asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 19 20
У мене немає точки зору. У мене є очі, повіки, зіниці й решта офтальмологічних деталей, але точки зору нема. Я непогано розрізняю літери на стенді окуліста, хвацько складаю їх у слова і речення, я навіть маю певні погляди на літературу. Я взагалі маю погляди. Але не маю точки зору. Мені не вдається вибрати позицію, з якої можна було би бачити світ, як то кажуть, об'єктивно чи бодай суб'єктивно. Хоча ознаки і суб'єкта, й об'єкта у мені десь, мабуть, є. Повинні десь бути. Напевно є.
А точки зору нема.
І це попри те, що я не раз зупинявся на своєму дао, оглядався позад себе, намагаючись зафіксувати поглядом Содом і Гоморру минулого.
Соляні стовпи моїх Йа слугували досконалими штативами для цифрових фотоапаратів, відеокамер і телескопів. Однак опорою для точки зору вони не стали. Чим далі я рухався, тим більше мій зір щораз розфокусовувався, видираючи з плину буття то постать, то піщинку, але жодну з митей я так і не наважився визнати прекрасною. Принаймні так, щоб наказати їй: «Зупинися». Ландшафти стікали патьоками етнографічного живопису. Від інтер'єрів завжди залишалося те саме: вішак у вигляді пальця, фрагмент чужої підлоги і бридко теплі капці з ноги господаря. Обличчя розпливалися в словесних портретах. Від міст зоставалися пентаграми ліній метрополітену. Від країн — скани візових кодів, невидимі для неозброєного ока навіть удень.
Соляні стовпи, звісно, не найкраща опора для сталої точки зору. Дехто з метою, як то кажуть, щастя і стабільного кругозору встановлює собі за життя монументи. Але що можна побачити, видершись на плечі власному монументові? Якусь зашмаркану друкарку, якусь підозрілу фангрупу готичного вигляду, кілька візиток, тисячі есемесок, гігабайт фотографій, що там іще? От і припадає пилом цейсівська оптика, вийнята з футлярів років двадцять тому, а так і забута на шафі в кабінеті другого літредактора.
Може, вся справа в тому, що нікому не вдається по-справжньому зупинитися. Нехай навіть з утоми, з нудьги, знічев'я. Нехай навіть із раптового зрозуміння абсурдності руху як такого. Ідіотичності невпинного плину часу, місць, кулінарії, автобусних компостерів. Зупинитися, нехай і з відвислою щелепою, заслиненим підборіддям і каламутним поглядом імбецила-ветерана. Викинути ветеранське посвідчення, засмальцьований нотатник і перетерміновану пачку вологих серветок. Витерти піт рукавом. Натиснути пальцями на повіки. Протерти очі. Полічити до одного. І згадати все. Остовпіти. Щойно тоді з нерухомої позиції окинути поглядом, як то кажуть, горизонт чи, як подейкують, ойкумену. Та все намарно. Навіть на зупинках зупинитися не дають, дихаючи в спину, транспортні конкуренти. Навіть у парках і на паркінґах зупинки платні, короткочасні, небажані. Навіть легальні гасла STOP обіцяють не зупинку, а контрольовані в'їзд-виїзд. Навіть реклами «Останнього спочинку» гарантують не кінцеве пристановище, а тільки якісне упакування для переселенця на той світ. Та ще гори поминальних вінків, які є зовсім не ритуальними аксесуарами, як заведено думати, а декорованим свідченням легальності міґрації покійника.
Рух, як то кажуть, життя, зупинки, подейкують, у будні не функціонують. Коротше, стати статичним не вдається нікому.
Може, моя точка зору тримається на якомусь надувному матраці посеред гігантської калюжі, й усе, що може запропонувати така перспектива, — невпинне погойдування небокраю, цієї уявної лінії, яка, попри те, що є видимою, залишається цілковитою видимістю, себто фікцією, і аж ніяк не може слугувати ниткою розмови, ниттю Аріадни, стьожкою вервиці, бла-бла-бла.
Мабуть, людям, які мають точку зору, з цієї точки зору здається, що відсутність точки зору неможлива. Що навіть забутий в океані на надувному матраці невиліковний громадянин світу мусить мати власну точку зору, поки його зір здатний розрізняти світло і морок, насіння і лушпиння, воду й вино.
Хоча, якщо по суті, то кожне око, і праве, і ліве, має свою точку зору, власне, око її лишень і має, оту точку, точку однини. Однак, маючи точку зору, око не має жодної потреби її оприлюднювати, а тому людина, власниця двох очей, здезорієнтована стереоскопією власного бачення, і тут уже ні соляні стовпи, ні подіуми, ні монументи, ані цейсівська оптика, забута років двадцять тому на шафі, не допоможуть.
«А як же ти?…» — запитують мене. «А ніяк», — відповідаю. Хоч міг би й не відповідати. Адже в мене немає… І далі за текстом. Однак я не повторююся в безглуздих запереченнях, якщо хто таке подумав. Адже я, як кажуть, письменник. І, як подейкують, митець. А кожен митець — лише передавач. Медіатор. Аякже, я — передавач. І навіть знаю який. «Сіменс і Гальске» (А.О.Р.Е.З.) № 1332. Застаріла модель. 1913-го, чи що, року. Водозахисне виконання. Термостійкий. Вибухо- й екологічно безпечний. Передавач азбуки Морзе.
Звичайно, в мене є власна точка зору. І навіть не одна. Зазвичай я подаю в сигналі три точки. Чи то пак, три крапки. Потім — три тире. Згодом знову три крапки. Я сигналізую. Я сигналізую. Я. Сигналізую. Крапка.

2. Точка відліку


Точкою відліку може слугувати що завгодно. Сказано-бо: той, кому судилося померти в петлі, повинен молитися на мотузку і причащатися милом — коли б спало йому на думку втопитися, топитиметься він так, що не приведи Господи.
Тож точкою відліку може бути будь-що. Зазвичай нею вважають дату народження. Навіть поминаючи оту казуїстичну «дату» (очевидно ж, що «дата» — надто аморфне означення «моменту» появи на світ), мусимо визнати, що точка відліку передбачає того, хто вже знає рахунок і розуміє, що таке відлік. Щойно народжена істота, природно, не те що цифрами не оперує, вона й пам'яті своїй не володар, тому майже ніхто не пам'ятає моменту появи на світ, а власний день народження сприймається як початок біографії лише під тиском суспільних конвенцій.
Звісно, можна обрати точкою відліку перше усвідомлення власного Я, перший дитячий спогад. Але, як відомо психіатрам, наші дитячі спогади зазвичай — психічні фантоми, що їх вміло культивують дорослі. І коли я дивлюся на вгодованого, ретушованого аніліном підсвинка у візку — моє перше фото, розум відмовляється визнати себе правонаступником цього бездумного аж до безумності створіння. Навіть у найкращому випадку — це радше лялечка скарабея Йа, чий скачаний у кулю перегній моє Я приречене котити до кінця днів разом із власними пожитками. Ані написане на звороті ім'я, ані вірогідна дата, ані назва міста дитинства не видаються мені достатньо переконливими, аби ідентифікувати себе з цим незнайомим малюком, з яким ніколи не судилося зустрітися. От хіба штамп у кутику знімка «фотоательє «Етюд» викликає збурення каламутних вод пам'яті: портрети першокласника, піонера-комсомольця, а згодом і власника альбому випускників робилися саме тут. Напівморок, важкі штори на вікнах, схожий на автоматичний етюдник Голема, громіздкий апарат на тринозі й мордата тітонька з поведінкою воєнкома: голову вище! сядь рівно! не дивися в об'єктив! — усе це справжнє, живе і жахне, як перша вчителька. Та який стосунок усе це має до точки відліку?
Я залюбки вважав би особистою точкою відліку епізод про батька, віднайдений у власному щоденнику: «Добре пам'ятаю, як одного разу пізно ввечері ми поверталися з ательє, де мені мали пошити мої перші модні штани, і я, розімлілий від картини зоряного неба й передчуття модної обновки, запитав батька про сутність життя. Я перебував у тому щасливому віці, коли цілком щиро цікавляться такими речами і цілком щиро гадають, ніби кожне запитання має відповідь, а кожна річ — відповідний сенс. Можливо, саме тодішнє моє існування під таким-то небом, без таких-то штанів усе ж породило підозри в недоосмисленості існування, однак я все ще сподівався на чудо, на те, що сенс є, просто через свою незрілість я не вмію його збагнути. Тато розвіяв мої останні сподівання. І, треба віддати йому належне, зробив це відверто, без недорікуватостей, але й без зайвої афектації». Чудесна сцена, що й казати, — космогонічний антураж, перша зустріч із безсенсовністю, сенсовний сенсей… Однак чомусь цей уповні вартий життєвого старту епізод мені не хочеться вважати точкою відліку. Та й, урешті, кожна зустріч із безсенсовністю — завжди, немов уперше. До нього неможливо звикнути. Однак це не арґумент, аби кожен абсурд чи нонсенс вважати Точкою.
Уже значно пізніше, коли я зрозумів, що віра — це передусім довіра, що світ влаштований славно, і за це його Творця варто славити, що випасти з лона матері не означає покинути лоно Господньої любові, що райське блаженство не різновид метафізичного оргазму, а чисте усвідомлення єдності з Богом, що присутність зла є тимчасовою платою за осутнення світу і власну тілесність, що темрява не субстанція, а тільки відсутність світла, а земне життя — лише недовге випробування для безсмертної душі, щось на зразок совдепівських виїздів «на буряки», так от, коли я все це зрозумів, то зрозумів і те, що найкращою точкою відліку є смерть. Адже саме смерть є початком нового, безсмертного існування, де вже не чигатимуть на тебе небезпеки і страхи, де не буде жодних земних марнот, і жодних виїздів на буряки, і — що найприємніше — самої смерті теж не буде. І вже не матиме значення навіть, чи молився ти за життя мотузці й причащався милом, чи таки поліз топитися (і скільки часу та зусиль у тебе це відібрало), а чи зумів гідно дочекатися «природного» кінця і відплив у вічність у дбайливо спорядженій родичами сосновій труні. Лише момент біологічної смерті має всі ознаки абсолюту, незворотності й остаточності, що й дозволяє з повним правом визнати його точкою відліку, ба навіть Точкою Відліку, хоча насправді за нею жодних відліків не буде, адже вічність не потребує арифметики.
Однак ми все ще тут і зі звичним антропоцентризмом наділяємо по-той-біччя всіма звичними для нас прикметами: і арифметичними, і фізичними, і — чого гріха таїти — стилістичними. Тому цілком імовірно, що по цей бік справ для когось, для небагатьох, у найкращому випадку для двох-трьох безумців, Точка віднайдеться десь серед розділових знаків цього тексту, а Відлік розпочнеться відразу по закінченні цієї фрази.

3. Point of vision


«Point of vision» — термін, що ним часто послуговуються літературознавці, розглядаючи перспективу, з якої автор бачить персонажів, позицію, з якої оповідає свої історії. Метафорично це поняття можна описати як вічко, крізь котре автор підглядає за бранцями власної фантазії. Не здогадуючись, що й сам може бути експонатом у чиїйсь кунсткамері.
Я згадав про цей термін, коли моя приятелька вчергове подивувалася, що ми з нею познайомилися так пізно. Справа в тому, що вона живе у Львові на тій самій вулиці, де розташоване помешкання моєї далекої родини: я часто туди навідувався, починаючи від 1983 року, а отже, ймовірно, міг не раз зустрічати її чи навіть спостерігати, як вона, молодша за мене на 15 років, бавиться в пісочниці, кружляє на каруселі чи біжить до школи. До того ж вікна обох помешкань дивилися одне одному просто в кватирки. Нагод перетнутися, зустрітися, познайомитися чи й просто зіштовхнутися посеред вузької вулички було більше, ніж досить.
Однак випадок, чи то пак статистика, забажала інакше, і ми познайомилися, коли за плечима кожного вже було багато чого, включно з кількома життєвими зламами.
З перспективи персонажів сюжету, себто мене й моєї приятельки, історія ця видається дивною, але не більше.
Із перспективи ж автора, вибачте, Автора цієї (усіх інших) історії, вона має літературну привабливість банального, а тому комерційно виграшного сценарію. Скільки драматизму, скільки невимовної екзистенційної туги! Двоє блукають містом, блудять життєвими нетрями у пошуках щастя, зустрічаючи, але не бачачи одне одного, проходячи, можливо, повз те найважливіше, найпотрібніше, котре, за логікою злого анекдоту, завжди поруч, у засягу руки, але тому найчастіше ігнорується. Вони невидимі одне для одного, немов привиди, немов вампіри, але тільки допори. Настає день, коли вони бачать свої віддзеркалення поруч, в одному дзеркалі, і демони за їхніми спинами радісно регочуть. Вони зустрілися, та це сталося надто пізно: тягар життєвих перемог силою інерції вже не дозволяє змінити напрям, вписатися у потрібний поворот.
Такий от «Point of Vision». Такий, приблизно, сценарій.
Публіка ридає.
Каса рахує прибуток.
Демони потирають руки.
І лише Автор знає, що ідіотична успішність усього цього гпамуру — в його унікальності, неповторності. За статистикою, такий розвиток подій імовірний тією ж мірою, що й усі інші можливі розвитки. За статистикою — він такий же неймовірний. Включно з тими, де я і приятелька зустрічаємося в період, який у мелодрамах називається «вчасно»; де ми перетинаємося неодноразово, але так і не впізнаємо одне одного; де ми, зростаючи поруч, цілком закономірно приходимо до міщанського, сусідського шлюбу; або, влаштувавши кожен своє життя, по-сусідськи ж зраджуємо одне з одним наших правовірних. І, звісно, включно з тим, де ми взагалі не зустрічаємося.
По суті, ми жертви не того, що з нами сталося, а того, чого з нами НЕ сталося. Просто тому, що того, чого НЕ сталося, набагато більше. Ми чинимо фатальні помилки або хапаємо долю за хвіст не тоді, коли робимо правильний (неправильний) вибір, а тоді, коли відмовляємося від усього непотрібного (потрібного). Адже вибираємо ми одне, а відмовляємося від безлічі. Цю безліч Тарас Прохасько називає «невибраним». І стверджує, що вона набагато важливіша за «вибране». Він має рацію. Він знає. Адже він теж автор.
Отож наше з приятелькою «невибране» уклалося в такий спосіб, що ми «зустрілися тоді, коли зустрілися» — абсурдна формула, та кращої не добереш. І з нашої перспективи цей факт виглядає щонайбільше як привід для легкого поетичного суму за тим, що могло би статися, але не сталося.
Однак існує й інший «Point of vision». «Point of Vision» деміурга. Зі своїх небес він бачить загальне вавилонське метушіння пастви, але водночас знає і веде кожне тіло, кожну душу. І в його великій грі ми — лише пазли для радісної картини раю, блискітливої, але зовсім не гламурної, хоча в ній усі зустрічаються «вчасно», себто Вчасно.
А маленьке Вибране завжди дорівнює безмежному Невибраному. І кожен — Володар власних Перснів.
Існує також «Point of Vision» публіки, без якої жоден протагоніст не мислить свого існування. Публіка байдужа. Публіка вибредна. Вона скептично кривиться з кожного повороту сюжету і каже: «Я і то придумала б краще». Та біс із нею, з публікою. Вона лише у наших головах.
А є і мій власний «Point of vision». Адже Автор сьогодні — я. І принаймні сценарій мого життя — в моїх руках. А отже, я завжди можу якщо не переписати його, то почати з чистої сторінки — напевно.

4. Crack point


Коли раніше мені траплялося закидати культурі, мовляв, вона увібрала в себе християнство, перетворивши його на один із багатьох експонатів своєї тотальної кунсткамери, я мав на думці, зокрема, таке: з містичного тіла Христа церква перетворилася на звичайну пам'ятку архітектури, де, невідомо з яких підстав, усе ще продовжують відправляти ритуали й вділяти таїнства. Однак секуляризація, десакралізація людського життя має й інші аспекти, можливо, набагато тривожніші, хоч і неочевидні. Пропозиція на ринку релігій давно перевищує реальні потреби, та, хоч як це парадоксально, вона неспроможна задовольнити швидкозмінний і зростаючий попит. Тому до безлічі модернізованих церков, сект, містичних практик та проектів «духовного зростання» долучаються й інші, «невіросповідальні» продукти культури, а точніше — того її сегменту, що зазвичай опікується шоу-бізнесом, паранаукою та квазімедициною. За справу порятунку людської душі беруться не лише шамани-шарлатани та ідеологи, а й менеджери середньої ланки. Процедури спрощуються, ритуали карнавалізуються, таїнства вділяються електронною поштою, табу відміняються, а подорож на Небеса обіцяє бути комфортною, як політ у бізнес-класі.
Зовні все спокійно. Однак коли, для прикладу, доводиться їхати в маршрутці, спостерігаючи співвітчизників, які ревно хрестяться на кожен храм, повз який проїжджаємо, я не можу позбутися враження, що в більшості громадян моєї декларативно-християнської країни там, де мала би бути віра, є пекельний коктейль із забобонів, підліткових страхів, недолікованого поганства, імпортованих орієнтальних ідей, недбало імплантованого сектантства, швидкорозчинної езотерики, добірки 25-х кадрів голлівудських містиків та ще досхочу різної чортівні. Запитайте першого-ліпшого пасажира про його світобачення і одержите — якщо взагалі одержите відповідь — нестравний мікс із Ошо, Блаватської, Кастанеди, Сергія Лук'яненка, астрологічної рубрики «Cosmopolitan» тощо. Нещодавно в одній із таких «побожних маршруток» мені довелося переглянути (комфорт смерті бізнес-класу починається з маршруток) фільм «Secret» — нав'язливу саєнтологічну проповідь, складену за всіма правилами нейро-лінгвістичного програмування. Істина, яку впродовж години нав'язував десяток телевізійних гіпнотизерів, була проста: щоб добре жити, треба добре думати. Себто ніколи не думати про те (й не протестувати проти того), чого собі не бажаєш, і навпаки — наполегливим прокручуванням у голові найзаповітніших бажань привертати їх до себе. Цей, із дозволу сказати, «секрет» я знав і раніше, але прив'язував його до якихось тонших матерій, не думаючи, що в такий спосіб можна матеріалізувати, скажімо, пилосос, будинок чи авто найновішої моделі. Я навіть почав було пробувати візуалізувати недорогий пилосос, як не втримався і розсміявся, бо згадалося мені, як незадовго до Різдва, коли я їхав іншою, цілком некомфортабельною маршруткою, підсів до мене кремезний чолов'яга дещо пошарпаного вигляду. Він мав під оком фінґал явно не гуманітарного походження, був не зовсім тверезий, не зовсім чистий, але зовсім не злий. Навпаки — виглядав на здорованя того добродушного типу, чию добродушність гарантують і цілком покривають активи тілесної ваги. Особливо не напружуючись і легко зігнорувавши протокольний етикет транспортного знайомства, він з ходу почав розповідати мені про свої одкровення і сенс буття.



следующая страница >>