asyan.org
добавить свой файл
1 2
Конференція

«Нам треба голосу Тараса… Шевченко і сьогодення»

Мета: познайомити учнів з формою,змістом і оформленням конференції як наради чи зібрання, де обговорюються теоретичні питання ; поповнити лексичний запас учнів новими словами-термінами( резолюція, конференція); розвивати вміння відслідковувати поставлену проблему шляхом аналізу прочитаних творів; навчати виділяти риси сьогодення у творах Т.Г. Шевченка, доводити їх актуальність; виховувати принциповість, уміння доводити і відстоювати думку, громадську позицію.

0 9 березня 1814 - 10 березня 1861

Слово Тараса Шевченка актуальне й сьогодні , як це було і сто, і п’ятдесят, і двадцять років тому. Як писав свого часу Д. Донцов, « про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на перехрестях. Щоб, як дзвін тривоги, калатало його слово ! »

І.Ющук

План конференції


  1. «Я так її, я так люблю мою Україну убогу…»

  2. « Мій любий краю неповинний, за що Господь тебе кара ?»

  3. Співдоповідач до перших двох виступів.

  4. « І перед нею помолюся

Мов перед образом святим

Тієї матері святої…»

  1. «Не слухала Катерина ні батька ні неньки…»

  2. « Чужому навчайтесь , й свого не цурайтесь »

  3. « Помолюся Господові серцем одиноким…»

  4. « Борітеся – поборете

Вам Бог помагає!»

  1. «Святая правда прилетить…»

  2. « Тяжко-важко в світі жити сироті без роду.Нема куди прихилиться, - хоч з гори та в воду!»

  3. Виступ представника української діаспори з Канади.

  4. Вітання з Америки.

  5. Питання представників ЗМІ.

  6. Оголошення резолюції.

  7. Привітання учнів – артистів.

Словник :

Конференція – нарада ,зібрання ,де обговорюються теоретичні питання.

Резолюція – рішення, прийняті, ухвалені зборами, внаслідок обговорення будь-яких питань.

e:\конференція шевченко і сьогодення\нова папка (2)\img_5418.jpg

Добрий день!

Щиро вітаємо учасників і гостей конференції.

У ці весняні дні більша частина світу, і тим більше українська спільнота, відзначає Шевченківські дні. Давно немає з нами великого Тараса. Але він безсмертний, бо , «не пройма поета тимчасовість, його правда світла, як зоря».

Із року в рік дев’ятикласники всіх шкіл України ґрунтовно вивчають творчість Шевченка. Не виняток і цей рік. Перед вивченням даної теми учні дев’ятих класів отримали завдання – провести моніторинг, відшукати у творах Шевченка, що вивчаються, риси сьогодення, те, що ріднить нас з Тарасовим словом. Цілком самостійно вони працювали над проблемою, відслідковуючи, аналізуючи велику кількість творів. Шкільні живописці приготували свої мистецькі роботи , з якими ви мали змогу ознайомитись.

На сьогоднішній конференції учні спробують довести, що Шевченко і зараз поміж нас: вчить нас бачити красу української природи, разом з нами він сумує з приводу недавньої війни на Кавказі, не байдужий він до долі жінки, сповнений віри у майбутнє, а ця віра конче потрібна нам, зубожілій Україні. На нашій конференції присутні виступаючі, представники близького зарубіжжя (Росія), далекого (Америка, Канада), представники засобів масової інформації та шановні гості.

1.Аналізуючи твори Т.Г.Шевченка, ми часто захоплювались описами

природи рідного краю.

Слово Труфановій Катерині.

e:\конференція шевченко і сьогодення\нова папка (2)\img_5426.jpg

«Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу…»

Колись, давним-давно , не за безкраїми морями, не за дрімучими лісами, був веселий, багатий, мальовничий, але зневолений двома неволями, край. Одна неволя – панська, друга – царська. І жили там у тяжкій роботі віддані в неволю люди. І називали той край –Україна.

Україна – це не лише країна смутку і жалю, а й країна великої краси. Краса її – це тихі води і ясні зорі, зелені сади і білі хати, лани золотої пшениці й багатоводні ріки, співучі роботящі люди.

І ось у такому краю, в Україні, серед морозної темної ночі блиснув на все село один вогник – це народилась дитина. Для пана – нова кріпацька душа, а для України – великий поет, буремний Тарас, незламний Кобзар, співець краси природи, до слів якого не може бути байдужим ніхто і тепер.

Дитячі роки і все життя поета були тяжкими, безрадісними. І лише мальовничі краєвиди природи рідного краю розвіювали смуток і в серці загравала радісна сила. А хіба зараз нас не заспокоюють у хвилини розпачу слова Кобзаря: тихесенько вітер віє, степи, лани мріють . Між ярами над ставами верби зеленіють.

Ще з п’ятого класу, коли ми працювали на полі, запам’ятався мені випадок, коли ми разом з учителем спостерігали краєвиди, що описав Шевченко: неначе писанку село, садки вишневі коло хат, тополі, що мов сторожа стоять у полі, хатиночки над чистим ставом край села.

Милувався Тарас чарівністю степу, різнобарвністю гаю, гомоном улюбленого Дніпра. І вже тоді в душі зароджувалась любов до природи, рідного краю, землі, мови.

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!

Все своє життя , де б не був поет, душею линув до рідного краю, рідної домівки. А кожен із нас, перебуваючи хоч недовго поза своєю оселею, хіба не згадує все те краще, що вимальовують нам дитинство, рідні стіни та Тарасові рядки.

І хоч як тяжко було Тарасові в рідній хатині, але з якою любов’ю він думами лине до неї, як ніжно називає «хатиночка», як милується зеленим гаєм, чистим ставом.

Згадка про рідну домівку навіює на поета в казематі теплі думи, і він лине у квітучий вишневий садок на Україну:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Точнісінько такий пейзаж довелося бачити мені в невеличкому містечку Дрогобич у Львівській області. Садки, мов наречені, стояли в білих сукнях і зачаровували всіх своєю красою. Там же я бачила хатинки, схожі на Тарасову і «на горі палати». Жаль, що не у всіх такі палати.

Читаючи рядки віршів з «Кобзаря», я завжди уявляю Україну сучасну, адже і в наш час збереглися куточки , що милують зір своєю красою. І зараз майже в кожному власне українському селі ми бачимо таку картину: смужка-річечка, що в’ється між зеленими берегами, старі білі хати, що втопають у цвітінні садків, безкрайні лани золотої пшениці й яскраве сонце на блакитному небі, що заливає все навкруги своїм жовтогарячим і сяючим промінням.

На щастя, я можу уявити цю картину, бо бачила таку красу в одному з сіл поблизу Полтави. І тоді знову приходили на думку Шевченківські описи, такі, здавалось би, прості, але точні, красиві:широкий Дніпр, сердитий вітер, високі верби, блідий місяць, треті півні, сичі в гаю, скрипучий ясен, садок вишневий, хрущі в садку, кричать сови, спить діброва, ховрашки гуляють, за степом могили, реве, свище завірюха, як те море, біле поле снігом покотилось, встала хмара з-за лиману, у гаю-гаю вітру немає, місяць високо, зіроньки сяють, зацвіла в долині червона калина, шелестить пожовкле листя по діброві, гуляють хмари, степ широкий, сонце спить, лани широкополі.

Багатьох людей вражають прекрасні картини сходу і заходу сонечка. Тарас Григорович Шевченко також любив український світанок: він не був байдужий до його краси. Якось, перебуваючи в селі,прокинулась я рано –

вранці. Вийшла в садок. Тільки-но починало світати. Самі по собі спали на думку слова Тараса:

.світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї сонце зустрічає.

А особливо поет любив часи надвечір’я – коли заходило сонце, м’які сутінки огортали степ, долину, і наступала тиша…

Зоре моя вечірняя, зійди над горою.

Поговорим тихесенько в неволі з тобою.

Пройдуть роки, століття, а Шевченкові описи природи будуть знову хвилювати читачів, виховувати в них почуття прекрасного, надихати на роздуми.

А сонечко встане, як перше вставало,

А зорі червоні як перше пливли,

Попливуть і потім.

І ти , білолиций, по синьому небу

Вийдеш погулять.

Вийдеш подивитись в жолобок, криницю,

І в море безкрає… І будеш сіять

Як над Вавилоном , над його садами

І над тим, що буде з нашими синами.

Ти вічний без краю.

Звичайно, зараз все не зовсім так, як було колись при Тарасові.

Заради збагачення люди недбало ставляться до природи, не думають про завтрашній день, про онуків.

Кобзар завжди звертався до природи, як до матінки. У кожному творі не обійшлося без звеличення її краси.

Хотілося б закликати всіх: спостерігаймо за природою рідного краю, милуймося ним, таким чистим і прекрасним, яким його іноді бачив великий Тарас, адже «все то те, вся країна повита красою, зеленіє, вмивається дрібною росою. Споконвіку вмивається, сонце зустрічає і немає тому почину і краю немає!» І не буде краю красі, коли ми ще й оберігати її будемо!

2. Рідна країна і тепер сповнена негараздів. Влучне Шевченкове слово з минулого бє і по сьогоднішніх проблемах.

Слово Фелендашу Владиславу.

e:\конференція шевченко і сьогодення\нова папка (2)\img_5431.jpg

«Мій любий краю неповинний, за що тебе Господь кара?»

Тарас Шевченко… Величнішої людини в історії України , мабуть не знайдеш. Це ж він, пройшовши через великі життєві негаразди, переборовши злидні, кріпацтво, ув’язнення, переслідування, зміг навіки закарбувати своє ім’я золотими літерами в літописі українського народу.

Немає жодної української родини , де б не знали й не шанували Шевченка, а якщо й є, то це вже не українська сім’я. Тарас Шевченко любив свою країну, він протягом всього свого життя залишався патріотом. Йому боляче було дивитись на те, що робилось в його рідному краю. І в наш час є люди, яким не байдужа доля України, свій рідний куточок, котрим не однаково…

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденую збудять,

Ох, не однаково мені.

Геніальність Шевченка полягає в тому, що всі його твори актуальні й зараз, а особливо твори про негаразди на Україні. Вже пройшло багато часу з тих пір, коли жив Шевченко, а негараздів на Україні не на багато стало менше. І зараз можна спостерігати картини несправедливості, про які розповідав Шевченко у своїх творах. Наша держава переживає нелегкі часи , і , насамперед , це відбитки минулого, які ще досі тривожать Україну, перешкоджаючи її розвитку. Ще й досі український народ стає на ноги після трьохсотлітнього рабства.

Автор відчував, що Україну настільки задушили й сплюндрували, що іноді і нам не віриться в її майбутнє, здається, що так буде завжди, вже немає віри в краще. Не хочеться вірити, що збудуться слова Шевченка:

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі ,

А ти пишалася колись

В добрі і в розкоші! Вкраїно!

Діти держави забувають про неньку – Україну-захисницю й годувальницю, обдирають і обкрадають її:

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві господарювати

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

А ось, розглянемо поему «Сон». З першого погляду немає нічого спільного з нашим суспільством: немає панів, кріпаків, царів. Але ж тільки формально немає, а насправді невже частина тих людей, що правлять нами і не несуть ніякої відповідальності, не є панами? Так ось, ці люди затверджують собі законопроекти, і за це їм платять гроші, причому великі гроші. Але що за закони? Хочеться спитати в них словами Тараса:

Коли ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом ?

А діждемось – таки колись!

Так, діждемось ми, можливо, завтра, можливо, через рік, а можливо… Ні , мені здається, що вже зараз на Україні є людина, що незабаром прийде з новим і праведним законом. А поки що борці за законність розповідають про патріотизм, і водночас будують собі котеджі за кордоном. Якщо вже їм нікуди дівати гроші, то нехай будують собі дачі, але ж і на Україні є чимало чарівних куточків, і не обов’язково виїздити за кордон і «навіювати» на себе дурну славу.

У той час у країні існують прості працівники , що за свою тяжку працю чи то на заводі, чи на іншому підприємстві одержують мізерну платню. Чи не є ці люди кріпаками ? Так, у них є воля, але пожити вільно в них немає змоги.

У поемі «Сон» різко засуджується корупція, хабарництво:

От і братія сипнула

У сенат писати

Та підписувать та драти

Із батька та брата.

У нашому суспільстві хіба немає цього явища ? Зараз влада України завзято бореться проти корупції. Можливо недалеко той час, коли слова Шевченка про корупцію, хабарництво вже будуть зовсім недоречні. Дай Бог!

Але ж поки що наша країна розграбовується…

Як говорив Шевченко: «Добралась Україна до самого краю, гірше ляха свої діти її обирають». Але ж «Не вам, не вам в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду присвятую стать, і за свободу…»-невже ці шевченківські слова, адресовані правителям того часу, не можна приєднати до сьогодення? Невже зараз ми хочемо , щоб при владі були ті, хто не розуміє людського знедолення?

У державі панує велика соціальна несправедливість. Хтось будує замки, а хтось не має шматка хліба. Все це Шевченко ніби передбачав. Він передбачав те, як важко зараз Україні, як люди , забувають про духовні й моральні цінності, намагаються заробити якомога більше нечистих грошей, загарбати із собою найкраще, що має держава:

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни , щоб загарбать

і з собою взять у домовину.

Шевченко мріяв про об’єднання всіх слов’ян, про те, щоб усі вони стали братами, допомагали одне одному в тяжку хвилину:

Щоб усі словяни стали

Добрими братами

І синами сонця, правди

І єретиками.

Шевченкова мрія не збулася тоді, вона, на жаль, не збулася і зараз.

Всі слов’яни роз’єднані, тому що розпався Радянський Союз. Всі вони мають натягнуті стосунки , майже не можна спілкуватися з іншими державами. Все це не може не викликати болю, не може залишати наші серця байдужими. Ми ніколи не зможемо стати на ноги, якщо кожен буде робити те, що вигідне тільки для нього. Єдина надія залишається на майбутнє покоління, покоління, якому доведеться жити в цій державі. Саме ми повинні докласти зусиль , щоб допомогти державі, не дивлячись на соціальні та економічні негаразди.

3.Співдоповідач з цих двох питань Серебрянська Христина. Їй слово.

Шановне зібрання!

З цікавістю я заслухала перші два виступи. І так хочеться мені доповнити їх словами нашого земляка поета Анатолія Овсієнка, що мешкає в місті Вугледарі 1941р. народження. Надзвичайно цікавої та обдарованої людини. За професією А.Овсієнко – лікар – стоматолог. Але він пише і вірші. Видав три збірки творів. Його брат, до речі , був співкамерником Василя Стуса.

Зараз брат мешкає в Києві, прозаїк.

Вірш «Діти мої, діти» був надрукований на шпальтах «Мар’їнської ниви». Це не просто вірш – це сам Шевченко промовляє до нас, засуджує, викриває й сподівається.



следующая страница >>