asyan.org
добавить свой файл
1
Творчiсть видатного українського мислителя ХIХ ст. Памфiла Юркевича є яскравою сторiнкою в iсторiї вiтчизняної фiлософської думки, i все ж, незважаючи на зростаючу кiлькiсть дослiджень, вона залишається ще недостатньо вивченою i мало задiяною у сучасний культуротворчий процес. Тим часом справжнє вiдродження українського суспiльства неможливе без повноцiнної духовної присутностi тих, хто зробив iстотний внесок у нацiональну та вселюдську культурну скарбницю. Філософія П. Юркевича багатогранна й не підпадає під якесь одне усталене визначення. У ній простежуються глибокі й оригінальні думки з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Проте центральною проблемою є проблема людини.

Памфіл Данилович Юркевич народився в сім’ї православного священика 28 лютого 1836 року у селі Липнява Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області). Після закінчення Полтавської духовної семінарії хлопець мав намір вступити до медико-хірургічної академії, та за наполяганням батька пішов до Київської духовної академії. Там був одним з найкращих, тож по закінченні його залишили для наукової і викладацької роботи з філософії. Уже через рік Юркевич здобув ступінь магістра і звання бакалавра, а через два роки став помічником інспектора, ще через два – очолив кафедру філософії і, нарешті, у 1861-му став професором Київської духовної академії. Цю стрімку кар’єру він зробив за 10 років, а наступна продовжувалася вже у Москві.

Що ж до портрета науковця, то його визначають як філософа-«реаліста», філософа-богослова та емпіриста. Його вчення також визначають як «конкретний ідеалізм» і «філософію серця». Памфіл Юркевич розвивав учення про людину як індивідуальну і вільну істоту в християнському контексті. Він вважав, що волею людини керує її серце. Саме серце, згідно з теорією філософа, є охоронцем і рушієм фізичних сил людини, центром її духовного життя, її прагнень, моралі і почуттів. Будучи глибоко релігійною людиною і богословом, Юркевич також вважав, що саме в серці лежить і релігійна свідомість, тому бути віруючим для людини є природно, оскільки «наше серце має в собі всю безпосередність буття, первісно поставленого Богом». Саме тому «серце часто є більш надійним керівником наших дій та душевних рухів, ніж глибоко обміркована стратегія поведінки». Ця філософія серця викладена в філософсько-богословському трактаті «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням Слова Божого» та інших наукових працях: «Мир з ближніми як умова християнського співжиття», «З науки про людський дух», «З приводу статей, поміщених у «Філософському Лексиконі», «Ідея», «Матеріалізм та Завдання філософії». Усі ці роботи були написані у київський період.

Серце у філософії Юркевича – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного й духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини, скрижаль, на якій викарбуваний природний моральний закон.

З усього цього Юркевич робить два принципово важливі для розуміння суті його «філософії серця» висновки:

1) серце може виражати, знаходити й досить своєрідно розуміти такі душевні стани, котрі за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму;

2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає нашим душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає себе відчувати й помічати не в голові, а в серці: в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою й рушієм нашого духовного життя. Інакше кажучи, розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя виникає раніше за розум, котрий є вершиною, а не коренем духовного життя людини. Закон для душевної діяльності, писав Юркевич, не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського Духу.

На думку Памфіла Юркевича, значення серця для релігійної свідомості величезне. Але ще більше його значення в людській діяльності. Про вчинки людини судять залежно від того, визначаються вони зовнішніми обставинами чи виникають із безпосередніх і вільних рухів серця. Справи людини набувають високої моральної ціни лише тоді, коли здійснені вільно, охоче, з любов'ю або від серця, з ревністю. Це не означає того, що розум зовсім не відіграє ролі у поведінці людини, але те, що наміри розуму можуть набути морального змісту тільки після того, як уже діємо і живемо за своїм моральним призначенням. Розум (голова) є урядовою силою, а серце – сила породжуюча. Байдужки сприймаємо дорікання за помилки, допущені в реалізації настанов розуму. Але бентежить учинок, здійснений проти совісті.

У понятті мислення й буття хоч і пов'язуються неодмінно, проте рухаються паралельно одне одному. Тут мислення виступає байдужим спостерігачем явища, воно пізнає й усвідомлює подію, яка є для нього чимось чужим, зовнішнім за змістом і формою. І тільки в ідеї мислення і буття збігаються, ототожнюються. Якщо розум, як наголошував Юркевич, визнається об'єктивною сутністю речей, то ідея пізнається як їх основа, закон і норма, тобто розум вважається дійсним, а дійсність розумною. В уявленні людина ще не виходить із психічних обмеженостей у сферу досвіду; в понятті – рухається лише у сфері досвіду; в ідеї – виходить за межі досвіду. Якщо уявлення визначає, що таке річ стосовно нас чи річ як психічний стан людини, якщо поняття виражає річ згідно з її дійсною, наявною натурою, то ідея показує, що таке річ стосовно безумовної основи явищ. Ось чому, на думку Юркевича, передбачення ідеї окреслює переважно філософський погляд на предмети, оскільки саме філософія прагне зрозуміти явища зовнішнього і внутрішнього досвіду в їх залежності від безумовної основи дійсності. Вона підноситься до начала не зумовленого, до начала всього, не користуючись при цьому нічим чуттєвим, а рухаючись тільки від ідеї через ідеї до ідей. Лише в ідеї розум споглядає внутрішній склад і будову тих явищ, наявний, очевидний бік яких усвідомлюється за допомогою поняття, і в ній він осягає явища (в поняттях розуму вони поділяються на багато різних галузей знання) в цілісному образі, в гармонії і повноті як вияв одного начала, як види й ступені одного безконечного життя.

Фiлософiя серця” П.Юркевича присвячена розгляду спiввiдношення вiри i розуму, а також ролi серця, емоцiйного начала у фiлософському пiзнаннi. Творчiсть П.Юркевича аналізується в контекстi релiгiйно-фiлософської, зокрема духовно-академiчної фiлософiї ХIХ ст. Зазначено, що фiлософський теїзм православ’я, спрямований на примирення знання i вiри через розмежування їх сфер, а також на модернiзацiю православної вiри шляхом iнтеграцiї релiгiї i фiлософiї. П.Юркевич, виходячи з досвiдного грунту православ’я i захищаючи його iнтереси, насправдi вiльний вiд релiгiйного провiнцiалiзму, у своєму прагненнi рацiоналiзувати вiру тяжiє до захiдної богословської традицiї. Мислитель розвинув погляди на вiру як на особливу пiзнавальну силу людського духу, яка, утверджуючись переважно в серцi, знаходить опертя й у розумi. Вiн не приймає Кантового визнання вiри слiпою i несвiдомою, вважаючи, що вiра народжується не тiльки iз суб’єктивних потреб людини, але також iз пiзнання природи речей; вона доповнює прогалини точного знання, i засвоєння її iстин вимагає серйозної розумової працi. Узгодженiсть знання i вiри в концепції П.Юркевича зумовлена самою природою фiлософського пiзнання, яке має синтетичний характер, тобто постає взаємодiєю рацiональних, емпiричних та емоцiйно-мiстичних чинникiв. Вiдповiдно, розум не принижений, а тлумачиться як сукупнiсть рiзноманiтних пiзнавальних сил людини.

Спираючись на авторитет Св.Письма, а також використовуючи результати наукових дослiджень у галузi психологiї та фiзiологiї, П.Юркевич всебiчно обгрунтовує значення серця в людському життi, говорить про серце як про онтологічний корінь буття людини і передумову пiзнання.

У фiлософiї релiгiї П.Юркевича серце є природною основою релiгiйностi людини, невичерпним джерелом релiгiйної вiри, релiгiйного почуття та найважливiшим органом богопiзнання i богоспiлкування. Пiзнання Бога П.Юркевич розумiє у дусi православ’я — як обоження, єднання людини з Богом. Пiзнавальною i об’єднуючою силою тут виступає сердечна любов. Доведено тiсний зв’язок “фiлософiї серця” П.Юркевича з гносеологiчною концепцiєю православного християнства.

Фiлософська творчiсть П.Юркевича, незважаючи на майже однозначне донедавна її вiднесення до росiйської культури, є виразним проявом свiтогляду i мислительної культури українцiв. Вона втiлила в собi суттєвi риси української духовностi: кордоцентризм, кордоцентричну релiгiйнiсть, персоналiстично-християнський склад мислення з притаманним йому пафосом особистостi й перевагою екзистенцiально-антропологiчної проблематики. У творчостi П.Юркевича вiдобразилася властива українськiй фiлософiї тенденцiя до етизацiї фiлософської думки, що набула значного поширення в усiй європейськiй фiлософiї другої половини ХIХ ст. як реакцiя на рацiоналiстичнi iдеали Нового часу i Просвiтництва. Етику (науку про мораль) П.Юркевич традицiйно трактує як практичну (моральну) фiлософiю, що разом із теоретичною фiлософiєю (логiкою i метафiзикою) становить цiлiсну систему фiлософiї, у якiй всi елементи взаємозв’язанi i взаємозумовленi. Фiлософiя в цiлому виправдовує себе лише в тому разі, коли ставить за мету з’ясування сенсу людського буття i оптимальних шляхiв його вдосконалення.

“Серце” у гносеологiї П.Юркевича – це емотивно-пристрасний бiк свiдомостi, де здiйснюється цiннiсне пiзнання, що доповнює пiзнання теоретичне. В емоцiйному переживаннi предмет осягається в усiй цiлiсностi i людськiй значимостi, йому вiдкритi глибиннi пласти реальностi, недоступнi для логiко-дискурсивного мислення. Видiлено два рiвнi “кардiогносiї” П.Юркевича – cуб’єктивно-психологiчний i духовно-кордоцентричний, якi, проте, не мають чiткого розрiзнення у його фiлософiї внаслідок злиття в нiй душевного i духовного.

Розум давав би людині можливість пізнавати світ цілком і наскрізь, але він би не міг відкрити в цьому світі буття правдивого та живого, яке дивувало б його красою форм, таємничістю та безмежною повнотою змісту. Раціональне пізнання могло б лише відбивати у собі, копіювати те, що відбувається в дійсності, себто повторювати у собі явища, що є сторонні і чужі для духу. Можливо, що в такім разі усе пізнання наше мало б таку певність, як пізнання математичне. Але це означало б іти лише вшир, а не вглиб. Найбільші філософи були свідомі того, що серце було джерелом зародження їхніх великих ідей, а мислення лише оброблювало ці ідеї, надаючи їм ясності та певності. «Філософія, як цілісний світогляд, є діло не людини, а людськості, яка ніколи не живе абстрактною, або сутологічною свідомістю, але розкриває своє духовне життя в усій повноті та цілісності його моментів» («Ідея»). Серце випереджає наш розум у пізнанні правди, зокрема у хвилини великих труднощів, коли говорить безпосередній потяг серця як якогось морально-духовного «такту». Правда цілком засвоюється людиною тільки, коли вона «паде на її серце». Та не лише у філософічній творчості, а й у примітивному пізнанні маємо зовсім не саму діяльність мислення. Уже просте уявлення, що утворюється нашим мисленням на підставі вражень, які приходять іззовні, може одрізнити дві сторони: знаття зовнішніх предметів, що ми їх уявляємо, і той душевний стан, що є викликаний цим уявленням та знаттям. Цей другий бік не підлягає раціональному обрахунку, він є безпосереднім та своєрідним виявом нашого душевного настрою. Усяке поняття входить у нашу душу як внутрішній її стан. «Древо пізнання не є древо життя». Для духу самого його життя є більш цінним та важливим, аніж усе його знаття. Коли ми приймаємо красу в природі або мистецтві, коли ми дивуємося величності вчинків, то всі оці переживання зачинає не розум наш, а серце, і то цілком безпосередньо та незалежно від усього потоку наших душевних станів. Ми ніби вибираємо зі світу те, що є важливе та цінне для нашого духу. Коли з теоретичного погляду можливо сказати, що усе, що є, достойне нашого пізнання, то, як візьмемо на увагу самий розвиток нашої морально-духовної істоти, ми повинні будемо сказати, що треба знати лише те, що достойне нашого морального, богоподібного єства. Правда засвоюється людиною, стає її внутрішнім надбанням, її скарбом лише тоді, якщо вона зачіпає серце людини. Лише за таку думку, що живе в серці людини, вона може боротися, обороняючи цю думку із самопожертвою та героїзмом, бо тільки для серця це можливо. Думки інших людей цікавлять нас не самі по собі, а залежно від того, чи є вони дійсними, сердечними переконаннями людини. Нас цікавить не сама думка людини, а ставлення людини до цієї думки, чи хвилює правда серце людини.

Закон розуму сам по собі не може бути принципом моральної поведінки. Приписам розуму бракує сили, що переводила б їх у дійсність. Приписи розуму не є причинами людських вчинків, як є причин падіння тіл сила тяжіння. Припис розуму тільки відкриває перед нами перспективу якихсь вчинків, яких іще немає, але яких ми можемо чекати. Чи можу я виконати припис розуму і чи буду я його виконувати, про це моральне законодавство розуму нічого не говорить. Розум може щось вимагати, щось приписувати лише тоді, коли має перед собою живу і одушевлену людину. Самі приписи розуму повинні відповідати природі людини, не бути їй чужими. Розум править, кермує, панує, але серце породжує. Із глибини духу породжується любов. Юркевич порівнює відношення розуму і серця з відношенням полум’я й олії, що цим полум’ям горить: «коли в серці зменшується олія любові, світильник згасає і моральні принципи та ідеї темніють, а потім і зовсім зникають зі свідомості». І наша совість свідчить нам, що серце є основа морального життя. Нас не зачіпають закиди, що наш розум помилився, що ми не послухали розуму. Ми приймаємо такий закид байдуже, як закид у тому, що ми помилилися в математичних обрахунках. Глибокий сенс і значення мають натомість докори совісті, які спрямовані проти нашого серця, які вважають наші злі вчинки не результатом помилки розуму, а плодом нашого злого серця. Єство християнської любови в тім і полягає, що не наш розум, а наше серце приймає страждання і потреби ближнього так, ніби це були його власні переживання. І вже коли наша діяльність звертається до зовнішнього світу, цей настрій серця приймає форми окремих певних доброчинностей справедливості, чесноти, вірності.

Основною рисою філософічної свідомості Юркевича є певна скромність, її істотною рисою є свідомість власних меж. Ці межі ставляться тому, що за розумом та здібністю за допомогою розуму пізнавати світ стоїть глибша і вища за розум функція людського духу, функція, щодо якої розум є надбудовою і поверхнею, функція, із якої він виростає, розвертається. Це та глибина людського духу, про яку говорив і Сковорода, говорив і Гоголь, на яку натяки зустрінемо вже в К. Т. Ставровецького – «серце» людини. Це вчення про «серце» Юркевич розвиває і обґрунтовує, виходячи зі Святого Письма і творів отців церкви.

Юркевич рішуче відкидає таку точку зору, з якої розум, думання є основою усього душевного життя. Психологія тих часів вважала, що воля і почуття є лише якимись відмінними формами і випадковими станами думання. З цього погляду душевне життя людини мало б виглядати наскрізь раціонально. Моральні переживання для раціоналіста базуються на зрозумінні понять, на пізнанні. Моральна чинність людини мала б зумовлюватись абстрактною думкою про обов’язок. Не натхненне прагнення до добра, не жива любов, а холодне розуміння обов’язку керує, на думку психологів-раціоналістів, моральними вчинками. Цьому раціоналістичному уявленню про людину відповідає і раціоналістичне уявлення про Бога, як про істоту, єство якої є думка, мислення, як про істоту, що утворює світ без волі і без любові, з однієї логічної необхідності.

Юркевича не задовольняє таке розуміння душевного життя. Думкою, мисленням не обмежується повнота людської духовної істоти. Твердження, що усі сторони душевного життя можна з’ясувати із мислення, так само однобічне, як однобічна була б спроба з’ясувати усі смислові приняття із якоїсь окремої їх групи, — наприклад, вивести слух із зору, звуки і тони із барв і фігур. Але обмежити смислове прийняття однією якоюсь його формою неможливо. Коли б наше душевне життя обмежувалось мисленням, то світ здавався б нам впорядкованим, але неживим, здавався б нам, як якась математична величина. Насправді світ різноманітний, прекрасний та живий. І в процесах пізнавальних Юркевич не хоче бачити лише раціональних функцій. Ще більше сумнівів щодо такого однобічного раціонального погляду на людину викликає не пізнавальна, а моральна чинність і релігійне переживання людини. На критичних заувагах до раціоналістичної теорії пізнання, етики та філософії релігії обґрунтовує Юркевич програму своєї антираціоналістичної психології, психології, яку ми з повним правом можемо назвати «психологією серця».

Фiлософiя П.Юркевича не вкладається у рамки певної iнтелектуальної традицiї, має ознаки як класичного, так i некласичного типiв фiлософування. Розкрито спорiдненiсть фiлософiї П.Юркевича з екзистенцiально-кордоцентричною лiнiєю в українськiй i свiтовiй фiлософськiй думцi, її гуманiзм; показано також свiвзвучнiсть вихiдних принципiв цiєї фiлософiї з теперiшнiми пошуками “нової” рацiональностi, з утверджуваним в сучаснiй науцi цiлiсним пiдходом до психiчних i мислительних структур свiдомостi. Робиться висновок, що запропоноване П.Юркевичем обгрунтування цiлiсного рацiонально-емоцiйного характеру фiлософського свiтосприйняття може лягти в основу несуперечливого свiтогляду, так необхiдного сучаснiй людинi i сучаснiй культурi.