asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 4 5

Себе судити набагато важче, ніж інших. Як ви розумієте цю фразу?


- Інших ми бачимо зі сторони і можемо правильно оцінити їхні вчинки. А себе ми не бачимо, а може просто не хочемо цього робити.
- Нам здається, що в тій, чи іншій ситуації ми б не припустилися такої помилки. Нам хочеться бачити себе в яскравому світлі, ми впевнені в тому, що кращі, ніж про нас думають. В кожній людині на землі по її природі є часточка егоїзму та самолюбства, ми себе дуже любимо і бережемо. А, як відомо, судити того, кого любиш, дуже важко. Про мене багато хто каже, що я егоїстка та самолюбка. Можливо, в якісь мірі, це правда. Але я ніколи не боюся себе критикувати. Це не приниження самооцінки, а навпаки, прагнення до чогось кращого. Я знаю, що ідеальних людей не існує, але бути кращою за когось реально.
- Мені здається, що відповідь на це питання є у вірші Булата Окуджави

Осудите сначала себя самого

научитесь искусству такому,

а уж после судите врага своего

и соседа по шару земному.

Научитесь сначала себе самому

Не прощать ни единой промашки,

А уж после кричите врагу своему,

Что он враг и грехи его тяжки.

Не в другом, а в себе побеждайте врага,

А когда преуспеете в этом,

Не придется уж больше валять дурака –

Вот и станете вы человеком.

Якби кожен так робив, на землі було б більше чистих душ-планет, і життя стало б кращим для всіх.
Як ви відноситеся до фрази «Люди на землі займають мало місця. Їм, як баобабам, здається, що вони великі і важливі».

- Одна людина порівняно із людством – ніщо, але кожен хоче, щоб його вважали великим. Хоча більш важливим є те, що ти робиш і для чого.
- Я погоджуюсь з цією фразою лише наполовину. Дійсно, більшість людей вважають, що без них не буде світ існувати, і що він утримується тільки на їхніх досягненнях. Та незамінимих людей немає. Хоча існують і такі люди, які нічим не цікавляться. Їм здається, що вони нікому не потрібні, і замикаються в собі.
Чи згідні ви з тим, що говорила квітка про людей:Люди не мають коріння, і їх носить вітром.”?
8 клас

-Ні, з цією думкою я не згідна. Адже кожна людина має своє коріння, свою родину, в якій вона почувається потрібною. Можливо, якщо людина самотня, її носить вітром в пошуках кращого життя, кращої долі. Більшість людей з цією думкою не погодилися б, хоча вони дійсно не мають такого коріння, як у дерев, та коріння існує, і просто так вітром людину не буде носити, бо її коріння завжди буде робити її міцною.
- Я не знаю, як живе та чи інша людина, чи носить її вітром . Я знаю, як живу я: в мене є мета, ціль, до якої я прагну, прикладаю до цього всі зусилля. Я не хочу, щоб моїм життям керував вітер. А щодо коріння, то мені здається, що в кожної людини є своє коріння. Людина, яка думає, що в неї нема коріння, і що її носить вітром, опустила руки, боїться боротися, боїться пливти проти течії, боїться жити. Екзюпері сказав, що людина пізнає себе у змаганні з перешкодами. А якщо ми будемо підкорятися цим перешкодам, то так і не дізнаємось, хто ми є, хто наше коріння. Для мене коріння – це те, звідки брало початок моє життя. Моє коріння знаходиться в маминому серці. Я знаю, що вона завжди чекає, любить і простить. Де б я не була, скільки б не пройшло років, що б не сталося, я знаю, що можу повернутися до свого коріння і, якщо треба, то залишитися з ним назавжди.
- Я не згідна з думкою, що людина немає коренів. Тому що, де б людина не була, куди б її не занесла доля у пощуках кращого, вона рано чи пізно повертається додому, до свого коріння.
- У кожного є свої корені. Одні їх знають, інші – ні. Хто знає і цінує, того вітром не понесе.
Напевне, найбільше про людей принц дізнався від мудрого лиса. Давайте пригадаємо їхню розмову.

Інсценізація «Маленький принц і Лис».

Л: Добрий день!

Мп: Добрий день ( озирається) Хто ти?

Л: Я – лис.

Мп: Пограйся зі мною. Мені так сумно.

Л: Я не можу з тобою гратись. Я не приручений.

Мп: А що означає приручити?

Л: Це давно забуте поняття. Воно означає привернути до себе.

Мп: Привернути до себе?

Л: Так. Ти для мене поки що тільки маленький хлопчик, такий же, як сто тисяч інших. І ти мені не потрібен. І я тобі не потрібен. Я для тебе тільки лис, такий же, як сто тисяч інших лисів. Але, якщо ти мене приручиш, ми станемо потрібні один одному. Ти будеш для мене єдиний у цілому світі. І я буду для тебе єдиний у цілому світі…

Мп: Я вже трохи розумію. Є одна троянда… здається, вона приручила мене…

Л: Можливо. На землі чого тільки не буває.

Мп: О, це не на Землі.

Л: На іншій планеті?

Мп: Так.

Л: А на тій планеті є мисливці?

Мп: Ні.

Л: Ну, це цікаво. А кури є?

Мп: Ні.

Л: Нема нічого досконалого на світі. Моє життя одноманітне. Я полюю на курей, люди - на мене. Усі кури однакові. І всі люди однакові. І мені трохи нудо. Але , якщо ти мене приручиш , моє життя буде ніби осяяне сонцем. Я знатиму твою ходу і розрізнятиму її серед усіх інших. Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Твої ж кроки, як музика, викличуть мене із нори. А потім - дивись! Бачиш, он там, на полях достигають хліба. Мені зерно ні до чого. Лани хлібів не ваблять мене. І це сумно! Але в тебе волосся наче золоте. І це буде чудово, якщо ти мене приручиш. Золоті хліба нагадуватимуть мені тебе. І я полюблю шелест хлібів під подихом вітру… (помовчав). Будь ласка, приручи мене.

Мп: Я б з радістю, але в мене мало часу. Мені треба знайти друзів і узнати багато різних речей.

Л: Узнати можна тільки те, що приручиш. У людей вже немає часу щось узнавати. Вони купують речі готовими у торговців.Але ж немає таких торговців, які продавали б друзів, і тому люди вже не мають друзів. Як хочеш мати друга - приручи мене.

Мп: А що для цього треба робити?

Л: Треба бути дуже терплячим. Спочатку ти сядеш трохи далі від мене на траву, ось так. Я краєм ока буду поглядати на тебе, а ти нічого не казатимеш. Мова - це джерело непорозуміння. Але поступово ти сідатимеш ближче. Я буду відчувати себе щасливим, готуватиму до зустрічей з тобою своє серце, і пізнаю ціну щастю. А потім … Я плакатиму по тобі…

Мп: Ти сам винен. Я не хотів тобі нічого злого, а ти зажадав, щоб я тебе приручив.

Л: Ну, звісно.

Мп: Але ти ж плакатимеш.

Л: Ну, звісно.

Мп: Виходить, ти нічого не виграв.

Л: Виграв. Згадай, що я говорив про золоті хліба… Подивись на троянди. Ти зрозумієш, що твоя троянда - єдина в світі.

Мп: Звичайний перехожий подумає про мою троянду, що вона така ж, як усі. Але вона одна-єдина, дорожча від усіх. Бо я поливав її. Бо я накрив її скляним ковпаком. Бо я затулив її ширмою. Задля неї я знищив гусінь, залишив лише двох, щоб вивести метеликів. Бо це моя троянда….Прощай.

Л: Прощай. Ось мій секрет. Він дуже простий. Добре бачить тільки серце. Найголовнішого очам не видно.

Мп: Найголовнішого очам не видно.

Л: Твоя троянда така дорога тобі через те, що ти віддав їй стільки часу.

Мп: Моя троянда така дорога мені…

Л: Люди забули цю істину. Але ти не повинен забувати. Ти назавжди береш на себе відповідальність за того, кого ти приручив. Ти відповідаєш за свою троянду.

Мп: Я відповідаю за свою троянду.

Що означає приручити?

6 клас

-Приручити означає привернути до себе і бути комусь потрібним.

-Приручити – це, коли людина має право на твою дружбу.

-Привласнити собі когось і бути один одному потрібним.

-Слово приручити означає прихилити до себе.

-Зробити так, щоб людина відкрилась тобі, повірила, щоб ти став потрібний комусь. Коли є для кого жити – з’являється сенс.
Чому, на думку Лиса, у людей немає часу щось пізнавати?

- Люди зайняті побутовими проблемами і не думають про те, що необхідно бути для когось єдиним у світі і важливо, щоб і в тебе був хтось єдиний, необхідний.
А навіщо приручати, якщо прийдеться прощатись?

8 клас

- Можливо і так, але людина відчуває себе потрібною, коли вона когось для себе приручає. Так чи інакше прийдеться розлучатися. Але краще пожити з кимось прирученим, аніж самому. Чомусь кожна людина це робить, та приходить час і її розлучає з іншими смерть або інші ситуації, і вона сумує, згадуючи лише приємне. Я вважаю, що потрібно приручати, хоча високою ціною заплатимо за розлуку.

6 клас

- Коли ти нікому не потрібний, то немає сенсу жити, без цього не існує нормального життя, тому необхідно бути комусь потрібним.

- Я думаю, що лис не виграв, бо ніхто крім маленького принца і лиса не знав, що лис приручений. Маленький принц не залишився з лисом і не взяв його з собою, і лис знову залишився сам.

- Тому, що, коли людині стане погано на душі, вона може звернутися до свого друга і сказати:

« Допоможи мені, ти мені так потрібен. Мені так погано» Тому необхідно бути комусь потрібним.

-Коли ми когось приручаємо, то віддаєм цій справі свій час, свої зусилля, часточку своєї душі. Звичайно, найлегше нічого не робити, нічого не втрачати. А якщо добре подумати, то взагалі навіщо жити, якщо прийдеться помирати. Але ж жити хочеться. І кожен бореться за своє життя, відтягуючи мить його закінчення.Так само і з прирученням. Приручивши когось, ми не хочемо розлучатися. Але без цього життя неможливе. Нам потрібна людина, яка б не засудила, а зрозуміла, яка завжди готова вислухати. Екзюпері сказав: „Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування”. Людина, яку ти приручив, по твоїх очах може зрозуміти стан душі, твої думки, бажання. Відчуває, коли тобі погано або радісно. Інколи буває , що ти не можеш виразити словами все те , що відчуваєш, і в цю мить так хочеться, щоб тебе зрозуміли з одного подиху, з одного погляду, з одного дотику. А вона розуміє, та людина, що ти її приручив, вона відчуває. І вже майбутнє розставання вам не страшне, адже ви залишитесь один в одного в серцях. І, якщо тобі колись буде самотньо і боляче на душі, то ти будеш знати, що є людина, до якої ти зможеш завжди повернутися
- Краще мати і втратити, ніж ніколи не мати. Життя без приручення буде чорно-білим. Важливо, щоб хтось тобі був потрібен і ти комусь. Є що згадати. Це дає смисл життю. Це як вода для серця.
Вода буває потрібна серцю” А що є вода для серця?

8 клас

Так, вода потрібна нам для серця, а серце – для життя. Коли принц побачив змію, йому потрібна була вода: він поблід, став білим, як стіна. Коли його облили водою, усе повернулось до норми, серце почало працювати краще. Отже без води людина не є людиною, а для серця вода відіграє неабияку роль.

- Ласка, турбота , ніжність, добре слово, друг….
- Як без води не може довго прожити людина, так і без своєї „води” не може прожити серце. Вода для серця – щось неймовірне, що не дає йому зупинитися. Для мене водою для серця є, перш за все, моя мама. Вона для мене неймовірно дорога, любима, і дуже боюся її втратити, як в прямому, так і в переносному значенні. Якщо моє серце інколи болить і обезсилюється, то думка про те, що на світі є людина, заради якої мені хочеться жити, і якій я потрібна, допомагає його залікувати. Можливо, це такий вік, а, можливо, у мене така натура, але полегшити страждання моєму серцю допомагають мрії. Якщо життя не дозволяє, то, хоча б в мріях, я можу собі ні в чому не відмовляти. Та на своєму власному досвіді я пересвідчилась в тому, що іноді мрії руйнують наше життя більше ніж реальність. Я думаю, що не тільки для мого серця, а й для інших сердець водою є любов. Я говорю не тільки про любов між чоловіком та жінкою, хоча про це хочеться говорити найбільше. Адже серце, яке не любило, серце, яке не кохало, не можна назвати живим. Бо кохання, як вітер – його не бачиш, але відчуваєш. А найголовніше побачити можна тільки серцем, очима його не побачиш.

- Маленький принц говорив про нас, людей: „ Люди на твоїй планеті вирощують 5000 троянд в одному саду і не знаходять, що шукають. Можна було б знайти те, що шукають, в одній троянді, у ковтку води.” Можливо, це і є вода для серця.
Найбільш незбагненним і страшним у 14-річному віці і у 17 є слово смерть.
Виразне читання заключної глави із “Маленького принца”

Поряд із криницею була руїна старого кам’яного муру. Я бачив там маленького принца, котрий розмовляв з жовтою змією, від укусу якої людина гине за 30 секунд.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб узяти на руки маленького принца, білого, як сніг.

- Що за вигадки! Ти вже розмовляєш із зміями!

Він серйозно подивився на мене і обняв за шию. Я чув, як у нього б’ється серце, мов у пташки, що, підстрелена, вмирає.

- Я радий, що ти знайшов, чого там не вистачало твоїй машині... Тепер ти можеш повернутися додому... Я теж сьогодні повертатимусь додому... Це набагато далі.... це набагато важче...

Я відчував, що відбуваються якісь дивні речі. Я стискав його в обіймах, мов малу дитину, одначе мені здавалося, що він вислизає прямо десь у безодню, і я ніяк не можу його втримати.

Я не міг примиритися з думкою, що ніколи більше не почую його сміх. Той сміх був для мене мов джерело в пустелі.

Маленький принц сказав:

-Сьогодні вночі мине рік. Моя зірка опиниться якраз над тим місцем, де рік тому я впав... Найголовнішого очима не побачиш... Це як з квіткою. Якщо ти любиш квітку, що росте десь на зірці, - вночі тобі приємно дивитися на небо. Всі зірки розцвітають..

- Це правда...

- Вночі ти подивишся на зірки. Моя зірка надто маленька, я не можу тобі й показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто однією з багатьох зірок. І тобі буде подобатися дивитись на всі зірки... Усі вони стануть твоїми друзями, і потім, я тобі щось подарую...

І він засміявся.

- О ,хлопчику, хлопчику, як я люблю цей сміх!

- Оце й буде мій подарунок. Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. Для одних – тих, хто мандрує, - вони – дороговказ. Для інших, це тільки маленькі вогники. Для вчених зорі – складні задачі. Для мого бізнесмена вони золоті. Але всі ці зірки мовчать. А в тебе будуть такі зірки, яких більше ні в кого немає...

- Як це розуміти?

- Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти дивитимешся вночі на небо, це буде так, наче сміються усі зірки. У тебе будуть зірки, які вміють сміятися!

І він знову засміявся.

- І коли ти втішишся ( а втіха завжди приходить ), ти будеш задоволений, що познайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно... Це буде так, наче б я замість зірок дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися...

Тієї ночі я не бачив, як він пішов... Коли я догнав його, маленький принц тільки й сказав:

- Ти даремно так зробив. Тобі буде боляче. Я буду наче мертвий, а насправді це буде не так... Розумієш... Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це надто важко. Та це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого сумувати... Знаєш, це буде славно. Я теж дивитимусь на зірки. І всі зорі будуть ніби криниці з іржавою корбою. І всі зорі дадуть мені напитися...

І ще він сказав:

- Ти знаєш... моя троянда... я за неї відповідаю! А вона така квола! І така наївна. Єдине, чим вона може боронитися, це чотирма нікчемними колючками...

Я сів, бо ноги більше не держали мене. Він сказав:

- Ну от... це все..

Повагався ще трошки, потім підвівся. І ступив тільки крок. А я не міг ворухнутися.

Мов жовта блискавка мигнула біля його кісточки. Він лишився нерухомий. Не закричав. А тоді впав – повільно, як падає дерево. І нечутно, бо пісок приглушує звуки.

Що таке смерть з точки зору маленького принца?

-Смерть для Маленького принца, на мою думку, нічого не означала. Він говорив: „Я помру, але я не покину тебе.” Хоча він і мертвий, але у душі і для свого друга буде живим. Хоча у нього такий вигляд, наче йому кепсько... наче він вмирає. Він думав, що це буде славно. Він буде дивитися на зірки і це буде так кумедно. Та коли людина втрачає життя, усе навколо помирає, а для цієї людини навпаки. Зірки для неї будуть струмочками, які даватимуть йому воду.
- Смерть - це повернення до самого себе, на свою планету, до своєї зірки. Але все ж вона залишається чимось невідомим, а невідоме завжди лякає.
Що подарував Маленький принц автору?

6 клас

- Зорі, що вміють сміятися.

- Принц подарував автору свою дружбу.

-Він подарував віру. Я також хотів би отримати такий подарунок.

- Принц подарував автору свій веселий, дзвінкий сміх, який залишиться у авторовій душі на все життя. Я думаю, що я б також хотіла отримати такий подарунок. Тому що, глянувши на зорі, я почула б веселий сміх.

Він повернувся на свою планету, до своєї троянди. Немає вже давно і автора. Але вони повертаються до мене кожен раз, коли я чую пісню, яка з’явилася недавно. Можливо, це лише моє сприйняття пісні. Але спробуйте вслухатися в кожне слово, в кожний акорд. Чи не з’являться і в вашій уяві у високому небі двоє: маленький принц і Екзюпері, щасливі від того, що разом, що потрібні один одному.
Небо . Дискотека Аварія
“Маленький принц” для 6-класників – казка з мандрівним сюжетом. Для 8-класників – твір, який вчить любити Землю, бути відповідальним за тих, кого приручили, по-новому сприйняти такі поняття, як екологія, праця, смерть. Для 11-класників – це твір з глибоким філософським змістом. А для мене – це твір, в якому я кожен раз знаходжу щось нове.
То чи варто вивчати “Маленького принца” у 6 класі. Як ви, 11-класники, думаєте?

- Сам Екзюпері говорив,: “Я не хочу, щоб мою книжку читали ради забави.”

- Я вважаю, що в6 класі слід вивчати „ Маленького принца”, але і в 11 класі треба повернутися до цього твору. Це дасть учням можливість усвідомити те, що кожен твір людина у різному віці розуміє по-своєму. Тому до багатьох творів, які ми вивчаємо за шкільною програмою треба буде повернутися у дорослому віці, і тоді ми відкриємо їх для себе по-новому і знайдемо те, чого не бачимо ще тепер

ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ

Було б несправедливим, говорячи про Екзюпері, не згадати про твір, за який письменнику присудили “Велику премію роману” Французької академії. І хоч “Планета людей” не роман за жанром, а скоріше збірка репортажів, спогадів, новел, та за силою впливу на читачів з нею зміг би зрівнятись не кожен роман.
Це роздуми автора, його почуття, тривоги, прагнення.
Лише людина, яка бачила Землю з висоти пташиного лету, із зоряного неба, може писати так.

Зірки – це також вічне…

Звезды…Непостигаемы и далеки,

Под ними, мигая, дрожат столетия.

Для сердца горячего – звезды близки,

А звездная близость – признак бессмертия.

Так писав Олександр Стовба, поет АИСТ, який сам в 24 роки загинув на афганській війнй і став безсмертним.
Починаючи розмову про “Планету людей”, хочу згадати рядки В.Маяковського:

Послушайте! Если звезды зажигаются,

Значит, это кому-нибудь нужно!
Хай же загораються в наших душах зорі думок і мрій,спогадів і вражень, віри в людину, які дарує нам Екзюпері.
Виразне читання на французькій і українській мовах під музику А. Данилка „ Собирая осенние листья”.

В тому океані пітьми кожен вогник провіщав диво людського розуму. Он біля того світла хтось, може, читає або міркує про щось чи веде з кимось щиру розмову. Коло цього хтось, можливо, думає про те, як виміряти безмежний простір, чи б’ється над розрахунками туманності Андромеди. А отам кохаються. Блимають на землі вогники, і кожен з них має чимось живитися.

Навіть ті маленькі, що світять поетові, вчителеві чи теслі. Це живі зірки; а скільки ще там, поміж ними, зачинених вікон, скільки згаслих зірок, скільки поснулих людей… Треба подати одне одному звістку. Треба гукнути до тих вогників, що горять, розкидані по рівнині,- може які й відгукнуться.

Екзюпері прагне достукатись до тих, в кого вікна зачинені, чиї зірки згасають, хто спить. А раптом вони пробудяться.

І, розкриваючи власну душу, даруючи людям свої думки, не нав’язуючи, а просто розповідаючи про сокровенне, він стукає в наші серця. На його крилах ми спробуємо піднятися до зірок вічності.
- Що тривожило Екзюпері?
(Двоє учнів отримали індивідуальне завдання: скласти список проблем, які піднімає автор у „Планеті людей”)

ТРИВОГИ ЕКЗЮПЕРІ



  1. Чому небо манить людей?

  2. Для чого світять зорі7 Чи можна людей вважати зірками?

  3. Літак – це тільки машина, чи те, що дає людям крила?

  4. Яким є справжнє обличчя Землі?

  5. Чи можна полюбити пустелю?

  6. Чи може вода бути цінніша від золота?

  7. Які блага нам дарує рідний дім?

  8. Що нам дає повернення в дитинство?

  9. Чи можна об’єднати такі несумісні поняття, як смерть і материнство?

  10. Чи всі смерті однакові7

  11. Війна – це смерть заради життя, чи життя заради смерті?

  12. Чому серед людей, серця яких палають вогнем любові до всього, так багато самотніх людей?

  13. Що значать друзі в нашому житті?

  14. Що означає, бути людиною в сучасному житті?



Відповіді на ці питання ми знаходимо у „ Планеті людей ”.
(Учні отримали завдання: підібрати цитати із „Планети людей” на задану тему і на їх основі скласти твір; підібрати музику для виразного читання твору)
ЦИТАТНІ ТВОРИ
НЕБО (Ротко Ірина)

Небо – це скатертина, розстелена під зорями, на яку може падати тільки зоряний порох.

Між цією намагніченою скатертиною і зорями зводиться людський розум, у якому може відбитися, мов у свічаді, цей вогняний дощ.

Нічне небо – зоряне море і, дивлячись на нього, ми усвідомлюємо, що між тими глибинами та нами нема ні коріння, за яке можна було б ухопитись, ні даху, ні гілки дерева, і ми повільно, мов нирці у морі, падаємо у безодню.

Небо – це двобій з чорними драконами і з гірськими пасмами, уквітчаними гривою синіх блискавок. Спроквола пересуваються зорі, небо позначає плин часу. Місяць схиляється до пісків, йдучи в небуття. Ще кілька хвилин – і в небесах почнуть згасати зорі. Ще кілька секунд – і народиться новий світ... У небі гасне зірка по зірці, але перехожим не до них.

Але ти, мов сущий поет, вмієш насолоджуватися ранковою зорею. Як часто у безодні важких ночей ти жадав, щоб там, далеко на сході, появився над чорною землею цей блідий спалах, прорізався перший промінь. Іноді те чарівне джерело, яке повільно розтікалося перед тобою, повертало тебе до життя, коли ти вже ждав смерті.

Той, хто пізнав незбагненну чарівність польоту, зрозуміє мене.

Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. А які вони у Екзюпері?

ЗІРКИ (Тесьминецький Антон)

Вирвавшись на волю, прокладаю свій шлях серед зірок.

Я входжу в ніч. Лечу в пітьмі. Зі мною тепер тільки зорі. Перші зірки мерехтять, наче в зеленій воді. Доведеться ще довго чекати, доки вони засяють яскраво, мов діаманти. Доведеться ще довго чекати, доки я побачу мовчазну гру падаючих зірок.

Траплялося, вночі я бачив, як у небі мчало стільки іскор, що мені здавалось, ніби там, серед зірок, шугає рвучкий вітер.

У польоті, коли ніч дуже гарна, іноді захоплюєшся, майже не керуєш літаком, і він потроху відхиляється ліворуч. Думаєш, що він летить рівно, і раптом під правим крилом з’являється селище. Але ж в пустелі немає селищ. Тоді що ж? Тоді усміхнешся своїй помилці. Помалу вирівнюєш літак. І селище повертається на місце. Знову чіпляєш до неба сузір’я, що було впало. Селище? Так, селище зірок.

Я знову замикаюсь у темряві, серед своїх малесеньких сузір’їв, що ллють таке ж холодне, таке ж невичерпне і таємниче світло, як справжні зорі, і промовляють тією ж мовою. Це зірки мого літака. Вони, як світло волхвів, яке поверне мене на землю.

В небі стільки зірок - магнітів, а сила тяжіння прив’язує нас до землі, і вона видається мені всемогутньою, як любов.
Смак вільних просторів, його, одного разу пізнавши, людина ніколи не забуде. Екзюпері пізнав його у небі.

ПОЛІТ (Волос Сергій)

Ніч у польоті і сто тисяч зірок над головою, і тихий спокій на душі, і кілька годин, коли ти стаєш ніби володарем всесвіту, - їх за гроші не купиш.

Пілот на своїй трасі ніколи не буває просто глядачем. Барви землі і неба, сліди вітру на морі, хмари, позолочені заходом, - пілот не захоплюється ними, він думає про них.

Але літак може зробити й інше чудо: він переносить вас прямо в серце невідомого. Ви, мов той біолог, вивчаєте, незворушно розглядаючи в ілюмінатор, людський мурашник – міста, що розкинулися на рівнині, дороги, що біжать до них і , наче кровоносні судини, живлять їх соками ланів.

Але всі ми знаємо польоти, коли траплялося, за якихось дві години відчуваєш таку самотність, таку одірваність від всього світу, яку не відчув би навіть десь у нетрах Індії, і коли вже й не сподіваєшся повернутись. Жодна бодай найтонша ниточка не зв’язує нас більше зі світом, аж доки ми не наткнемося на смужку, освітлену прожекторами аеродрому. Ніби за межами всього світу, і тільки мотор підтримує нас, і ми висимо в цій смолі.

Намагаємося перехитрити стихію. Ждемо світанку, як садівник жде весни. Ждемо аеродрому, як землі обітованої і шукаємо свою істину в зорях.

В небі стільки зірок-магнітів, а сила тяжіння нас прив’язує до землі.

ЗЕМЛЯ (Кирилюк Уляна)

Земля допомагає нам збагнути самих себе, допомагає краще, ніж будь-які книги.

Земля виходить водночас і пустельна, і багата. Багата оазами дружби, потаємними, скритими оазами, до яких нелегко дістатися і до яких, одначе, не сьогодні завтра нас неодмінно приводить наше ремесло. Але водночас, яка ж вона пустельна ця наша планета. А ми вірили, що вона волога й м’яка.

З висоти польоту по прямій, ми відкриваємо справжню основу землі – фундамент із скель, піску і солі, на якому подекуди, пробиваючись то тут, то там, наче серед руїн, розцвітає життя.

І мені знову здається, що ріки й тіняві зарості і людські оселі – все це виникло тільки завдяки щасливому збігові випадковості. Бо ж скільки тут каміння і піску.

Та коли губишся в міжпланетному просторі, стараєшся відшукати ту єдину, справжню нашу планету, де зосталися наші рідні краєвиди, і улюблена домівка, і ніжні ласки. Ту єдину планету.

Але між нашими повітряними кораблями і тією населеною планетою пролягли нездоланні відстані. Всі багатства світу лишилися на маленькій порошинці, що загубилася між сузір’ями. І тому земля передає нам точні відомості, аби ми могли прокласти собі дорогу серед світил.

Я залишаюся назавжди з рідною планетою. Усім тілом я відчуваю землю , відчуваю, як вона підтримує мене, піднімає, несе в повітряному просторі. Я насолоджуюся цією чудовою підпорою, такою надійною і міцною.

Ми живемо на мандрівній планеті. Ми всі заодно – нас несе та сама планета, ми - екіпаж одного корабля.
Екзюпері навчився любити землю такою, як вона є. Зумів полюбити навіть пустелю. З півслова розумів її таємну мову, у ледь помітному збудженні вгадував ознаки близької небезпеки, у тріпотінні крилець комахи читав гнів пустелі.
ПУСТЕЛЯ (Іздепський Олег)

В пустелі я добре узнав її смак.

Сахара – це ми самі.

І вона буває щасливою: день і ніч так просто переносять тут людей від надії до надії. Перейдеш через один горб, а далі знов такий же чорний і блискучий. Піщана долина внизу впадає в піщану пустелю, де немає каміння, а сліпучий блиск пісків ріже очі: скільки сягає око – гола пустеля.

Але на горизонті гра світла зводить міражі уже принадливіші: фортеці і мінарети, громаддя з чіткими геометричними формами.

А що таке пустеля для нас? Це те, що народжувалося в нас самих. Те, що ми узнавали про самих себе.

Мій літак зламався над пустелею. І за кілька днів я сам став пустелею. В роті немає слини, а в душі немає більше любих образів, які я міг би оплакувати. Сонце висушило в мені джерело сліз. Але раптом пустеля ожила. Безлюддя й тиша раптом змінилися, захвиювалися, завирували ще дужче, ніж велелюдний гамірний майдан... Я побачив сліди. Бедуїн іде до мене по піску, мов який бог по морю, і кладе на плечі долоні ангела.

Щоб зрозуміти Сахару, не досить побувати в оазі, для цього треба, щоб криниця стала твоїм богом.
Полюбити Сахару можна тільки тоді, коли криниця стане твоїм богом.
ВОДА (Калинюк Уляна)

Вода!

Ти не маєш ні смаку, ні кольору, ні запаху, тебе не опишеш, тобою насолоджуються, не знаючи тебе. Ти не просто необхідна для життя: ти і є життя. З тобою в нас розливається таке блаженство, яке не пояснити почуттями. Ти повертаєш нам усі сили, на які ми вже й не сподівалися. Твоя милість відкриває в нас пересохлі джерела серця.

Ти найбільше в світі і найменш тривке багатство, ти, така чиста в недрах землі. Можна вмерти біля джерела, якщо в ньому є домішка магнію. Можна вмерти за два кроки від солоного озера. Можна вмерти і від двох літрів роси, якщо в неї попали якісь солі. Ти не приймаєш домішок, ти не терпиш, коли тебе псують, ти божество, яке так легко наполохати...

Але ти даєш нам безмежно просте щастя.
Ми полонені джерел. Ми прив’язані до колодязів, прив’язані, мов пуповиною, до джерел, до лона землі. Ми зводимо свої будинки там, де є вода.
ДІМ (Войтків Оксана)

Десь був парк з густими заростями чорних ялин та лип і старий будинок, який я любив.

Це байдуже – близько він, чи далеко, байдуже, що він не може ні зігріти мене, ні захистити. В цьому домі я виріс, моя пам’ять сповнена його запахами, прохолодою його коридорів, голосами, що ніби оживали тепер.

І диво не в тому, що дім дає нам притулок і зігріває нас, не в тому, що ми маємо ці стіни. Диво в тому, що він поволі сповнює нас ніжністю. І та ніжність створює в глибині серця якісь незнані шари, де ніби води джерела, народжуються марева.

Уявіть собі, що тут появиться артіль мулярів, теслярів, столярів-червонодеревників, штукатурів, сюди, де все віє минулим, вони принесуть свої знаряддя і за тиждень так змінять будинок, що ви ніколи не впізнаєте його, і вам усе здаватиметься, ніби ви в гостях. Дім без таємниць і тайників, без тихих закапелків, без люків-пасток під ногами – це не дім, а приймальня в ратуші.

Нашим спільним домом є Земля. Так хочеться, щоб вона стала справжнім людським домом.
Людей все життя тягне до того дому, де пройшло їхнє дитинство. Екзюпері писав: „ Я не зовсім впевнений, що жив після того, як минуло дитинство.”
ДИТИНСТВО (Лазарук Петро)

Я згадую ігри мого дитинства, похмурий і золотавий парк, який ми населяли божествами, наше безмежне царство на великому – з квадратний кілометр – клапті землі, де ми нишпорили, завжди відкриваючи щось нове, незнане. Ми створили свій замкнений світ, у якому і кроки лунали інакше, і речі мали особливе значення, неприпустиме в інших місцях. Що залишається від того парку, коли ти, вже дорослий, який живе за іншими законами, повертаєшся до нього, чарівного, холодного чи жаркого, сповненого тіней твого дитинства, - повертаєшся і з якимось розпачем обходиш зовні невисокий мур із сірого каменю, дивуючись, що на такій маленькій місцині за цією огорожею був твій безмежний світ, у який – ти це розумієш – уже нема вороття, бо то не в парк довелося б вертати, а в гру.
Материнство і дитинство – два нероздільні поняття.
МАТЕРИНСТВО (Деменчук Іванна)

Мені довелось бачити трьох селян біля смертної постелі їхньої матері. Звісно, це було боляче. Вдруге рвалася пуповина. Вдруге розв’язувався вузол, що єднав покоління з поколіннями. Ці три сини відчули, що вони самотні, безпорадні, у них більше нема того столу, за яким у святкові дні збиралася вся сім’я, того магніту, який усіх їх притягував.

Але я бачив, що тут не тільки рвуться нитки, які зв’язували їх; можливо, вдруге дається життя. Дивився на матір, на її спокійне і суворе обличчя і в ньому я впізнавав обличчя синів.

Настане час, і її сини та дочки з плоті своєї зліплять нових людей. Увесь час оновлюючись, рід прямує до якоїсь своєї істини.

Так від покоління до покоління, повільно, як росте дерево, передається життя, а з ним і свідомість. Яке чудесне сходження! З розтопленої лави, з зоряного тіста, з живої, чудом зародженої клітини ми вийшли і, поволі піднімаючись, досягли того, що пишемо кантати і вимірюємо сузір’я.

Мати передала дітям не тільки життя, вона їх навчила рідної мови, довірила їм багатство, повільно зібране протягом віків, - духовну спадщину, яку одержала колись на зберігання вона сама, - скромний запас традицій, понять і легенд, усе, що відрізняє Ньютона і Шекспіра від печерного жителя.
Мати дає дитині життя. А коли мати помирає , народжуються нові патріархи роду. Саме так Екзюпері пов’язує ці два, на перший погляд, несумісні поняття: материнство і смерть.
СМЕРТЬ ( Чернега Ольга)

Мені смішно, коли я чую про зневагу до смерті, хоча смерть буває різною.

Я пригадую одного юного самогубця. Не знаю вже, яка любовна невдача штовхнула його старанно всадити собі кулю в серце. Не знаю, якій любовній спокусі він піддався, натягуючи перед тим білі рукавички, але пам’ятаю, що в цьому жалюгідному жесті я відчув не шляхетність, а убозтво.

Цей безглуздий кінець нагадав мені іншу, справді людську смерть. То був садівник, він казав: „Знаєте... іноді, бувало, копаю заступом землю, а сам обливаюсь потом... Ревматизм крутить ноги, і я просто кляну цю каторгу. А ось тепер я так хотів би копатись і копатись у землі. Він залишив по собі оброблену землю. Він залишив по собі оброблену планету. Любов зв’язувала його з усією планетою і з усіма деревами землі. Ось хто був її великодушним, щедрим господарем.

Коли люди помирають, вони забирають нашу повагу з собою у вічність. Нам їх не вистачає, як хліба насущного.

Людина, яка вмирає задля наукового відкриття або задля того, щоб знайти ліки проти недуги, самою своєю смертю служить справі життя.
„ Учта, варта смерті”. Так Екзюпері називає війну.
ВІЙНА (Сербіна Єлизавета)

Коли ви хочете переконати того, хто не зрікається війни, що війна жахлива й огидна, не вважайте його за варвара – перш ніж судити когось, постарайтесь його зрозуміти.

Задля того, щоб скуштувати хліба серед товаришів, ми готові прийняти війну. Але, щоб мати це тепло, щоб пліч-о-пліч пориватись до тої самої мети, зовсім нема чого воювати.

Ми ошукані. Війна й ненависть нічого не додають до радощів загального стрімкого руху. Ви маєте рацію, коли ненавидите війну.

Можливо, це й гарно – померти, щоб завоювати нові землі, але сучасна війна руйнує все, все, для чого вона нібито ведеться. Для війни атаки – діло звичне. Для них черпають і черпають із людських запасів. Так черпають зерно в житниці. Кидають пригорщу по пригорщі, засіваючи землю.

Тут розкривається людина.

Ось товариш пішов на фронт добровольцем, потім другий, третій, і ти відчув у собі зміну: все, що раніше тебе цікавило, стало здаватися пустим і нікчемним. Ти пішов воювати. Якщо в Барселоні ти був бідарем і тобі після роботи бувало самотньо, і не мав ти притулку теплого, то тут ти справді став людиною, ти прилучився до великого світу, - і ось тебе, знедоленого, втішає любов. Тому, що ти захищаєш рідну землю.

.САМОТНІСТЬ (Коваль Тетяна)

У світі, де все живе тягнеться до живого, де навіть квіти, схиляючись під подихом вітру, змішуються з іншими квітами, де лебідь знає всіх інших лебедів, - тільки люди створюють собі самотність.

Яку відстань прокладає між нами наш внутрішній світ.

Усі люди відчувають – хто невиразно, а хто ясніше, - потребу пробудитися до життя. Велич усякої професії, можливо, саме в тому, що вона об’єднує людей. Але є хибні дороги.

Працюючи тільки заради матеріальних достатків, ми будуємо самі собі в’язницю. І залишаємось у самотності разом із своїм статком, який не дає нічогісінько, заради чого можна було б жити.

Щоб звільнити нас, досить помогти нам зрозуміти мету, до якої ми йдемо, зв’язані між собою, тож треба шукати таку мету, яка об’єднає всіх.
Ми дихаємо на повні груди тільки тоді, коли нас і наших друзів зв’язує спільна мета.
ДРУЖБА (Кучер Олег)

Це дуже гарно – йти над морем хмар, це дуже красиво, але пам’ятайте: під тим морем хмар – вічність...

Ми часто попадали в скруту. Начальники аеропортів по тривозі викликали наших товаришів. І поступово всі вони збиралися круг нас, мов коло ліжка хворого. Співчуття. Марні поради. Але скільки в них ніжності! Ми боялися втрачати товаришів. Ніхто ніколи не замінить втраченого товариша. Нема скарбу, дорожчого, аніж спогади, пережиті разом тяжкі години, сварки, примирення, душевні поривання. Таку дружбу нелегко завести знову.

Коли саджаєш дуба, марна річ сподіватися, що скоро знайдеш затінок під його вітами. Так уже ведеться в житті. Спочатку ми стаєм багаті, бо чимало літ саджали дерева, але потім настають роки, коли час руйнє те, що ми зробили, і знищує ліс. Один по одному відходять товариші, і ми міняємось без теплого затінку їхньої дружби. І в нашій скорботі бринить тихий сум. Ми довго йдемо поруч, оточивши себе стіною мовчання, або зрідка перекидаючись пустопорожніми словами. Та ось настає година небезпеки. І тоді ми помагаємо один одному. Тоді виявляється, що всі ми одне ціле.

Переймаємося думками товаришів і стаємо багатими. Ми дивимося один на одного і щиро всміхаємося.

Товариші – це тільки ті, що з’єднані в одній зв’язці, мов альпіністи, піднімаються на ту саму вершину, і в тому сходженні знаходять один одного.
Екзюпері захоплюється тими, хто, не зважаючи на обставини, залишалися вірними своєму людському я, залишалися людьми з великої літери.
Про кого розповідає Екзюпері?
-Про своїх товаришів, знайомих, вчинки яких його захоплюють, дивують своєю благородністю.
-Гійоме. Його літак розбився в горах. Пошуки тривали дуже довго. Він вижив завдяки тому, що у важку хвилину думав не про себе, а про тих, хто залишиться без його опіки, чиї чекання він не оправдає, про тих, кого він любить. І це дало йому силу вистояти у боротьбі із стихією. І коли сам Екзюпері попав у катастрофу, згадував Гійоме, і це надавало йому сил. А щоб вижити, треба зробити перший крок.
-Мермоз першим прокладав траси. Проходив крізь бурі і смерчі. Слідом за ним ішли інші. Адже те, що вдалося іншим, завжди з успіхом можна повторити.
-Барк. Так називали усіх рабів. Екзюпері розповідає про Мохамеда бен Лаусіна, який, ставши рабом, на відміну від інших, не забув власного імені і мріяв про повернення додому. Екзюпері вдалося викупити його із неволі. Йому зібрали гроші, щоб після повернення додому на перших порах він не відчував скруту. Але на всі гроші він купив незнайомим дітям подарунки.І Екзюпері не засуджує його.Тому, що в рабстві Барку не вистачало тягаря людських відносин. Гроші він ще заробить, а зараз йому важливо було відчути, що він необхідний комусь.
Екзюпері пише про тих, кого вважав своїми друзями, чиїми вчинками сам захоплювався. А якою він бачив людину взагалі.
ЛЮДИНА (Візняк Інна)

Людино, ти створила собі тихий світ, замурувавшись в своєму кубельці. Ти згорнулась клубочком, сховавшись у своєму обивательському затишку, в закостенілих звичках, у затхлій повсякденності провінційного життя, ти спорудила собі цей жалюгідний захисток від вітру, від морського прибою і зірок. Ти не хочеш турбувати себе великими проблемами, тобі й без того нелегко забути, що ти - Людина. Тепер глина, з якої тебе виліплено, засохла, затверділа, і вже важко розбудити у тобі заснулого музику, поета чи астронома, який, можливо, колись у тобі жив.

Але раптом я бачу в тобі втілення незвичайної шляхетності: з грубої оболонки на мить показався ангел, що переміг дракона. Нема більше ні рас, ні мов, ні каст... Ти - Людина, і я бачитиму в тобі всіх людей зразу. Ти – улюблений брат мій. І тебе я також впізнаю в кожній людині. У тобі всі мої друзі і вороги йдуть до мене, і в усьому світі у мене вже немає жодного ворога.

Людино, часом дошкулятимуть тобі грози, туман, сніг. А ти подумай про тих, що пройшли через усе це раніше за тебе, і скажи собі: те, що вдалося іншим, завжди з успіхом можна повторити.

Бути Людиною – це означає відчувати, що ти за все відповідаєш. Палати від сорому за злидні, хоча вони,здавалося б існують і не з твоєї вини. Пишатися перемогою, яку здобули твої товариші. І знати, що кладучи камінь, допомагаєш будувати світ.

А як це звучить на рідній мові Екзюпері.?

Можливо це і є відповідь на оте запитання, яке ми поставили на початку уроку. Я кажу “можливо”, тому що кожен шукає відповідь на це вічне запитання протягом всього свого життя.
Для Екзюпері кожна людина – то зірка. Сьогодні ми дуже часто чуємо це слово з телеекранів. Візьміть хоча б назви: Хочу бути зіркою, Зіркою серіалу буду я, Зірки на сцену, Приречена стати зіркою.
А як ви розумієте вираз “людина- зірка”?
- Людина-зірка – це той, хто ставить перед собою мету і досягає її, жертвуючи чимось у житті.

- Це ті, хто здатні своїм теплом зігріти інших.

- Для кожного з нас це наші батьки, тому, що вони турбуються про нас.

- Це ті, хто залишають про себе лише приємні спогади.

- Люди-зірки - це ті, хто своєбю щоденною працею досягають тих висот, які не кожному під силу, ті, хто викликає наше захоплення.
Він запалює в наших душах зорі. Зорі любові до людей, до наших близьких і рідних, до тих, хто не втрачає надії. Для мене люди - зірки – це мої батьки. Тому, що вони – справжні люди.




<< предыдущая страница   следующая страница >>