asyan.org
добавить свой файл
1
ПРЕДСТАВНИЦТВО В СУДІ

1. Поняття представництва в суді.

Конституція України закріплює право фізичних та юридичних осіб на правову допомогу при реалізації ними конституційного права на судовий захист (ст. 59). Конституційне положення щодо права кожної особи на отримання правової допомоги та вільного вибору захисника своїх прав знайшло закріплення у ст. 12 ЦПК України. У відповідності з цією нормою кожна особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається в порядку, встановленому законом адвокатами або іншими фахівцями в галузі права. У цивільному судочинстві правова допомога при здійсненні захисту прав, свобод чи інтересів фізичних та юридичних осіб може бути надана, зокрема, у формі процесуального представництва.

Таким чином, процесуальне представництво, — це правовідношення, на підставі якого одна особа сприяє захисту прав, свобод та інтересів іншої особи та (або) здійснює від її імені процесуальні дії в межах наданих повноважень. Виходячи з цього, статусу представника в цивільному процесі набуває особа, яка від імені особи, яка бере участь у справі, вчиняє в межах наданих йому повноважень відповідні процесуальні дії. Представник має самостійний процесуальний статус, відповідно до якого наділяється певним обсягом процесуальних прав та обов'язків.

Таким чином, бути представником у цивільному судочинстві можуть

перш за все особи, які мають статус адвоката. Відповідно до чинного законодавства адвокатом може бути особа, яка має вищу юридичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до міжнародних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість (ст. 2 Закону України ≪Про адвокатуру≫).

Інші фізичні особи можуть бути процесуальними представниками за наявності таких взаємопов'язаних умов:

а) досягнення повноліття — вісімнадцяти років;

б) наявності повної цивільної процесуальної дієздатності;

в) належно посвідчених повноважень на здійснення представництва в суді.

Викладене дає можливість окреслити основні ознаки процесуального представництва. Представника в суді може мати визначене законом коло суб'єктів. Ці суб'єкти є особами, які беруть участь у справі, тобто мають певний процесуальний статус. Представником може бути фізична особа, що має цивільну процесуальну правосуб'єктність. Усі процесуальні дії представник здійснює від імені особи, яку він представляє в суді. Правові наслідки процесуальних дій представника поширюються на особу, яку він представляє. Представник завжди діє в межах наданих йому повноважень, тобто він може здійснювати тільки ті дії, на які йому дано відповідне право законом або договором. Процесуальне представництво можливе на всіх стадіях цивільного судочинства незалежно від виду провадження, за правилами якого розглядається справа.

2. Види представництва в суді.

У процесуальній літературі класифікація процесуального представництва на види провадиться за різними критеріями.

Перш за все слід звернутися до ст. 38 ЦПК, яка закріплює легітимну класифікацію представництва за суб'єктним критерієм. На підставі цієї норми з урахуванням певних ознак осіб, в інтересах яких здійснюється представництво у суді, можна виділити:

а) представництво фізичних осіб;

б) представництво юридичних осіб.

в) представництво держави.

У юридичній літературі провадиться класифікація судового представництва на види і за іншими підставами. За ступенем необхідності участі представника у процесі можна виокремити:

а) обов'язкове представництво, коли участь представника є необхідною за об'єктивними обставинами (наприклад, участь законних представників малолітніх осіб та осіб, визнаних недієздатними, тощо);

б) необов'язкове (факультативне) представництво, коли участь представника цілком залежить від розсуду та волевиявлення, тобто суб'єктивного ставлення до цього особи, права та інтереси якої потребують захисту в суді (наприклад, участь добровільних представників фізичних та юридичних осіб).

Практичне значення має класифікація процесуального представництва з підстав його виникнення. Підставами виникнення представництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати в суді процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки від імені іншої особи. За цим критерієм представництво в цивільному судочинстві традиційно розподіляється на добровільне (договірне) та законне1.

Добровільне (договірне) представництво виникає на підставі волевиявлення представника і особи, яку він має представляти, тобто на підставі договору доручення, договору про надання правової допомоги тощо. Добровільне представництво може здійснюватися адвокатами або іншими особами, які досягай вісімнадцяти років, мають цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у законі (статті 40, 41 ЦПК).

Викладене дає підстави виділяти професійне та непрофесійне добровільне представництво. В аспекті реалізації конституційного права фізичних та юридичних осіб на отримання правової допомоги щодо захисту суб'єктивних прав та інтересів у суді та покладання, як вже зазначалося, цих обов'язків у першу чергу на адвокатуру (ст. 59 Конституції України) така класифікація є, на наш погляд, слушною.

Законне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як походження дітей від батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклування над малолітніми та неповнолітніми дітьми або особою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, а також призначення опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опікуна для охорони і управління спадковим майном та ін.

Законні представники мають право захищати у суді права, свободи та інтереси певного кола осіб, а саме:

- малолітніх (віком до чотирнадцяти років) та неповнолітніх (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) фізичних осіб, тобто осіб, які не мають повної цивільної процесуальної дієздатності;

- фізичних осіб, визнаних недієздатними або цивільна дієздатність яких була обмежена;

- фізичних осіб, визнаних у передбаченому законом порядку безвісно відсутніми;

- спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята.

3 . Процесуальне становище та повноваження представника в суді.

Таким чином, представникам притаманні характерні ознаки осіб, які беруть участь в справі, і вони обґрунтовано віднесені Цивільним процесуальним кодексом України до цієї групи учасників процесу. Повноваження представника в суді визначаються сукупністю наданих йому за законом або договором процесуальних прав та покладених на нього процесуальних обов'язків, необхідних для реалізації відповідних представницьких функцій. Згідно з ч. 1 ст. 44 ЦПК представник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що має право вчиняти ця особа. Таким чином, за загальним правилом представник набуває обсягу процесуальних повноважень, що обумовлений правовим статусом особи, яку він представляє.

Повноваження представників прийнято поділяти на загальні та спеціальні. До загальних належать ті, якими представники наділені як особи, які беруть участь у справі.

Таким чином, обсяг загальних повноважень представника закон окреслює тими процесуальними правами, без використання яких він взагалі не може здійснювати представницькі функції. Спеціальні — це повноваження представника щодо розпорядження предметом спору та розвитку процесу, обумовлені процесуальним статусом особи, яку він представляє в суді. До них можна віднести: повне або часткове визнання позову, повну чи часткову відмову від позовних вимог, зміну предмета або підстав позову, укладення

мирової угоди, пред'явлення зустрічного позову тощо. Представники у цивільному судочинстві зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати покладені на них процесуальні обов'язки.

Повноваження добровільного представника можуть бути обмежені за волевиявленням особи, від імені якої він діє в процесі. Згідно з ч. 2 ст. 44 ЦПК обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії обов'язково мають бути застережені у виданій йому довіреності. Якщо такі обмеження відсутні, представник має право здійснювати від імені особи, яку представляє в суді, усі процесуальні дії, що має право вчиняти ця особа.

На відміну від добровільних представників обмеження повноважень законних представників ЦПК не передбачає. Законні представники можуть здійснювати в суді всі ті процесуальні дії, право на вчинення яких має особа, яку вони представляють. Водночас певне обмеження повноважень законних представників може бути пов'язане з установленою законом забороною здійснення ними без дозволу органів опіки та піклування дій, спрямованих на розпорядження цінним майном, відмови від майнових прав особи тощо.

Здійснення представницьких функцій у цивільному судочинстві можливе за наявності у представника належним чином посвідчених повноважень. Представник не повинен допускатися до участі у процесі за відсутності необхідних документів, що посвідчують його повноваження, або якщо вони належним чином не оформлені. Неналежне посвідчення повноважень представника позбавляє його процесуальні дії юридичної сили. Участь у процесі представника без посвідчення повноважень у порядку, встановленому законом, є підставою для скасування ухваленого судом рішення по справі.

Згідно із ст. 42 ЦПК повноваження договірних представників підтверджуються за загальним правилом довіреністю, яка видається у письмовій формі. Довіреність фізичних осіб має бути посвідчена нотаріально. Повноваження за нотаріально посвідченими довіреностями можуть бути передані телеграфом. Телеграма-довіреність складається з тексту довіреності, посвідчувального напису нотаріуса та його печатки (п. 152 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 03.03.2004 р.).

Відповідно до закону належно оформленою вважається також довіреність

фізичної особи, яка посвідчена уповноваженою посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання (ч. 2 ст. 42 ЦПК).

Довіреність від імені юридичних осіб видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це установчими документами, підписується особою, яка її видає, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи (п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК).

Повноваження адвоката в цивільному судочинстві як добровільного (договірного) представника, відповідно до загального правила, можуть бути посвідчені довіреністю. Згідно із ч. 4 ст. 42 ЦПК повноваження адвоката можуть також посвідчуватись ордером, який видається відповідним адвокатським об'єднанням, або договором. До ордера адвоката обов'язково додається витяг із договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг посвідчується підписом сторін договору.

Отже, укладання відповідного договору між адвокатом і клієнтом є певним юридичним фактом, необхідним для виникнення процесуальних правовідносин щодо представництва. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що укладання договору про надання юридичних послуг, а саме про надання адвокатом правової допомоги у формі представництва в суді, є підставою для виникнення відносин щодо процесуального представництва.

На нотаріуса при посвідченні довіреності на ведення справи у суді покладається обов'язок роз'яснити довірителю, що уповноважена особа (представник) вправі здійснювати від його імені всі процесуальні дії. Обмеження повноважень представника відносно здійснення конкретних процесуальних дій мають бути обумовлені в довіреності (див. п. 151 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України). Дотримання цих вимог при посвідченні довіреності є додатковою гарантією визначення обсягу

повноважень представника з урахуванням волі особи, яка потребує правової допомоги. Слід зауважити, що на адвокатів при укладанні відповідного договору закон такого обов'язку не покладає. Отже, договором можуть бути посвідчені повноваження адвоката тільки за умови, що в ньому чітко визначений їх обсяг.

Таким чином, ордером підтверджується лише наявність повноважень адвоката на ведення справи у суді, а не їх обсяг. В ордері також відсутній підпис клієнта, що засвідчує факт його волевиявлення. Саме тому до ордера адвоката обов'язково додається витяг із договору, в якому зазначаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій, який посвідчується підписом сторін договору.

При визначенні документа, яким мають бути посвідчені повноваження адвоката, слід також враховувати те, що ЦПК України передбачає можливість обмеження процесуальних прав представника із зазначенням цього у виданій йому довіреності (ч. 2 ст. 44 ЦПК). Отже, відповідно до встановлених законом правил обмеження повноважень незалежно від форми діяльності адвоката на здійснення певних процесуальних дій має бути застережене у договорі або у виданій на його підставі довіреності.

Повноваження законних представників на ведення справи в цивільному процесі посвідчуються певними документами залежно від того, на яких підставах вони здійснюють представництво. Повноваження батьків посвідчуються свідоцтвом про народження дитини, усиновлювачів - свідоцтвом про усиновлення або рішенням суду про усиновлення, яке набрало законної сили. Опікуни та піклувальники підтверджують свої повноваження рішенням відповідного органу про призначення їх опікуном чи піклувальником фізичної особи або опікуном над майном фізичної особи. Виконавець заповіту або особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна, — рішенням уповноважених органів або документами, визначеними у законі (статті 1283, 1286, 1288 ЦК).