asyan.org
добавить свой файл
1
Я проснувся… О ні… невже знову ранок… знову новий день… День який знову не принесе нічого хорошого… Невже знову доведеться вставати… робити щось… Не хочу нових днів, нових справ… Та і взагалі не хочу нічого…

Пройшло уже … а скільки пройшло? … не знаю, але здається що ціла вічність… Вічність без неї… Її більше не існує, для мене… Хоча вона ходить, живе, радіє своєму безглуздому існуванню… І здавалось би – ну що вона для тебе… Адже нічого такого в ній немає… Не відрізняється якоюсь надприродною красою чи якимось особливим способом мислення…Сказати чесно, так з розумом в неї трохи проблематично, але не занадто… Але це тільки поверхнево, це те що бачать звичайні прохожі, чи знайомі… Але ти.. ти бачив в ній більше… Бачив в ній світло … Бачив якою милою вона буває… Бачив в ній все що ти хотів… А якщо сказати в загальному, то ти бачив в ній сенс, сенс свого до жалості невдалого існування… Ти жив тільки для неї… Жив її мріями і бажаннями… А свої, свої ти підлаштовував під її… І тобі було добре… Та все закінчилось… Закінчилося зрадою… Ну от і все подумав ти тоді… Кінець всьому, і бажанням, і сенсу життя…Хоча насправді ти розумієш, що проблема не в одній людині, і можливо навіть не у всіх людях … Що можливо проблема в тобі… Занадто правильному, чи не правильному для цього світу…

І в такі моменти… Ранки коли не хотілось просинатись, вечори, коли не допомагала заснути жменя снодійних таблеток… Тоді ти задумувався про смерть… Смерть, як найвеличніше благо… Адже вона принесе з собою спокій і свободу… Справжню свободу, ту яку неможливо відібрати… Ох, а спокій, довгоочікуваний спокій, якого ти не відчував ніколи в житті…

Однак смерть приносить не тільки це… з нею приходить також забуття… і їй передує біль… А болі ти і так натерпівся… А ще померши ти не зможеш бачити того, як страдатимуть ненависні тобі люди… Тому і думаєш, чи варто вмирати… І не можеш дійти однозначного висновку… І ніхто тобі не порадить… Усі їхні поради зводяться до одного,: «Живи, життя того варте! Знайди сенс…»… Однак ти в це не віриш… Не віриш нічому і нікому… Навіть собі…

І ти встаєш… Піднімаєшся з ліжка, шукаючи воду, щоб погасити спрагу… Однак її також немає… Тому береш в зуби сигарету і запалюєш тремтячими руками… Ідеш вмиватись… Збираєшся… А куди… Не знаю, можливо на пари…

Виходиш на вулицю, туди де снують ненависні тобі істоти… люди… Істоти яким нема діла то тебе… І за це ти їх ненавидиш… Проте ще більше ти ненавидиш їхнє безглузде, ілюзорне існування… Їхню відсутність будь-яких моральних принципів… Їхню розумову відсталість… Проте ти все одно зливаєшся з ними, стаєш частиною товпи безмозгих істот… Ти змушений в певній мірі звертати на них увагу… Змушений співіснувати з ними… І серед цієї товпи намагаєшся знайти новий сенс… Проте тобі ніхто не підходить, адже усі вони одинакові… А знайти похожу на себе істоту майже неможливо… І не залишається надії на краще… Тільки стовідсоткова впевненість що завтра буде гірше ніж було сьогодні…

І так проходить твоє життя… Хоча краще сказати існування… Існування яке ти ненавидиш… І ти жалієш про те що народився в цьому антиморальному, безнадійному світі пропащих істот…