asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 31 32 33 34
* * *

Грудень 1930 року. Пересильна камера, так званий «звіринець» у київській Лук'янівці. Під стелею маленькі вікна, грубо заґратовані, щей затягнуті густою залізною сіткою. Грубезні мури стін, стеля — мокрі від видихів і випарів півтори сотні людей. Жадних ліжок там чи прічів не було. Був вогкий холод залізо-бетонової підлоги, а на ньому в перемішку сиділи й лежали різного віку селяни, що йшли на Соловки за колективізацію, робітники, арештовані за «опозицію» й «агітацію» проти влади, професори університетів і червоноармійці, священики, інженери з фабрик, злодії з темних завулків міст, «шкідники», контрреволюціонери, «соціяльно небезпечні» і т. д.

Лежу в куті на шинелі, кинутій на вогкий бетон. Поруч мене Вітька Одноок — винницький злодюжка-уркаган із безпритульних, що втратив десь у бійці з міліцією одне око. В старих калошах на босу ногу, в дірявому кафтанику поверх брудної білизни — йде на... Соловки. Вдячний мені за декілька дрібниць-прислуг у винницькій тюрмі, Вітька радий услужити мені на кожному кроці, — готовий віддати мені свій кафтаник і лежати на холодному бетоні в одній білизні. Його «агітації» завдячую, що «еліта» «звіринця» — злодії й грабіжники, які, по праву сильного, захопили кращий кут камери — вшанували мій семилітній тюремний стаж і відступили «панське» місце під стіною. Все таки з одного, а не з усіх чотирьох боків штовхають, з одного, а не з усіх боків воші лізуть.

Я в дорозі солідно перестудився, трясло. Приємно було притиснути гарячу голову до мокрого холоду стіни.

Середину камери займало чотири десятки молодих селянських хлопців — комсомольців із Чигиринщини. Їхали на Соловки за... петлюрівщину. Голосно жартували, співали козацьких дум і пісень, що в них так кохалася Чигиринщина. Заспівали щось, від чого у мене серце тьохнуло. Співали не дуже складно уложену пісню-думу про... Холодний Яр. Згадували в ній Чучупаків, Деркача, Петренка, Пономаренка, Чорноту, Залізняка...

Не втерпівши — встаю і лізу між хлопців поговорити. Довідавшись, що я «петлюрівський» старшина — услужливо підстелюють мені дві свитки. Оглядаю обличчя — може яке знайоме.

— Співаєте та розмовляєте, хлопці, про Холодний Яр. Я за кордоном зустрічав людей, що були там. Цікаві речі оповідали... А ви може з тієї місцевости?

— Егеж. Та з тієїж. А тож із якої!

— І пам'ятаєте, як там бої були? Бачили Чучупаку, Деркача, Чорноту, Залізняка?

— А тож! Чому б не бачили!

— Я Деркачеві по тютюн до дядька Семена бігав...

— А я Залізнякові прислужував, коня годував, як він хворий до Мотриного манастиря приїхав...— одізвався барвистий комсомолець.

Вглядаюся в обличчя, щоб відшукати в ньому риси малого Івасика.

— А як він виглядав?

— Та як! От навіть до вас трохи подібний...

Усміхаюся, забуваючи про обережність.

— А може то я?

Івась скептично оглядає моє обросле обличчя.

— Ні — той був повніший, молодший. Його чекісти по дорозі застрілили, як до Петлюри у зв'язок їхав.

— А щож сталося з усіма ватажками Холодного яру?

— Що? Погинули. А то як інакше. Боролися ж бо до останнього. Декого піддурили чекісти — захопили. Була чутка, що отут, у Києві — самі дострілялися — у чекістів зброю видерли.

— Тай Василь Чучупака сам застрілився, як оточили його москалі на Кресельцях. — Одізвався другий. — Я ще малий був, а пам'ятаю як сьогодні, як того дня їхав він з кіннотою на Кресельці. Кінь під ним вороний — змій!

— То не кінь був — дурню — а кобила. Зірка називалася. Вона ж і в могилу звела. А як мав застрілитися — то кричав: «Готов нових борців, Холодний яре!» Атож... Я хоч не з Мельників — так мені батько оповідав. Був козаком у Холодному Яру.

— Ну і як, — усміхаюся до комсомольців, — готовить Холодний Яр нових?

Хлопці лукаво усміхнулися.

— Атож! Чому б не готовив!

— А за що вас забрали?

Знову лукаві посмішки.

— А от — казна за що... Задурно.

— А таки ж бо й задурно, — одізвався один, що досі мовчав.— Як би не співали та не базікали в осередку чого не слід, то й досі б усе добре було.

— А чогож ви, хлопці, у комсомол ішли?

Хлопці здивовано витріщили очі.

— Як то чого?! Таж і зброєю можна вчитися володіти, тай до шкіл усяких скоріше достанешся... А нам що! Язик поломиться, як Сталіна пославословим чи Маркса почитаєм? На паради з червоними прапорами ходили, а по кутках заховані жовто-блакитні мали.

Хлопці, пригадавши щось, зареготалися.

— Приїжджають до осередку паркомці з чекістами — бібліотеку чистити. Ідеологічно-шкідливі твори Троцького та Бухаріна забрати з бібліотеки. Випорожнюють шафу, а під книжками прапор: «Воля України-або смерть!» Вирачили баньки — по-о-ті-і-ха!

— Секретаря ячейки та ще трьох у Черкасах «пад стєнку» поставили, а нас усіх — на Соловки — білі медведі пасти...

Шкода, хлопці. Треба було обережніше. І Україні б ви придалися, як загориться, — тай Соловки — не мама.

Хлопці не журилися.

— А нам що! Хіба ми — то вже усі?! І без нас в Україні знайдеться кому на рушниці заграти. У нас он скільки попалили, скільки народу вигубили, — а й то ще знайдеться народу не на один полк. А хіба Чигирин — то вже все?! Он чуєте, що «служба» поспівує...— кивнув комсомолець убік кількох червоноармійців, що, збившись у гурток під стіною «звіринця«, тихо співали «А вже років десять, як козак в неволі...«

Одізвався комсомолець, що досі слухав мовчки, мрійливо дивлячись на стелю:

— А нам на Соловки, як накидають японці з еропланів рушниць, як підем звідтіля на Москву, аж затріщить. Там же тепер друга Україна. Народу нашого — сила тьменна. Поженемо Сталіна у Дніпрі топити...

Було вже за північ. Дозорець давно кричав у визірку, щоб припинити співи й розмови. Та його резонно відсилали до чортової матері й ще дальше. Все таки «звіринець» помалу заспокоювався.

Потомлені в'язні засипляли. Йду і я на своє місце. Намагаюся заснути, та хіба заснеш, переварюючи в думках нові вражіння. Сусід храпів.

Обережно ступаючи між тілами по долівці, підійшов до мене не старий ще, хоч оброслий по самі очі бородою, чоловічина в селянській одежі. Як я розмовляв із чигиринськими комсомольцями, він мовчки лежав поруч і пильно вглядався в мене запалими вимученими очима. Пізніше відвернувся і не звертав вже уваги.

Добравшись до мене, нахилився і потягнув за ногу сонного Вітьку. Той зірвався і витріщив на нього своє єдине око.

— Чого тобі?!

Незнайомий простягнув йому щось завинуте у газету.

— На тобі, братішка, півбуханця хліба, кусок сала, десяток папірос і машеруй спати он там, на моє місце. Там тобі й мішок підстелений.

Не довіряючи ще, що йому не сниться, голодний Вітька вхопив дорогоцінний пакунок, кафтан, і поскакав на вказане місце. Незнайомий кинув на бетон свою свитку і ліг навзнак. Прислухавшись, чи спить другий сусід — повернувся до мене.

— Не упізнаєте, пане Залізняк?

— Ні. Та й я зовсім не Залізняк.

— Так-так. Важко пізнати... Змінився чоловік... Заріс ще до того... Оті хлопчаки — хоч не раз мене малими бачили, розмовляв не один зо мною тоді — тепер теж не впізнали. А я з ними у Черкасах довгенько сидів.

Вдивляюся у нового сусіда. Голос був знайомий, щей як знайомий...

— Так не упізнаєте... А миж з вами ще у Кам'янці разом були і в одній землянці зимували. Я - С... Тепер інакше називаюся. Обхоплюю його за шию.

— Друже! То ти живий! — Оповідай як там дальше, без мене вже, було?

— Всяко бувало. Двадцятьперший рік у боях проминув. Були щасливі й нещасливі. До Холодного Яру ще й Цвітковський з полком кінноти прийшов. Червоні свої частини проти нас стягнули. Попалили села. На зиму — знову ми в землянки зарилися, — не багато вже нас було, тай не легко вже було і з харчами. Якось перезимували. У двадцятьдругому на весну хотіли знов рух робити. Приїхав весною якийсь професор бородатий. Привіз листи від Петлюри й Тютюнника, документи, все як слід. Довгенько його перевіряли та приглядалися. Нарешті повірили, що дійсно наш. Знав геть чисто все, що за кордоном діялося, людей всіх знав. Старшина, що до нас від Тютюнника прийшов — сам вислухував його — каже — правильно, наш чоловік. Закомандував він нам, щоб зібрати усіх ватажків з околиці на нараду — порадитися, як повстання підняти. Петлюра, мовляв, у союзі з поляками — весною знов на Україну піде.

Повідомили усіх, щоб вночі у хаті на Буді зібралися. А там чекісти засідку зробили і чекали: як хто зайшов у темні сіни-мішок на голову, зв'язали і до комори. Господарів — раніше пов'язали.

Як накинулися на Загороднього, що зайшов з револьвером у руці — той вистрілив. Почув Левадний, що надходив лісом — кинув бомби. Хто був вже у лісі й почув — не пішов.

Підрізали нам тим сильно. Ватажків забрали... Не багато вже й лісовиків та бурлаків залишилося — і ті гинули один за одним. Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой, що його з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили. Прапори оба на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували.

Червоні вже у Мотриному манастирі совхоз почали робити. Черниць виарештували та розігнали. А з ними — всеж було лекше. Все коли-не-коли, якась до ліса хліба винесе та в умовленому місці залишить.

На зиму кажу хлопцям: — нема що! Треба в світ вибиратися. Не хотілося Холодного Яру покидати — ой не хотілося! Все надію колисали — а може дочекаємося чогось?! Та мусіли. Спакували прапори у випорожнену кулю гарматню, загвинтили і закопали в Холодному Яру. Троє нас тільки й знали де. Гриця вже розстріляли. Не за Холодний Яр — за іншу вже справу, цього року... Д... — поперед мене на Соловки пішов, а я оце попався і теж туди. Не відкрили нам Холодного Яру — за агітацію висилають. Хтозна — чи живі будем. Скажу ще хоч вам — де прапори заховані.

Нахилившись до мойого вуха С... зашепотів мені місце й приміти.

— Слухай но, друже... А як же останні — Хмара, Мамай, Кваша — що з ними?..

— Хмару в бою червона кіннота зарубала. При його боці згинула від шаблі й Катря. Бараніва, важко раненого — живим захопили — добили у Знам'янці на пероні. Левадний, ранений — бомбою себе підорвав, викосивши з Люїса півгрупи чекістів. Квашу — під Златополем убили — возили потім на страх по селах показувати. Вбили й Хоменка, Отаманенка... Семен Чучупака утік було з Мельників — на Черкащині потім священиком автокефальним був... До СВУ належав, — розстріляли цього року в Черкасах. Що з Олексою — не знаю, а Іван — у Києві вчився — арештували у потязі й скинули під колеса. Мамай — як припекло — утік із Плавнів до Катеринослава. Під своїм правдивим прізвищем, як Щириця, став професором історії в інституті освіти. Належав до СВУ, організував та виховував в національному дусі студентів. Викрили завдяки жінці... Хотів сина до себе забрати, щоб на борця виховати. Привезли до Черкас. Оце пару місяців тому, при мені на розстріл із камери забрали. Пішов старий спокійно. Попращався з нами... «Доживете — каже — привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї невільної я зробив, що зміг...»

Пошепотівши ще трохи, С... заснув. Надурно намагаюся заснути й собі. По тілі бігали струмки гарячки й вдаряли шумом у голову. Перед очима пробігали події, бої, образи смерти бойових товаришів...

«Готов нових борців, Холодний Яре!»...


* * *

«Живе Україна!»

Так, дорогий побратиме! Живе! Не тільки під сонцем! Живе у тих гарячих проміннях, що незримо пливуть із ваших холодних кістяків у душі живих! В душі тих, що ростуть вам на зміну!

Думка побігла по дорогих, зрівняних із землею могилах в степах Херсонщини, в лісах і узгіррях Чигиринщини, над Дніпром, над Богом, на Лисій горі... Розтинала землю й приглядалася до стлілих кістяків борців... Шукала в них знайомих рис... Розрізала схил Холодного яру... Розгвінтила гарматню кулю... Жевріють на зм'ятому прапорі слова Пророка... «І повіє новий вогонь з Холодного Яру...»

Крізь віддихи й стони сонних в'язнів «звіринця» — почувся дзвін. Що це? Невже дзвонять в тюрмі на ранішню перевірку? Ні. То гуде дзвін Св. Софії — посилає тривожний зов по всій Україні. То тривожно гуде й великий Мотрин дзвін — скликає холодноярців на бойову збірку...

Ідуть зімкнутими рядами безконечні бойові колони... В селянських свитах, у робітничих і студентських блюзах, у комсомольських сорочках і червоноармійських шинелях...

Ідуть колони твердим кроком непереможних. Не лякають їх тюрми, ні кулі, ні голод, ні холод північних таборів. Полягли борці — воскресають в нових.

Ідуть колони тернисто-кровавим шляхом — до ясної великої Мети. Дорогу вказують їм могили тих, що на прапорах мали: Воля — або смерть.
1936 р. Багатківці — Плугів.


1


2


3


4


5


6


7


8


9


10


11


12


13




<< предыдущая страница