asyan.org
добавить свой файл
1 2 3 4
Рішення суду першої інстанції

1. Поняття і види судових рішень.

При здійсненні правосуддя суд звершує багато різних за своїм змістом і юридичним характером процесуальних дій: вирішує справу по суті, закінчує справу без ухвалення рішення, вирішує клопотання сторін, третіх осіб тощо. Судження і волевиявлення суду з цих чи інших питань мають владний характер і втілюються у відповідну процесуальну форму - форму процесуальних рішень. Судові рішення - узагальнюючий термін судових актів, які суд приймає при вирішенні будь-якого питання.

Рішення суду залежно від питання, яке вирішується судом, поділяються на два види: ухвали і рішення.

Ухвалами вирішуються питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду

у випадках, встановлених законом.

Рішенням вирішується справа по суті після її розгляду. Щодо сутності судового рішення в юридичній літературі мають місце різні думки. Одні автори розглядали рішення як наказ суду, звернений до сторін і інших осіб, які беруть участь у справі, інші визначали сутність судового рішення як владного підтвердження спірного правовідношення, що перетворює його шляхом примусового веління в безспірне загальнообов'язкове правило поведінки не тільки для сторін, але і для всіх, порушення якого може потягти за собою певні юридичні наслідки. Елемент наказу при цьому розглядався як джерело примусовості та загальнообов'язковості. Деякі автори розглядали питання сутності судового рішення у зв'язку із завданнями, формою та змістом судової діяльності. При цьому підкреслювалось, що за конкретними ≪елементами наказу та підтвердження ≫ прибічники теорії наказу не бачать цілого, основного – судового захисту прав, а прибічники теорії підтвердження, у свою чергу, не враховують, що основне в діяльності суду не ≪владно підтвердити спірне правовідношення≫, а захистити права сторін та правопорядок у державі. Головна ознака судового рішення, на думку цих авторів, полягає в тому, що воно захищає права сторін та правовий порядок. Дещо пізніше вчені намагались новелізувати цю проблему і висловили думку про те, що сутність судового рішення визначається нормою права, яке застосовується судом як органом державної влади з метою регулювання суспільних відносин. Вони піддають критиці ту позицію, відповідно до якої рішення, винесене судом, набуває саме визначальної сили, що воно самостійно впливає на права та обов'язки суб'єктів, встановлює індивідуальні правила поведінки, і не погоджуються з тими процесуалістами, які визначають сутність судового рішення як владне підтвердження спірного правовідношення та перетворення його в безспірне загальнообов'язкове правило поведінки, оскільки з цього визначення випливає, що рішенням замінюється норма права, що врегульовує суспільні відносини.

На їхню думку, судове рішення є актом правосуддя, що здійснює захист суб'єктивних прав шляхом застосування норм права для вирішення спору по суті та встановлення фактів, що мають юридичне значення, тобто судове рішення розглядається ними передусім як правозастосовчий документ.

Окремим напрямом дослідження проблеми судового рішення стала його інтерпретація як акта правосуддя та як процесуального документа, в якому викладено цей акт. Основним аргументом подвійного розуміння судового рішення було те, що в останньому, як у кінцевому, завершальному процесуальному документі, можуть міститися не тільки певні висновки про наявність або відсутність дійсного права або інтересу між сторонами процесу та іншими особами, які беруть участь у справі, не тільки вказівка щодо поведінки осіб у майбутньому, а й деякі інші судження: час і місце ухвалення рішення, найменування суду, що ухвалив іменем України рішення, прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді), прізвище та ініціали секретаря судового засідання, найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі. Крім цього, у рішенні можуть міститися судження роз'яснювального характеру.

Таким чином, особлива юридична та соціальна природа судового рішення дає підстави вважати його перш за все актом реалізації легітимної судової влади, що здатний привести в дію універсальний механізм захисту права. Тому природа судової влади та ті риси, які характеризують правосуддя як форму її реалізації, мають стати тими вихідними положеннями, що визначають сутність судового рішення.

У літературі з цього приводу зазначалось, що суть судового рішення опосередковується метою і завданням цього процесуального акта як акта органу судової влади. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, якщо виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу правового питання, що було предметом дослідження суду, із суб'єктивних та об'єктивних меж судового рішення. Оскільки судове рішення є актом правосуддя, у цивільних справах визначення його суті невіддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно спрямоване, від політичної, економічної і юридичної його характеристики.

Узагальнюючи наведене, можна зробити висновок, що судове рішення як акт судової влади — це правозастосовчий акт, ухвалений іменем України, оформлений у вигляді процесуального документа, що владно підтверджує правовідносини сторін на основі встановлених у судовому засіданні фактичних обставин справи.

2 . Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення.

Щоб судове рішення виконувало функцію захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, воно має відповідати певним вимогам. Статтею 213 ЦПК передбачені вимоги, яким повинно відповідати рішення суду. У цій статті зазначено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Вимоги щодо законності й обґрунтованості рішення суду є фундаментальними і характеризують у цілому його правосудність.

Законність — одна із головних рис рішення суду. В юридичній літературі під законністю деякі процесуалісти розуміють дотримання судом при розгляді і вирішенні цивільних справ діючих норм матеріального і процесуального права. Можна погодитись із тим, що законне рішення суду є результатом правильного застосування матеріального і процесуального права, але ця думка виражена не зовсім точно. Законність — це якісний стан рішення, яке характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права. Згідно зі ст. 8 ЦПК суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Судом застосовуються й інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду

України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

У разі невідповідності правового акта закону України або міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юридичну силу. У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір. Норми права інших держав суд застосовує у разі, якщо це встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Суд вирішує справи у сфері державних -закупівель з урахуванням особливостей, визначених Законом України ≪Про здійснення державних закупівель≫. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. При вирішенні цивільних справ суд може припускатися помилок у застосуванні норм матеріального права. Вони вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню (ч. 2 ст. 309 ЦПК). Так, у грудні 2001 р. Л. звернувся до суду з позовом до Рівненської митниці про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, посилаючись на те, що працівники митниці 16 серпня 2001 р. безпідставно стягнули з нього 105 грн митних платежів за провезення в пасажирському поїзді запчастин до велосипеда вартістю 150 грн. Рівненський міський суд рішенням від 29 листопада 2002 р., залишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 17 березня 2003 р., у задоволенні позову відмовив.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України задовольнила касаційну скаргу позивача з таких підстав. Залишаючи без зміни рішення місцевого суду про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції послався на ст. 1 Закону України від 13 вересня 2001 р. ≪Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів і транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України≫, який набрав чинності з 24 листопада 2001 р. Однак, як випливає з матеріалів справи, спірні платежі в сумі 105 грн за провезення через митний кордон запчастин до велосипеда Л. оплатив 16 серпня 2001 р., тобто на той час Закон, на який послався суд, ще не був чинним, а порядок обкладення митом предметів, які ввозяться громадянами в Україну, регулювався Постановою Верховної Ради України від 5 травня 1996 р. ≪Про проект Закону України про порядок обкладення податками предметів, які переміщаються громадянами через митний кордон України≫ та відповідним Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 р. ≪Про порядок обкладення митом предметів, які ввозяться (пересилаються) громадянами в Україну≫.

Оскільки суд не застосував закон, який підлягає застосуванню до розглядуваних правовідносин, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вищеназвані рішення місцевого і апеляційного суду скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, для того щоб правильно застосувати норми матеріального права, суду необхідно, по-перше, правильно кваліфікувати спірні правовідносини і, по-друге, правильно витлумачити і застосувати норму матеріального права до конкретних правовідносин.

Утім законність рішення суду пов'язана не тільки з правильним застосуванням норм матеріального права. Законним слід вважати рішення, яке ухвалене в повній відповідності зі змістом і вимогами норм процесуального права. Недотримання цих правил тягне за собою ухвалення неправосудного рішення. Так, у листопаді 2003 р. М. звернулася до суду з позовом до К. про встановлення батьківства та стягнення аліментів на дитину. Феодосійський міський суд АР Крим рішенням від 21 квітня 2005 р. позов задовольнив: установив, що К. є батьком Д. 27 жовтня 1998 р. н., та стягнув із нього на користь М. аліменти на дочку Д. у розмірі % частини з усіх видів його заробітку щомісячно. Апеляційний суд АР Крим рішенням від 28 листопада 2005 р. рішення місцевого суду скасував та ухвалив нове рішення про відмову в позові, на яке була подана касаційна скарга. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив із того, що позивачкою не надано доказів на підтвердження факту ведення спільного господарства із відповідачем, а тому правових підстав для задоволення позову немає. Проте погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки він ґрунтується на неправильному застосуванні норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Із матеріалів справи вбачається, що за клопотанням позивачки місцевий суд 26 лютого і 29 вересня 2004 р. призначав судово-генетичну експертизу для встановлення біологічного батьківства К. стосовно Д. 27 жовтня 1998 р. н., від проведення якої відповідач ухилявся, хоча, як зазначено у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 ≪Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів≫, якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід. Апеляційний суд повинен дослідити докази, які суд першої інстанції дослідив із порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Переглядаючи справу, апеляційний суд обмежився лише опитуванням сторін, а нових доказів у справі не досліджував. Проте в ч. 2 ст. 57 ЦПК зазначено, що пояснення сторін набувають статусу доказів лише тоді, коли сторони допитуються судом як свідки.

Таким чином, апеляційний суд на порушення вимог статей 303,309 ЦПК, не зазначивши, у чому полягає порушення встановленого порядку дослідження доказів судом першої інстанції, не дослідивши будь-яких нових доказів, не вирішивши питання про проведення експертизи та примусовий привід відповідача, своїх обов'язків, визначених законом, належним чином не виконав. За таких обставин ухвалене у справі рішення суду апеляційної інстанції не можна визнати законним і обґрунтованим, а тому воно було скасоване ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 червня 2007 р. з підстав, передбачених

у частинах 2, 3 ст. 338 ЦПК, з передачею справи на новий розгляд до того ж апеляційного суду.

Як зазначалось у літературі, законність рішення суду залежить не тільки від дотримання процесуальних норм сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі. Законність рішення суду залежить більшою мірою від суду, від дотримання ним приписів норм цивільного процесуального права, які визначають повноваження суду, а також порядок розгляду і вирішення цивільної справи.

Крім законності, рішення суду повинно бути обґрунтованим. Обґрунтованість рішення суду — це його правильність з фактичного боку.

Обґрунтованим є рішення, як зазначено в ч. З ст. 213 ЦПК, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

До обставин, які мають значення для справи, належать юридичні факти матеріально-правового характеру, що піддягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті, визначення прав і обов'язків сторін. Встановленню піддягають також і процесуально-правові юридичні факти, на які посилаються сторони у своїх вимогах і запереченнях. Встановлені судом обставини мають бути обґрунтовані лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Вони повинні підтверджуватися засобами доказування, переліченими у ч. 2 ст. 57 ЦПК. Якщо збирання окремих доказів у справі проводилось на основі судового доручення або шляхом забезпечення доказів, допиту свідків за місцем їх перебування, огляду на місці чи при відкладенні розгляду справи, рішення може бути мотивоване посиланням на ці докази лише за умови, якщо протоколи були оголошені і розглянуті в судовому засіданні, а фактичні дані, що містяться в них, були досліджені судом у сукупності з іншими доказами. З цими матеріалами повинні бути ознайомлені особи, які беруть участь у справі, їх представники, а в необхідних випадках — експерти і свідки. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати пояснення з приводу відомостей, що містяться в названих матеріалах.

Умовою обґрунтованості судового рішення є також відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Для того щоб суд досяг істини по справі, потрібно, щоб його висновок ґрунтувався на всебічному, повному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи і правильній оцінці доказів. Суди не завжди обґрунтовують свої висновки. Так, у грудні 2003 р. С. звернувся до суду з позовом до Т. і Г. про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення, посилаючись на те, що квартира необхідна йому для проживання, а відповідачки, його колишня дружина та її дочка, добровільно виселитися з квартири не бажають, порушуючи таким чином його право як власника квартири. Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 19 лютого 2004 р., яке залишив без зміни Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 22 квітня 2004 р., позов С. задовольнив. В ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 листопада 2005 р. зазначено таке. Розглядаючи питання про усунення перешкод у користуванні квартирою, суд мав з'ясувати, на які передбачені законом підстави для виселення відповідачок посилається позивач, оскільки відповідно до ст. 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користуватися ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законодавством. Задовольняючи позов, суд першої інстанції цих вимог закону не врахував. Згідно зі ст. 156 ЖК припинення сімейних відносин із власником будинку (квартири) не позбавляє колишніх членів його сім'ї права користуватися займаним приміщенням. Право вимагати в судовому порядку виселення колишніх членів сім'ї власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК, але за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖК. На це положення закону суд також уваги не звернув і не з'ясував, з яких підстав, передбачених нормами ЖК, позивач має право порушувати питання про виселення Т. і Г. зі спірної квартири.

Таким чином, суд не навів переконливих доводів обґрунтування рішення про виселення відповідачок зі спірної квартири, а тому рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 19 лютого 2004 р. та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2004 р. були скасовані і справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції. Крім законності й обґрунтованості, рішення повинно бути повним. Повнота судового рішення означає, що в судовому рішенні мають

бути вирішені всі заявлені вимоги, вказано їх розмір, а також вирішене питання про негайне виконання і судові витрати. У рішенні суд повинен вказати, хто має право, а хто несе обов'язок,

у чому конкретно вони полягають і відносно якого об'єкта. Згідно зі ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'язок чи право стягнення є солідарним.



следующая страница >>