asyan.org
добавить свой файл
1
ПРЕД'ЯВЛЕННЯ ПОЗОВУ. ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВІ

1. Право на звернення до суду за судовим захистом.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає і коло осіб, за заявою яких може бути порушена цивільна справа в суді. Суб'єктами права звернення до суду є особи, які звертаються до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів

(ст. 3 ЦПК), а також у випадках, передбачених законом: прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи, які звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів (ст. 45 ЦПК).

Таким чином, можна зробити висновок про те, що право звернення до суду мають не тільки громадяни, а також юридичні та посадові особи тощо. Законодавець розділив осіб, яким надано право звернення до суду, на тих, хто звертається за захистом своїх прав, свобод та інтересів, та на осіб, які звертаються до суду за захистом інтересів держави, суспільних інтересів та прав, свобод та інтересів інших осіб. У першому випадку суб'єкт звернення до суду за судовим захистом має матеріально-правову та процесуально-правову заінтересованість у вирішенні справи, а у другому випадку - тільки процесуально-правову.

Право на звернення до суду за судовим захистом - це інститут цивільного процесуального права, який регулює підстави та порядок порушення судової діяльності по захисту прав, свобод та інтересів. Процесуальні наслідки реалізації права на звернення до суду - виникнення судової діяльності по здійсненню правосуддя з цивільної справи і ухвалення судового рішення як результат цієї діяльності. Для цього інституту не має значення питання про характер судового рішення — про задоволення заяви або про відмову у її задоволенні. Якщо у ході розгляду справи з'ясується, що особа, яка звернулася до суду, немає на це права, то справа повинна бути закрита або заява повинна бути залишена без розгляду.

Коли особа звернулася до суду із заявою, то суддя повинен вирішити питання про наявність у даної особи права на звернення до суду за судовим захистом, тобто вирішити питання процесуального характеру, бо передумови права на звернення до суду за судовим захистом закріплені у цивільному процесуальному законодавстві. При вирішенні питання про відкриття провадження у справі суддя не може робити висновки матеріально-правового характеру. Безпідставна відмова у відкритті провадження у справі являє собою відмову у здійсненні правосуддя. Право на звернення до суду за судовим захистом може бути реалізовано заінтересованою особою лише у тому випадку, якщо нею буде додержано встановленого законом порядку звернення до суду за судовим захистом.

2. Передумови права на звернення до суду та порядок його здійснення.

Можливість практичного здійснення права на звернення до суду за судовим захистом залежить від певних передумов, які у цивільній процесуальній літературі іменуються передумовами права на звернення до суду за судовим захистом. Ці передумови розподіляють на суб'єктивні, які належать до особистості суб'єктів спору, та на об'єктивні, пов'язані з характером предмета, який підлягає внесенню на розгляд суду; на позитивні та негативні - залежно від зв'язку права на звернення до суду з наявністю або відсутністю цих передумов.

До суб'єктивних передумов належить процесуальна правоздатність особи, яка звернулася до суду за судовим захистом, а також суб'єкта, який буде притягнутий судом як відповідач або заінтересована особа. Право на звернення до суду за судовим захистом виникає одночасно з виникненням цивільної процесуальної правоздатності. Так, відповідно до ст. 28 ЦПК здатність мати цивільні процесуальні права та обов'язки сторони, третьої особи, заявника, заінтересованої особи (цивільна процесуальна правоздатність) визнається за всіма фізичними і юридичними особами. Оскільки всі фізичні особи набувають процесуальної правоздатності з моменту народження і не можуть бути її позбавлені, а відповідно і здатності звернення до суду за судовим захистом, то в судовій практиці питання щодо процесуальної правоздатності може виникати тільки стосовно організацій. Процесуальна правоздатність організацій залежить від того, чи є організація юридичною особою. Суб'єктивною передумовою права на звернення до суду є також

процесуальна заінтересованість особи. За загальним правилом звертатися до суду можна лише за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів. Із цього положення ст. 3 ЦПК випливає наявність заінтересованості особи в судовому захисті. Щодо заінтересованості осіб, які звертаються до суду за захистом прав, свобод та інтересів іншої особи, або державних чи суспільних інтересів, то їх заінтересованість має службовий характер і обумовлена їх правовим становищем.

Об'єктивні передумови права на звернення до суду розподіляються на позитивні й негативні.

Передумови, наявність яких необхідна для реалізації права на звернення до суду, називаються позитивними. До позитивних передумов належать:

1) правовий характер спору;

2) віднесення справи до юрисдикції загальних судів.

Негативними вважаються передумови, з відсутністю яких закон пов'язує можливість звернення до суду. Це такі передумови: 1) відсутність такого, що набрало законної сили, рішення чи ухвали суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 2) відсутність у провадженні цього чи іншого суду справи зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 3) відсутність рішення третейського суду, прийнятого в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив

у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим;

4) відсутність недопустимості правонаступництва у спірних правовідносинах після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з ліквідацією юридичної особи, які є однією із сторін у справі.

Право на звернення до суду підлягає реалізації в установленому законом порядку. Порядок реалізації права на звернення до суду передбачає дотримання правил підсудності, наявність дієздатності заявника, наявність належним чином оформлених повноважень представника, а також відповідність змісту та форми заяви вимогам закону.

Реалізація права на судовий захист у позовному провадженні здійснюється пред'явленням позову. Відповідно до ч. 1 ст. 118 ЦПК позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції, де вона реєструється з дотриманням порядку, встановленого частинами другою і третьою ст. 11-1 ЦПК, та не пізніше наступного дня передається визначеному судді.

Відповідно до ч. 2 ст. 11-1 ЦПК позовні заяви, скарги, подання та інші передбачені законом процесуальні документи, що подаються до суду і можуть бути предметом судового розгляду, у порядку їх надходження підлягають обов'язковій реєстрації в автоматизованій системі документообігу суду, що здійснюється працівниками апарату відповідного суду в день надходження документів. До автоматизованої системи документообігу суду в обов'язковому порядку вносяться: дата надходження документів, інформація про предмет спору та сторони у справі, прізвище працівника суду, який здійснив реєстрацію, інформація про рух судових документів, дані про суддю, який розглядав справу, та інші дані, передбачені Положенням про автоматизовану систему документообігу суду, що затверджується Радою суддів України за погодженням з Державною судовою адміністрацією України. Частина 3 ст. 11-1 ЦПК передбачає, що визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи здійснюється автоматизованою системою документообігу суду під час реєстрації відповідних документів за принципом вірогідності, який ураховує кількість справ, що перебувають у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень. Справи розподіляються з урахуванням спеціалізації суддів. Після визначення судді або колегії суддів для розгляду конкретної справи внесення змін до реєстраційних даних щодо цієї справи, а також видалення цих даних з автоматизованої системи документообігу суду не допускається, крім випадків, установлених законом. Автоматизована система документообігу суду забезпечує: 1) об'єктивний та неупереджений розподіл справ між суддями з додержанням принципів черговості та рівної кількості справ для кожного судді; 2) надання фізичним та юридичним особам інформації про стан розгляду справ, у яких вони беруть участь; 3) централізоване зберігання текстів рішень, ухвал суду та інших процесуальних документів; 4) підготовку статистичних даних; 5) реєстрацію вхідної і вихідної кореспонденції та етапів її руху; 6) видачу судових рішень та виконавчих листів на підставі наявних в автоматизованій системі документообігу суду даних щодо судового рішення та реєстрації заяви особи, на користь якої воно ухвалено; 7) передачу справ до електронного архіву.

Крім того, ст. 11-1 ЦПК передбачає, що доступ до автоматизованої системи документообігу суду надається суддям та працівникам апарату суду згідно з їх функціональними обов'язками. Несанкціоноване втручання в роботу автоматизованої системи документообігу суду має наслідком відповідальність, установлену законом. Порядок функціонування автоматизованої системи документообігу суду, в тому числі видачі судових рішень та виконавчих листів, передачі справ до електронного архіву, зберігання текстів судових рішень, ухвал та інших процесуальних документів, надання інформації фізичним і юридичним особам, підготовки статистичних даних визначається Положенням про автоматизовану систему документообігу суду. Якщо суддя встановить, що суб'єкт, який звернувся до суду за судовим захистом, має на це право, то він повинен встановити, чи підсудна ця справа даному суду. Відповідно до ч. 3 ст. 122 ЦПК, у разі якщо відповідачем у позовній заяві, поданій і оформленій у порядку, встановленому законом, вказана фізична особа, що не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом трьох днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного звернення суду.

Якщо за результатами отриманої судом інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК у зв'язку з непідсудністю. У разі якщо отримана судом інформація не дає можливості встановити зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі. Далі перевіряється дієздатність особи, яка звернулася до суду. Недієздатність особи, яка безпосередньо подала заяву до суду, є перешкодою до відкриття провадження у справі, якщо до суду звернулася недієздатна особа, то відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 121 ЦПК, суд повертає заяву. Недієздатність відповідача не є перешкодою для порушення цивільної справи і позов може бути пред'явлений до недієздатного

відповідача, оскільки його інтереси в суді завжди захищають законні представники (ст. 39 ЦПК).

Якщо заяву подано судовим представником, то представник повинен мати повноваження на ведення справи. Відповідно до ст. 42 ЦПК повноваження представників сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, на ведення справи в суді повинні бути посвідчені такими документами:

1) довіреністю фізичної особи;

2) довіреністю юридичної особи або документами, що посвідчують службове становище і повноваження її керівника;

3) свідоцтвом про народження дитини або рішенням про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна.

Довіреність фізичної особи повинна бути посвідчена нотаріально або посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за вироком суду, або за місцем його проживання. Довіреність від імені юридичних осіб видається за підписом посадової особи, уповноваженої на це законом, статутом або положенням, з прикладенням печатки юридичної особи. Повноваження адвоката як представника можуть також посвідчуватись ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням або договором. До ордера адвоката обов'язково додається витяг із договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмежується його право на вчинення окремих процесуальних дій.

Витяг посвідчується підписами сторін договору. Оригінали документів, які підтверджують повноваження представника, або копії з них, посвідчені суддею, приєднуються до справи.

У випадках, якщо до суду звертається особа не у своїх інтересах без належних на це повноважень, суддя зобов'язаний повернути заяву (п. 3 ч. 3 ст. 121 ЦПК). Суддя відкриває провадження у цивільній справі не інакше як на підставі відповідної заяви. При цьому процесуальне законодавство передбачає певні вимоги до форми та змісту заяви як процесуального документа. Вона повинна бути подана у письмовій формі та містити відповідні реквізити (ст. 119 ЦПК).

Належна реалізація відповідним суб'єктом права на звернення до суду за судовим захистом тягне за собою відкриття провадження у справі, виникнення процесу по розгляду і вирішенню правового спору, а також обов'язок суду розглянути та вирішити цивільну справу по суті

3. Позовна заява та її реквізити. Порядок виправлення недоліків позовної заяви. Повернення заяви.

Право на судовий захист здійснюється шляхом подання заяви до суду. У справах позовного провадження подаються позовні заяви, у справах окремого та наказного провадження - заяви.

Із позовною заявою до суду звертаються тоді, коли виникає спір про право цивільне. Таким чином, позовна заява - це установлена законом форма звернення до суду за судовим захистом та за вирішенням спору про право цивільне.

Цивільне процесуальне законодавство встановило вимоги щод форми та змісту позовної заяви, оскільки тільки при додержанні цих вимог позовна заява може виконати роль процесуального засобу порушення судової діяльності, спрямованої на захист суб'єктивних прав

та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб. Цивільне процесуальне законодавство не містить вимоги до позивача посилатися на правові норми, на яких ґрунтуються позовні вимоги, хоча громадяни при зверненні до суду широко використовують інститут представництва і звертаються за правовою допомогою до професіональних юристів - адвокатів, які, складаючи позовну заяву від імені заінтересованої особи, посилаються на відповідні правові норми. На наш погляд, було б доцільно ввести таку вимогу стосовно позовних заяв прокурорів, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів, які звертаються до суду за судовим захистом прав, свобод інших осіб, а також державних чи суспільних інтересів.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає наслідки недодержання вимог щодо форми та змісту позовної заяви.

Процесуальним засобом порушення справ позовного провадження є позов у формі позовної заяви, але оскільки процесуальний закон передбачає також наказне та окреме провадження, то необхідно розглянути вимоги щодо процесуальних документів, з якими звертаються по справах наказного та окремого провадження. Такими документами є заяви.

Щодо окремого провадження, то слід зазначити, що відповідно до ч. 3 ст. 235 ЦПК справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цивільним процесуальним кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду, а також з урахуванням особливостей розгляду окремих категорій справ окремого провадження.

По кожній категорії справ окремого провадження закон визначає вимоги щодо змісту заяви, але ці вимоги стосуються лише специфіки даної категорії справ. Уніфікованість процесуальної форми обумовлює той факт, що заяви по справах окремого провадження повинні відповідати вимогам, які стосуються позовних заяв, а також у разі невідповідності заяв зазначеним вимогам повинні наставати наслідки, передбачені ст. 121 ЦПК, хоча прямої вказівки на це процесуальний закон не містить.

4. Підстави відмови у відкритті провадження у справі.

За загальним правилом відмова у відкритті провадження у справі не допускається, однак ст. 122 ЦПК передбачає правові підстави відмови у відкритті провадження у справі. Так, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства. Перш за все мається на увазі, що суддя повинен відмовити у відкритті провадження у справі, якщо спір не має правового характеру (наприклад, спір про стягнення карткового боргу тощо). Не підлягають розгляду в судах також у порядку цивільного судочинства справи, в яких сторонами виступають особи, які не наділені цивільною процесуальною правоздатністю. Однак ця вимога може бути віднесена тільки до сторін-організацій, оскільки відповідно до ст. 28 ЦПК сторонами можуть виступати тільки ті організації, які наділені правами юридичної особи. Що ж до громадян, то вони є правоздатними

з моменту народження.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК повинно бути відмовлено у відкритті провадження у справі особі, яка не має заінтересованості по даній справі, бо, як випливає із змісту ст. 3 ЦПК, до суду може звернутися тільки заінтересована особа. У відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК повинно бути відмовлено і тоді, коли заява стосується питання, яке не віднесено законом до юрисдикції загальних судів. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ визначається ст. 15 ЦПК, згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Суди вирішують справи в порядку позовного, наказного й окремого провадження.

Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства. При вирішенні питання про відкриття провадження у справі суддям слід розмежовувати юрисдикцію судів загальних, спеціалізованих судів та Конституційного Суду. Тому суддя повинен відмовити у відкритті провадження у справі, коли розгляд та вирішення справи є компетенцією спеціалізованого або Конституційного Суду. Згідно з цивільним процесуальним законодавством підставою для відмови у відкритті провадження у справі є той факт, коли у спорі між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК).

Йдеться про те, що в тих випадках, коли справа вже вирішена судом або коли сторони розпорядилися своїми правами певним чином і суд затвердив ці дії, повторне звернення до суду не допускається. Неможливість повторного розгляду справи, коли є судове рішення, що набрало

законної сили і не скасоване у встановленому законом порядку, перш за все пов'язана з виключністю судового рішення. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій,

посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами (ч. 1 ст. 14 ЦПК). Якщо суд відкриє провадження у справі, по якій є судове рішення, що набрало законної сили, то він може постановити протилежне рішення. Існування двох протилежних судових рішень по справі неможливе, бо судове рішення, що набрало законної сили, само прирівнюється до закону, бо має обов'язковий характер.

Суддя може відмовити у відкритті провадження у справі за п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК тільки у тому випадку, коли тотожність позовів не викликає сумніву. Якщо матимуть місце будь-які сумніви щодо тотожності позовів, суддя повинен відкрити провадження у справі та розглянути

питання про тотожність позовів у судовому засіданні. Якщо позови не є тотожними, справа підлягає розгляду та вирішенню, а якщо позови тотожні, то справа підлягає закриттю відповідно до п. 2 ст. 205 ЦПК.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 122 ЦПК суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. За чинним цивільним процесуальним законодавством загальновизнаним правилом є те, що із заявою до суду щодо визначеного спору можна звернутися лише один раз. Особа не вправі звертатися за судовим захистом по одній і тій самій справі до кількох судів одночасно. Розгляд і вирішення тотожних справ одночасно в різних судах суперечить загальним засадам правосуддя. Суддя також повинен відмовити у відкритті провадження у справі, якщо є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим (п. 4 ч. 2 ст. 122 ЦПК). У даному випадку питання щодо відкриття провадження у справі вирішується аналогічно з п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК, оскільки третейські суди є юрисдикційними органами, які в межах своєї компетенції можуть розглядати цивільно-правові спори, які не віднесені законом до виключної юрисдикції загальних судів, та ухвалювати рішення, які прирівнюються до рішень загальних судів і можуть бути виконані в примусовому порядку.

Пункт 5 ч. 2 ст. 122 ЦПК передбачає, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Така підстава неможливості виникнення процесуальної діяльності по справі пов'язана з тим, що фізично не існує передбаченого суб'єкта права вимоги або відповідальності, права або обов'язки яких безпосередньо пов'язані з їх особою. Питання про відкриття провадження у справі або відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, та не пізніше наступного після отримання судом інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи. Перелік підстав відмови у прийнятті заяви, закріплений у ст. 122 ЦПК, є вичерпним і поширеному тлумаченню не підлягає. Відмова у прийнятті заяви з інших підстав, не передбачених законом, неприпустима

і повинна розцінюватись як відмова у здійсненні правосуддя. Про відкриття провадження у справі чи відмову у відкритті провадження у справі суддя постановлює ухвалу. В ухвалі про відкриття

провадження у справі зазначається: найменування суду, прізвище та ініціали судді, який відкрив провадження у справі, номер справи; ким і до кого пред'явлено позов; зміст позовних вимог; час і місце попереднього судового засідання, якщо суддя вирішив, що його проведення є необхідним, або час і місце судового розгляду справи, якщо суддя вирішив, що проведення попереднього судового засідання у справі не є необхідним; пропозиція відповідачу подати в зазначений строк письмові заперечення проти позову та посилання на докази, якими вони обґрунтовуються. Ухвала про відмову у відкритті провадження у справі повинна бути невідкладно надіслана заявникові разом із заявою і усіма доданими до неї документами (частини 4, 5, 6 ст. 122 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ст. 293 ЦПК ухвала судді про відмову у відкритті провадження у справі може бути оскаржена в апеляційному порядку. Цивільний процесуальний закон передбачає як правовий наслідок відмови у відкритті провадження у справі неможливість повторного звернення до суду з тотожною заявою (ч. 7 ст. 122 ЦПК).

5. Правові наслідки відкриття провадження у справі.

Відкриття провадження у цивільній справі тягне за собою певні правові наслідки. Вони можуть мати як процесуальний, так і матеріально-правовий характер. Основним процесуально-правовим наслідком звернення до суду з позовом і відкриття провадження у справі є виникнення цивільного судочинства по даній справі. Звернення до суду з позовною заявою і відповідні дії суду, пов'язані з відкриттям чи відмовою у відкритті провадження у справі, породжує виникнення між заявником (позивачем) і судом цивільних процесуальних правовідносин. Ці правовідносини

є підставою для виникнення і розвитку інших правовідносин між судом і всіма учасниками процесу. Звернення до суду із заявою і відкриття провадження у справі суддею тягне за собою виникнення цивільного процесу з конкретним складом його учасників. Кожний учасник процесу посідає своє, визначене йому законом процесуальне становище і може користуватися наданими йому правами і нести процесуальні обов'язки. З прийняттям судом справи до свого провадження особа, яка звернулася до суду за захистом своїх прав, свобод чи інтересів, стає позивачем, а особа, яка, на думку позивача, порушила його право, - відповідачем. Якщо до відкриття провадження у справі в суді кредитора і боржника об'єднували матеріальні спірні правовідносини, які регулювалися нормами матеріального (цивільного) права, то з моменту відкриття провадження

у справі вони стають сторонами процесу і на них поширюється дія норм цивільного процесуального законодавства. Процесуально-правовим наслідком прийняття судом справи до

свого провадження є також неможливість повторного звернення до суду з тією ж вимогою і з тих же підстав. Крім процесуально-правових наслідків відкриття провадження у справі настають деякі матеріально-правові наслідки, які мають важливе значення для заінтересованих осіб. Основним матеріально-правовим наслідком відкриття провадження у справі є перерив перебігу строку позовної давності. Частина 2 ст. 264 ЦК передбачає, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову. Оскільки порядок пред'явлення позову встановлюється процесуальним законодавством, то пред'явлення позову повинно здійснюватись з дотриманням цього порядку. Це означає, що не будь-яке пред'явлення позову перериває перебіг строку позовної

давності, а лише таке, яке відповідає вимогам закону та тягне відкриття провадження у справі.

Крім звернення до суду із заявою необхідні також дії судді, які виражаються в позитивному вирішенні питання про відкриття провадження у справі. Перебіг строку позовної давності переривається тільки при зверненні до суду із заявою, в якій є все необхідне для виникнення

процесу і ведення справи.

Важливий матеріально-правовий наслідок відкриття провадження у справі настає по справах про стягнення коштів на утримання (аліменти) в тих випадках, коли ці кошти не надаються зобов'язаною особою в добровільному порядку. Особа, яка має право на одержання

коштів на утримання від іншої особи, може звертатися до суду з вимогою до відповідача про примусове стягнення цих засобів на підставі рішення суду. Причому звернутися до суду із заявою можна незалежно від строку, який пройшов з моменту виникнення права на одержання аліментів. Аліменти присуджуються на майбутній час, починаючи з дня пред'явлення позову до суду (статті 79, 191 СК). Матеріально-правові наслідки настають також при зверненні до суду і відкритті провадження у справі за заявою власника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Звертаючись до суду з такою вимогою, власник має на меті відібрати майно з незаконного володіння і повернути собі. Задоволення цієї вимоги залежить передусім від добросовісності чи недобросовісності придбання цього майна. Якщо від недобросовісного набувача власник може витребувати своє майно в усіх випадках, то від добросовісного набувача, який набув майно на оплатній підставі - лише у випадках, передбачених законом (викраденого, загубленого майна, а також, якщо це майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі) (ст. 388 ЦК).

Крім права на витребування майна з чужого незаконного володіння власник має право вимагати також повернення всіх доходів, які незаконний володілець одержав або повинен був одержати з цього майна. Щодо недобросовісного володільця, то він зобов'язаний повернути всі

доходи, які він одержав чи повинен був одержати з майна за весь період володіння ним. По-іншому оцінює закон становище добросовісного володільця, який помилково вважає своє володіння правомірним. Володілець вважається добросовісним до моменту, коли він дізнався

або повинен був дізнатися про свою помилку. З цього моменту він стає на позиції недобросовісного володільця і на нього поширюється вищевказана відповідальність, тобто він повинен повернути власнику всі доходи, одержані ним від незаконного володіння майном. Таким моментом є звернення власника до суду з позовною заявою і відкриття провадження у справі (ст. 390 ЦК).

Звернення до суду має наслідком певні витрати заінтересованої особи, які виражаються у сплаті судового збору. Ці витрати несе особа, яка звертається до суду. У разі задоволення її вимог суд присуджує другій стороні відшкодування всіх цих витрат. Однак інколи відпадає необхідність розгляду справи по суті і ухвалення по ній судового рішення у зв'язку з тим, що відповідач у добровільному порядку задовольнив вимоги заінтересованої особи в день звернення до суду або після звернення, але до судового розгляду цієї справи. Очевидно, що заінтересована особа в такому разі не буде наполягати на розгляді справи по суті. Однак виникає питання щодо відшкодування судових витрат, які поніс позивач у зв'язку із зверненням до суду. Стаття 89 ЦПК прямо вказує, що якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок добровільного задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, то суд за заявою позивача присуджує з відповідача всі понесені позивачем по справі судові витрати.

На практиці іноді виникають сумніви щодо того, чи підлягають присудженню з відповідача понесені позивачем витрати, якщо відповідач задовольнив вимоги позивача в день звернення його до суду. Річ у тім, що відповідач може задовольнити вимоги позивача шляхом переведення спірної суми поштою або через банк. У таких випадках позивач ще не знає про задоволення своїх вимог, а відповідач не знає, що позивач вже звернувся до суду із заявою. Здається, що в такій ситуації необхідно виходити з такого положення: якщо позивач не знав і не міг знати про задоволення своїх вимог відповідачем і у зв'язку з цим звернувся до суду, він має право вимагати відшкодування всіх понесених ним витрат, пов'язаних із зверненням до суду.