asyan.org
добавить свой файл
1
Слухання та спілкування у християнському житті1

Слухання є важливим у християнському житті, адже якщо ми не будемо слухати, то як ми почуємо те, що Господь хоче нам сказати, він не говорить у буревіях, як вважається, але в «тихому легенькому вітерці». Отож треба прислуховуватись до себе самого, щоб віднайти себе, щоб почути Божий голос в собі, який промовляє до кожного в особливий спосіб. Важливою є постава слухання.

Але процес слухання передбачає, що хтось має говорити, отже наше християнське життя це також є спілкування, спілкування з Богом (молитва) та з іншими людьми. Еталоном спілкування та слухання є Пресвята Трійця. Прикладом може бути ікона А. Рублева пресвята Трійця.

Спілкування між трьома особами Божими. Ідол – Бог перетворений в інструмент людини для різних цілей. Ми хочемо Бога вмістити в наші категорії, цим самим створюємо собі ідола. Це може статися в різні часи, різні епохи. Важливо очищувати себе для того, щоб відкритися на живого Бога. Не йде мова про очищення образу Бога, а відкритися на спілкування з живим Богом. Наші проблеми пов’язані з тим, що ми йдемо не до того властивого Бога. Це пов’язано з першою заповіддю. Еталоном духовного життя є спілкування осіб у Пресвятій Трійці.

Властивий та невластивий образ Бога та людини.

Ким є Бог, місією Ісуса було розкрити обличчя Бога Отця (на прикладі притчі про Блудного сина)

Ким є людина. Людина образ і подоба Божа. Ісус показує ким є людина через своє життя, від народження. Бог стає людиною, щоб показати ким людина є; св. Атаназій «Бог став людиною, щоб людина стала Богом»; Ісус – новий Адам; оскільки Ісус є новим Адамом, він показує, якою повинна бути людина. Отець звернув увагу на наратив народження в Матея та Луки. Після народження є хрещення, як початок прилюдної діяльності. Іван Предтеча в своїй поставі показує нам того, хто очікує Бога, прислуховується. Смисл посту – щоб чуваючи, приймати; щоб бути готовим прийняти Бога. Ісус на протязі 30 років, жив нашим життям і працював, як проста людина, він навіть не відрізнявся від простої людини. Через хрещення в Йордані починається життя нового Адама, є знак життя нового Адама. Бог Отець сам відкриває своє батьківство. Християнське духовне життя – наслідування Христа. А саме наслідувати Христа у своєму бутті. Ми також приймаємо хрещення в ім’я Тройці, і так само ми покликані почути голос Отця, який каже, що ми є його возлюблений син і донька. Чи чуємося ми синами і доньками Божими. Отже, властивим образом людини є бути сином чи донькою Божою. Ворог людського роду не спить, він хоче зруйнувати в людині відчуття того, що вона є дитиною Божою. Він вживає різні засоби. Він старається перекреслити слова Божого благословення. І це приводить до того, що їй тяжко прийняти те, що вона є люблена. Ядро духовної людської проблеми – усвідомлення своєї незначущості, низькості, мерзенності. Це проблема самоокресленності. Усвідомлення того, що кожний з нас є улюблена Божа дитина, яка створена на образ і подобу Божу, усвідомлення того, що і наш ворог є тим же, що і ми у відношенні до Бога. Ми є дитиною Божою, але питання чи ми можемо це відкрити для себе без заперечення. Спокій Гузара пов'язаний з його надією на те, що Господь вирішить все. І саме головне кожному прийняти те, що Господь вирішить все на мою користь. Понад всі проблеми та негаразди, які є в нашому світі та житті, ми повинні пам’ятати, що ми є люблені діти Божі. Але чи ми можемо прийняти цю правду. Бога ми не можемо «ні в яку поличку впакувати», Він благоволив, щоб я був тут, я – син Божий. Духовне життя – це відкривати один для одного цю правду.

Один з пріоритетів: боротися з звуженням, здрібненням духовного життя. Ми потребуємо дисципліни, яка повинна бути інструментом для провадження нас до Бога.

Мова Любові

Західна богословська думка дала нам науковий метод, а саме навчила правильно поставити питання, втратила таїнствений вимір. (Таїнство – два виміри форма та матерія). Атеїст Кристофер Ричернс «Делюзия Бога, як релігія нищить все» («Бог не є великий») представник активного атеїзму. Він говорить про інфантильний період в людському розвитку, підчас якого непояснювальні речі віддавали релігії. Нам важко говорити про прості речі. Важливо вміти підвести людину до таїнства простими словами. Однією з таких речей, є говорити про смерть. Першим правилом є не нашкодити, для цього треба вміти слухати, Бог має бути протагоністом, і це допоможе зрозуміти та показати ким є людина. Значення сексу – таїнственне ставання одним, єднання однієї людини з іншою, однієї ікони Божої з іншою. Богослов повинен шукати свого слова, свого пізнання Бога, і говорити із свого особистого пізнання Бога. Логіка любові. Логіка дуже є важливою. Божа логіка, логіка Божої любові дуже відрізняється від формальної логіки. Багато речей в нашому житті ми беремо за належне: рух транспорту, вирахування в будівництві тощо. Але не всі речі та події піддаються формальній логіці, наприклад любов (кохання), смерть. Але логіка Ісуса Христа є відмінною, навіть парадоксальна: віддай, щоб мати, хочеш бути першим, стань останнім, – це є основою логіки любові. В вірі є багато алогічного, тайна пресвятої Тройці, дві природи Христа, проголошення Царства , яке вже є, та ще має прийти. У віри часто є антиномія. Ісус проповідував життєвими прикладами, тим самим відкриваючи людині логіку любові, яка закликає нас постійно відкриватися. Іти не до гори, а вниз, не возноситися, а покорятися, не бути гордим. Ісус пішов настільки вниз, що був розп’ятий нагий, повішений між небом і землею. Логіка любові: відаючи, ти збагачуєшся. Яскравим прикладом у ХХ столітті є Мати Тереза з Калькутти, книжки про яку або її є відносно найбільш поширені у світі серед католицьких книг. Окрім того, є прикладом Жан Ваньє. Поклоніння хресту є теж прикладом приниження, адже хрест – це є шибениця, але на відміну від інших засобів смерті, для нас він став символом перемоги. Вершиною приниження – мучеництво, страждання, жертва.

Євхаристія та літургія

Нашою богословською мовою – є мова літургії. Літургійний текст – є нашим богослов’ям. В текстах молитов літургії ми знаходимо властивий образ Бога. Літургічна дійсність є тотальною, т.т. обіймає наше життя і весь космос, виходить поза межі церкви, як будівля. Євхаристія – є центральним елементом нашого духовного життя. Динаміка: дія стає кормом душі через хліб; економія (грец. Ойкономія) спасіння. Структура: антифони – пісні на похід-процесія містом до церкви, малий вхід – вхід до церкви, читання, великий вхід, сповідання віри, анафора, причастя та благословення. Обрядові традиції: коптійська, візантійська, сирійська, латинська, єрусалимська тощо. В моменті зустрічі з Богом треба відкласти житейську печаль, щоб співати «Свят. Свят. Свят»; розлюбивши один одного, визнаємо віру, тут є поцілунок миру. Анафора акцентує Божу святість. Анафора окреслює всю історію спасіння (анамнез). Тут є завершена есхатологічна дійсність (події, що сталися та що стануться, вживаючи завершений спосіб). Оздоба храму, риз, кадильний дим мають допомогти людині піднятися до небес. Ми є воскреслі діти Царства. Ми є тим хлібом який Ісус «прийняв хліб у святі свої, і пречисті, і непорочні руки, благодарив і благословив, освятив, переломив, дав….»2. Отже ми є ті, за кого Ісус благодарить свого Отця, ми є прийняті Богом, ми в руках Божих, благословенні, освячені, ми є теж переломлені і дадені іншим. Переломлення – це наші хрести. Щоб мати вінець слави, треба страждати.

Воскресіння Пасха

Прообрази в старому заповіті: 10-та кара (кров пасхального ягняти спасла первородних в тих домах, де цією кров’ю були помащені одвірки), перехід через Червоне море (пасхейн – з євр. перехід). Йона (три дні в утробі кита, і потім звідти вийшов неушкоджений). В християнському розумінні Пасха – перехід від смерті до життя. Колись (до формування літургій Четверга, П’ятниці, Неділі) літургія Страсної Суботи була основною пасхальною літургією, яка тривала цілу ніч з суботи на неділю. Значення восьмого (першого дня тижня) неділі, рос. воскресение. Важливі служби на теперішньому етапі: четвер вечір – утреня страстей, п’ятниця ранок – вечірня з плащаницею, п’ятниця вечір – Єрусалимська утреня, субота – вечірня + сл. Василія Великого. Ми входимо в піст не як ті, що не знаємо чим воно закінчиться. Сходження в ад: глибинне значення ікони Схожденіє в ад, де Христос розбивши ворота адові, тримаючи за руку, підводить Адама (і Єву – не на всіх іконах) до вічного життя. Воскресіння – є ключовим моментом нашої віри, ап. Павло «якщо Христос не воскрес, то марна наша віра». Ніхто не заперечує те, що Ісус жив та помер. Воскресіння ж має духовний сенс, важливе особисте пережиття Пасхи. Треба вийти з поняття страждання, щоб в повні пережити пасху як перехід. Але сприйняття воскресіння для людини є тяжко, адже були проблеми з цим з учнями, поки не побачили Ісуса (або ж він сам їм не відкрив). Розважаючи над уривком про двох подорожніх до Емаусу отець, говорить, що Бог жартує з нами, але не відкидає нас, він коло нас, а ми його не бачимо. Жартівник він, бо не зразу він відкривається тим учням, що то він – Ісус, але він вислуховує їх. Відповідає Ісус гостро, навіть з гумором («О, безумні»), оскільки вони випорожнили зміст, побачивши, не зрозуміло, вони багато знали про події в Єрусалимі, але не розуміли. Але він пояснює їм все. В житті кожної людини є духовна криза, «падіння в яму», Бог зажди допомагає людині вийти з неї, Він витягує людину. Суспільство потребує пасхально перетворених людей, які з власного досвіду пережиття пасхи, можуть свідчити.

Постмодерн

Постмодерн – після модерну (Нового Часу, 1650-1750 - зародження, Декарт-раціоналізм, розум – основа буття. Модернізм = напрям у мистецтві; загальний розвиток Західного, Європейського Світу. Модерн=раціоналізм) 1960-ті – поява постмодернізму у літературі, термін = поч. ХХ ст.

Домодерна доба (…-1600/1700) Постмодерність (1950/60-2000-ті)

Патристична філософія – переосмислена св. Отцями антична філософія крізь призму християнства. Тертуліан (160-220) – «Після Христа філософія не потрібна»

Климент Олександрійський – взаємозв’язок між філософією та вірою. Августин – християнський неоплатонік (платонік).

Концепція світогляду є теоцентричною. В центрі всього та над усім є Бог. Якщо зображати трикутником, то верхній кут є Бог; все, що в трикутнику – це люди в церкві, поза трикутником – поза церквою. Між людьми і Богом є духовенство та світська влада, яка підпорядковується духовенству, виняток Візантія та Росія, де імператор чи відповідно цар є вище патріарха. Найстрашніше, що може бути – це екскомуніка, гірше смерті. Непідкорення волі царя, Божого помазаника, - непідкорення волі Божій. Провіденціалізм – історія визначається Божою волею. Все будується на християнських поглядах.

16-17ст – Відродження. Певний момент в філософії та культурі, який появляється через перенасичення теоцентризму. Приклад – поява англіканської Церкви.

Логоцентричність – віру у те, що існує істинний смисл, переконання, що структурі світу є певний сенс і структуру, яка не може бути змінною.

Концепція – можливо Бог не є антропоморфний, він є лише першопричиною (Деїзм Вольтера). Світогляд – антропоцентрицний, раціоцентричний. В голові трикутника є тепер людина. Бог ж є лише пршорушієм. 1789р. – Французька революція (причина – Просвітництво), «Свобода, рівність, братерство». Скинення короля, Божого помазаника. Наслідок антропоцентричного мислення. Наслідок Французької революції – не монархія, а президентсько-парламентська, парламентсько-президентська республіка.

Масони. З’явилися під час просвітництва, знеславили себе своїм ставленням до церкви, як до ієрархії, яка проповідує догми, які не піддаються людському розумінню. Вважали, що церква спеціально людей тримає в невіданні, щоб ними маніпулювати. Вважалося привілеєм бути членом масонської ложі.

1850-1950р. – ривок в науці, якого не було ніколи раніше. Значення – подовшення життя людини, зміна цінності, зміна ідеї сім’ї, держави, війни. Фемінізм – наслідок науково-технічної революції. Від аграрного до фабричного. Праця на фабриці 18 годин/добу. Капіталістична система – досить жорстока. Людина може більше ніж Бог, людина може все, отже людина може вбивати заради досягнення власної цілі. На основі теорій еволюції, можна створити надлюдину, яка має кращі здатності. На даному етапі, християнство – релігія для слабих. Ніцше пропонує – надлюдину. «Бог помер» - означає антропоцентризм, Бог не перебуває при людині, він відокремлений від людини, наслідок деїзму. В 1914р.-1917р. - І світова війна, вбитих набагато більше, ніж в наслідок попередніх війн. На початку ХХ ст. зароджується нацизм. 1968-1969рр. – студентські заворушення з приводу професорів в Німеччині, Франції, Нідерландах, Англії, збільшення цікавості до марксизму.

Пост модерний – абсолютно критичний до модерну, ідеологій, раціональності. Підкошує християнство 19-20ст. Постомодерність критична настанова до цінностей попередніх століть. Житлові комплекси за радянських часів – модернізм, причина – велика кількість робочого часу. Цей стиль називається …. Фонтан Дюшам – найкращий твір мистецтва в 20ст. Через чисту функціональність людини людина перетворилася лише на гвинт в системі. Головою всього є Науково Технічний прогрес (ситуація керує людиною). Критична настанова до літератури, мистецтва, культура. Людина – визначальник істини. Істин є багато. В відповідь Ніцше постмодерністи сказали «Людина померла» (Фуко), в тому сенсі, що вона вже не може себе визначати. Постмодерна доба не дає відповідей на питання, вона лишає людину в тупіку. Постмодернізм допомагає повернутись до патристичної доби. Допомагає повернутись до живої участі у Літургії («Хто боїться постмодернізму» Мід) Ліотар «Стан постмодернізму». Дерріда критика тексту, критика понять (без поняття чорного, не можна говорити про біле, говорив, є два полюси, які існують співвідносно, без одного не можливо зрозуміти інше). «Влада – це знання» (Фуко). Три парадигми (за Фуко): парадигма епохи відродження: слово = річ; парадигма Нового часу: слово = поняття, концепція (у мистецтві, імпресіонізм); парадигма сучасне: слово відірване від поняття, сенсу, воно саме по собі. В функцію влади є визначення різних понять. Фуко «Історія безумства», «Наглядач і каратель»?.

Ліотар: «Сучасна людина перестала вірити метанаритивам (загальна концепція, яка накладена на весь світ; віра в загальні, великі істини)». (теорія Дарвіна – метанаратив). Постмодернізм оформився спершу як рух мистецький, культурний, а потім як теоретичний. Приклад, В. Цибулько, у віршах нема розділових знаків. Читач може відчитувати вірш, згідно з власним баченням. У культурі, сприйняття по-своєму. Деріда – батько деконструкції. Деконструкція, метод постмодернізму, пропонує взяти великі істини, твердження, які дають як стале і правильне, і перевірити його на об’єктивну істинність, критично його розглянути. Основний принцип – правильно поставити питання. Вміти ставити питання до реальності. Постмодернізм каже, що ми невдахи, тому, що ми віримо в ідеології.

Мистецтво відірване від поняття, від речі. Воно розраховане на інтерпретацію того, хто його бачить. Пастиж – це іронічне, сатиричне ставлення вже існуючого твору мистецтва, чи твору людської діяльності (гоблінські переклади, Сімпсони – це пастиж на сучасне життя). Постмодернізм, заставляє вас думати. В ціннісному аспекті, він не має нічого. Бріколаж – коли береться те, що мало зміст, розриваємо, а потім складаємо і отримуємо новий зміст (сучасний стиль одягу). Кітч – поєднане багатьох стилів, на ліплення одного на друге.

Треба вернутися до відношення «я-ти». В церкві – це літургія. Важливо для богослова приймати участь у літургії. Пропонує повернення до Христа. Обов’язок церкви відчути кожного вірного. ІІ Ватиканський собор відобразив місію Церкви у сучасному світі. Християнство має стільки видів, скільки і членів, бо кожний особисто переживає зустріч з Христом. Спасіння є особистою справою через живе спілкування з Богом. Виклики християнину у постмодерні: ставлення цінностей під питання. Постмодернізм є платформою для відродження патристичної, ранньохристиянської традиції.

Покликання в постмодерній добі (прислана лектором)

Як розуміється покликання сучасна людина? з чим асоціюється слово «покликання» в постмодерній добі? Чи культура сьогодення сприяє покликанню? Так, наприклад, у суспільстві споживацтва, християни теж стають споживачами спасіння. чи має сенс майбутнє? Чи вартує слідувати великим ідеалам? Чи є можливо реалізувати власні натхнення? Чи майбутнє є запрограмоване, чи є фотокопія теперішнього, чи можна його передбачити? Чи вартує жити в повноті чи "вижити"? .

Чи актуальною сьогодні є тема покликання? Яке його розуміння в нашій постмодерній християнській думці? – Саме відповіді на ці питання складатимуть основу даної лекції.

Ми часто чуємо – Ви маєте покликання, або ви його не маєте, пошукайте інше покликання, в церкві бракує покликань, на Заході криза покликань, і так далі.

Як бачимо цей термін є полівалентним. Може часто погано зрозумілим. Тому спробуймо подивитись на цей термін, а також і реальність яку він висвітлює в новому світлі.

В поза християнському середовищі «покликання» = людський розвиток, кар’єра. – поняття пов’язується із «творчими натурами», «талантом», «хистом», «вмінням, яке мене виділяє як людину», «стверджує, показує мою унікальність, неподібність до інших».

Серед пересічних християн – покликання – асоціюється із завданням окремих людей, вибраних людей в Церкві. Так наприклад Монашество багатьма вважається якоюсь окремою дорогою, запропонованою лише горстці вірних і є цілком відділеним від життя християн у світі.

(Такий підхід підважує християнську доктрину і свідчить про поверховість її розуміння. Святий Василій Великий, що усю свою аскетично-моральну спадщину будує на основі Євангелія, стерджує що покликання монашества – це бути справжніми християнами. Отже, всі християни без винятку через таїнство хрещення покликанні до свідчення автентичного християнського життя. А на чому базується християнське життя ? – я переконана, що Ви, мої дорогі брати-семінаристи і богослови – знаєте). Отже, покликання не слід лише розглядати як щось виняткове (звичайно воно виняткове, оскільки йдеться про закладене в ньому Таїнство, про присутність в ньому Бога) для виняткових людей.

1. Біблійне поняття «покликання»

В Септуагінті євр. слово «кара» перекладається словами калейн, еккалейн (викликати Вт. 20. 10) перше значення цього слова «кликати», «називати» (Мт 10, 25), «підштовхнути когось щоб йти». в НЗ слово часто зустрічається в значенні «прикликати», «запросити». « ek kaleo » = « appeler hors de », дослівно «викликати поза межі». Звідси слово Церква еклезія.

  • Коли Бог кличе, виводить поза межі чогось (назвем його гріхом) то це не означає, що вивівши поза межі, він нас залишає в іншому просторі і без Нього.

  • Вивівши поза межі (гріха), він нас збирає, скликає довкола Себе, він нас збирає в Церкву. Звідси еклезія

Тема покликання пов’язана з темою слухання, послуху. Бо якщо є хтось хто кличе, то мусить бути хтось хто слухає. Отже, є суб’єкт покликання : той хто кличе (Бог) і є об’єкт покликання (людина). «Шема Ізраель», відповідь заключається в «послусі».

Ряд біблійних покликань засвідчує нам певну динамічність покликання. Покликання не є лише таїнств енною справою Бога і людини, Творця і сотворіння, але завжди має свою завершеність в певній місії. Таким чином, спілкування людини з Богом в Біблії не має лише індивідувальне, інтимне значення (Бог-людина), а поширюється на інших. Таким чином з об’єкта покликання людина стає його суб’єктом, бо вже за її посередництвом Бог комунікує (кличе) інших. (Варто пам’ятати, що покликання має два виміри : вертикальний (Бог-людина), горизонтальний (людина-людина).

1.1. Схема Історії розширення покликання (завіту). Згідно бібліста Ганна.

Як розвивається покликання у Старому Завіті?

(схема є моделлю, очевидно спрощена)

Починаючи від створіння

1- й з ким укладає завіт (кличе) Господь, то є Адам. Але це покликання-завіт не є лише з Адамом, а з Євою. Тобто йдеться про подружжя. Спілкування між Бог і Адамом є немислиме без Єви. Посередник завіту є Адам, але його роль є покірна роль чоловіка Єві. Форма завіту є подружжя, тобто Господь починає укладати покликання-завіт з людством через Адама і Єву. Укладає з Адамом і Євою.

Ной представляє собою цілий образ збір доісторичного об’явлення, тобто до моменту об’явлення Господа Авраамові. Ной не просто чоловік жінки, а він є батьком сім’ї. Виконує функції батька. З батьком сім»ї Бог укладає завіт, з тим, хто є відповідальний за велику сім»ю. З ним знову ж таки Бог укладає заповіт і він стосується цілої сім»ї. Тут не лише подружжя, двоє, які прирікали самі собі. (Ознака завіту обіцянка Бога бути терпеливим і милосердним до людства).

Авраам. від нього починається історичне об’явлення Бога. Він був голова роду. Там були не лише кревні йому родичі, а це були група людей, який вже було набагато важче знайти спільну мову. Роль Адама була нелегкою. роль Ноя була важкою, роль Авраама ще важча. Роль Авраама як голови роду виводить також і цілий завіт на цілковито нову площину. Покликання знову поширюється – «клан» (не мафіозний ) родина. З цілим родом Бог заключає завіт. Обіцяється їм майбутнє, щось величне щось що перевищує їхні очікування. Ця обіцянка – стануть більшим потомством. Ця обіцянка виглядала бажана але малоймовірна для народу. Знаком договору – обрізання. Через обрізання людина стає членом завіту. (до цього були членами завіту – через кровну близькість).

Мойсей. Господь ще раз розширює цей завіт. Його функції не були пов’язані з родом. Мойсей як суддя ізраїльського народу. Роль посередника стає адміністративною. Він є адміністратором народу, 12 поколінь Ізраїля. Через нього до народу, Господь робить дальші обіцянки. Тому народові Господь обіцяє величезні добра, робить їх своїм народом. Вимагає від них послух. Мойсей починає переказувати слова Господа народу. Знаком того завіту – пасха. Перехід через. Вихід з неволі на свободу. Той Мойсей заключає ще більший завіт.

Давид – знакова особа СЗ. Його постать є важлива, бо через нього починається політична ера в історії спасіння. До цього часу була родина, народ, з ними було важко домовитись бо всі 12 поколінь мали свої бажання і і бачили свій розвиток по-іншому. Але тут починається політ час. Давид є цар Ізраїля. Його бачення Ізраїля – це є царство, яке політично має обов’язок поширювати завіт на інші народи. (пророки – говорять про інше царство). Ізраїль мав би статися завдатком царства Божого на землі. Тут є важливий знак – трон Давида. Має не лише політ значення, а й релігійне. Месія виходить як Син Давида. Трон Давида має бути духовним центром всесвіту.

Після 5ох особистих завітів доходить місце до головнішого завіту, який має усе зібрати разом і включити усі можливі форми в одне ціле. Покликання-Завіт який приходить через Ісуса який об’єднає цілу гамму. Він є цар, священик, він є голова роду і батько сім»ї, він є Нареченим Церкви. Все сходиться в Господі Ісусі. Ми також через подружжя, через сім»ю, родину, країну (народ), людство входимо в Христа. Форма завіту – це є Церква. Вона не є політична структура. Вона є збір усіх, з якої ніхто не може бути виключений. Тут вже ніхто не може бути поза нею. Були люди поза Адамом і Євою, були люди поза родом, кланом, царством і так далі. В Христі виключень нема. Через завіт Господь включає всіх хто бажає. Знаком є Євхаристія.

Ось це є схема Історії розширення покликання (завіту). Від Адама до Ісуса. Схема є надзвичайно проста. Очевидно є багато чогось іншого, що могло б її доповнювати і так далі.

Ісус намагається укласти найпростіший завіт, але все одно до людини не доходить  - пробачте за ненаукову мову .

2. БОГОСЛОВ»Я ПОКЛИКАННЯ

В цьому контексті звертатимемось до різних вимірів християнського покликання. Ці виміри можна також розширювати і

2.1. Покликання до БУТТЯ.

Покликання світу до буття ( Бажання Бога творче).

Коли Бог кличе – починається творіння. Він кладе кінець мовчанню. Кличе з небуття, все людство і кожну окрему людину. Без його волі ніхто не народжується і тому вже з першого моменту нашого існування між нами і Богом існує дуже глибокий зв'язок. Пригадайте собі творіння. Бог сказав, отже покликав і «сталось». Його поклик завжди творчий. Із хаосу творить світло, космос (в значенні всесвіт), людину. Знову ж таки промовляючи в історії до людини, він знову кличе, звертається до неї, а отже перериває мовчанку, яка царює між ним і людством з часу гріхопадіння. Бог кличе і ми стоїмо перед ним.

З його бажання ми існуємо як діалогічна істота

Покликання до буття хоч є колективним, однак одночасно є індивідуальним, бо не кличе сіру масу, а кожну конкретну людину. Дає ім’я. Це ім’я в книзі Апокаліпсу – це є не що інше як основний сенс життя, покликання. Мати ім’я це бути індивідувальним. Традиція імені в єврейському народі – хто знає твоє ім’я, володіє тобою, це як ідентифікаційний код Твого життя. (саме тому коли Яків боровся, постійно питав свого суперника «як тобі на ім’я».

Господь кличе в любові і до любові, він наче жених, а душа наче невістка. Він свобідно покликає до буття, чекаючи чи ми не зрадимо його очікувань. Бог вірить в людину.

Тому покликання межує з вірністю!!!! Сучасний світ пропонує нам постійну зраду. (Телебачення, політика). Кожен сам за себе, повинен дотримувати вірність самі собі. Вірність є важкою для сучасної людини. Покликання має бути животворящим, якщо воно приносить людині смерть, то щось люди не зрозуміли, не відкрили в собі справжнє покликання.

Покликання межує з відповідальністю. Бо воно є схемою життя, дороговказом, який направляє на ціль – обожнення – спасіння, - повернення первообразу в людині.

Покликання до життя включає в себе поняття вічності!!!! (поняття вічності для постмодерної людини – це «пекло», бо вічність це не скінченна реальність яку не можливо обмежити. Натомість християнство – вічність – це блага вість - «небо».

- Покликання в ширшому значенні є невідкличне. Якщо Тебе Бог полюбив, то вже по іншому бути не може. Якщо він Тебе бажав, а отже створив, покликав до буття, то тому що любить і вже по іншому бути не може.

- В покликанні витримують ті, що перевершують себе в любові.

- Покликання завжди відбувається в динаміці, розвитку.

- Воно має характеристику, не є одиничним актом який закінчується, а триває. Покликання це є обов’язок який дає сенс цілому моєму життю і впродовж мого життя.

- Покликання це не є програма «взяти чи залишити» це щось що має ознаку «влечения» впродовж життя.

2.2. Основні характеристики християнського покликання

А). Баптизмальне покликання людини

Через хрещення ми християни інкорпоруємося в Цекрву (Ви що в Христа хрестилися в Христа - зодягнулися), входимо в союз з ним. Покликання кожного охрещеного – віднайти в глибинах свого серця – чистий образ Божий. «Христос став людиною, щоб людина стала Богом». Отже ціль і покликання кожного без вийнятку християнина – обожнення, спасіння.

Через хрещення ми інтегруємося в спільноту вірних (святих) в Церкву. Отже християнське покликання має еклезіальний вимір. Воно ніколи не є особиста (моя), індивідуальна авантюра. В покликані нема логіки егоїзму. Воно завжди для іншого, починаючи від Адама до Єви, і завершуючи монахами пустинниками, які не йдуть в пустелю від людей, а для людей, бо в молитві з Богом, стають начебто посередниками і заступниками. Стяжаючи благодать Святого Духа, монахи-самітники в духовний спосіб є посередниками нашого сопричастя з тією благодаттю.

Христослогічний вимір покликання. Наше покликання в повноті виявляється у Христі. У Христі людина набуває повне усвідомлення власної гідності, свого піднесення, трансцедентну вартість людськості, сенс свого існування.

Тринітарний вимір покликання

Бог є джерелом всіх покликань. Він є той, хто кличе, і хто бере ініціативу у діалозі. Тому покликання завжди є даром, ласкою. У Новому Завіті є очевидною тринітарна структура покликання (1 Кор 12, 4-7. 11): Бог Отець задумав план перетворення всього у Христі (Еф. 1), тому посилає Сина, який реалізує спасіння через свою смерть на хресті, через яку притягає все до себе (Ів. 12, 32), для цього Син є помазаний Святим Духом (Мк. 1, 9-11; Лк 3, 21-22; 4, 14-19; Єв. 9, 13-14).

Отець вибирає і кличе. Саме він є автором плану спасіння, в якому кожна людина знаходить свою особливу роль. Його дія є завжди передуючою, не є ініціативою людини, не залежить від її заслуг, здібностей чи диспозиції. Отець знає, надає імпульсу, вибирає, кличе, "ще перед сотворенням світу", "ще в лоні матері" (Еф. 1, 4; Єр. 1, 5; Гал. 1, 15), додає сили, йде поруч, підтримує у труднощах.

Син спасає і посилає тих, кого вибрав Отець, продовжувати його місію спасіння. Посилання на місію є його останніми словами і вершиною його місії (Ів. 20, 21; Мт. 28, 16-20). Кожен покликаний є співробітником Бога, є слугою Христа для цієї ж місії ( Мк. 16, 20; 1 Кор. 4, 1).

Святий Дух помазує і посвячує посланих Христом (Ів. 20, 22), тобто преображає їх внутрішньо, підносить їхнє життя на новий рівень і робить їх здатними до місії (2 Кор 3, 6). Він є також єдністю та сопричастям у Церкві.

Отже тринітарний вимір покликання це є голос Отця, який кличе, Сина, який посилає, Святого Духа, який дає силу відповісти.

Покликання як синергія. Покликання – це бого-людська дійсність. (Максим Ісповідник – меч, вогонь яким можна різати і залізо яким можна пекти). Для постмодерну важлива діалогічність, бо людина індивідуаліст. Покликання є співдією Бога та людини (Я і ТИ), тому говорячи про покликання говоримо про Божі і людські фактори. У зв"язку з цим покликання стає зрозумілим лише у світлі діалогу між Богом і людиною, між Творцем, який кличе, і людиною, яка відповідає.

Літургійний вимір покликання. Покликання людини не лише знати Бога (можна знати, але не вірити, бо згідно апостола – й демони знають але не поклоняються), а поклонятися Йому, не лише служити йому, не лише «трепетать» перед ним, не лише любити Його, а стати причасниками Божественної природи (2 Пт. 1, 4), тобто стати «сопричасними» Богу так, щоб ця Божественна природа до нас прилипла, що ми стали подібними Христу по благодаті (не йдеться про онтологічну подібність).

Покликання як таїнство (що таке таїнство? – всяке діяння Святого Духа – таїнство. З таїнством зустрічаємося тоді коли йдеться про зустріч Люди з Богом. Ця зустріч ставить мене в пам'ять Божу, змінює). Покликання це є таїнство. Людина не є випадковістю, не існує людини без покликання. Це що людина має покликання говорить нам про тайну Божого вибору, Бог собі вподобав покликати, вибрати, створити людину. Покликання це тайна спасіння кожної людини. Бо покликання реалізується в історії спасіння, і в цій історії покликаний є співпрацівником

Євхаристійність покликання. Євхаристія – благодарення, а також відання себе, ділення.

Особа спасається настільки, наскільки стає джерелом спасіння інших. Спасіння починається тоді, коли особа починає думати про інших. Звичайно, що кожна людина повинна розпізнати свій особистий спосіб свідчення, служіння і сопричастя, виражаючи їх в молитві. Покликання, яке не є народжене у цьому досвіді, є сумнівним.

Інші функції покликання кожного віруючого є мартирія (свідчення), діаконія (служіння), коінонія (сопричастя), лейтургія (спогадування того що Бог зробив).

Партикулярні покликання

Попри загальне християнське покликання є партикулярні покликання. Під ними розуміємо ці різні способи життя, які провадять людину до обожнення і спасіння.

Якщо загальне покликання кожного це спасіння, то партикулярне покликання, як «спосіб» осягнення спасіння, вписується в загальне.

Приклади партикулярного покликання : подружжя, священство, монашество, батьківство, самітницьке життя, покликання богослова, різні професії, які знову ж таки мають єдину ціль – служіння іншим і освячення.

Покликання є завжди зустріччю, є міжособистісним зв"язком. Людина в її цілісності є покликана вступити в зв"язок. Причому участь у цьому зв"язку бере вся особа: очі, руки, ноги, вуста, вуха, емоційність, розум, воля, страхи, сумніви, бажання. Така зустріч завжди супроводжується об"явленням, тобто відкриттям внутрішнього світу Того, хто кличе, і того, кого Він кличе. Покликаний є введений у тайну Царства, у плани Божі. Він відкриває щось про Бога, що полонить його глибоко, дає світло і силу на все його життя (Іс. 6; Ів. 6, 60-90). Власне це є покликанням: відкрити, що в Божому об"явленні ховається об"явлення самої особи, що власна ідентичність є прихована у Христі, відкрити власне синівство Боже.

Покликання виявляється через читання знаків і через посередництво. Бог є трансцендентний, його покликання досягає людину як порух, як натхнення, яке виникає внутрі особи. Тому першим посередником є власна фізіологічна структура, власна психологія, здібності, корені. Посередництвом є також особиста історія з усім тим, що відбулося в житті, з сумними і радісними моментами, успіхами і невдачами, позитивним та негативним досвідом. У всьому цьому Бог є присутнім і об"являє себе у таємничий спосіб.

Ікона (не по запису лекції)

Ікона є тим, що допомагає нам молитися. Вона має велике значення у нашому духовному житті, особливо Візантійська ікона, яка не має наметі показати достовірно, як виглядав Христос, Богородиця, святі. Вона показує їхню сутність Візантійська ікона має глибокий богословський зміст, адже вона навіть у ризах, які має Христос показує його дві природи: одна риза поверх другої означає, що Ісус одягнув на божественну природу людську. Автентичною іконою Христа є образ з Туринської плащаниці, яка нам показує, як виглядав Ісус Христос в дійсності, окрім того, вона нам показує всі страждання Богочоловіка, який переніс їх за наші гріхи.. Коли поширювалося християнство, яке проходило інкультуризацію, ікона теж проходила цю ж інкультуризацію, адже якщо ми будемо писати ікону так, як ми її бачимо в нашому середовищі, вона не буде нести того самого сенсу іншим. Наприклад, є ікона Богородиці з дитям, де вони вбрані у вишиванки, в китайців Ісус Христос має риси азіатські, а на іконі Тайної вечері замість хліба використано рис, індіанці зображали Христа, як вождя з дітьми, в Африці Христа зображають як темношкірого. Часто зразком для написання ікони, чи дроблення статуетки є попередні вірування та погляди на життя конкретного народу. Отже в кожній культурі зображали Бога так, щоб та ікона могла допомогти їм зрозуміти Його сутність.

Сексуальність у християнській духовності (не по запису лекції)

Тема сексуальності є важливою для християнина, адже ми зараз живемо у 21ст. де вільні статеві зв’язки пропагуються на кожному кроці. Церква ж, яка у різних питаннях йде у ногу з часом, в цьому питання залишається консервативною, пропагуючи дошлюбну чистоту. Окрім цього, вірність одному партнеру знижує ризик зараження через статевий акт СНІДом. Але не треба думати, що церква забороняє секс. Він є Божим дарунком, проявом найвищої любові один до одного по другів, та він має наметі зародження нового життя, яка це тайна. Є факт, що дівчині на підсвідомому рівні назавжди запам’ятовується саме перший секс. Але коли він не з своїм чоловіком, з яким вона планує прожити все життя, це може стати причиною психологічної травми. Контрацепція теж не є виходом. В дошлюбних стосунках дівчина може завагітніти, навіть від людини яку вона не любить. І тоді є три виходи: одружитися з тою людиною, яку не навидиш; аборт; чи виховування дитини самою. Кожен із цих шляхів є також важким психологічним ударом на психіку жінки. Секс є Божим дарунком, але Він також каже: «Почекай, не спішися, прийде час, і ти це отримаєш». Другим важливим питанням є наркоманія. Наркотик з кожним разом вводить людину від її нормального стану в стан депресії, сильної депресії, як стану, коли вона не «під кайфом», і це спричиняєте, що наркоман починає підвищувати дозу, і одного разу його організм цього не витримає, і він вмирає.

1 Запису цієї лекції нема.

2 Молитовник. Молитва Анафори.