asyan.org
добавить свой файл
1




Тема 17. Нагальні проблеми державного будівництва в Україні. Складнощі переходу від тоталітарного до демократичного суспільства
Для того, щоб виявити головні тенденції розвитку та перспективи переходу (транзиту) до демократичного суспільства в Україні, треба звернутися до деяких транзитологічних концепцій та підходів, що були результатом аналізу аналогічних процесів в інших країнах Азії, Африки та Латинської Америки.

З точки зору транзитологічних концепцій, демократичний транзит є процес переходу від одного стану (авторитарного) суспільства до іншого (неавторитарного) стану без певної гарантії успішного імплантування демократичного режиму. Йому притаманне зростання впливу наступних універсальних чинників: нормативного ставлення до демократії , масової привабливості демократичних ідеалів; економічної неефективності й делегітимації авторитаризму, практичного експериментування з демократичними інститутами та процедурами, сприятливого міжнародного тощо.

Але світова практика транзитів демонструє велику розбіжність втілення вище вказаних чинників. Досвід демократизації у деяких країнах Латинської Америки та Східної Європи свідчить скоріше про особливості, а не схожість демократичних процесів. Не зважаючи на велику різноманітність практик демократизації на протязі останніх десятиліть, світова транзітологія виробила декілька підходів до вивчення моделей генези демократії та чинників демократичних транзитів, виділивши серед них три головних:

  • структурні (соціально-економічні і культурно-ціннісні умови виконують пануючі ролі й тому успіх демократизації цілком залежить від їх наявності та зрілості );

  • процедурні (політичні дії і рішення політичних акторів, від яких залежить процес політичного вибору) фактори;

  • інтегральний характер взаємодії вище вказаних факторів.

Представники структурного підходу (С.Ліпсет, Г.Алмонд, С.Верба, Д.Растоу, Р.Пай та інші) виділяють наступні параметри, що необхідні для успіху демократизації: набрання національної єдності й відповідної ідентичності; досягнення досить високого рівня економічного розвитку; масове поширення таких культурних норм та цінностей, що припускають визнання демократичних принципів, довір’я до основних політичних інститутів, міжособиста довіра, почуття громадянськості.

Представники процедурного підходу акцентують свою увагу на ендогенних факторах процедурах та процесах, що учиняються самими політичними акторами (Г.О'Доннелл, Ф.Шміттер,Х. Лінц, Ді Пальма, А.Пршеворскі та ін.). Вони вважають, що більш значущими є послідовність та взаємообумовленість певних політичних рішень і дій, вибір тактики тими акторами, що ініціюють демократизацію. Тому головним в цьому підході є діяльність і взаємодії еліт у процесі конкуренції, свідомий вибір ними тих чи інших моделей політичної поведінки, організаційних форм і процедурних норм нових політичних інститутів.

Прибічники інтегрованого підходу (Дж. Мехоні та Р. Снайдер) вважають, що для демократизації важливі і структурні і процедурні фактори, тобто для затвердження демократичного режиму необхідні суб'єктивні дії акторів, що діють у відповідному середовищі, та об’єктивні передумови (соціально-економічні та культурні) для успіху демократичних реформ.

Дані підходи при комплексному їх запровадженні дозволяють зробити досить адекватний аналіз змін, що відбуваються, та їх наслідків. Крім того, вище вказані теорії корисні і при вивченні головної дилеми транзиту посткомуністичного типу: перехід від демократичного уряду до демократичного режиму тобто до консолідованої демократії, реставрація попереднього режиму чи прологанція режиму електоральної демократії.

З погляду політологів Г. О”Донелла і Ф.Шмиттера, власне політичний транзит (перехід) від недемократичних до демократичних режимів розпадається на два етапи. На першому етапі затверджуються лише демократичні уряди, а політичні еліти (старі і нові) апробують нові правила гри, що регулюють масштаби доступу до ресурсів влади і ступінь їхнього впливу на центри прийняття політичних рішень. Першорядною ж задачею “повторного” транзиту є утвердження демократичного режиму (або демократична консолідація) після кількаразових виборів у представницькі органи політичної влади і розробка політичним істеблішментом консенсусних правил гри.

В той же час демократичні транзити посткомуністиного типу мають певні особливості. Польський економіст Є.Бальцерович п.ідкреслює присутність таких особливостей посткомуністичних транзитів у країнах Центральної і Східної Європи на відміну від транзитів у країнах Латинської Америки:

  1. масштаб змін: реформи відбуваються одночасно в економічній, політичній і соціальній сферах суспільства крім того, ряд країн змушені вирішувати проблеми територіального суверенітету і тому проходять етап становлення національної держави;

  2. реформи політичної і , що почалися одночасно , економічної сфер призводять до появи певної асиметрії, що породжує насамперед масову демократію (щонайменше, політичний плюралізм) і тільки потім ринковий капіталізм;

  3. у даній групі країн ринково-ориєнтовані реформи можливі тільки в умовах політичного плюралізму.;

  4. ненасильницький характер транзиту;

  5. відсутність насилля обумовили й останню особливість посткомуністичного транзиту: стара еліта продовжує бути при владі, наслідком чого є поява капіталістичного класу буржуазії з переважною більшістю представників старої еліти (комуністичної номенклатури).

Демократичний транзит посткомуністичного типу, в той же час, продемонстрував й більш велику різницю з попередніми моделями демократичних транзитів не тільки порівняно з країнами першого ешелону модернізації, але й з країнами “третьої хвилі” демократизації (Португалії, Іспанії та інших). Відсутність відкритого зовнішнього втручання з боку розвинутих країн та насилля у процесі першої фази транзиту створили ілюзію доступності та легкості впровадження демократичних норм і процедур. В той же час сполучення вимог демократії, росту добробуту перевищували належні можливості країн, а відсутність внутрішнього капіталу розвивала співробітництво номенклатурної еліти з мафіозними та кримінальними структурами. Така ситуація симбіозу бюрократії й капіталу кримінального характеру сприяє появі бюрократичної державі паразитизму з широко розповсюдженою корупцією як головного фактору соціально-економічного та політичного життя країни.

Хоча найчастіше політичні актори (старі і нові еліти) у своєму прагненні легітимувати владні позиції і створити національну державу апелюють не до етнічної ідентифікації, а до визначених вірувань, політичним символам, історичним сюжетам, щоб створити щось єдине або сприятливому об'єднанню і перетворенню їх у політичну націю і volens-nolens це перетворюється в політику державотворення “однієї нації і для однієї нації”. Ці дії з боку політичних еліт найчастіше призводять до переваження, за словами Р.Брубакера, “політики держави , що націоналізується”. Політичні актори створюють конституційні й інші законодавчі тексти, упроваджують політичні символи, у яких позначають державну мову, тим самим беруть під контроль мовну політику в соціальній сфері і регулюють історичне минуле на рівні масової свідомості для власної легітимації. Це неминуче призводить до асиметрії в демократизації і лібералізації (панування колективних прав над індивідуальними правами і свободами громадян).

Крім того, складність отримання суверенітету та намагання політичних еліт створити гомогенну державу (тобто створити політичну націю на підставі національної єдності) стимулюють проводити політику націоналізації, що підсилює етнічний сепаратизм. Це не тільки ставить під сумнів , із погляду Х.Линца й А.Степана, можливість демократичної консолідації, але і створюються сприятливі умови для пожвавлення авторитарних тенденцій у процесі демократичного транзиту. А це значить, що висуваються на перший план проблеми сумісності демократії з внутрішніми протиріччями багатоскладних товариств і зберігання єдності і загальної ідентичності у свідомості політичних еліт.

Безумовно, усе вище вказане зрощує політичну нестабільність не тільки в країні, але й в регіоні. Прикладом інтенсивного розвитку таких тенденцій є останні події у Югославії (ситуація з Косово) весною 1999 року. А загроза безпеці та національної єдності підживлює авторитарні тенденції.

Вказані особливості транзиту посткомуністичного типу впливають й на перспективу переходу до консолідованої демократії, що має певні параметри з точки зору сучасних концепцій політичного розвитку. На основі класичних теорій демократії (перш за все, Р.Даля) та теорії політичної модернізації вчені створили певну ідеальну модель консолідованої демократії, за допомогою якої можна, з їх точки зору, виміряти глибину демократичних перетворень та ступінь просування до демократичного режиму.

Консолідована демократія повинна мати на ступні риси.

  1. На рівні поведенки демократичний режим на певній території стає консолідованим коли жоден з значних національних, соціальних, економічних, політичних або інституцийних акторів не використовує вагомі ресурси у спробах досягнути своєї мети через утворення недемократичного режиму або звертання до насилля чи іноземного втручання з метою розколу даної держави.

  2. На рівні орієнтацій демократичний режим є консолідованим, коли значна більшість громадської думки упевнена, що демократичні процедури і інститути є найбільш прийнятним засобом для управління колективним життям у суспільстві, а підтримка антидемократичних сил досить мала чи вони більш-менш ізольовані від демократичного процесу.

  3. Конституційно демократичний режим є консолідованим,, коли державні та недержавні сили у рамках певної території сприйняли на рівні повсякденної поведінки дозвіл конфліктів лише на основі законів та правових процедур, встановлених у процесі даного демократичного процесу.

Х. Лінц та А. Степан вважають, що ступінь просування до демократії та характер змін в країні може бути оцінений за допомогою наступних критеріїв: досягнута певна згода щодо політичних процедур зміни уряду; прихід нового уряду до влади є результатом вільного голосування народу; уряд де факто отримує важелі управління для розроблення нової стратегії та коли де юре створені органи виконавчої, законодавчої і судової влади не передають свої функції другим органам.

Х. Лінц і А. Степан виділяють наступні критерії, по яким можна судити про встановлення демократичного режиму:

  1. вимір поведінки- жоден політичний актор не прагне реалізувати свої інтереси антидемократичним шляхом;

  2. вимір орієнтації- більшість населення орієнтовано на вирішення соціальних проблем у рамках демократичних процедур;

  3. конституційний вимір- урядові та опозиційні сили переборюють конфлікти поміж собою лише на основі встановлених правових норм і законів.

Такі параметри свідчать про завершенність транзиту до демократії й консолідації демократичного режиму як підсумку політичних змін.

Інший американський вчений Ф.Шмиттер вважає, що консолідована демократія є процес перетворення випадкових домовленостей, норм розсудливості й умовних рішень, що виникають у перехідний період, у відношення співробітництва і суперництва, що відбуваються привселюдно, регулярно і добровільно приймаються людьми і групами, що беруть участь у демократичному правлінні. При консолідації демократичний режим гарантує своїм громадянам, що конкуренція за місце у владній ієрархії або за здійснення політичного впливу буде чесною та передбаченою”.

З точки зору А.Пржеворського, “демократія консолідована, коли при визначених політичних і економічних умовах система її інститутів стає єдино можливою, коли ніхто не припускає можливості виникнення інститутів та правил гри, поза за рамками демократичних норм , та програвши знову намагаються виграти, використовуючи ті ж самі інститути, що принесли їм поразку. Демократія консолідується, коли вона сама себе зміцнює; тобто, іншими словами, коли всі задіяні політичні сили віддають перевагу підпорядкувати свої інтереси і цінності такому інституціональному устрою, що не обов'язково гарантує успіх їм особисто”.

Таким чином, незважаючи на деякі невеликі розбіжності у підходах вчених, ідеальний процес консолідації демократії містить у собі два важливих компонента, що впливають на дилему демократичного транзиту: ціннісний (досягнення консенсусу відносно набору політичних процедур) і інституційний (створення владних структур, що вбирають в себе інтереси різноманітних політичних сил,що конкурують).

Досвід проходження країн через першу фазу демократичного транзиту свідчить про певні типові труднощі.

Перш за все, переважна більшість політичних інституцій, утворених за зразками західних демократичних режимів, відрізняється неспроможністю прийняти рішення, виробляти стратегічні курси розвитку суспільства та контролювати владні ресурси.

А головною особливістю сучасної української влади є її певна непублічність й непрозорість. Події законотворчого процесу, неспроможність здійснювати послідовно політичний курс та неможливість розробити більш-менш реалістичну стратегію забезпечення національної безпеки держави( фінансова та податкові системи знаходяться й досі у стані невизначеності) є доказом даної тези. Сама політична реальність створює ситуацію неможливості коректної інституційної ідентифікації не тільки аналітикам, але самим діючим особам, тобто політикам вищих органів влади.

Більш того, реальний конфлікт між групами інтересів дає можливість владі приховувати недієздатність, дозволяв й дозволяє зміцнювати свої позиції, а різнорідним угрупованням у середині її - вирішувати головну проблему перехідного періоду забезпечувати накопичення первісного капіталу. Суперечності існували і існують тільки в засобах публічного обгрунтування цього питання.

Крім того, слабкість політичних інститутів, неспроможність виконувати ними головні функції( детермінація ресурсів доступу до влади, можливості розподілу прибутків, агрегації інтересів соціальних моделей репрезентації інтересів, стабілізації та стимулювання очікувань соціальних агентів та впевненість у майбутньому) підсилюють інши медиативні інститути: партимоніалізм, корупцію, клієнтелізм. Більшість авторів вказує на інклюзивний характер криміналізаціїї не тільки соціально-економічних процесів, але й політичних. Ряд авторів підкреслює наступні головні соціальні чинники криміналізації:

  1. ціннісний вакуум;

  2. лібералізація економіки і шок від свободи;

  3. вплив кримінальних структур і видів кримінального поводження, успадкованих від СРСР;

  4. слабкість держави;

  5. виникнення маргінальних і незахищених соціальних прошарків і груп, положення яких робить їх потенційним резервом злочинності.

З точки зору російського політолога В.Волкова, в умовах невизначеності та слабкості легальних структур влади набувають сильного впливу неконтрольовані державою інстанції організованого насилля(рекет, корупція), що починають торгувати довірою серед економічних агентів. Така ситуація при її довготривалому існуванні й породжує процеси дефрагментації держави. Російський вчений розуміє під дефрагментацією держави процес створення та кількісного зростання приватних та автономних від держави структур, що використовують реальне чи потенційне насилля для отримання прибутків на певній території, що знаходиться під формальною юрисдикцією держави. Але в основі даного процесу певною мірою й знаходяться ціннісний вакуум, слабкість владних та державних структур у справі захисту та забезпеченні екзистенційної безпеки. Як наслідок недовіра громадян до офіційних органів влади та інтенсивний пошук інших засобів захисту: тобто інклюзивне зрощування з кримінальними структурами ( перш за все, рекет). Зовсім не випадково у повсякденності не тільки політиків, але й пересічних громадян, закріпилося слово з кримінальним відтінком “криша”. Наявність її свідчить про певний захист діяльності та життя з боку або кримінальних структур, або криміналізованих офіційних органів ( від чиновника до міліції).

На жаль, ситуація слабкості державних та політичних структур і влади повторюється на протязі останнього десятиліття не тільки в двох країнах, але набуває динаміки і в інших, удосконалюючи тіньові інститути та норми.

Безумовно, це негативно впливає на перспективи розвитку консолідованої демократії та підсилює лише режими делегативної та електоральної демократії, тому що це зменшує процедурний консенсус.

Основними перешкодами консолідації демократії у країнах колишнього СРСР вважаються слабкість політичних інститутів та політична апатія, що в сукупності здібні створити умови для рецидиву авторитаризму або іноземного втручання на користь реставрації попереднього недемократичного режиму.

Розколота політична еліта провокує суспільну нестабільність, а еліта, що об’єднана лише спільною ідеологією, породжує тоталітарні режими. На жаль, в Україні домінує перманентно розколота політична еліта при значному домінуванні номенклатури.

Успішний демократичний транзит посткомуністичного типу потребує часу й плідної праці кілька разів обраних урядів та президентів. Тому для переходу до консолідованої демократії політичної еліті України необхідно виробити процедурний консенсус щодо президентських й парламентських виборів та не посилювати сумнів щодо проведення виборів за Конституцією. Це необхідна, але лише мінімальна вимога для успішного переходу до консолідованої демократії. Для подальшого просування у цьому напрямку необхідно:

а) проводити поступово демократичну інституалізацію (незважаючи на наявність паразитарної та кримінальної політичної бюрократії – тільки поступове впровадження норм права буде звужувати її впливи);

б) позитивне використовувати наслідки економічного колапсу, що є вже самостійно діючим домінантним чинником, для зменшення бюрократичної корупції;

в) продовження політики м'якої націоналізації у справі національної єдності, що сприятиме зменшенню зростання політичного сепаратизму( перш за все в Криму);

д) провести чергові вибори до Верховної Ради на підставі вже діючих виборчих законів.

Вказані фактори мають внутрішній характер і важливі на даному етапі розвитку країни. Але не менш велике значення матимуть й геополітичні фактори (просування НАТО на Схід, політика міжнародних валютних фондів, політична ситуація у Росії і таке інше).