asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 8 9
Д.О. Готило, С.Ф. Гуцу, В.М. Петрук


ПРАВОВІ ОСНОВИ

ДОКУМЕНТОЗНАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ



2008

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ УКРАЇНИ

Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського


"Харківський авіаційний інститут "


Д. О. Готило, С.Ф. Гуцу, В.М. Петрук

ПРАВОВІ ОСНОВИ

ДОКУМЕНТОЗНАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ



Навчальний посібник

Для студентів гуманітарного факультету


Харків “ХАІ” 2008


ББК: Х9 (4 Укр.) 303


Правові основи документознавчої діяльності /Д.О. Готило, С.Ф. Гуцу, В.М. Петрук – Навч. посібник для студентів гуманітарного факультету – Харків :Нац. аерокосмічн. ун-т "Харк.авіац.ін-т.",2008.-93 с.
Описано основні правові інститути господарського, трудового та адміністративного права, а також питання регулювання окремих галузей господарської діяльності на основі чинного законодавства.

Кожну тему викладено згідно з програмою. Наведено ситуаційні завдання з практичного застосування права, приклади складання процесуальних документів. Текст містить конкретні посилання до нормативних актів, що регулюють відповідні правові відносини, а наприкінці посібника наведено список необхідної літератури.

Для студентів, що вивчають курс "Правознавство для документознавців ".
Бібліогр.: назв


Р е ц е н з е н т и : канд. юр. наук ,

канд. юр. наук ,

© Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського

“Харківський авіаційний інститут “, 2008 р.
Готило Дмитро

Гуцу Світлана Федорівна

Петрук Валерій Миколайович

ПРАВОВІ ОСНОВИ


ДОКУМЕНТОЗНАВЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Редактор В.М. Коваль


Зв. план, 2007

ПІдписано до друку 2008

Формат 60 х 84 1/16. Папір. офс. №2. Офс. друк.

Ум. друк. арк. 4,2. Обл.-вид. арк. 4,69. Наклад 450 прим.

Замовлення 507. Ціна вільна


Національний аерокосмічний університет ім. М.Є. Жуковського


«Х а р к і в с ь к и й а в і а ц і й н и й і н с т и т у т»

61070, Харків-70, вул. Чкалова,17

http://www.khai.edu

Видавничий центр «ХАІ»


61070, Харків-70, вул. Чкалова,17

izdat@khai.edu
Розділ 1.

Господарська діяльність суб’єктів підприємництва

Виникнення та існування такої галузі права, як господарське право обумовлено найважливішою та складною сферою людського існування – сферою матеріального виробництва, яка потребує застосування саме господарсько-правових норм.

Господарське право, як і будь-яку іншу юридичну дисципліну, можна визначити за наявності ознак, тобто сукупності суспільних відносин, які регулюються нормами господарського права. З цієї точки зору господарське право – це система норм, яка регулює господарські відносини, тобто відносини, в які вступають організації, підприємці в процесі своєї господарської діяльності.

Ст. 1 Господарського кодексу України (ГКУ) зазначає, що предметом регулювання є господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Поняття «господарська діяльність» визначається в ст. 3 ГКУ, де зазначено, що під цим поняттям розуміють діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт або надання оплачуваних послуг, які мають цінове визначення.

Здійснюють господарську діяльність господарюючі суб'єкти- власники або власники основних фондів та оборотних коштів. Згідно з ГКУ метою господарської діяльності може бути отримання прибутку (підприємництво) або вона може здійснюватися без такої мети (некомерційна господарська діяльність). Остання відбувається для підтримки необхідних матеріально-технічних умов функціонування підприємства, є господарським забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів.

Таким чином, предмет господарського права – це сукупність господарських відносин, які складаються між господарюючими суб'єктами, органами управління в процесі організації та здійснення господарської діяльності, виробництва та реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг.

Сутність господарського права визначається задачами, які воно покликане вирішувати в суспільстві. Призначення господарського права – системне правове забезпечення господарської діяльності, що здійснюється на професійній основі. Таким чином, суть господарського права полягає в тому, що воно є інструментом, засобом забезпечення порядку в господарському обороті, додержання в економіці стабільних «правил гри» (правових норм), адекватних економічним реаліям.

Основним кодифікованим нормативним актом, що регулює економічні та юридичні правовідносини у сфері господарської діяльності в умовах ринкової економіки є Господарський кодекс України, що вступив у дію з 1січня 2004 року.

Важливим джерелом господарського права є, також, новий Цивільний кодекс (ЦКУ), який вступив у дію з 1 січня 2004 р. Саме він регламентує майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини, які виникають під час підприємницької діяльності: порядок укладання та виконання договорів і відповідальність за їх порушення.
Тема 1. Суб’єкти господарювання
Оскільки підприємництво в Україні здійснюється в будь-якій організаційно-правовій формі за вибором підприємця, засновник (власник майна) має право вибрати будь-яку організаційну форму для створення майбутньої юридичної особи з тих, які передбачені законом. Стаття 83 ЦКУ містить перелік організаційно-правових форм юридичних осіб: “Юридичні особи можуть утворюватися у формі товариства, установи і в інших формах, передбачених законом”.

Товариством визнається організація, створена шляхом об'єднання осіб (учасників), які мають право участі в цьому товаристві. Товариство може бути створено і однією особою. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.

Установою є організація, створена однією або декількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок їх майна.

Найбільш розповсюдженими організаційно-правовими формами суб'єктів господарювання є:

– підприємства всіх форм власності і їх структурні підрозділи;

– об'єднання підприємств;

– господарські товариства.

Підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому Господарським кодексом та іншими законами (ч.1 ст.62 ГКУ). Однією з ознак підприємства як юридичної особи є наявність відособленого майна, що визначається на самостійному балансі. Основним установчим документом підприємства є статут.

Залежно від форм власності підприємства можна поділити на такі види:

– приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян або юридичної особи;

– підприємство, що діє на основі колективної власності;

– комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

– державне підприємство, що діє на основі державної власності;

– підприємство, засноване на змішаній формі власності.

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом.

Виділяють також підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді яких іноземна інвестиція становить не менше десяти відсотків) та іноземне (іноземна інвестиція в статутному фонді становить сто відсотків).

За засобом утворення й формуванням статутного фонду підприємства класифікуються на: унітарні й корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, що виділяє необхідне для цього майно, формує статутний фонд, не розділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через призначуваного їм керівника. Унітарними є державні підприємства, комунальні підприємства, релігійні організації.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками по їхньому спільному рішенню (договору), діє на основі об'єднання майна та (або) підприємницької або трудової діяльності засновників, їхнього спільного керування справами, на основі корпоративних прав, участі засновників у розподілі доходів і ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, створювані у формі господарчого товариства.

Залежно від кількості працюючих і обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік, підприємства можуть бути віднесені до малих, середніх або великих.

Для досягнення найбільшого економічного або соціального результату суб’єкти господарювання – юридичні особи можуть утворювати об'єднань підприємств

У ч.1 ст.118 дається поняття об'єднання підприємств – це господарська організація, утворена у складі двох або більше підприємств з метою координації їх виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Об'єднання підприємств є юридичними особами, власниками переданого засновниками й придбаного самим об'єднанням майна, самостійно розпоряджаються отриманим прибутком, здійснюють від свого імені будь-яку діяльність, не заборонену законодавством, несуть відповідальність за своїми обов'язками.

Статтею 120 ГКУ визначені організаційно-правові форми об'єднань підприємств: асоціації, корпорації, консорціуми та концерни. Також законодавством передбачені й інші форми об'єднання, наприклад, промислово-фінансові групи (ПФГ), холдинги.

Важливе місце серед суб'єктів господарювання в Україні займають господарські товариства. Відповідно до законодавства, господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб'єкти господарювання, створені юридичними особами та (або) громадянами шляхом об'єднання їхнього майна й участі в підприємницькій діяльності суспільства з метою одержання прибутку.

Засновниками й учасниками господарського товариства можуть бути фізичні і юридичні особи, включаючи іноземних суб'єктів права, крім випадків, установлених законодавством. До господарських товариств відносяться: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства.

Акціонерне товариство (АТ) – господарське товариство, уставний капітал якого розподілено на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості.

Акціонерне товариство самостійно відповідає за своїми обов'язками своїм майном. Акціонери не відповідають по зобов'язаннях товариства та несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльністю суспільства, у межах вартості приналежних їм акцій. Акціонерне товариство є формою об'єднання підприємців і їхніх капіталів для одержання прибутку.

Акціонерні товариства можуть бути відкритого й закритого типу.

Відкриті акціонерні товариства (ВАТ) – це товариства, в яких акції поширюються шляхом вільної передплати на них, купівлі-продажу на біржах, вільного відчуження акціонерами акцій, що належать їм. Особливістю ВАТ є складний і тривалий процес утворення, пов'язаний з необхідністю поширення акцій шляхом відкритої підписки серед невизначеного кола осіб.

Закриті акціонерні товариства (ЗАТ) – це товариства, у яких акції розподіляються між засновниками або серед заздалегідь певного кола осіб і не можуть поширюватися шляхом підписки, купуватися й продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, які продаються іншими акціонерами товариства.

Товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ) – є однією з найпоширеніших організаційно-правових форм підприємницької діяльності. ТОВ має статутний фонд, розділений на частки, розмір яких визначається установчими документами. Товариство несе відповідальність за своїми обов'язками тільки своїм майном. Учасники товариства, що повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних з діяльність суспільства, тільки в межах своїх внесків.

Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого розділений на частки, розміри яких визначаються установчими документами. Товариство несе відповідальність за своїми обов'язками власним майном, а у випадку його нестачі – учасники товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до внеску кожного з учасників.

Повне товариство – це вид господарського товариства, учасники якого самі визначають розмір і порядок формування майна й фіксують це в установчому договорі. Органи керування в такому товаристві відсутні , а справами суспільства управляють самі учасники.

Учасники товариства несуть субсидіарну солідарну відповідальність по зобов'язаннях товариства всім своїм майном, на яке може бути звернено стягнення. Така відповідальність означає, що кожний учасник повного товариства відповідає по зобов'язанням товариства всім своїм майном незалежно від його частки у повному товаристві й від частки участі інших учасників.

Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть по його зобов'язаннях додаткову солідарну відповідальність всім своїм майном, на яке за законом може бути звернене стягнення. Такі учасники є повними учасниками товариства. Інші учасники товариства присутні в діяльності суспільства лише своїми внесками. Ці учасники є вкладниками.

Згідно зі ст. 87 ГКУ для створення юридичної особи її засновники мають розробити установчі документи, які оформляються у письмовій формі та підписуються всіма засновниками. Установчі документи – це документи, необхідні для регулювання порядку, умов погодженої діяльності засновників, а також визначення правового статусу створюваного суб'єкта господарювання – юридичної особи.

Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або установчий договір, а у випадках, передбачених законом, статут суб'єкта господарювання.

Для одних суб'єктів господарювання єдиним установчим документом є статут (наприклад, для приватного підприємства, акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю й товариства з додатковою відповідальністю). Іншим – достатньо лише установчого договору (наприклад, повним і командитним господарським товариствам).

Згідно ч.2 ст.57 ГКУ в установчих документах повинні бути зазначені найменування і місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів керування, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподіл прибутків і збитків, умови його реорганізації й ліквідації.

Установчий договір використається тоді, коли діяльність двох або більше фізичних і (або) юридичних осіб спрямована на спеціальну мету – створення нової юридичної особи – суб'єкта господарювання. Він необхідний для визначення порядку й умов погодженої діяльності засновників. Установчий договір – це засіб організації суб'єктами своєї господарської діяльності за допомогою угоди про узгоджені і взаємні дії у сфері керування та майновій сфері. Особливість установчого договору полягає у тому, що його регулятивні можливості проявляються як у процесі формування суб'єкта господарювання – юридичної особи (до його державної реєстрації), так і після придбання їм статусу суб'єкта права в процесі його функціонування.

Статут суб'єкта господарювання інформує контрагентів і інших осіб, що вступають з ним у відносини, про коло його діяльності, правах, обов’язках і відповідальності. Роль статуту не обмежується його інформаційною функцією, оскільки насамперед статут служить створенню й регулюванню діяльності суб'єкта господарювання.
Тема 2. Легалізація господарської діяльності
Здійснення господарської діяльності в Україні можливе лише при умові її реєстрації у встановленому законом порядку. Тільки той суб’єкт господарювання, який виконав усі передбачені законодавством умови та вимоги відносно отримання необхідних документів, має право здійснювати діяльність в законному порядку (ст. 58 ГКУ).

В літературі під легалізацією розуміють здійснення суб’єктом низки послідовних, юридично значущих дій, спрямованих на придбання прав та обов’язків підприємця. В тих випадках, коли мова йде про державну реєстрацію суб’єктів господарювання, їх ліцензування, патентування та отримання інших дозволяючих документів, треба говорити про їх легалізацію. Здійснення господарської діяльності без відповідної легалізації тягне за собою господарсько-правову (ч.13. ст. 58, ст. 240 ГКУ), адміністративну та кримінальну відповідальність.

В залежності від форми господарювання, видів діяльності тощо, суб’єкт підприємницької діяльності має пройти від 1 до 10 дозволяючих процедур:

  1. державна реєстрація суб’єктів господарювання;

  2. ліцензування певних видів господарської (підприємницької) діяльності;

  3. патентування деяких видів підприємницької діяльності;

  4. отримання дозволу на виготовлення печаток та штампів;

  5. отримання дозволу на розміщення об’єкту торгівлі, харчування, послуг;

  6. дозвіл (висновок) органів санітарного, пожежного та екологічного контролю, органів охорони праці та інших органів на початок експлуатації торгівельно-промислових об’єктів:

  7. квотування та ліцензування господарської діяльності у ЗЕД;

  8. реєстрація в податкових, митних органах, органах соціального та пенсійного страхування;

  9. дозвіл органів Антимонопольного комітету на концентрацію та узгодженні дії, що обмежують конкуренцію, тощо.

Перелік етапів легалізації не є вичерпним та залежить від суспільних вимог до безпеки, якості та інших характеристик господарської діяльності.
Державна реєстрація суб’єктів господарювання
Державна реєстрація – обов’язкова для всіх суб’єктів господарювання процедура, незалежно від виду діяльності, організаційно-правової форми та форми власності (ст. 58 ГКУ, ст.ст. 50, 87 ЦКУ).

Державна реєстрація проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської, районної в місті раді або в районній державній адміністрації за місцем знаходження юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця.

Для державної реєстрації суб’єкта господарювання – юридичної особи надаються такі обов’язкові документи: засновницькі документи, реєстраційна картка, документ про сплату мита за державну реєстрацію.

Фізичні особи, які бажають займатися підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи надають до органу реєстрації реєстраційну картку встановленого зразка, яка одночасно є й заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного коду платника податків та документ про внесення плати за державну реєстрацію.

Державному реєстратору заборонено вимагати документи для реєстрації підприємців, не передбачені прямо законодавчими актами України. Документи, що надаються для реєстрації викладаються на державній мові. Реєстраційна картка заповнюється машинописом або від руки друкованими літерами.Установчі документи юридичної особи, а також зміни до них, повинні бути складені письмово, прошиті, пронумеровані та підписані засновниками. Підписи засновників повинні бути нотаріально засвідчені.

За проведення державної реєстрації сплачується реєстраційний збір в розмірі 170 грн. – для юридичної особи та 34 грн. – для громадян.

Державна реєстрація юридичної особи здійснюється у термін не більше трьох робочих днів, а громадян – підприємців – не більше 2 робочих днів з дня подання необхідних документів. Після державної реєстрації відповідний орган повинен впродовж наступного робочого дня видати суб’єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.

Після державної реєстрації підприємець повинен встати на облік в якості платника податків в органи податкової служби, а також зареєструватися в Пенсійному фонді України.

Для отримання дозволу на виготовлення печаток та штампів суб’єкт господарювання або його уповноважена особа надає відповідному органу внутрішніх справ свідоцтво про державну реєстрацію, затверджені власником (засновниками) зразки таких печаток та штампів (2 екземпляри) та документ про сплату мита за видання дозволу.

Свідоцтво про державну реєстрацію необхідно підприємцю в багатьох випадках, починаючи з відкриття рахунків у банках, отримання ліцензій, патентів і закінчуючи оформленням картки обліку суб’єкта ЗЕД в митних органах.

Відомості про державну реєстрацію суб’єкта господарювання, про внесення змін до них підлягають публікації реєструючим органом у спеціальному додатку до газети “Урядовий кур’єр” та/або офіціальному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за місцем знаходження суб’єкта господарювання впродовж 10-ти днів з моменту проведення його державної реєстрації.
Ліцензування та патентування підприємництва
Важливими дозволяючими документами у сфері господарювання є ліцензія та торгівельний патент.

Ліцензія – це документ державного зразка який засвідчує право суб'єкта господарювання-ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Вичерпний перелік видів господарської діяльності викладено у Законі України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”.

Ліцензійні умови – це встановлені з урахуванням вимог законів вичерпний перелік організаційних, кваліфікаційних та інших спеціальних вимог, обов’язкових для виконання при проведенні (здійсненні) видів господарської діяльності, які підлягають ліцензуванню. Такі ліцензійні умови встановлюються органами ліцензування за узгодженням з Ліцензійною палатою України.

Суб’єкт господарювання, який має намір займатися діяльністю, що підпадає під ліцензування, повинен звернутися у відповідний орган ліцензування із заявою та надати документи, що підтверджують державну реєстрацію та наявність організаційно-майнової бази для виконання ліцензійних умов.

Орган ліцензування повинен прийняти рішення про видачу ліцензії або відмову в її видачі протягом 10-ти робочих днів с дати подання відповідної заяви суб’єктом господарювання. Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено у суді.

Деякі види господарської (підприємницької) діяльності потребують патентування. Відповідно до ч.4 ст.14 ГКУ такими є торгівля за грошові кошти (готівку, чеки, а рівно з використанням інших форм розрахунків та платіжних карток на території України), обмін готівкових валютних цінностей (у тому числі операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з платіжними картками), гральний бізнес та побутові послуги, інші сфери, визначені законом.

Торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання займатися певними видами підприємницької діяльності впродовж встановленого строку. Спеціальний торговий патент - це державне свідоцтво, яке засвідчує право суб'єкта господарювання на особливий порядок оподаткування відповідно до закону. Порядок патентування певних видів підприємницької діяльності встановлюється законом. Спеціальним законом відносно патентування є Закон України “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” від 23.03.1996 р.

Торгові патенти можуть бути звичайним, пільговими та спеціальними.

Звичайний торговий патент, тобто державне свідоцтво, яке засвідчує право підприємця займатися торгівельною діяльністю, за строками дії може бути довготерміновим та короткотерміновим. Перший видається на 12 календарних місяців, інший – на строк від 1 до 15 днів (у разі проведення ярмарків, виставок-продажів та інших короткотермінових заходів, пов’язаних з демонстрацією та продажем товарів).

Пільговий торговий патент видається на здійснення торгівлі товарами соціальної спрямованості (наприклад, відповідною номенклатурою товарів вітчизняного виробництва – лікарські засоби, мило, зошити, тощо або відповідній категорії населення). Пільговий торговий патент сплачується у зменшеному розмірі – 25 грн за весь термін дії патенту.

Спеціальний торговий патент, тобто державне свідоцтво про право підприємця на особливий порядок оподаткування на теперішній час не застосовується. Суттю цього патенту було звільнення підприємця від сплати таких податків, як: на додану вартість, з доходу фізичних осіб, на прибуток підприємств, на землю, тощо. Разом, біля 12 видів податків та обов’язкових платежів. Застосування спеціальних торгових патентів поширювалось тільки на території, визначені у порядку експерименту Кабінетом Міністрів України.

Торговий патент видається суб’єкту підприємницької діяльності державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб’єктів. Вартість торгового патенту встановлюється органами місцевого самоврядування в залежності від виду діяльності, місцезнаходження пункту продажу товарів та асортименту, але не вище визначених розмірів.
Тема 3. Договір у господарській діяльності
ГК України не надає визначення господарського договору, але, безперечно, господарська діяльність неможлива без договірних відносин. У зв’язку з цим треба використовувати поняття, сформовані у доктрині. Наприклад, існує таке визначення господарського договору – це засноване на згоді сторін та фіксоване у встановленій формі зобов’язальне правовідношення між суб’єктами господарювання, змістом якого є взаємні права та обов’язки сторін у сфері господарської діяльності.

Господарські договори – це частина цивільно-правових договорів, спрямованих на передачу товарів, виконання робіт і послуг з метою здійснення підприємницької діяльності або з іншою метою, не пов'язаною з особистим споживанням. При цьому сторонам договору (або одній з них) необхідно мати мету – отримання прибутку.

Відносно господарських договорів діє загальне правило, згідно з яким вони мають бути укладені в письмовій формі (ст. 208 ЦКУ). У певних випадках закон передбачає обов’язкове нотаріальне посвідчення або державну реєстрацію договорів (такими є, наприклад, договори купівлі-продажу земельної ділянки, жилого будинку, квартири, тощо).

Процедура укладання господарських договорів регулюється нормами ЦКУ та іншими нормативно-правовими актами відносно окремих видів договорів з урахуванням особливостей, передбачених ГКУ. Наприклад, ст. ст. 182-185 ГКУ закріплює особливості укладання попередніх договорів, договорів державного замовлення, таких, що укладаються на біржах, ярмарках та публічних торгах. В господарських відносинах застосовуються загально цивільні поняття моменту та місця укладання договору, оферти та акцепту тощо.

Зміст господарського договору становлять договірні умови, які підрозділяються на обов'язкові (істотні) та додаткові.

Істотні – це умови, визнані законом і необхідні для виконання договорів певного виду, а також умови, за якими на вимогу однієї зі сторін має бути досягнуто згоду. Це умови, без яких договір певного виду не може бути укладений. Але у будь-якому випадку сторонам слід узгоджувати умови щодо предмета договору, ціни та терміну його дії (ст. 180 ГКУ). Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір (оферту), відповіді про прийняття цієї пропозиції (акцепту). Якщо для укладення договору необхідна передача майна, договір вважається укладеним з моменту його передачі.

Якщо договір підлягає обов'язковій державній реєстрації, то він вважається укладеним з моменту його реєстрації (договір доручення).

Господарські договори можна класифікувати:

1) за суб'єктним складом:

– односторонні – одна сторона бере на себе обов'язок перед іншою стороною виконати певні дії або утриматися від них, а інша сторона наділяється лише правом вимоги без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони (дарування, договір позики);

– двосторонні – правами і обов'язками наділяються обидві сторони;

– багатосторонні – укладаються більш ніж двома сторонами;

2) за способом виникнення:

– реальні – договори, які вважаються укладеними з моменту передачі речі (дарування, договір позики);

– консенсусні – договори, які виникають з моменту досягнення сторонами згоди на укладання договору (купівля-продаж, оренда);

3) за еквівалентною ознакою:

– оплатні – виконання договору приносить прибуток обом сторонам;

– безоплатні – виконання договору дає прибуток одній стороні, наприклад договір дарування.
Тема 4. Господарсько-правова відповідальність
Господарський кодекс України у п’ятому розділі передбачає такий вид юридичної відповідальності, як господарсько-правову.

Вона настає за порушення у сфері господарювання і здійснюється шляхом застосування до порушника господарських санкцій. Це гарантує захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави й забезпечує правопорядок у сфері господарювання.

Господарські санкції – засоби впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких наступають несприятливі економічні та правові наслідки.
Види господарських санкцій:

1. Відшкодування збитку. В ч.1 ст. 224 ГКУ сказано: «учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або встановлені вимоги до здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати заподіяний цим збиток суб'єкту, права й законні інтереси якого порушені». Під збитком розуміються витрати, понесені правою стороною, втрату або пошкодження майна, а також неотримані доходи (ст. 224 ГКУ).

2. Штрафні санкції. Згідно зі ст. 230 ГКУ такими визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойки), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарських зобов'язань.

3. Оперативно-господарські санкції – заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторного порушення зобов'язання. Вони застосовуються самими сторонами в односторонньому порядку. Підставою для застосування таких санкцій є факт порушення господарського зобов'язання іншою стороною. Цей вид санкцій може використовуватися потерпілою стороною в позасудовому порядку й без пред'явлення попередньої претензії до порушника. Наприклад, можливе застосування таких оперативно-господарських санкцій: одностороння відмова від виконання своїх зобов'язань зі звільненням правої сторони від відповідальності за це; відмова правої сторони від подальшого виконання зобов'язання, порушеного іншою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором зобов'язання; відмова від майбутніх господарських відносин зі стороною, що порушила зобов'язання, та ін.

4. Адміністративно-господарські санкції – заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Цей вид санкцій застосовують уповноважені органи державної влади або місцевого самоврядування (вилучення прибутку; адміністративно-господарський штраф; ануляція ліцензії (патенту); обмеження або припинення діяльності підприємця та ін.).
Підстави господарсько-правової відповідальності

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є скоєння ним правопорушення в сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання або порушення правил господарської діяльності, якщо не доведе, що ним були вжиті всі заходи для недопущення господарського правопорушення. За невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання або порушення правил ведення господарської діяльності порушник відповідає майном, що належить йому. Сторони можуть передбачити деякі обставини, які через свій надзвичайний характер можуть бути підставами для звільнення сторін від господарської відповідальності.

Таким чином, господарсько-правову відповідальність можна визначити, як понесення суб’єктом господарювання несприятливих господарських або економічних наслідків, в результаті застосування до нього передбачених законодавством санкцій за господарські правопорушення.
Тема 5. Захист прав та інтересів суб’єктів господарювання
Важливою умовою функціонування ринкового механізму є законність і дисципліна у діяльності суб’єктів господарювання. Держава встановлює загальні “правила гри” шляхом законодавчого регулювання підприємницької діяльності. При цьому вона гарантує дотримання прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів.

Державні гарантії прийнято розподіляти на загальні та майнові. Сутність перших у тому, що держава гарантує всім учасникам господарської діяльності рівні права й створює однакові можливості доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Майнові гарантії прав підприємців у тому, що держава шляхом прийняття відповідного законодавства та створенням спеціальних структур гарантує недоторканість їх майна й забезпечує захист прав власності.

У процесі господарської діяльності між підприємцями, державними і іншими органами виникають, здійснюються та припиняються різноманітні господарські правовідносини. Цей процес не може завжди відбуватися без конфліктів, непорозумінь або суперечок між його учасниками. Такі розбіжності стосовно прав й обов’язків сторін в господарських відносинах називаються господарськими спорами.

Для окремих категорій господарських спорів законодавство визначає спеціальний порядок їх досудового врегулювання (розд. ІІ Господарського процесуального кодексу України).

Більшість спорів може бути передано на розгляд господарського суду без досудового врегулювання, оскільки ст. 5 ГПК України закріплює, що сторони в обов’язковому порядку застосовують заходи досудового врегулювання тільки господарських спорів, що виникають з договорів перевезення, надання послуг зв’язку, а також державного замовлення. Таким чином у цих випадках, сторони можуть звернутися за захистом своїх прав до господарського суду тільки після того, як контрагенту була направлена претензія, яку він або відхилив, або не дав на неї відповіді у строки, встановлені законодавством.

В інших випадках передача господарського спору до суду відбувається після виконання процедури, передбаченої умовами укладеного договору, або безпосередньо після порушення законного права або інтересу однієї сторони зобов’язання.

Досудове врегулювання господарських спорів дозволяє підприємцям та іншим учасникам господарської діяльності, не звертаючись до суду, без додаткових витрат на держмито та судові процедури урегулювати існуюче протиріччя.

Підприємство або підприємець, право якого порушено, для безпосереднього врегулювання спору з порушником звертається (у випадках, передбачених ст. 5 ГПК) до нього з письмовою претензією. Законом установлені чіткі вимоги до змісту та форми претензії (ст.6 ГПК). Необхідно пам’ятати, що право на звернення з претензією – є суб’єктивним правом підприємства або підприємця, а надання відповіді на претензію в установленому законом порядку та певні строки – їх обов’язок.

Законодавство передбачає два види строків розгляду претензії – загальний та спеціальний.

У першому випадку претензія має бути розглянута у місячний термін, який починається з дня її отримання.

У другому – коли обов’язковим для обох сторін правилом або договором передбачено право пере перевірки відбракованої замовником продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з комплектністю та якістю продукції (товарів), розглядаються у двомісячний термін.

При розгляді претензії підприємства повинні звірити розрахунки, провести експертизу або виконати інші дії для забезпечення досудового врегулювання спору та направити відповідь заявнику. Вимоги до форми та змісту відповіді на претензію також закріплюються законодавством.
Захист прав та законних інтересів підприємців господарськими судами
Основним засобом відновлення порушених прав і законних інтересів громадян, підприємств та підприємців є судовий захист, що здійснюється від імені держави. Порядок та форми захисту прав господарськими судами визначаються перед усім нормами ГПК України. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124 Конституції України). Правосуддя відносно господарських спорів здійснюється господарськими судами. Відповідно до Закону України “Про господарський суд” систему спеціалізованих судів, що здійснюють правосуддя у господарських відносинах, складають: Вищий господарський суд України, апеляційні суди регіонів і місцеві господарські суди.

Разом з тим деякі спори (наприклад ті, що виникли з договорів про перевезення вантажів у прямому міжнародному сполученні) розглядають загальні суди; ряд категорій спорів віднесено до компетенції інших органів, які розглядають їх в адміністративному порядку (наприклад, спори про встановлення цін на продукцію, погодження стандартів і технічних умов тощо).

Порядок розгляду справ та інші питання судової процедури визначає Господарський процесуальний кодекс України.

Звертаючись до господарського суду з позовом про захист своїх порушених прав позивач повинен сплатити державне мито в бюджет України в установленому порядку та розмірі. Для майнових позовів законодавством установлена сума мита у розмірі 1% від суми позову, але не менше трьох і не більше ста неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Для позовів немайнового характеру, а також для заяв у справах про банкрутство – п’ять неоподаткованих мінімумів.

При здійсненні правосуддя господарський суд повинен забезпечити повний, об’єктивний та неупереджений розгляд спору. Сторонам надаються відповідні процесуальні права, такі як: на відвід судді, на колегіальний розгляд справи, на оскарження рішень суду тощо. Разом з правами закон накладає на сторони процесуальні обов’язки, у тому числі сумлінно користуватися належними правами, дотримуватись закону тощо.

Справи у місцевих господарських судах зазвичай розглядаються одним суддею, але будь-яка справа може бути розглянута колегіально – у складі трьох суддів. Підсумком судового розгляду справи є судове рішення – владний акт, який пов’язує правову норму з конкретним юридичним фактом, встановлює права і обов’язки конкретних суб’єктів права. Судове рішення виноситься ім’ям України, є обов’язковим для виконання на всій її території особами, яким воно адресоване. Рішення господарського суду вступає в законну силу після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття. У випадку внесення апеляційної скарги рішення, якщо воно не відмінене, вступає в силу після вирішення справи апеляційною інстанцією.

У разі незгоди однієї сторони (або обох сторін) з рішенням господарського суду законом передбачається право на його оскарження. Законодавством встановлено порядок перегляду судових рішень в апеляційному та касаційному порядках, впродовж яких перевіряється законність та обгрунтованість прийнятих судами попередніх інстанцій рішень, ухвал і постанов.

Апеляційна скарга або подання вноситься до апеляційного господарського суду протягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом. У скарзі обов’язково вказуються підстави, за якими постало питання про перегляд рішення місцевого господарського суду. Розгляд апеляційної скарги на рішення місцевих господарських судів здійснюється колегіями в складі трьох суддів у двомісячний строк з дня надходження справи в апеляційну інстанцію. За результатами розгляду апеляційної скарги (подання) апеляційний господарський суд приймає постанову, яка вступає в силу з дня її прийняття.

Окрім цього, Вищий господарський суд України може переглядати рішення місцевих господарських судів, що вступили в силу та постанови апеляційних господарських судів у порядку касаційного провадження. Порядок подання та зміст касаційної скарги майже такий самий, що й при апеляційній скарзі. Відмінністю є, по-перше те, що касаційна скарга подається протягом одного місяця з дня вступу в законну силу рішення місцевого господарського суду або апеляційного господарського суду, по-друге, в касаційній скарзі не повинно бути посилань на недоведеність тих або інших обставин справи (ст. 109 – 111 ГПК). Касаційна скарга розглядається у двомісячний термін з дня надходження справи разом з касаційною скаргою (поданням) у Вищий господарський суд України.

Основна відмінність розгляду справи в касаційній інстанції від апеляційної у тому, що касаційній інстанції належить право відміни рішень та постанов попередніх інстанцій і передачі справи на новий розгляд у суд першої інстанції. Вказівки, що містяться в постанові касаційної інстанції, є обов’язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Постанови Вищого господарського суду, прийняті в результаті перегляду рішень місцевого господарського суду або постанов апеляційного господарського суду, за ініціативою сторін або Генерального прокурора України можуть бути переглянуті Верховним Судом України. Оскарження постанов Вищого господарського суду у Верховному Суді України можливе лише по досить обмеженому колу найбільш вагомих підстав (наприклад, застосування Вищим господарським судом нормативно-правового акту, що суперечить Конституції України). За результатом розгляду касаційної скарги більшістю голосів суддів, що приймають участь у розгляді справи, ухвалюється постанова Верховного Суду України. Вона є остаточною й не підлягає оскарженню.




следующая страница >>