оренда приміщень тощо), бажаного рівня прибутку та обсягу продажу. Враховуючи, що надбавки є формою доданої вартості, до їх складу входить відповідний податок. Тоді посеред­ницько-збутові та торговельні надбавки складаються з таких елементів:



де НП(Т) — посередницько-збутова (торговельна) надбавка, грн;

ВО — витрати обігу посередницької (торговельної) організації, грн.
Рівень посередницьких і торговельних надбавок державою в цілому не обмежується. Вони визначаються за погодженням сторін і встановлюються, як правило, у відсотках до ціни придбання товару. З окремих видів продукції місцеві органи влади регулюють рівень посередницьких і торговельних надбавок шляхом встановлення їхніх граничних рівнів.

Розрахунок ціни з надбавкою здійснюється за формулою;



де ЦР — ціна реалізації товару, грн;

ЦП — ціна придбання (відпускна ціна виробника чи посередника), грн.
Наприклад, магазин придбав у виробника одиницю товару за відпускною ціною 360 грн і встановив до неї надбавку в розмірі 15 %. Тоді роздрібна ціна магазину дорівнюватиме 414 грн [360 
 (1 + 0,15)], а торговельна надбавка — 54 грн (414 – 360). Таким са­мим методом визначається надбавка та відпускна ціна посередника.
В окремих випадках виникає необхідність використовувати не надбавку до ціни, а її знижку. Застосування знижки здебільшого зумовлене ситуацією, коли постачальник (виробник чи генеральний дилер) сам пропонує продавцеві ціну кінцевої реалізації. Тоді продавець має визначити ціну придбання, за якою йому доцільно купити таку продукцію, щоб забезпечити собі бажану ве­личину торговельної знижки. В цьому разі ціну придбання можна визначити за формулою:



де З — торговельна (посередницька) знижка, %.
Наприклад, якщо постачальник пропонує продавцеві встановити роздрібну ціну товару в розмірі 414 грн, то при знижці в 13 %, ціна придбання для нього має не перевищувати 360 грн [(414  (1-0,13)]. У такому разі магазин одержить на свою користь знижку в розмірі 54 грн (414 – 360).
ПИТАННЯ:


  1. Розкрийте складові ціни та поясніть її структуру.

  2. Охарактеризуйте роль витрат у формуванні ціни.

  3. Розкрийте процес визначення прибутку в ціні.

  4. Назвіть умови формування в ціні товарних податків.

  5. Визначте необхідність посередницьких надбавок (знижок) в ціні.


ЛІТЕРАТУРА:


  1. «Ціни та цінова політика», Ю.Г. Тормоса, Київ, 2003р..

  2. «Сучасна політика ціноутворення», Литвиненко Я.В., Київ, 2001р..

  3. «Ценообразование», И.Л. Ерухимович, Киев, 1999 г..