asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

Відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу

Статтею 100 ЦПК передбачено лише дві підстави відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу:

1) якщо заявлено вимогу, не передбачену ст. 96 цього Кодексу;

2) із заяви і поданих документів вбачається спір про право.

У судовій практиці виникають також інші перешкоди для прийняття заяви про видачу судового наказу. Наприклад: заява про видачу судового наказу може бути подана недієздатною особою; у провадженні суду вже є аналогічна справа наказного або позовного провадження між тими ж особами, про той же предмет та з тих же підстав; заява може не підлягати розгляду в суді через її непідвідомчість; у спорі між тими ж особами про той же предмет і з тих же підстав вже видавався судовий наказ або ухвалено судове рішення; після смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, спірні відносини з якими не допускають правонаступництва тощо.

Враховуючи викладене, вважаємо, що ст. 100 ЦПК слід тлумачити як спеціальну норму, що встановлює підстави для відмови у прийнятті заяви виключно у наказному провадженні з урахуванням його специфіки. У випадках наявності не передбачених ст. 100 перешкод для прийняття заяви про видачу судового наказу, судам необхідно застосовувати за аналогією загальні положення (зокрема, ст. 122 ЦПК для позовних заяв) та відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу.

Як свідчить аналіз практики, досить часто підставою для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу є сплив позовної давності, встановленої статтями 257—258 ЦК.

Ось приклад. Ковельський міськрайонний суд Волинської області ухвалою від 10 квітня 2007 р. відмовив у прийнятті заяви Ратнівського виробничого управління про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за надані послуги з Д. за період з 1 червня 2003 р. по 16 квітня 2004 р. у зв’язку з тим, що заборгованість перебуває за межами строку позовної давності, з чого вбачається спір про право.

Звертаємо увагу судів на те, що чинне законодавство не передбачає застосування позовної давності судом на власний розсуд. Відповідно до ч. 2 ст. 267 ЦК заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Згідно з положенням ч. 3 ст. 267 ЦК позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Зважаючи на це вбачається, що суди не повинні відмовляти у прийнятті заяв про видачу судового наказу з підстав спливу строку позовної давності. Адже у разі винесення судового наказу щодо зобов’язання, за якими сплив строк позовної давності, боржник має право на скасування судового наказу.

Нормами ЦПК не передбачено строку, в межах якого суд повинен постановити ухвалу про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу. Відсутність такого положення є серйозною прогалиною, оскільки виявлено випадки тяганини, що фактично зводить нанівець основне завдання цього провадження: оперативність та ефективність судового захисту суб’єктивних прав.

Так, Городоцький районний суд Львівської області протягом 41 дня не вирішував питання щодо прийняття до розгляду заяви К. про видачу судового наказу про стягнення з військової частини грошової компенсації за продовольчий пайок. Заява була подана до суду 9 листопада 2006 р., а ухвала про відмову в її прийнятті постановлена лише 20 грудня 2006 р.

У зв’язку з цим звертаємо увагу судів, що відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу є процесуально аналогічною вивченню поданих до суду документів та оцінці обставин справи, що й власне судовий наказ. Відповідно строк постановлення ухвали про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу має бути аналогічним строку винесення судового наказу, а саме — триденному строку.

У випадку відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу, стягувач може оскаржити відповідну ухвалу суду в апеляційному порядку або звернутися до суду з позовом.

У практиці трапляються випадки, коли самі стягувачі звертаються з заявами про відмову від заяви про видачу судового наказу або скасування судового наказу.

Наприклад, 28 серпня 2006 р. прокурор Красногвардійського району звернувся до Красногвардійського районного суду Автономної Республіки Крим із заявою про стягнення з КП «Швейна майстерня» на користь Н. нарахованої, але не виплаченої заробітної плати. 30 серпня 2006 р. прокурор звернувся до суду із заявою про залишення заяви про видачу судового наказу без розгляду, оскільки 29 серпня 2006 р. від Н. надійшла заява про повну сплату заробітної плати. Ухвалою суду від 31 серпня 2006 р. справа залишена без розгляду.

Розділом ІІ ЦПК процесуально не передбачено повноваження судів у такому випадку. Така прогалина призводить до того, що суд розглядає спір, якого фактично не існує між сторонами, адже відмова стягувача від своїх вимог свідчить про позасудове вирішення спору між ними. Це суперечить принципу диспозитивності правосуддя, згідно з яким суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 11 ЦПК). Крім того, особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд (ч. 2 ст. 11 ЦПК).

Виходячи з наведеного суди мають зважати на те, що у разі відмови стягувача від своїх вимог у наказному провадженні, дії суду мають залежати від стадії, на якій відбулася така відмова.

Якщо стягувач відмовився від вимоги щодо видачі судового наказу до видачі такого наказу, це має розцінюватися судом як відкликання стягувачем його заяви про видачу судового наказу. У цьому випадку суд має застосувати за аналогією п. 1 ч. 3 ст. 121 ЦПК і повернути заяву стягувачу.

Форма і зміст судового наказу

Оскільки наказне провадження є спрощеною формою судочинства, то судовий наказ структурно простіший і стисліший, ніж судове рішення у позовному чи окремому провадженні. Положення, які повинні зазначатись у судовому наказі, встановлені ч. 1 ст. 103 ЦПК. Зокрема, у судовому наказі має бути лише дві частини: вступна та резолютивна. Законом не передбачена наявність у структурі судового наказу мотивувальної частини. Однак деякі судді включають мотивувальну частину до текстів судових наказів.

Відповідно до ч. 2 ст. 103 ЦПК судовий наказ має відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим ст. 19 Закону від 21 квітня 1999 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження». Варто відмітити, що форма судових наказів у переважній більшості не відповідає вимогам, які до неї встановлені законодавством. Так, всупереч положенням ст. 19 вказаного Закону, суди не вказують дату видачі судового наказу стягувачу (п. 1 ч. 1), дату набрання чинності рішенням (п. 5 ч. 1), строк пред’явлення виконавчого документа до виконання (п. 6 ч. 1). Крім того, ч. 2 ст. 104 ЦПК встановлено обов’язок судді одночасно з надісланням копії судового наказу роз’яснити боржнику його право в разі заперечення проти вимог стягувача протягом десяти днів з дня отримання судового наказу подати заяву про його скасування. Однак досить часто судді, всупереч наведеній вимозі ст. 104 ЦПК, не надають таких роз’яснень боржнику.

Прикладом неналежно оформленого судового наказу є наказ від 11 січня 2007 р., виданий Маловисківським районним судом Кіровоградської області, який складається лише з резолютивної частини, але не містить ні положення про видачу судового наказу стягувачу, ні відмітки про набрання законної сили наказом, ні вказівки щодо строку звернення наказу до виконання, ні роз’яснення боржнику його права у десятиденний термін звернутися із заявою про скасування судового наказу.

У ЦПК не встановлено, що судовий наказ одночасно є виконавчим документом. Однак судовий наказ (разом з виконавчим листом суду) міститься у переліку виконавчих документів за рішеннями, що підлягають виконанню державною виконавчою службою Закону «Про виконавче провадження» (ст. 3). Отже, судовий наказ є виконавчим документом і не вимагає видачі виконавчого листа. Переважно практика судів при вирішенні цього питання є правильною, хоча матеріали узагальнення свідчать і про помилки.

Так, Радомишльським районним судом Житомирської області у справі за заявою прокурора Радомишльського району в інтересах Б. про стягнення з Радомишльського «Райсількомунгоспу» заборгованості із заробітної плати видано виконавчий лист.

Слід зазначити, що більшість судів Київської області видають виконавчі листи про виконання судового наказу.

Набрання судовим наказом законної сили

Судовий наказ набирає законної сили через тринадцять днів після вручення його копії боржнику (ст. 105 ЦПК). Згідно з ч. 1 ст. 104 ЦПК після видачі судового наказу суд невідкладно надсилає його копію боржникові рекомендованим листом із повідомленням. Але практично в усіх судах трапляються численні випадки порушення цієї норми.

Суди інколи не дотримується вимоги щодо невідкладного надсилання копії судового наказу боржнику.

Так, Сторожинецький районний суд Чернівецької області за заявою ЗАТ «Український мобільний зв’язок» про стягнення боргу з Г. судовий наказ видав 17 лютого 2006 р., а його копію боржнику направив 22 березня 2006 р., тобто через 34 дні.

Виявлено випадки, коли копія судового наказу надсилається боржнику звичайним листом, а не рекомендованим (наприклад, у місцевих судах Київської, Чернігівської та інших областей).

Ці порушення є досить серйозними. За ч. 2 ст. 104 ЦПК боржник має право заперечити проти вимог стягувача і подати заяву про скасування судового наказу протягом десяти днів з дня його отримання.

Як свідчать матеріали узагальнення, деякі суди неправильно пов’язують момент набрання судовим наказом законної сили не з моментом отримання копії наказу боржником, а з моментом його видачі.

Так, Недригайлівський районний суд Сумської області видав 17 березня 2006 р. судовий наказ стягувачу для звернення до виконання за відсутності у матеріалах справи даних про отримання боржником копії судового наказу.

З такою позицією не можна погодитися. Набрання судовим наказом законної сили пов’язується з моментом вручення його копії боржнику. Невручення копії наказу порушує конституційні засади здійснення судочинства (зокрема, ч. 2 і ч. 4 ст. 129 Конституції), а також принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства.

У разі ненадходження заяви від боржника протягом трьох днів після закінчення строку на її подання (всього через тринадцять днів після вручення копії наказу боржнику) та за наявності даних про отримання боржником копії наказу, судовий наказ набирає законної сили і суд видає його стягувачеві для пред’явлення до виконання (ст. 105 ЦПК). Отже, термін набрання законної сили судовим наказом залежить виключно від дати його отримання боржником. Таким чином, надіслання копії судового наказу боржникові пізніше, ніж на наступний день після його видачі є затягуванням строку набрання ним законної сили, а отже, — порушенням прав стягувача. З іншого боку, надсилання копії судового наказу простою кореспонденцією взагалі позбавляє суд можливості встановити дату отримання її боржником, а отже, встановити момент набрання наказом законної сили.

При цьому на порушення положень ч. 3 ст. 103, статей 104 та 105 ЦПК суди досить часто ставлять на судових наказах відмітку про набрання чинності за відсутності відомостей про отримання боржником копії судового наказу.

Слід звернути увагу судів на те, що копія судового наказу надсилається судом боржнику відповідно до ч. 1 ст. 104 невідкладно та виключно рекомендованим листом.

Складною і неврегульованою законодавчо є ситуація, коли боржника не виявлено в місці проживання або коли боржник відмовляється від отримання копії судового наказу.

Іноді суди з’ясовують, що місце проживання боржника вказано неправильно ще на стадії прийняття заяви про видачу судового наказу.

Так, Баришівський районний суд Київської області ухвалою від 27 лютого 2007 р. відмовив у прийнятті заяви про видачу судового наказу ВАТ «Укртелеком» в особі Центру електрозв’язку № 2 Київської обласної філії про стягнення заборгованості за надані послуги електрозв’язку з Б. на тій підставі, що згідно адресної довідки Баришівського РВ ГУ МВС України, Б. виписалась з місяця проживання, яке вказав стягувач.

Вважаємо, що неправильне зазначення місця проживання боржника є порушенням вимог до заяви про видачу судового наказу, встановлених ч. 2 ст. 98 ЦПК. Судам у такому випадку слід застосовувати до неї ст. 121 за аналогією до позовної заяви, а отже, — залишити заяву без розгляду і повернути стягувачу для усунення недоліків.

Так, Вишгородський районний суд Київської області ухвалою від 20 квітня 2007 р. правильно залишив без розгляду заяву про видачу судового наказу про стягнення боргу з Ю. на тій підставі, що стягувачем зазначена адреса, за якою боржник не проживає, що підтверджується поштовим повідомленням.

Значно складнішою є ситуація, коли вже після видачі судового наказу з’ясовується, що боржник не проживає за адресою, вказаною стягувачем. Мають місце випадки повернення копії судового наказу, яка направлена боржнику, з відміткою «адресат за даною адресою не проживає» або «адресат тимчасово відсутній». Вказана обставина унеможливлює встановлення дати набрання наказом законної сили, а отже його виконання.

Щодо справ позовного провадження, то ЦПК містить положення, які передбачають випадки, коли місце проживання або перебування відповідача невідоме, а також заходи, до яких можна вдатися для вирішення спору у такому випадку (розшук відповідача, виклик його до суду через оголошення у пресі). Однак виданий, але не виконаний і не скасований судовий наказ є підставою для відмови у відкритті позовного провадження між тими самим сторонами з того самого предмета (п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК). Отже, це позбавило б кредитора (стягувача) можливості звернутися до суду з позовом для захисту своїх порушених прав.

Судова практика щодо вирішення цієї проблеми є різною.

Так, Радивилівський районний суд Рівненської області з власної ініціативи скасував наказ від 15 лютого 2007 р. про стягнення з Ш. 134 грн заборгованості за користування телефоном на користь Радивилівського цеху електрозв’язку № 5, оскільки суд не зміг вручити копію наказу боржнику. Як пояснив судовий кур’єр, Ш. в квартирі, вказаній стягувачем у заяві про видачу судового наказу, не проживає, оскільки квартира давно продана іншій особі.

Такі ж дії в аналогічній ситуації здійснили Рогатинський районний суд Івано-Франківської області, Коропський районний суд Чернігівської області.

Вугледарський міський суд Донецької області у справі після видачі низки судових наказів та неотримання їх копій боржниками внаслідок їх відсутності за місцем проживання, оприлюднив дані про видачу наказів у газеті.

Також трапляються випадки відмови боржника від отримання копії судового наказу, тоді рекомендований лист повертається в суд без розписки про одержання боржником копії судового наказу з зазначенням, що боржник відмовився отримувати вказані документи.

Оскільки випадки, аналогічні вказаним, є численними, судам слід враховувати таке. Процедури, передбачені ЦПК для позовного провадження на випадок, коли місце проживання чи місцезнаходження відповідача невідоме, неможливо застосувати за аналогією до наказного провадження, оскільки ці процедури тривалі та складні, і фактично їх застосування позбавить змісту наказне провадження як спрощеного та прискореного порядку розгляду справ. Тому вбачається, що у цьому випадку, коли відсутня норма закону, яку можна застосувати за аналогією, необхідно згідно з ч. 7 ст. 8 ЦПК застосовувати аналогію права, виходячи, насамперед, з конституційних засад правосуддя та загальних принципів цивільного судочинства.

Оскільки наявність виданого, але такого, що не набрав законної сили, судового наказу, унеможливлює будь-яке звернення кредитора до суду з тими самими вимогами, виникає ситуація, коли через формальні підстави спір взагалі не може бути вирішений. Фактично це означає відмову у правосудді, що суперечить ст. 55 Конституції.

У Рішенні Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 р. № 9-зп (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) дано такі роз’яснення. Частина 1 ст. 55 Конституції містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Водночас ч. 8 ст. 8 ЦПК забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини. Таким чином, у подібних випадках суди зобов’язані вчиняти дії з метою здійснення правосуддя та захисту порушених прав осіб.

Отже, виходячи із загальних засад законодавства та враховуючи практику, що склалася у судах, вважаємо правильним таке вирішення проблеми щодо повідом-лення боржника. Якщо боржник відмовляється від отримання копії судового наказу, про що у поштовому повідомлені є відмітка, слід вважати, що судовий наказ йому належним чином вручено. У тому ж випадку, коли адресат відсутній, про що у поштовому повідомлені є відмітка, суд може скасувати судовий наказ за заявою стягувача.

Скасування судового наказу

У ЦПК не міститься жодних вимог щодо форми і змісту заяви про скасування судового наказу, а також необхідності супроводження її документами, що обґрунтовують заперечення боржника. Переважна більшість судів скасовує видані судові накази незалежно від обґрунтованості заперечень боржника. Вважаємо таку позицію правильною, оскільки на стадії розгляду заяви про скасування судового наказу суд не повинен досліджувати докази. Уже наявність заяви про скасування судового наказу свідчить про незгоду боржника з цим наказом, а отже, — про наявність спору.

Так, Кременецький районний суд Тернопільської області ухвалою від 11 грудня 2006 р. правильно скасував судовий наказ про стягнення з Г. на користь «Міськводгоспу» м. Кременця заборгованості з водопостачання. Боржник у своїй заяві просив скасувати виданий наказ без посилання на будь-які підстави.

Однак деякі суди відмовляють у скасуванні судових наказів, якщо така вимога не обґрунтована відповідними документами.

Наприклад, Совєтський районний суд м. Макіївки Донецької області ухвалою від 20 квітня 2007 р. відмовив у скасуванні судового наказу про стягнення боргу за надані послуги теплопостачання та судових витрат з Т.В. та Т.Д. на користь КП «Макіївтепломережа», посилаючись на відсутність для цього достатніх підстав.

Результати проведеного узагальнення свідчать про наявні проблеми при розгляді справ у наказному провадженні, зокрема, неоднакову практику застосування судами норм матеріального і процесуального права, а також прогалини у процесуальному законодавстві щодо наказного провадження. Разом з тим вони засвідчили ефективність наказної форми провадження, що дає змогу спростити та прискорити судовий розгляд безспірних справ та зменшити навантаження на суди. Доцільність наказного провадження підтверджується також невеликою кількістю випадків скасування судових наказів та незначною кількістю апеляційних скарг на ухвали, постановлені у наказному провадженні.

1 Узагальнення підготовлене суддею Верховного Суду України Л.І. Охрімчук та головним консультантом відділу узагальнення судової практики управління вивчення та узагальнення судової практики О.Є. Бурлай, кандидатом юридичних наук.
2 Тут і далі у квадратних дужках наведено відповідні показники за I півріччя 2006 р.



<< предыдущая страница