asyan.org
добавить свой файл
1
Сергій Жеребкін
Чоловічі фантазії” в Україні: „трахати жінок і будувати націю”1
Як відомо, дискурс сексуальності, що був непублічним у радянському тоталітаризмі (згадаймо славнозвісне „у нас немає сексу!” однієї з радянських учасниць популярного телемосту наприкінці 1980-х), вперше леґалізується у радянській культурі, а саме, у дискурсах літератури та мистецтва в пізньорадянський період (1960-80 рр.). Щодо цього, крах колишнього комуністичного режиму і розпад РССР характеризується тим фактом, що конотації сексуальності починають активніше використовуватися не тільки в літературі й мистецтві, але також у публічній політиці та мас-медіа, провіщаючи практики широкомасштабної сексуалізації в усій пострадянській культурі, що особливо яскраво відобразилося у відомому феномені сексуалізації політики або політизації сексуальності. Саме в розвиткові дискурсу сексуальності в колишньому РССР у пострадянській науці на початку 1990-х років з’являється таке нове явище як феномен ґендерних досліджень, який досліджує, зокрема, особливості функціонування ґендерно-позначеної суб’єктивності в радянській та пострадянській культурах. В цьому контексті починають проводитися дослідження не тільки жіночої, але й чоловічої суб’єктивності.

Головне завдання цієї статті – порівняльний аналіз двох типів чоловічої сексуальності. Перший тип представлений у пізньорадянський період, коли після багатьох років заборони у колишньому Радянському Союзі проблематика сексуальності у контексті культури постала вперше. Другий характеризує пострадянський період, коли проблема сексуального вперше пов’язується з проблемою національного після тривалого функціонування радянського безнаціонального, представленого у відомому та вкрай абстрактному конструкті ґомо совєтікус (homo sovieticus). Завдання реалізується через аналіз української чоловічої літератури, що, на нашу думку, дозволить, по-перше, виявити деякі структурні особливості у функціонуванні сексуальності радянських чоловіків, а, по-друге, визначити деякі нові додаткові характеристики сексуальності чоловіків пострадянського періоду на противагу загальноприйнятому.

В основу мого аналізу покладений аналіз стратегій репрезентації чоловічої сексуальності відносно жіночої суб’єктивності, і основним джерелом у цьому аналізі стали роботи відомих українських авторів, як-от письменника 60-х Євгена Гуцала (1937 - 1995), який свідомо писав українською в період загального панування російської мови на теренах радянської України і який до того ж експериментував з екзистенційною проблематикою на тлі панівної традиції соціального реалізму; а також найвідомішого сучасного українського письменника і поета Юрія Андруховича (народився у 1960 році), якого українські критики сьогодні пафосно називають „новим Гоголем”.
Чоловічі фантазії” у радянській Україні або „Знов про кохання”2

Таким чином, як уже згадувалося вище, саме у пострадянський період в нашій культурі в контексті дисципліни чоловічних досліджень, яка тільки-но зароджувалася, з’являється новий напрямок досліджень з чоловічої сексуальності, до якого належать праці І. Кона, С. Ушакіна, О. Мещеркіної, А. Темкіної, О. Здравомислової, О. Ярської-Смирнової та інших.3 Утім, головний парадокс чоловічої сексуальності у пострадянський період, на думку пострадянських дослідників, полягає у тому, що чоловіча сексуальність в цей період не будується, як того можна було очікувати, через поняття фалічної сексуальності або, за висловом Ігора Кона, „традиційного канону ґеґемонної маскулінності”/„нормативної моделі мужності”4, типових для таких патріархатних суспільств, як колишній РССР, але в поняттях т.зв. сексуальності зневажених чоловічих суб’єктів або, навіть, за висловом Сузан Ларсен, через „скривджену маскулінність”5. Поняття „зневаги” (позбавлення) у цьому контексті насамперед означає фактичне позбавлення чоловічих суб’єктів права на особисте життя і суб’єктивність; відповідно, дослідники визначають суб’єктивність зневажених чоловіків або „скривджену маскулінність” пізньорадянського періоду як залежну, пригнічену жертву, якою маніпулюють6. Дослідники також поділяють думку стосовно причин такого стану: оскільки монополія на ґеґемонну маскулінність належала виключно тоталітарному режимові і всі обов’язки чоловіки мали, відповідно, перед єдиним носієм влади – тоталітарним лідером, чоловіча сексуальність не мала жодного іншого образу в цей історичний період окрім вищезазначеного образу „скривдженої маскулінності”.

І дійсно, коли в українській літературі радянського періоду в працях Євгена Гуцало сексуальність була вперше включена до конструкта маскулінності, вона була змальована як сексуальність позбавленого суб’єктивності радянського чоловіка. В повісті Гуцало „Імпровізації плоті” (1985) поняття сексуальності, як то можна побачити у назві твору, пов’язане з особливим поняттям „плоть” і саме в такому образі леґалізується в офіційному українському літературному дискурсі. Головний герой повісті – розповідь ведеться від першої особи аби краще передати досвід буття героя – страждає та метушиться через неможливість повністю й адекватно реалізувати свою суб’єктивність у радянській соціальній реальності. Спостерігання за тим, які порається із побутовими проблемами з дружиною в родині, з іншими жінками, з його оточенням на роботі і т.д., має залишити читача, який звик до того, що у радянської людини немає жодних побутових проблем окрім, як відомо, єдиної для всіх людей проблеми побудови комунізму, із почуттям гострої жалості і співчуття до його проблем у побуті.

В контексті нового для радянської України літературного дискурсу „імпровізації плоті” ми зустрічаємо несподівано дивні сексуальні фантазії героя тексту Є. Гуцало. Втомлений від своїх побутових неприємностей, гуцалівський герой несподівано дізнається від незнайомця біля пивного ларька про „сплячу жінку” у „сільській хаті на Слобожанщині” в етнографічному музеї у Києві. Несподіваність цієї інформації для героя полягає в тому, що кожен відвідувач музею може оволодіти (сексуально) цією жінкою, тому що, як каже незнайомець, „вона нікому ні в чому не відмовляє, бо вона спить”7.

Інтрига повісті й колізії особливостей та парадоксів сексуальності радянських чоловіків полягає в тому, що тільки-но герой отримує цю несподівану інформацію про сплячу жінку у сільській хаті на Слобожанщині, він стає одержимим сексуальним бажанням, яке виявляється сильнішим за всі його попередні екзистенційні сумніви в собі та невпевненість у своїй чоловічій суб’єктивності. Сповнений натхнення, він кидається на пошуки сплячої жінки у „сільській хаті на Слобожанщині”: „Я тоді і не думав, - згадує гуцалівський герой, - скільки чоловіків вже відвідали її в той день, я забув все, що я чув до того, чого бажав… розумієш? … Я бажав цю жінку. Нічого мене не злякало, коли це бажання з’явилося”8.

Що означає це непереборне бажання героя? Перш за все воно означає наступне: герой раптом починає розуміти, що ця жінка ідеальний сексуальний партнер для нього, з ким він зможе повністю реалізувати свою чоловічу сексуальність і забути про свою колишню невпевненість у стосунках із дружиною та іншими жінками, які, в радянських умовах, не дозволяють йому почувати себе тим, ким він є біологічно – чоловіком. Особливість повісті Гуцало полягає в тому, що весь епізод із сплячою жінкою є, насправді, сном, який бачить герой, втомлений від невпевненості у собі. Зрозуміло, що автор використовує механізми і особливості сну при описанні чоловічої сексуальності героя свідомо: на думку автора, тільки у сні чоловік може адекватно зрозуміти власну суб’єктивність у радянському тоталітарному суспільстві.

Таким чином, єдине, що хвилює гуцалівського героя в сцені зі „сплячою жінкою”, є страх перед тим, що „спляча” жінка може виявитися „реальною жінкою”, яка виявить свій власний сексуальний інтерес і відмовиться виступати пасивним сексуальним об’єктом, позбавляючи його можливості реалізувати свою сексуальність. У повісті це хвилювання проявляється через його сумніви і страхи перед тим, що ця „спляча жінка” може насправді виявитися його дружиною, яка відстала від інших туристів, аби „віддатися”, прикидаючись сплячою, „незнайомцям”. Страх перед втратою власного чоловічої ідентичності настільки сильний, що навіть коли він знаходить „сільську хату на Слобожанщині” і переконується в тому, що спляча жінка не є його дружиною, герой не може позбутися страху перед тим, що його пошуки можуть завершитися катастрофою, яка зруйнує ілюзію автономності його чоловічої ідентичності. „Уже чітко бачу, що це не моя дружина, вже полегшало, однак не зовсім, все ще тремтить у мені. – визнає герой. – І хоча це не моя дружина у ліжку, але вона також могла б там бути, ось!”9

Гуцалівський герой настільки палко бажає реалізувати власну сексуальність попри всі перешкоди і настільки захоплений можливістю це зробити, що коли він дізнається, що „спляча жінка” не є його дружиною, яка може відмовити його „скривдженій маскулінності” або холощеній сексуальності, герой раптом позбавляється невпевненості у собі і він одразу ж займається з нею сексом. Він навіть не зважає на той факт, що він фактично ґвалтує сплячу жінку, бо використовує її виключно як сексуальний об’єкт. Більш того, герою повісті Гуцало здається, що під час сексу з ним „спляча жінка” посміхалася так, ніби вона навіть уві сні знала, з ким вона була. Вона ані протягнула до мене руки, ані обняла мене, але я міг відчувати її тіло так близько до себе, і в мене склалося таке відчуття, ніби вона здалася мені, ніби вона того хотіла і їй було добре зі мною. Я зовсім не відчував себе ґвалтівником, а так, ніби все між нами було за обопільною згодою...”10 Таким чином, парадокс репрезентації чоловічої сексуальності у радянський період полягає в тому, що незважаючи на те, що герой-чоловік фактично ґвалтує „сплячу жінку”, завдяки загальноприйнятій радянській ідеології ґендерної рівності в цей період у героя під час справжнього зґвалтування виникає ілюзія, що жінка є повноправним партнером у сексуальних відносинах і насолоджується разом з ним.

У результаті можна зробити загальний висновок про те, що особливий тоталітарний характер способу реалізації чоловічої сексуальності як сексуальності нездатного усвідомлювати власні дії, інфантилізованого радянського чоловіка виявляє себе через те, що, незважаючи на реалізацію зневаженої сексуальності через зґвалтування жінки, якій у сексуальних відносинах нав’язують функцію пасивного об’єкта, інтереси якого не беруть до уваги і не задовольняють, він не тільки не може ідентифікувати свої дії відносно жінки як зґвалтування, а себе – як ґвалтівника, але тлумачить їх як відносини обопільної згоди та кохання. І якщо згадані нами на початку дослідники радянської маскулінності змальовують лише один бік зневаженої чоловічої сексуальності, а саме її жертовність, пригніченість, залежність, то приклад повісті „Імпровізації плоті” українського письменника Євгена Гуцало дозволяє побачити подвійну структуру пізньорадянської чоловічої сексуальності та другий її бік, котрим в жодному разі не можна нехтувати при аналізі ґендерних відносин у радянських суспільствах в цілому. Це виявляється саме в тому, що за риторикою кохання й піклування можуть ховатися практики безпосереднього насильства над жінками.

Якщо говорити про загальний соціальний контекст ґендерних відносин у радянський період, то хиба не та сама ілюзія рівноправного ґендерного партнерства плекає дискримінаційні за своєю сутністю практики тоталітарного ставлення до жіночої суб’єктивності в цей період?
Чоловіча сексуальність у пострадянський період: „трахати жінок і будувати націю”

У пострадянський період, коли в країнах колишнього РСРС на зміну панівній комуністичній ідеології приходить ідеологія націоналізму, проходить відповідна їй зміна старої моделі радянської чоловічої суб’єктивності і з’являється нова модель, яка ідеалізує агресивну маскулінність, або гіпермаскулінність, що, відповідно, має характеристики гіперсексуальності, яка зовсім не приховується, як у радянський період, а, навпаки, відкрито проявляється, відповідаючи при цьому вимогам відродження нової національної ідентичності на противагу старій імперській. Необхідно звернути увагу на той важливий для всіх національних пострадянських культур факт, що відродження нової національної чоловічої ідентичності (втім як і жіночої) розглядається зовсім не як суто особисте, але як важливе політичне і навіть державне завдання.

В нових дискурсах пострадянського націоналізму відповідно до загальної бінарної логіки дискурсу націоналізму як такого, який, як відомо, поділяє світ на „ми” і „вони”, тобто на „етнічно своїх” та „етнічно чужих”, жінки також відносяться до двох основних категорій – „свої” й „чужі”, відносно яких політики чоловічої сексуальності також відрізняються: якщо сексуальне ставлення до „етнічно чужих” жінок загалом представляється в дискурсі насильства, в тім числі, як свідчать численні дослідження національних конфліктів і війн, і безпосереднього насильства, то сексуальне ставлення до „етнічно своїх” жінок представляється в дискурсі бажання так званого „піднесеного жіночого символічного об’єкта, заради якого так звані „реальних жінок” приносять в жертву (нації або чоловічій суб’єктивності)”.

Яскравим прикладом нових маскуліністський політик суб’єктивності і сексуальності в пострадянський період є романи видатного українського письменника-постмодерніста Юрія Андруховича: якщо в романах українського радянського письменника Євгена Гуцало чоловіча суб’єктивність представлена як „скривджена маскулінність”, то в романах Юрія Андруховича вона, навпаки, представлена як нова національна ідентичність українського чоловіка, нарешті наділена якостями гіпермаскулінності, яких бракувало як українській традиційній дорадянській, так і імперській тоталітарній радянській культурі.

Один з найвідоміших романів Андруховича „Московіада” (1993) присвячений проблемам творчої ідентифікації молодого українського поета, яку він вирішує в умовах етнічно чужого культурного середовища, а саме в Москві. Сюжетна колізія роману заснована на тому, що молодий український поет Отто фон. Ф, що проходить стажування в московському Літературному інституті і страждає від чужого тоталітарного радянського оточення, рушає в дорогу від однієї точки Москви (гуртожиток Літературного інституту) до іншої (центра Москви), де він, протягом подорожі потрапляючи у різноманітні драматичні пригоди (зустрічі зі злочинцями й міліцією, жахи московського метро, і навіть арешт КДБ) повинен врешті-решт зустрітися з українськими приятелями, тобто з „етнічно своїми”, зустріч з якими повинна символізувати набуття ним одночасно як незалежної національної, так і творчої (поетичної) ідентифікації. Хоча його зустріч з „етнічно своїми” в Москві так ніколи і не відбувається, герой набуває-таки власної національної і творчої ідентичності, бо в результаті цієї драматичної небезпечної подорожі в етнічно ворожому середовищі він зводить рахунки з Російською імперією і водночас долає свій страх і залежність від неї (він застрілюється).11 Роман закінчується оптимістично, бо вбитий Андруховичем герой все ж таки дістається залізничної станції і з кулею в голові від’їжджає до Вкраїни, де він зустріне справжніх „етнічних своїх” і врешті-решт вирішить свою проблему ідентичності.

Москва в уявленні героя Андруховича – це здавна ворожа українській культурі столиця Російської імперії, звідки йде постійна загроза його нації і яку, як жартує поет, варто було б „зрівняти з землею і засадити лісами, як було до заснування міста”12. Саме тому коли він приїжджає з України до Москви на стажування, він відчуває, що знаходиться в епіцентрі ворожого йому імперського тоталітарного світу, де майже все дихає агресією і ображає його національні почуття: письменники-русофіли, сусіди в гуртожитку, архітектура, метро, російська мова, яка видається йому настільки брутальною, що він порівнює його із монгольською мовою та мовою суахілі. Навіть у назвах московських вулиць, як йому здається, вкарбований „деспотичний дух”.

Особливо образливим і дискримінаційним для його національних почуттів герой знаходить зневажливе ставлення до нього московських жінок, оскільки саме жінки, як відомо, символізують в ідеології націоналізму найважливіші національні символи й цінності як власної, так і етнічно чужої культури. Тому за образу, заподіяну своїм національним почуттям, герой намагається перш за все помститися московським жінкам – „московкам”, „кацапкам”, які, як йому здається, ставляться до нього – як до українця – зі зневагою і, зокрема, іронізують над його українським акцентом і мовою. Аби обстояти власну індивідуальність, герой докладає всіх зусиль щоб довести пихатим і в той самий час неосвіченим „московкам” свою інтелектуальну і суто біологічну, себто чоловічу перевагу. Як результат, всі стосунки героя з жінками в Москві розгортаються за єдиним сценарієм: якщо на початку їхнього знайомства „московки” поводять себе з ним зарозуміло й зневажливо через його українське походження, то в кінці він швидко ставить їх на місце, не тільки, по-перше, пригнічуючи їх інтелектуально знанням сучасної культури, літератури і особливо, що характерно, психоаналізу, але й, по-друге, сексуально, оскільки всі московки, яких він зустрічає на своєму шляху, врешті-решт визнають його перевагу й прагнуть вступити з ним у сексуальні відносини.

За рахунок чого чоловіча суб’єктивність героя „Московіади” така ефективна, на рівні інтимних відносин набуваючи форми мачистського типу сексуальності, що не має жодних сумнівів, невпевненості й поразок, властивих дорадянському й радянському типу українського чоловіка, і є дуже жаданим в традиційній українській культурі. Звичайно, логічний ефект нової національної чоловічої гіпермаскулінності стає можливим виключно через те, що власна чоловіча суб’єктивність героя в його спілкуванні з „етнічно чужими” жінками (втім як і з чоловіками) доповнюється універсальною структурою національного уявного, в якому, як відомо з вислову Лакана, суб’єкт завжди „значніший, ніж він насправді є”13. Саме в результаті зростання структури національного уявного і внутрішньої структури чоловічої суб’єктивності молодий український поет перетворюється на унікальну гіпермаскулінну постать, очевидно невипадково передану Андруховичем через арійське ім’я українського героя (Отто фон Ф.), чиїм завданням є виокремити героя роману як духовного спадкоємця не тільки літературної традиції Тараса Шевченка або Миколи Гоголя, але й бойових традицій Української Повстанської Армії: тільки за наявності наступності цих бойових традицій герой протягом своїх пригод у Москві здатен, на думку Андруховича, сам протистояти не тільки ворожим „московкам”, але й силам радянської партократії, міліції та КДБ, які також зустрічаються на шляху його драматичної боротьби за національну й творчу ідентичність.

Відповідно до загальної логіки національного уявного в романах Андруховича жіноча суб’єктивність також виокремлюється за допомогою жорсткого бінарізму логічної опозиції „своє”-„чуже”, де відносно етнічно „чужих” жінок чоловіча сексуальність проявляє себе у володінні жінкою, ідею чого герої Андруховича передають виразом „мати бабу”. В романі є епізод, коли чотири чоловіки, які сидять у пивниці, дискутують на тему чоловічої національної ідентичності, визначаючи її саме як володіння жінкою і, таким чином, закладаючи в основу параметра національного критерій сексуального – „Ось тепер нас тут четверо і кожен колись мав бабу... Нас четверо і ми представляємо як мінімум чотири нації...”14. Тому вступаючи в сексуальні відносини з московськими жінками, герой Андруховича ставиться до них із невиправданою, на перший погляд, жорстокістю, брутальністю. Наприклад, коли герой приходить до дому його московської коханки Галі, вона пригощає його обідом, миє у ванні, робить йому міньєта, але він їй каже, що в Москві він мав не одну таку „кацапку”, а перед тим, як піти, лупцює.

Сприймаючи московських жінок як „етнічно чужих”, герой Андруховича описує їх як огидних, непристойних і агресивних: „Вони є справжньою прикрасою цього благословенного міста. Вони носять штани кльош із розстібнутими застібками. Вони мають напівоблізлі голови. Вони пишаються слідами лупцювань і опухами. Від них тхне сміттям. Їхні ноги покриті волоссям як у цариці Савської. Вони займаються сексом навіть з собаками”15. Зокрема, на думку героя роману, ті „московки”, які ззовні здаються інакшими, поводять себе зарозуміло і намагаються виглядати недоступними, насправді розпусні й хтиві, брехливі й підступні, як, наприклад, його московська коханка Галя, яка, на думку українського поета, лише намагається здаватися дбайливою, а насправді постійно йому бреше, лицемірить, що підкреслюється в романі тим, що вона працює в серпентарії.

Проте більш за все непристойність і низькість етнічно чужих „кацапок”, на думку героя Андруховича, проявляється не тільки в їхній сексуальній розбещеності та збоченості, але, що є найогиднішим для нового національного героя, в їхніх запроданських відносинах з імперською тоталітарною владою – з міліцією, КДБ, органами держбезпеки, де багато з них працюють інформаторами, як, наприклад, та ж Галя, яка, за підозрами героя, виявляється врешті-решт співробітницею КДБ, одночасно обслуговуючи владу не тільки як інформаторка, але й сексуально. Після того, як герой покинув Галю, він у своїх пригодах знову стикається з нею, потрапивши на фантастичне (у дусі М.Гоголя) таємне партійне зібрання в московському метро, де готується нова імперська змова тоталітаризму і яке обслуговують „московки” в національних сарафанах, одягнених на голе тіло, щоб, за виразом Андруховича, „тут же трахати їх”.

Оскільки непристойні московські жінки одночасно несуть у собі загрозу і агресію, а їхній образ виникає в романі, як ми вже упевнилися, в асоціації з чимсь моторошним, зловісним, то найадекватнішою сексуальною дією щодо них герой Андруховича вважає зґвалтування. У результаті, однією з кульмінаційних сцен роману можна назвати сцену, коли український поет миється в душі свого гуртожитку й чує жіночий спів за стінкою. Не в змозі стримати сексуальне збудження, що раптом охопило його, герой роману вривається до жіночого душа, ґвалтує дівчину, що залишилася там сама, і швидко зникає. Невипадково при цьому виявляється, що зґвалтована героєм в жіночому душі дівчина, що співала – темношкіра студентка з Африки, яка, за його словами, „віддалася йому так, як віддаються рабині”16. На наш погляд, цей епізод роману визначається перш за все тим, що в ньому націоналістичний принцип ґендерної дискримінації щодо „етнічно чужих” жінок доповнюється в Андруховича расистським принципом ґендерного регулювання, що не визнає в нових пострадянських практиках репрезентації чоловічої національної суб’єктивності жодних заборон щодо жіночого іншого.

Оскільки зґвалтування африканської студентки в душі є, на думку героя Андруховича, абсолютно справедливою й адекватною сексуальною дією щодо етнічно „чужого” жіночого суб’єкта, то „національно свідомий” герой Андруховича, на відміну від депривованих радянських чоловіків, зовсім не соромиться її (дії) і, більш того, навіть пишається тим, що зґвалтував жінку іншої раси. „На пару незабутніх хвилин, я поєднав своїм членом два далекі континенти, дві культури і цивілізації”17. Український поет навіть хвалиться тим, що вона, на його думку, визнала в ньому чоловіка „рівного Богові” (герой вважає, що темношкіра подумала, що в душі до неї „спустився дух бога родючості„18). Можна сказати, що герой Андруховича, на відміну від радянського чоловічого героя, не чекає більш від жінки ані милування у відповідь, ані кохання, але жадає задовольнити виключно своє почуття ненависті, яке він відчуває щодо етнічно „чужого” сексуального об’єкта. В результаті його нова національна свідомість вільна від тієї екзистенційної роздвоєності, від якої страждав радянський український герой повісті Є.Гуцало „Імпровізації плоті”.
Цілком інша стратегія ставлення чоловічого героя до „етнічно своїх” жінок змальовує Андрухович у романі „Рекреації”. Вони, зображені як в романі, так і в поетичній творчості Андруховича за допомогою образів діви Марії й шевченківської Катеринина (обидва образи символізують високі цінності національної культури й жіночий образ самої України), на відміну від „етнічно чужих”, безумовно заслуговують на повагу і любов. Що ж більш за все цінить Андрухович та його герої в структурі та практиках репрезентації етнічно „своїх” жінок?

Якщо у „вавилонській блудниці” Москві жінки – це істоти розпусні, низькі, які, до того ж, обслуговують тоталітарну владу, то в ідилічній патріархальній Україні, де „на Різдво трапляються речі потаєні й вічні”, жіноче зображене за допомоги виключно високих символічних постатей: саме в Україні, відповідно до віршованого рядка Андруховича, „святиться образ Марії”. Цьому жіночому поетичному образу відповідає жіноча і милозвучна українська мова – „ніжна солов’їна мова”, яка посіла друге (?!) місце в світі за милозвучністю і якій Андрухович протиставляє „брутальну” російську мову, яка посіла, на його думку, лише 34 (?!) місце за милозвучністю в світі, яке вона, як вже згадувалося, ділить з монгольською мовою і мовою суахілі19.

Однак головною характеристикою української жіночої суб’єктивності в романах Андруховича все ж таки є характеристика самовідданості аж до жертовності, коли всі прагнення української жінки, на відміну від, скажімо, агресивних, ворожих до героя „кацапок” з роману „Московіада”, перед ким він змушений постійно виборювати власну ідентичність, спрямовані, як це зображено в романі „Рекреації”, виключно на підтримку чоловічої суб’єктивності, яка метушиться у пошуках власної творчої та публічної репрезентації. Жодних інших функцій „етнічно свої” жінки в романах Андруховича не виконують.

Наприклад, в романі „Рекреації” образ одночасно високої і жертовної української жінки втілений в ідеальному образі дружини художника. Хоча дружина художника гарна, освічена і розумна жінка, якій притаманні ті ж самі інтелектуальні творчі проблеми і пошуки, які мучать її чоловіка, однак її функція в інтелектуальному та життєвому пошуку творчої ідентичності за сюжетом роману вторинна до пошуків, поразок і здобутків її чоловіка. Можна сказати, що основна функція цієї прекрасної жінки у тлумаченні Андруховича – це безкорислива підтримка і утішання її чоловіка. Чоловік в романі переживає кризу творчості, кризу відносин із товаришами, шукає, як молодий український поет у „Московіаді”, різних способів реалізувати власну творчу ідентичність, для цього удаючись до традицій західноукраїнської карнавальної культури, ставить різні життєві, поведінкові й творчі експерименти, починає стосунки з іншими жінками, зраджуючи при цьому власній дружині тощо. Його дружині залишається лише функція його тилу, його підтримки, щоденного очікування по ночах знесиленого денними битвами за творчість та поразками чоловіка. Але саме через це, на думку Андруховича, вона безмежно щаслива.

Механізм такого ставлення до жіночого добре досліджений в літературі: його основну закономірність можна відтворити в такій формулі – що вищий символічний статус жіночого, то гірше становище жінок у реальності. Хиба не той самий новий (замість старого радянського) високий символічний образ міфологічної Берегині запропонований сьогодні владою українським жінкам, за яким приховане реальне катастрофічне становище жінок у сучасній Україні, зубожіння жіночої маси, зведення її до задоволення первинних, фізичних потреб, до того, що Юлія Кристєва назвала „садо-мазохістським експлуатуванням жіночого”20? Адже виявлений Фуко в праці „Дисципліна і покарання” парадокс функціонування насильства в сучасній культурі полягає в тому, що символічне насильство розуміється в ній як присутнє всюди, а звідти й витонченіше та тяжче за безпосереднє фізичне насильство21.
Висновки

Внаслідок порівняльного аналізу двох відмінних типів чоловічої сексуальності можна дійти висновку, що, незважаючи на розбіжності, які ми відзначили, обидва типи чоловічої суб’єктивності сформовані в межах дискурсу радянської/пострадянської партіархатної влади, де жіноча суб’єктивність не представлена самостійним суб’єктом і, до того ж, є об’єктом насильства. При цьому особливістю ставлення до жіночого в пізньорадянський період є те, що за риторикою кохання і піклування можуть приховуватися безпосередні, приховані на рівні дискурсу, форми насильства; в пострадянський – те, що, по-перше, радянські практики насильства за критерієм ґендеру погіршуються практиками насильства за критеріями нації та раси, ускладнюючи форми національних конфліктів у пострадянських суспільствах в цілому і, по-друге, леґалізується подвійне ставлення також і до „етнічно своєму” жіночому суб’єкту, який одночасно набуває високого статусу символічного об’єкта, в реальності зведеного до функції жертви.

Звідси основне питання цієї статті: чи існують і чи можуть існувати в дискурсі пострадянської культури в цілому інші, альтернативні, ненасильницькі логічні можливості для репрезентації чоловічої суб’єктивності й сексуальності?

1 Назвою статті стала цитата з роботи Зілли Айзенштайн „Ненависті: расові та сексуальні конфлікти у 21 столітті” (Zillah Eisenstein (1996) Hatreds: Racialized and Sexualized Conflicts in the 21st Century, New York and London: Routledge) C.133.

2 Назва відомого радянського фільму (1968) Георгія Натансона

3 Праці майже всіх дослідників проблематик чоловічих студій пострадянського періоду наводяться у праці „О муже(н)ственности” під ред. Ушакіна С., М., 2002

4 Кон И., Мужские исследования: меняющиеся мужчины в изменяющимся мире / Введение в гендерные исследования. Под ред. Ирины Жеребкиной, Харьков/СПб, 2001 – С.562-605, 581

5 Ларсен С. Мелодрама, мужественность и национальность: сталинское прошлое на советском экране / Сергей Ушакин. О муже(н)ственности, див. виноску 3, С. 630-663, 660

6 Темкина А., Здравомыслова Е. Кризис маскулинности в постсоветском дискурсе / Ушакин С. О муже(н)ственности, див. виноску 3, С. 432-451, 448

7 Гуцало Є. Імпровізації плоті. К., 1993. С. 73

8 Гуцало Є., див. виноску 7, С. 74

9 Гуцало Є., див. виноску 7, С. 75

10 Гуцало Є., див. виноску 7, С. 75

11 Критики проводять паралелі між романом „Московіада” Андруховича як перетворенням звичайної подорожі в низку фантасмагоричних пригод та романом відомого російського письменника Венедикта Єрофєєва „Москва – Петрушки” (1970)

12 Андрухович Ю. Московіада. М., 2001. С.104

13 Лакан Ж. Ниспровержение субъекта (Subversion du sujet et du desir dans l’inconscient freudien) / Лакан Ж. Инстанция буквы или судьба разума после Фрейда (L’instance de la letter dans l’inconscient ou la raison depuis Freud). М., 1997, С.148-183, 155

14 Андрухович Ю., див. виноску 12, С.54

15 Андрухович Ю., див. виноску 12, С.50

16 Андрухович Ю., див. виноску 12, С.26

17 Андрухович Ю., див. виноску 12, С.68

18 Андрухович Ю., див. виноску 12, С.26

19 Андрухович Ю., див. виноску 12, С.111

20 Кристева Ю. Силы ужаса: эссе об отвращении (Pouvouirs de l’horreur: Essai sur l’abjection). М./Харьков. 2003. С.163

21 Foucault, Michel. Discipline and Punishment. The Birth of Prison, London 1991 (Reprint)