asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 31 32








ЗМІСТ

ст..

1




Підприємство в сучасній системі господарювання

4

2




Трудові ресурси

31

3




Капітал, виробничі фонди та нематеріальні ресурси

61




3.1

Земельні ресурси та їх використання

61




3.2

Матеріально-технічна база аграрних підприємств

82




3.3

Основні засоби (основний капітал) аграрних підприємств

100




3.4

Оборотні засоби (оборотний капітал) аграрних підприємств

123

4




Інноваційно-інвестиційна діяльність підприємства

147




4.1

Інвестиції аграрних підприємств

147




4.2

Інтенсифікація виробництва та науково-технічний прогрес

164




4.3

Розширене відтворення та нагромадження в аграрних підприємствах

163

5




Система планування на підприємстві

218

6




Організація виробництва та його обслуговування

241

7




Продукція: сутність, різновиди і конкурентоспроможність

265

8




Витрати підприємства

299

9




Результативність діяльності підприємства

326

10




Антикризова діяльність підприємства

350

11




Економіка основних галузей сільського господарства

380







Література







  1. ПІДПРИЄМСТВО В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ГОСПОДАРЮВАННЯ.

ПЛАН

  1. Предмет, метод і завдання дисципліни «Економіка підприємства»

  2. Особливості сільськогосподарських підприємств

  3. Підприємство як первинна ланка виробничої сфери

  4. Середовище діяльності підприємства


1.1. Предмет, метод і завдання дисципліни «Економіка підприємства»

Економіка аграрного підприємства – це наука, яка вивчає закономірності прояву універсальних законів економічного відтворення на рівні окремого сільськогосподарського підприємства. Метою цього вивчення є вироблення стандартів економічного управління діяльністю підприємства, пошук та застосування нових і ефективних форм та напрямків господарювання.

Предметом вивчення дисципліни є економічні відносини, що склалися в окремо взятому підприємстві. Складність предмету вивчення визначається різноманітністю організаційних, галузевих та юридичних форм аграрних підприємств.

Головними завданнями дисципліни “Економіка підприємства” є:

  • розробка та впровадження у виробництво заходів по підвищенню ефективності аграрного виробництва;

  • рекомендації щодо підвищення інтенсивності виробництва з одночасним дотриманням екологічної безпеки господарювання;

  • обґрунтування та запровадження методик визначення ефективності застосування окремих засобів виробництва;

  • обґрунтування методик оцінки ефективності ринкових відносин підприємства із зовнішнім середовищем через збут, постачання, кооперацію та інтеграцію;

  • обґрунтування ринкової та ефективної інфраструктури підприємства;

  • поглиблення концентрації та спеціалізації виробництва;

  • пошук і застосування нових та ефективних механізмів економічних відносин в підприємстві між його складовими та пошук нових методів організації економічного управління.

Науки, на яких базується дисципліна «Економіка аграрного підприємства» поділяються на такі групи:

  • фундаментальні (математика, біологія та ін.);

  • технологічні (рослинництво, тваринництво та ін.);

  • технічні (механізація виробництва та ін.);

  • економічні (макроекономіка, мікроекономіка).

В свою чергу економіка підприємства є основою сукупності економічних наук та дисциплін прикладного характеру, які вивчають окремі деталі та аспекти економічного механізму господарювання підприємства. До таких наук можна віднести облік, планування, аналіз та ін.

В процесі проведення економічних досліджень та виконання робіт економічного характеру використовують науковий інструментарій, тобто понятійний апарат, методи і методики.

Метод – це спосіб вивчення, пізнання явищ або досягнення мети.

Методика - це сукупність методів і правил та визначена послідовність їх застосування в процесі досліджень або виконання розрахунків. Загальним для всіх наук є діалектичний метод.

Методами науки “Економіка аграрного підприємства” є наступні.

  1. Сукупність статистичних методів (групувань, індексний, кореляційний, та ін.). Їх використовують при вивчені масових явищ, груп підприємств або груп показників.

  2. Монографічний метод передбачає вивчення досвіду передових підприємств, їх підрозділів та окремих працівників і використання результатів цього вивчення в процесі вдосконалення економічного механізму господарювання в підприємстві.

  3. Розрахунково-конструктивний метод передбачає перенесення існуючих зв`язків на перспективу, через вивчення ступеню впливу факторів на певний показник. Він є основним при плануванні сільськогосподарського виробництва. Часто розробляють кілька варіантів і вибирають кращий, тому цей метод ще називають методом варіантів.

  4. Експериментальний метод передбачає проведення виробничого експерименту, обробку його даних, перевірку на достовірність та впровадження позитивних результатів у виробництво.

  5. Економіко-математичні методи або методи математичного моделювання використовують в послідовності: постановка задачі, підготовка інформації і програм, вирішення задачі, аналіз результатів і впровадження їх у виробництво.

  6. Балансовий метод є основним при координації та взаємоузгодженні окремих показників певної сукупності. Баланс може містити натуральні або вартісні показники. Метод використовують для обґрунтування пропорційності розвитку виробництва.

  7. Нормативний метод. Він передбачає розробку та використання в господарстві внутрігосподарських економічних нормативів які є основою організації економічної роботи в підприємстві. Крім того, використовують також типові норми і нормативи, що розробляються та публікуються науково – дослідними установами.

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні

знати: шляхи і способи вдосконалення економічних методів господарювання в умовах ринкових відносин, раціонального використання землі, матеріальних і фінансових ресурсів, інтенсифікації сільськогосподарського виробництва на підставі науково-технічного прогресу, спеціалізації, кооперації та інтеграції підприємств АПК, розвитку товарно-грошових відносин, інноваційно-інвестиційної діяльності та різновиди конкурентоспроможності підприємства;

уміти:

  • визначати результативність діяльності від використання капіталу та інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства;

  • вишукувати шляхи та накреслювати заходи антикризового стану підприємства;

  • передбачити вдосконалення реструктуризації підприємства;

  • визначати величину доходу, прибутку;

  • розрахувати ефективність використання капіталу та нематеріальних ресурсів;

  • виявляти резерви і шляхи поліпшення якості продукції і напрями забезпечення її конкурентоспроможності за якістю;

  • використовувати економічні методи в управлінні біоресурсами;

  • приймати практичні рішення щодо оптимального застосування набутих знань під час виконання своїх професійних обов’язків.

На сьогодні не існує універсальної або ідеальної моделі аграрного підприємства, однак усі підприємства мають спільні особливості та здійснюють свою діяльність на основі спільних закономірностей економічного відтворення в сільському господарстві.
1.2. Особливості сільськогосподарських підприємств

Сільське господарство як галузь матеріального виробництва має ряд особливостей, що позначаються на його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу їх (крім трудових ресурсів) із сільського господарства в промисловість та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності через зниження цін внаслідок зростання пропозиції сільськогосподарської продукції, фермери в пошуках прибутковішого бізнесу перерозподілять свої ресурси на користь інших виробництв.

В результаті пропозиція сільськогосподарської продукції зменшиться щодо попиту, отже, зростуть ціни на неї, а з ними — і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей.

Проте в реальному житті такого перерозподілу ресурсів не відбувається, за винятком істотного відтоку сільського населення в промисловість і сферу послуг, що має місце в усіх розвинутих країнах. Причина цього полягає в тому, що людські ресурси на селі хоч і скорочуються, але земельні ділянки, якими вони володіли або на яких вони працювали, не будучи їх власниками, продовжують залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція, що вимагає від товаровиробників достатньої кількості основного та оборотного капіталу. Це заважає його перетіканню в інші галузі. Більше того, для забезпечення ефективності виробництва в умовах конкуренції сільські товаровиробники повинні здійснювати інвестиції з урахуванням фактичних масштабів землекористування. В цьому саме і виявляється іммобільність ресурсів сільського господарства. Завдяки цьому, а також впровадженню у виробництво досягнень НТП пропозиція сільськогосподарської продукції зростатиме. Тому логічно сподіватися, що в таких умовах ціни на сільськогосподарську продукцію і доходи сільських товаровироб­ників матимуть тенденцію до зниження. Ця проблема вимагає спеціального розгляду, і до неї ми ще повернемося.

На відміну від промисловості до процесу сільськогосподарського виробництва залучено не три, а чотири ресурси — основні й оборотні фонди, жива праця і земля, причому земля в сільському господарстві є головним засобом виробництва, тоді як в інших галузях (крім добувної) вона є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних із збереженням і підвищенням родючості ґрунту.

Аграрні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з причин цього є те, що в сільському господарстві економічний процес відтворення тісно переплітається з природними (біологічними) процесами. Сільськогосподарська продукція виробляється за допомогою живих організмів (рослин, тварин, мікроорганізмів), які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу відтворення в сільському господарстві від природних факторів, що, в свою чергу, вимагає всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної науки.

Сільськогосподарське виробництво здійснюється в різних ґрунтово-кліматичних умовах — добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах господарської діяльності підприємств і має наслідком (за інших однакових умов) істотну диференціацію рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у відносно гірших природних умовах, менш конкурентоспроможні, мають вищу вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціно­вий фактор не може бути тим важелем, який забезпечував би таким підприємствам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати. Тому виникає потреба в держав­ній підтримці таких сільськогосподарських підприємств за допомогою позацінових економічних важелів.

У сільському господарстві робочий період (час безпосереднього використання живої і уречевленої праці) не збігається з періодом виробництва (час від початку виробництва до одержання готової продукції). У результаті такого незбігу виникає сезонність виробництва, яка виявляється в нерівномірному, переривчастому використанні робочої сили і засобів виробництва, в нерів­номірному надходженні продукції і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах значні страхові резерви насіння, кормів на випадок неврожаю, спричи­неного форс-мажорними обставинами — посухою, градобоєм, повенями тощо.

Сільське господарство — це кредитомістка галузь, яка не може нормально розвиватися без залучення зі сторони (банків, інших кредитних установ) додаткових фінансових ресурсів, насамперед у формі короткострокових кредитів, для здійснення поточних платежів з метою забезпечення операційної діяльності. Адже в сільському господарстві, як уже зазначалося, існує великий сезонний розрив між вкладенням оборотного капі­талу й отриманням доходів. Тому аграрні підприємства повинні мати значні суми коштів для покриття сезонних витрат. Тримати спеціально на такі цілі власні кошти тривалий час економічно невиправдано. Значно ефективніше мінімальні виробничі запаси і кошти в розрахунках формувати за рахунок власних джерел, а понад цього — позичкових, тобто за рахунок кредитів.

Сільське господарство є менш інвестиційно привабливою галуззю порівняно з рядом інших галузей народного господарства. Це спричинено тривалим періодом виробництва сільськогосподарської продукції, який продовжується нерідко більше року і характеризується поступовим наростанням вкладень від початку виробництва до його завершення й одночасним вивільненням коштів у кінці виробництва при одержанні готової продукції. Потенційні інвестори спрямовують свій капітал насамперед у ті виробництва, де має місце швидкий кругообіг коштів, а отже, де можна отримати і швидку віддачу від його інвестування. За цією характеристикою, як бачимо, сільське господарство є менш привабливою галуззю. Якщо взяти до уваги ще й існування підвищеного ризику недоодержання готової продукції в очікуваному обсязі через незалежні від виробника обставини — несприятливі природно-кліматичні умови, то стає зрозумілим, чому ця особливість сільського господарства не є тимчасовою, а органічно притаманна йому і проявляється лише з різною інтенсивністю залежно від стану розвитку галузі й окремих аграрних підприємств та кон’юнктури на ринку інвестицій.

В сільському господарстві порівняно з іншими галузями значно ускладнюється процес управління виробництвом. Це зумовлено наступними причинами:

  • необхідністю розвивати в аграрних підприємствах декілька товарних галузей, які істотно відрізняються технологією та організацією виробництва;

  • розосередженістю працівників по великій території, площею нерідко декілька тисяч гектарів земельних угідь і складністю в зв’язку з цим прийняття оперативних рішень (розпоряджень) відповідно до зміни поточної виробничої ситуації;

  • доступністю території аграрних підприємств та їх господарських об’єктів стороннім особам і необхідністю докладання додаткових зусиль для організації збереження власного та орендованого майна, вирощеного врожаю;

  • потребою залучення сезонної робочої сили в періоди збігу сільськогосподарських робіт і труднощами управління нею в складі тимчасових організаційних ланок, які нерідко посилюються через низьку кваліфікацію таких працівників;

  • необхідністю подовження робочого дня працівників аграр­них підприємств з метою своєчасного виконання ними важливих технологічних операцій у стислі (оптимальні) агротехнічні строки та існування таких робочих місць, зокрема в молочному скотарстві, що характеризуються розірваністю робочого дня працівників.

Специфічною особливістю сільського господарства є існування взаємозалежності і взаємодоповнюваності окремих галузей, що вимагає всебічного обґрунтування галузевої структури підприємства. Виявом цієї особливості є, зокрема, та обставина, що значна частка продукції даної галузі не набуває товарної форми, а використовується в наступних циклах відтворення.


следующая страница >>