asyan.org
добавить свой файл
1





Сценарій

святкування річниці з Дня народження Лесі Українки

Учениця 1 . Є люди, як свічки,-

Згорають і відходять в небуття.
Учениця 2 Є люди, як зірки,-

Горять і світять все життя.
Учениця3 Та ні, це не зірки, холодні,мертві.

Вони, як сонце, засвічені у небі,

Які горять , обігрівають все

І не згасають і не згаснуть...

Мавка (під музику і танок русалок)
... Я- Мавка лісова...

і слово

уста мої німії оживило.

І я вчинила диво...

Я збагнула,

Що забуття не суджено мені...

Я- Мавка.

Я донька волинського краю.

Я казка поліська, що довго блукала...

Мене чарівниця покликала з гаю,

І вийшла я з казки і піснею стала.

Від серця до серця, від краю до краю,

Несли мене Лесині крила невпинні.

Та де б не була я –

Завжди пам”ятаю,

Що рідна оселя моя на Волині.

Що коси мої – це берізки,

Я знаю,

Що серце моє – українське,

В якому вогні засвітились досвітні.

Зійшли вони сонцем

вродливої долі,

а темрява ночі навіки згоріла.

Живе у єдиному

братньому колі

Дочка України – Волинь моя мила.

Хто з нею не бачивсь,

приїдьте, будь ласка .

Там ниви,

озера,

гаї солов”їні.

Якщо не забули ви,

Що таке казка,

Її ви зустрінете в нас,

На Волині.
Учениця .Милий серцю волинський край! Край предковічних дубів, незайманих борів, таємничих озер із смарагдовими берегами.

Край, який дав світові творця ніжної чарівної Мавки, гордої , незалежної Кассандри, нескореного Неофіта і одержимої Міріам, розповів людям дивну „Осінню казку” і проспівав „Лісову пісню”, кинув нам гіркі „Сльози- перли”. Край володарки ночей, яка серед темряви засвітила провідну зірку свободи. „Убий – не здамся”- девіз життя Лесі Українки.
Учениця Геніальна поетеса і драматург.

Учениця Талановитий прозаїк і перекладач.

Учениця Учений-літературознавець і фольклорист – етнограф.

Учениця Публіцист, педагог, видавець.

Учениця Журналіст. Поліглот, громадський діяч.

Учениця І просто жінка, яка багато страждала, уміла кохати і

хотіла бути потрібною.
Учениця . Олена Пчілка, письменниця, мати Лесі Українки, у листі до онуки писала:

„...Леся вродилася на Волині, в малому повітовому містечку Звяглі, в маленькім домочку на березі гарної, прегарної річки Случі. Зроду була не дуже то міцного складу. На 4-му місяці свого життя мало не померла від дитячої холерини, але потім зміцніла і від півроку свого життя виростала вже досить здоровою дитиною.

У неї був братик. Старший за неї на півтора року,- і ото в купочці вони і росли, бувши протягом всього свого життя в великій приязні. Сравді, чогось вони не сварились,- бо обоє були лагідної вдачі. Як вони були ще дуже малі, жила при їх і бабуся, мамина мама, що раз у раз приїздила з Полтавщини у Звягель і жила подовгу, цілу зиму, лише літом навідувалась до свого двора, в місті Гадячі.

Говорила Леся з самого дитинства по – українському, бо того хотіла її близька родина. Діти чули навколо себе гарну волинську мову, а до неї теж і чисту полтавську. Гувернанток при дітях ніколи не було , - вони росли або під наглядом мами і бабусі, або якоїсь няні з волинського села; чули багато – багато пісень, казок; літом їх часто возили в волинське село під Звягелем.

Коли діти підросли й навчилися читати, титали все, що можна було знайти для них придатного в українській літературі: народні казки, переклади, а то й твори для дорослих.Леся дуже любила казки Андерсена в українському перекладі Старицького, охоче читала й „Сербські пісні”, а також книги писані російською мовою.

У Звяглі був у нас при домівці великий садок; там було багато квіток - Леся дуже любила їх завжди.

З міста Звягля переїхала в місто Луцьк. В Луцьку ми жили в будинку, що був колись монастирем; дуже близько біля нього був гарний костел і стародавній литовський замок з зубчатими баштами....Леся дуже полюбляла там гратися.

До костелу також ходили слухати гарного органу. Леся мала в Луцьку велике товариство, гарно танцювала.

Учитися Леся почала з мамою. Коли було 10 років, сім”я переїхала до Києва і тут уже діти почали вчитися у вчителів, училися мов – французької, німецької, латинської, а пізніше й грецької. Вчилися й інших наук. Дуже любила історію.

Писати почала рано, з 12 років.

Учень

Із спогадів брата Лесі Михайла:

Ми вчилися вкупі, але, на нещастя, на 13-му році почала об”являтися в неї хвороба, що зламала їй все життя: почався в неї суставний туберкульоз. Леся була веселою дівчинкою. Любила співати і танцювати, жартувати, не знала вона, що за її дитячими плечиками вже стоїть біда. 6 січня вона пішла на річку подивитись хрещення води, простудилась і дуже заслабла. Почала боліти права нога, яка і раніше давала про себе знати, але ще ніхто не знав, яка страшна хвороба стоїть за цим,- туберкульоз, який охопив весь організм і давив його 30 років.

Перше почала боліти в неї рука, в кисті, а потім і нога. Довелось їздити по теплих купелях, робити операції (перше в Києві, пізніш за границею, а при тім усе розлучатисяз родиною, з Україною). Тільки з Музою не розлучалася Леся ніколи, до кінця свого життя.

Писати вірші Леся почала рано, ще в 12 літ. Перший її вір був „Ні долі, ні волі у мене нема”. Склала вона той вірш під враженням розповідів нашої тітки, пробувши скілька літ на засланні. Другим віршем була „Конвалія”, потім написано – „Сафо”, „Марію Стюарт” і т.д.

Тридцятирічна війна з хворобою була затяжною і жорстокою. Це була війна життя і смерті. Вона забрала в Лесі дитинство, юність, не дала змоги вчитися в школі, нормально жити. Муки нестерпні, болі роздираючі робили Лесю стійкою, розвивали в неї незвичайну силу волі. Лікарі згадували, які болісні уколи приймало це ніжне створіння з великими, як світ, очима, і жодного стогону, жодного нарікання...

А невгамовний пекучий біль, взявши в полон тіло і душу, давив, мучив Лесю. Часто хотілося кричати, припасти до землі, віддати їй свої муки. Та поетеса знала,що з цього небезпечного двобою, який нагадував облогу міста хитрим і підступним ворогом, вона повинна вийти переможцем. І вийшла, і стала велетом нескореного духу,незламної волі і жадоби до життя. А забуття, свою втіху Леся знаходила у праці, в слові, в боротьбі.

В єдиному із щоденників Леся писала:

„Я любила працювати вночі, коли вся земля відпочивала після неспокійного дня, коли наодинці зі мною була ніч і ті зорі, що дивились через моє віконце у мою кімнату.

Кожна хвилина нічної тиші, коли до мене летючою зіркою спадала Муза, була в моєму житті променем щастя”.


(Звучить мелодія „Місячна соната” Бетховена)

Зі спогадів сестри Ольги.

На мою думку, грала Леся дуже гарно. Її музику було надзвичайно приємно слухати, далеко приємніше , ніж багатьох блискучих техніків-віртуозів. Мала вона хороший слух, але ніколи нічого не грала напам»ять, а завжди з нот. Казала, що нічого не може вивчити напам»ять.найбільше любила грати твори Бетховена, Шумана, Шуберта, Мендельсона, Шопена. Не пригадую, щоб вона коли-небудь грала щось російських композиторів, крім Чайковського.

Грала так найчастіше вечорами, - без світла, в темряві, коли не дуже хтось слухав. Це була наче не музика, а розмова з давнім своїм другом.

Виходить Леся.(Звучить тихіше музика)

Із спогадів Лесі Українки:

Він дивився на мене, як на ікону, як на ту зірку, що раптом скотилася з неба і може ненароком застигнути. Я була для нього ніби з тонкого скла, що може впасти і розбитись, я була вітром, що може вилетіти крізь причинені віконця і не повернутися. Тим дивним світом, що робить людей щасливими”.
Власна поезія учениці (“Коли кажуть″)

Коли кажуть…

Коли кажуть, що лічені дні

Залишилося жити мені,

починаю робити усе,

Щоб прожити найкраще оте,

Що лишилося і від життя,

Від любові, тепла, від буття.

Починаю я діяти зразу,

Прагну гори звернути відразу.

Цим натхненням ділюся з тобою,

Бо не хочу забрати з собою.

Хочу я залишити на світі

Щось хороше, щось усім дітям,

Щоб прожите не було забуте,

А для інших нове щось здобути

І з'являється в серці надія.

І любов, і віра, й надія,

Що десь довго у думці блукала,

Але доля її не здолала.

Хочу бігати, в гору стрибати,

Хочу діяти, та не вмирати.

Коли ж не кажуть, що лічені дні

Залишилося жити мені,

Це скажу я сама собі

Це скажи ти і сам вже собі,

Щоб прожити життя , як належить,

А не просто спокійно пролежать

І померти самотньо на дні

Нездійсненних бажань і мрій.

Та невже ти погасиш вогонь

Заклопотаних в справі долонь,

І не даш загорітись йому?

Своїм ділом скажи: «Я живу»! Гальчевська Ірина
Поезія «Хотіла б я тебе , мов плющ обняти…»
Сергій Мержинський

Я закоханий в Мавчині Лесині очі, в яких стояла лісова прохолода, надвечірна зажура і тепло призахідного сонця.

Я не втомлююся перечитувати твій лист до мене.

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спо гад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те ,що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і застав­ляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дико­му бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і го­ре так божевільне сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав ме­не ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою,— вона тремтить, як струна,— все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей,— у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, зів'ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так облити рук твоїх, рук твоїх, шо, мов струни, своїми гарячими слізьми?

Інсценізація уривка з «Лісової пісні».