asyan.org
добавить свой файл
1
Учителю,

який ти слід залишиш? ...

Якщо запитати вчителя, яку задачу ставить перед собою школа і вчитель у своїй роботі, то часто ми відповідаємо: «Готуємо школярів до майбутнього життя». Чи знаємо ми, яке буде життя через 20 років? Це майбутнє життя вже готове і чекає, коли до нього прийдуть сьогоднішні першокласники, чи воно формується, проектується разом з розвитком і становленням сьогоднішньої маленької дитини. Чому вчитель готовий дати, навчити, а діти не поспішають бути вдячними, не сидять з відкритим ротом і не просять: «дайте ще»? Бо дії вчителя найчастіше направлені у майбутнє – майбутню контрольну, кінець теми, семестру, року, школи. А дитині треба, щоб її бачили і розуміли у цю хвилину, щоб вчитель дихав разом з нею, підтримував, вселяв віру, дарував світло. Щоб продовжити нашу розмову, потрібно визначити відправні точки розуміння дійсності.

Читаю твори Амонашвілі і знаходжу там ці відправні точки у вигляді постулатів:

Перший постулат. Я, вчитель, визнаю реальність Творця, Бога і розвитку земного існування.

Другий постулат. Визнаю вічність людського Духа і його постійну потребу удосконалюватись.

Третій постулат. Признаю, що земне життя є уроком на шляху удосконалення людської душі.

Звідси висновки: дитина є носієм свого призначення, своєї місії

Дитина є носієм необмеженої енергії Духа, вона все може.

Дитина приходить в цей світ з безмежним бажанням і необхідністю вчитися. Саме за цим приходить дитина в світ.

Її першим вчителем є мама.

А далі школа і вчитель. Школа – це сходинки росту душі і духовності дитини.

Учитель – це душа, носій Світла.

Освіта – це процес відкриття в людині образу Творця.

Гуманною назвемо ту людину, яка шукає в собі зв'язок з Богом.

Ведучою силою педагогічного процесу є особистість вчителя. Його характер, світогляд, культура, духовно – моральний світ, знання, його любов до дітей і своєї професії. Тобто, всі якості людини є визначальними в її професійної діяльності.

Людині треба відкрити в собі своє призначення, свою місію, з якою вона прийшла цього разу в земне життя. Для цього треба багато міркувати, заглядати собі в душу, пізнавати самого себе, любити себе.

  • треба вірити своєму внутрішньому голосу, пробувати себе в різних сферах, щоб потрапити саме на свій шлях.

  • Треба зрозуміти, що в житті на цій землі головне не робота, не гроші чи нескінченний потік матеріальних благ, а розвиток і очищення власної душі, бо саме за цим ми прийшли.

Місія вчителя – удосконалювати себе і помагати удосконалюватися тим, хто прийшов на Землю пізніше, тобто своїм учням.

Хочу процитувати слова Амонашвілі:

Народная мудрость гласит:

То, с чем я родился-

Подарок Бога;

То, с чем я умру –

Мой подарок Богу.

Моя главная забота именно в этом: с чем я умру, что я сделаю такое, что я возьму с собой. Это «то, с чем я умру» есть мой опыт жизни, опыт возвышенной, духовно-нравственной жизни, опыт любви, добротоделания, творчества, поиска, страдания.

Перш ніж почати виховувати інших, кожен має стати педагогом для себе. Вчитися розуміти себе, контролювати свої думки, прощати собі і просити пробачення у свого тіла. Шукати причини хвороб, працювати над своїми стресами, страхами,. А для початку, навчитися їх фіксувати в собі і признавати, що вони дійсно є. Уявити світло в людині знервованій, стомленій дуже важко.

Читаю у Омраама Айванхова: «Те, що людина створює внутрішньою працею, медитаціями, чистотою помислів, відображується спочатку на його власних клітинах і лиш потім проявляється зовні, діючи на оточуючих. Якщо в душі у нас анархія, і клітини наші стають анархістами. Коли нам хочеться взяти себе в руки, вони не слухаються, і ось ми вже не можемо справитись з гнівом, чутливістю чи переїданням. Але більшість вчителів не визнають власної анархії в душі. Вони шукають винними батьків, самих дітей, умови роботи, міністерство освіти і малу зарплату. Намагаються вирішити всі педагогічнім проблеми за допомогою голови. Але одною головою тут не обійтися. Можна сказати, що голова – це інструктор, який дає знання, тоді як сонячне сплетіння – оце педагог. Якщо ваше сонячне сплетіння в хорошому стані, випромінює тепло і світло, всі відчувають, що від вас відходить дещо приємне, гармонійне, сповнене любові. Вчителю треба вміти працювати головою, беручи при цьому енергію з сонячного сплетіння. Коваль перед тим, як придати металу якусь форму, спочатку його зігріває. Зігрійте спочатку своїх дітей любов’ю, а потім давайте їм знання.»

Знову Айванхов. Думка дня. Якщо в кінці навчального року учитель відчуває втому, то тільки тому, що не вміє любити дітей, яких вчить, не виконує свого божественного призначення. В іншому випадку, ангели – охоронці, які приставлені до дітей, допомагали б вчителю і він не відчував такої втоми. Більша частина вчителів і викладачів мають одну мету, заробити. Бо тільки з цієї професії у них є диплом, бо тільки це вміють робити, бо для чого ж тоді вчилися. Діти не є їхньою основною турботою, і вони намагаються закінчити робочий день якомога раніше. В дійсності, вони не розуміють, на скільки велика місія покладеним на них, адже вони працюють з душами дітей, які були їм довірені Небом. У дітей багато недоліків, це зрозуміло, але якщо ви вже вирішили стати педагогом, то треба думати про майбутнє дітей, бути до них уважними, любити їх. І так як діти чутливі до любові і ласки, то через деякий час вони змінюються.

Якщо ви любите дітей, то не будете настільки змореними в кінці року, тому що збережете нервову систему. А приберіть любов, терпіння і віру, і ви програєте, навіть, якщо з вами буде успіх. А якщо діти зовсім маленькі, то, люблячи їх, ви здобуваєте прихильність їх ангелів-охоронців. У кожної дитини є ангел-охоронець, який ним займається, оберігає, хоче виховувати. Ангел-охоронець оберігає, опікується, але не може все зробити сам. Ось чому він дуже щасливий, коли бачить, що хтось допомагає його дитині, і віддячує такій людині.

Звичайно, щоб працювати з дітьми, треба знати методи і форми роботи. Але в першу чергу треба піклуватися про свій внутрішній світ. Щоб все не закінчувалося втомою, зривом, постарайтесь бути спокійнішими, більш терплячими, уважнішими – так ви зекономите багато енергії. А якщо будете жити постійно на нервах, в напрузі – можете захворіти.

В яких університетах майбутнім педагогам говорять про силу любові, про те, що саме любов змінює, виховує, робить кращими.

Сучасна педагогіка трохи заблукала, приділяючи занадто велике значення зовнішнім умовам. Діти мають красиві школи, сучасне обладнання, книжки – вони мають все… крім справжніх педагогів, тобто людей, які є взірцем для наслідування, які вміють спілкуватися з серцем дитини. Ніякі зовнішні впливи не можуть викликати трансформацію дитини. У вас повинна бути педагогічна жилка – в серці, душі, дусі. Саме це внутрішнє джерело буде грати, іскритись, тим самим, впливатиме на інших: ви ще нічого не встигли сказати, а людям вже хочеться бути на вас схожими.

Шановні колеги, кожного дня ми заходимо в клас до дівчаток і хлопчиків, щоб дати їм урок. Вони різні, ці діти, але кожен з них – це цілий духовний світ. Цей світ набагато ширший і глибший, ніж той зовнішній прояв дитини, який ми знаємо. Чи може вчитель, який обмежений рамками уроку і програми, пам’ятати, що перед ним не просто діти, а носії духовного життя і місії і вливати в свій урок духовного світла? Звичайно, може, якщо визначає в собі духовне начало і відповідає за свій урок не перед шкільним начальством, а перед совістю і Богом. Все в світі взаємопов’язано: ми приходимо в клас для своїх учнів, а вони приходять для нас, бо теж є нашими учителями. Що ви бачите зовні, це є всередині вас. Змініть свій внутрішній світ, зовнішній світ теж зміниться. Але ніколи не буде навпаки.

З великим захопленням читаю Амонашвілі «Як любити дітей»:

В кому вже є любов до дітей, до того може прийти і мистецтво їх любити, тобто розуміння того, як їх треба любити. В кому немає любові до дітей і стремління полюбити їх, хай той і не чекає мудрості педагогічної любові.

Мудрість знаходиться в середині самої любові до дітей, а не йде поряд з нею. Тому мудра педагогічна любов методично не вибудовується, на пункти не ділиться, а пізнається серцем.

Хочу процитувати вам розмову Шалва Амонашвілі з одним вчителем:

«Я пристал к одному учителю с вопросом…» Ш.А. Амонашвили «Как любить детей» ст..119

І далі він говорить:

Любити дітей і кожну дитину треба:

  • щиро, чесно, від всього серця;

  • спокійно, терпляче, довірливо

  • ніжно, красиво, витончено;

  • віддано, постійно, без умовностей;

  • натхненно, захоплено, піднесено;

  • з повагою, турботливо, розуміючи.

Така любов несумісна з роздратованістю, грубістю, недовірою, приниженням, насиллям, присилуванням.

Знаю дітей, тому не буду стверджувати, що всі вони ангел очки. Вони діти світла, але зовсім не слухняні, розумні і виховані. Серед них є невгамовні, зухвалі, нахабні, можливо, замкнуті, з більшими чи меншими здібностями, красиві чи не дуже, хворі і потворні, можливо, зіпсовані, розбещені, зі збоченнями.

Кого любити менше, кого більше?

Кого залишити в своєму класі, а від кого позбавитись?

Кого саджати за першу парту, а кого за останню?

Але любов можна порівняти лише з Сонцем. Сонце дарує всім на Землі світло і тепло однаково, не розбираючи, хто є хто серед людей. У нього немає любимчиків і нелюбимих.

Сіймо любов в душі дітей, не питаючи, коли проросте. Зігріті учительською любов’ю, душі дітей обов’язково розкриються своїми найкращими пелюстками.

Книга Амонашвілі «Как любить детей» починається спогадами Шалва Олександровича про своїх вчителів, гарних чи не дуже. Він описує свої спогади у вигляді невеличких оповідань про кожного вчителя. Я читала ці оповідання і плакала. Плакала нестримно так, ніби при перегляді передачі «Ключовий момент». А потім себе запитала: «Чому я плачу? За чим я плачу?». З почуття вдячності всім тим людям, які формували світогляд цієї великої людини. За тим, чого я недодала своїм учням. З почуття вдячності і поваги до кожного Вчителя, який несе своє світло в душі дітей і залишається там назавжди.

Я теж згадую своїх учителів і дякую за ті уроки життя, які отримала від них. Розкажу про один такий ключовий момент.

В школі я не займалася фізкультурою. З різних причин. Спочатку була довідка по хворобі. Потім та довідка була липова, але це нікого не турбувало. Фізкультури я боялась. В училищі така довідка не пройшла і я змушена була підкоритися урокові фізкультури. Звичайно, все я робила незграбно, нормативи здавала погано, тому під кінець семестру у мене вимальовувалась трійка. Перед останнім уроком у журналі з’явилися оцінки. Як же всі здивувалися, коли побачили, що всі вони на бал вищі, ніж реальні. Наша вчителька, Дмитрієва Валентина Олександрівна, прийшла на урок і пояснила: «Я ще нічому вас не навчила, щоб оцінювати. Оцінювати роботу ваших попередніх вчителів я не маю права і не хочу. Ось будемо працювати разом, тоді буду і оцінювати». Мені та подарована четвірка дала змогу отримувати покращену стипендію. Але головне – це віра вчителя в свого учня. Щоб оправдати цю довіру, я займалася спортом з великим натхненням. І вже в наступному семестрі мені запропонували прийняти участь у змаганнях з легкої атлетики. Я дзвонила мамі і шокувала її: «Ти уявляєш, мені запропонували, мене вибрали!». Далі всі оцінки в семестрах були «5». І була любов до фізкультури. І до вчителя. А на третьому курсі – методика викладання фізкультури. Наша вчителька прийшла до нас і сказала: «Мені нема чого розказувати вам. Вся методика –на моїх уроках». Це – сила власного приклада. Я зараз легко веду уроки фізкультури. Методика викладання за чотири роки навчання в училищі відпрацьована була досконало. А ще я ходжу на шейпінг. І вдячна своєму вчителю, що в мене нема страху перед крипатурою та тренуваннями.

Міркуючи на дану тему, мені приходить в голову знаменитий вислів Архімеда: «Дайте мені точку опори, і я зрушу Землю». Учитель має змогу зрушувати землю, міняти світ. Для цього він опробовує різні методи, прийоми, форми роботи. творить і практикує. Доводить собі і людям. Точкою опори при цьому являються діти. Бо саме на них направлені і практикуються всі бачення науки сучасності. Держстандарти, програми, підручники, новітні технології, інноваційні методи – все в кінці кінців досягає свого головного призначення, тобто – дітей. А мені сьогодні хочеться подивитись на це іншими очима. Діти мають зрушувати світ. Свій власний. А точкою опори при цьому має бути вчитель. Тож, шановні колеги, давайте шукати точку опори у власній душі.

На останок свого виступу хочу відкрити секрет, який вичитала в книгах.

Джерело любові є в кожній людині. Ми народжуємося з ним. Але з часом воно часто густо стає захаращене образами, почуттям вини, стресами і страхом «а чи люблять мене?». Людина постійно шукає докази, що її люблять, поважають, цінять. І не знаходять. А якщо і знаходить, то докази завжди недостатні, не переконливі – і знову шукає. А треба зупинитись і почистити власне джерело. А потім самим дарувати свою любов оточуючим, як робили це колись, коли були ще маленькими.