asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 27 28 29 30 31
Інформаційне суспільство – це громадянське суспільство з розвинутим інформаційним виробництвом і високим рівнем інформаційно-правової культури, в якому ефективність діяльності людей забезпечується розмаїттям послуг, заснованих на інтелектуальних інформаційних технологіях та технологіях зв’язку. Таким чином, тільки комплексний підхід і успішне вирішення кожного з цих завдань забезпечить кардинальне вирішення всієї проблеми — становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Нами було виявлено основні тенденції розвитку інформаційного суспільства в Україні. Відповідно до аналізу і приведених статистичних даних, можна зробити такий висновок: в Україні створюється технологічна база інформаційного суспільства; соціальна база інформатизації в Україні є, і швидкість змін достатньо велика. Тому державі необхідно сформулювати концепцію побудови інформаційного суспільства, у якій були б визначені роль і місце головних чинних осіб — комерційного сектору економіки, держави, громадян, громадських організацій. Концепція інформаційного суспільства може послужити об'єднуючим ідейним початком для України, дати цілісне бачення цілей і завдань суспільного розвитку, запропонувати конкретні шляхи їх досягнення. Цілком очевидно, що одне з головних місць у цих розробках повинно належати вченим, інтелектуальному потенціалу нації. Успіх цієї акції, на нашу думку, пов'язаний з інтеграцією всіх галузей знань, із розробкою методологічної бази політики держави в зв'язку з входженням України в інформаційне суспільство.

Сьогоднішній стан нашого суспільства дозволяє говорити про своєчасність переходу від політики, що спрямована на розвиток окремих галузей інформаційної індустрії — зв'язку, комп'ютерного, інформаційного, аудіовізуального ринків, до формування загальної стратегії входження в інформаційне суспільство, у якій на перший план виходять соціальні потреби, особистість. Державі на цьому етапі, на наш погляд, необхідно зберегти важелі впливу на ситуацію, постаратися скоординувати дії різноманітних суб'єктів суспільства, що зацікавлені у розвитку інформаційного сектору економіки в країні. Головне завдання сьогодні — створити таке поєднання державного регулювання і ринкових механізмів, що призвело б до росту інформаційного сектору економіки. На сьогодні вже настав період переосмислення діяльності органів, що забезпечують розвиток інформаційної сфери в Україні.

Вважаємо, що першочергову увагу органи державної влада, політичні об'єднання і наукова громадськість повинні звернути до вирішення проблеми розвитку концептуальних основ державної інформаційної політики і формування інформаційного законодавства України з урахуванням основних особливостей сучасного розвитку української державності. Принципово новим для України методологічним підходом до реформування системи державного управління і вирішення проблеми взаємодії (у першу чергу, інформаційної) між громадянським суспільством і владою повинно стати визначення стратегічної цілі такої реформи: формування влади демократичного типу, що орієнтована на суспільство як споживача її послуг.

З огляду на необхідність залучення науковців до процесу розробки концепції інформаційного суспільства в Україні, а також науковий і практичний інтерес автора до цієї проблеми, було виділено методологічні принципи формування стратегії побудови інформаційного суспільства в Україні.

Автор вважає, що новому етапу розвитку українського суспільства, що характеризується створенням розвинутого інформаційного середовища суспільства, повинна відповідати і нова державна інформаційна політика. Характерною рисою цієї політики є її соціально-технологічна спрямованість (на відміну від політики (програм) інформатизації, де превалює технологічний аспект). Запропонована концепція державної інформаційної політики України може розглядатися під час її реалізації як засіб забезпечення переходу України до інформаційного суспільства. При цьому концепція не повинна бути статичної, а повинна постійно розвиватися.

Науково обгрунтованою, на наш погляд, є така довгострокова стратегічна ціль державної інформаційної політики України (у розширеному варіанті) — формування відкритого інформаційного суспільства на основі розвитку єдиного інформаційного простору як простору цілісної держави, його інтеграція у світовий інформаційний простір з урахуванням інформаційної безпеки як на внутрідержавному, так і міждержавному рівнях. Для досягнення вказаної цілі в процесі корінного реформування основ української державності в монографії було сформульовано завдання, що виходять на перший план в інформаційній сфері; запропоновано також систему базових принципів, що необхідні під час розробки концепції державної інформаційної політики України. На основі виділених принципів було визначено пріоритетні напрямки державної інформаційної політики й очікувані результати в різноманітних сферах суспільного розвитку в зв'язку з реалізацією державної інформаційної політики.

Вважаємо, що запропонована концепція не є альтернативою існуючої Концепції, що знайшла свій відбиток у Законі України “Про Концепцію Національної програми інформатизації”[94]. Вона так би мовити є розвитком існуючої, відображаючи необхідну в міру розвитку українського суспільства та держави зміну пріоритетних цілей і завдань в інформаційній сфері.

Нами було запропонована ідея про необхідність вироблення стратегії щодо формування і розвитку єдиного інформаційного простору, головними компонентами якого повинні бути інформаційні ресурси та інформаційно-телекомунікаційна інфраструктура. Головним політичним і економічним аспектом формування єдиного інформаційного простору України повинен стати перехід від презумпції закритості інформації до презумпції її відкритості на законодавчій та економічній основі. Ми також сформульовали цілі формування і розвитку єдиного інформаційного простору України, відзначив, що інформаційний простір буде ефективним, якщо він буде відкритим для суспільства і буде давати можливість реалізовувати узгоджені інтереси громадян, суспільства і держави на комплексній і системній основі. Для координації зусиль всіх органів державної влади під час вирішення проблеми формування і розвитку єдиного інформаційного простору в монографії відбито комплекс організаційних заходів. Зокрема, йдеться про заходи, які пов’язані з подальшим проведенням адміністративної реформи в Україні. Ми проаналізували чинні нормативно-правові акти, в яких розглядаються функції та повноваження державних органів управління інформаційною сферою. Доведено, що лише постійна взаємодія всіх гілок влади, персональна відповідальність посадових осіб дозволить здійснювати ефективне управління формуванням національних інформаційних ресурсів та розвитком національної інформаційної інфраструктури. Безумовно, при цьому весь позитивний досвід розвинутих інформаційних країн варто аналізувати й адаптувати до умов України.

У роботі також було відзначено, що ефективність єдиного інформаційного простору може бути досягнута шляхом удосконалення формування національних інформаційних ресурсів і зміцнення національної інформаційної інфраструктури. Державна інформаційна політика повинна бути спрямована на науково обгрунтоване, комплексне вирішення цих проблем. Нами було сформульовано головні завдання державної політики в галузі інформаційних ресурсів, визначені пріоритетні інформаційні ресурси. Ми вказали на необхідність формування і використання інформаційних ресурсів недержавного сектору економіки під час формування єдиного інформаційного простору України. Була обгрунтована необхідність вирівнювання інформаційного потенціалу регіонів і центру; скоординованого формування і ведення міністерствами і відомствами державних інформаційних ресурсів із метою створення умов для їх інтеграції і зниження витрат усіх видів ресурсів; інформаційної активності користувачів середовища; забезпечення юридичних і фізичних осіб правовою інформацією; формування і використання державних інформаційних ресурсів за принципом прямого доступу.

Для створення єдиного інформаційного простору України як цілісної держави, для поглиблення процесів інтеграції країн СНД, послідовного входження України в Європейську і глобальну інформаційну інфраструктуру вважаємо украй важливим розвивати інформаційну інфраструктуру України на основі інформаційного, системного, структурного підходів. Успіх цієї акції залежить, на наш погляд, від удосконалювання всіх складових національної інформаційної інфраструктури. Визначено основні завдання державної політики в галузі індустрії інформатизації. Сьогодні інформаційні технології (ІТ) є систематизуючим елементом єдиного інформаційного простору. У разі розгляду перспектив розвитку в Україні технологічного компоненту єдиного інформаційного простору слід передбачити розробку комплексу організаційних і правових заходів. Аналіз сьогоднішнього стану і розвитку інфраструктури інформатизації в Україні дозволив відмітити, що недостатньо керований розвиток телекомунікаційних систем і мереж призводить до небажаної тенденції, що може позначитися на стратегічних інтересах держави. Безсумнівно, державна інформаційна політика повинна вирішити і цю проблему. Особливості розвитку українського інформаційного ринку, що є одним із найбільш динамічних секторів українського ринку, також потребують державного регулювання. У зв'язку з цим нами запропоновано шляхи вирішення цієї проблеми.

Таким чином, в монографії на основі системного підходу було проаналізовано першу з глобальних складових концепції державної інформаційної політики — техніко-технологічну. Такої ж методології автор дотримувався під час дослідження другої глобальної складової державної інформаційної політики — соціально-політичної.

Вважаємо, що саме друга складова державної інформаційної політики потребує детального розгляду, оскільки є принципово новим напрямком такої політики. При цьому основний акцент було зроблено на правовій основі інформатизації України, що є одним із компонентів національної інформаційної інфраструктури. Слід також нагадати, що право є діючим засобом регуляції відносин між владою та інформацією.

Оскільки існуюча політика (програми) інформатизації спирається на чинну нормативно-правову базу, то були проаналізовані нормативно-правові акти у сфері інформатизації, що базуються, насамперед, на Конституції України.

В Україні, на нашу думку, починає формуватися інформаційне законодавство, яке у дійсний момент являє собою неофіційну інкорпорацію існуючих нормативно-правових актів. Всі гілки влади приділяють пильну увагу правовому регулюванню інформаційних процесів, що відбуваються в суспільстві. Закономірним є й те, що в перехідний період, коли не всі головні інформаційні відносини урегульовані на рівні закону, зростає роль указів і розпоряджень Президента, що є обов'язковими до виконання на території України.

Важливою подією в галузі інформатизації стало прийняття Національної програми інформатизації, причому вперше в нашій державі механізм реалізації програми такого рівня було закріплено саме у законі — Законі України “Про Національну програму інформатизації”[92]. Ця державна політика інформатизації формується як складова частина соціально-економічної політики держави в цілому і спрямована на раціональне використання науково-технічного і промислового потенціалу, матеріально-технічних і фінансових ресурсів для створення сучасної інформаційної інфраструктури в інтересах вирішення комплексу поточних і перспективних завдань розвитку України як незалежної демократичної держави з ринковою економікою.

Слід зазначити, що якісне зрушення у нормативно-правовому і нормативно-технічному забезпеченні процесу інформатизації відбулося після прийняття в 1998р. законів України “Про Національну програму інформатизації”[92], “Про Концепцію Національної програми інформатизації”[94], "Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1998 р.”[199], Постанови Верховної Ради України від 13 липня 1999 р. “Про затвердження Завдань Національної програми інформатизації на 1999-2001 роки”[93]. Відповідно до них було прийнято ряд указів Президента України, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Автор вважав за доцільне зупинитися докладніше на окремих правових актах органів державного управління. На наш погляд, це дозволило глибше розібратися в процесах реформування управління в інформаційній сфері і побачити більш чітко сучасний стан щодо формування правової основи державної політики інформатизації. Безумовно, серйозним кроком на шляху реформування органів державної влади стало прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. “Про затвердження плану заходів щодо формування інформаційно-аналітичної системи органів державної влади”[127], Указу Президента України від 14 липня 2000 р. “Про удосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” [114], Постанови Кабінету Міністрів України від 7 травня 2000 р.“Про Урядову комісію з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади” [115], Постанови Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2000 р. “Про затвердження Порядку формування та виконання регіональної програми і проекту інформатизації” [136]. При цьому вважаємо, що для оперативного прийняття рішень у сфері інформатизації необхідно підсилити контроль і персональну відповідальність відповідних посадових осіб щодо перетворення в життя цієї постанови.

В період так званих “інформаційних погроз”, а також у зв'язку з вимогою прозорості єдиного інформаційного простору України, що формується з урахуванням національної безпеки країни, варто проводити відповідну політику в галузі інформаційної безпеки нашої держави. У зв'язку з цим доречно нагадати про Указ Президента України від 3 лютого 1998 р. “Про Комісію з питань інформаційної безпеки”[105], що відповідає п.28 ст.106 Конституції України, Указ Президента України від 10 квітня 2000 р. “Про заходи щодо захисту інформаційних ресурсів держави” [197], Указ Президента від 27 вересня 1999 р. “Про Положення про технічний захист інформації в Україні” [200], Наказ Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем і захисту інформації Служби безпеки України від 30 листопада 1999 р. “Про утвердження Положення про порядок розроблення, виготовлення та експлуатації засобів криптографічного захисту конфіденційної інформації” [201] тощо. Признаючи важливість питань інформаційної безпеки, особливо через появу “інформаційної зброї”, слід звернути увагу на те, що інформаційна безпека — це лише частина загальної стратегії. Головне завдання в найближчий час полягає в проведенні збалансованої, гнучкої політики в галузі інформаційної безпеки, тобто створення такого сполучення державного регулювання і ринкових механізмів, що призвело б до росту інформаційної індустрії і дотриманню балансів інтересів спецслужб, що покликані боротися з терористами та високотехнологічними злочинами, а також членів суспільства, які володіють правами на комерційну таємницю і недоторканність особистого життя.

Проведені дослідження свідчать про те, що динаміка змін у сфері інформаційних відносин не завжди відповідає термінам реалізації державної політики (програм) інформатизації. Очевидно, що на це є й об'єктивні причини. Труднощі, що пов'язані з перехідним періодом становлення України як незалежної держави, не дозволяють в передбачені терміни реалізувати вимоги нормативно-правових актів. Незважаючи на це, політика держави в інформаційній сфері не змінює свого дискурсу. Проте, вважаємо за доцільне надалі в правових актах органів державної влади передбачити жорсткий контроль і персональну відповідальність посадових осіб щодо виконання доручених їм завдань. Не викликає сумнівів й те, що ці комплексні заходи дозволять підвищити ефективність реалізації державної політики інформатизації, формування єдиного інформаційного простору України.

З 1998 р. почався, як відомо, процес реалізації Національної програми інформатизації, що потребує поступового і якісного вирішення організаційних, правових, фінансових, технологічних, технічних і інших проблем. Закономірно, що й у Законі України “Про Державний бюджет України на 2000 рік”, було закріплено фінансування ряду державних програм з державного бюджету країни. Так, на реалізацію Національної програми інформатизації було заплановано асигнувати понад 12 млн. грн. [138].

Цілком очевидно, що успіх виконання цих програм об'єктивно залежить від економічного потенціалу держави. Проте, вважаємо, що і правові заходи в значній мірі сприятимуть ефективній реалізації державної політики, яка спрямована на побудову правової, демократичної, соціальної держави.

Аналіз показує, що в поточний момент ні в нормативно-правових, ні в юридичних актах немає явного нагадування про перехід України до інформаційного суспільства, а також про нову державну інформаційну політику, що відповідає такому переходу. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне зорієнтувати органи державної влади на розвиток правової основи державної інформаційної політики (соціально-технологічної) у такому перспективному і вірному напрямку.

На наш погляд, правова основа державної інформаційної політики покликана, зокрема, забезпечувати координацію дій органів влади в єдиному інформаційному просторі, без якої неможливо усунути недоліки законодавства, уникнути конфронтації і конфліктності під час використання інформаційного простору України різноманітними суб'єктами інформатизації. В даному випадку йдеться про єдину владу, тобто не про розподіл саме влади, а про розподіл механізму її реалізації, бо державна влада повинна бути цілісним явищем.

Дуже важливим й корисним, на нашу думку, було прийняття рішення Верховною Радою України щодо розробки проекту інформаційного кодексу України. Як ми вже відзначали, інформаційне законодавство є одночасно головним інструментом реалізації та однією з основних галузей формування державної інформаційної політики. На цей час уже прийнято і діє ряд базових інформаційних законів. Проте, останнім часом процес формування інформаційного законодавства, зокрема, за допомогою законів істотно сповільнився, хоча достатньо широке коло правових відносин в інформаційній сфері так і залишилося неурегульованим. На наш погляд, під час розробки інформаційного законодавства слід враховувати входження України до інформаційного суспільства і відповідну цьому етапу розвитку нову державну інформаційну політику — соціально-технологічну, в якій провідне місце відведено вирішенню проблем інформаційних прав особистості, узгодження інтересів людини-суспільства-держави. Доцільно також зробити акцент на правовій інформатизації, допускаючи певну аналогію з правовою державою, де домінує принцип верховенства права (законності).

Нами було запропоновано основні напрямки розробки інформаційного законодавства України. Вирішити виникаючі при цьому проблеми можна, на наш погляд, тільки здійснивши систематизацію інформаційного законодавства шляхом кодифікації. Формування і розвиток українського інформаційного законодавства необхідно, з нашої точки зору, проводити за спеціальною державною програмою, у рамках здійснення визначеної інформаційно-правової політики. Перспективним, актуальним та своєчасним завданням інформаційної політики і є завдання створення проекту інформаційного кодексу України, а у кінцевому рахунку — формування високої інформаційно-правової культури громадян. Для того щоб подібна політика призвела до бажаного ефекту, важливо визнати і реально здійснювати в сучасній українській державі таку самостійну і головну спеціальну функцію, як інформаційну. Інформація – це наріжний камінь нашої державності, політичної влади, яка все більше буде отримувати риси інформаційної влади.

Автор вважає за доцільне нагадати про такі перспективні напрямки розвитку інформаційного законодавства України:

  • усунення “дефіциту довіри до влади”. При цьому ключовою проблемою постає створення відкритого інформаційного середовища, включаючи забезпечення інформаційної прозорості державної влади, яка необхідна для формування громадянського суспільства і досягнення взаємодії між суспільством і владою на принципах довіри, порозуміння і ділового партнерства. Для цього, на наш погляд, необхідно “запустити” механізм практичної реалізації конституційного права на свободу одержання інформації і стимулювати прямий діалог влади з громадськістю, ініціатором якого повинна виступати сама влада;

  • інституціональне структурування суспільства. Це також важливий крок на шляху формування демократичного громадянського суспільства, а також формування і впливу громадської думки як справжньої ”четвертої влади” у демократичному суспільстві. Для цього повинна бути забезпечена чітка правова регламентація діяльності громадсько-політичних структур суспільства;

  • здійснення інформаційної політики у сфері ЗМІ. Для цього, насамперед, варто забезпечити на нормативно-правовому рівні реалізацію прав і свобод ЗМІ;

  • впровадження механізмів забезпечення конституційного права громадян на інформацію. Це універсальне право містить в собі конкретні правомочності, але щоб воно стало діючим правом, необхідні відповідні політичні, законодавчі та організаційно-технічні гарантії;

  • втілення механізмів забезпечення інформаційної безпеки. Ці механізми — складова частина системи забезпечення національної безпеки. В стратегічних інтересах безпеки держави і суспільства необхідно створення не тільки розвинутої інформаційної сфери, але й вирішення питань її захисту. Це обумовлює своєчасний розвиток законодавства, “безпеку” нормотворення: безпеку інформаційних систем, що використовуються у нормотворчій і правозастосовній діяльності, “безпеку” правової інформації, єдині правила “безпечної” діяльності суб’єктів законодавчої ініціативи.

Необхідно відзначити, що життя вносить свої корективи, і інформаційне законодавство повинно бути динамічним та конструктивним і не перетворюватися лише в добрі наміри. Перехід людської цивілізації до інформаційного суспільства потребує переосмислення, а у відповідних випадках і перегляду механізмів регулювання відносин, що виникають між громадянами й організаціями інформаційного суспільства. Для ілюстрації цього положення, на наш погляд, достатньо звернутися к досвіду функціонування і розвитку глобальної інформаційно-телекомунікаційної мережі Internet, де найбільш наочно, найбільш характерно демонструється перегляд непорушних, як проявлюється нині, “постулатів” правової теорії та практики.

Нами було розглянуто також питання про доцільність застосування юридичних методів регулювання в мережі Internet . Було позначене коло проблем стосовно розвитку інформаційного суспільства, які неможливо розв'язати без старанно розробленої юридичної бази. Вважаємо, що найбільш важливим у поточний момент є створення діючих механізмів реалізації чинних базових інформаційних законів, тобто не тільки одержання відповідей на питання "що", "хто", але і "як", тобто як перетворити ці закони у життя більш ефективно? Одержання відповідей на дані питання (а це, безумовно, повинно стати предметом теоретико-правового дослідження) уже зараз допомогло б запобігти невизначеності у багатьох практичних ситуаціях, зокрема, що зустрічаються у разі роботи в Internet.

Очевидно, вихід у визначенні правового режиму інформаційних відносин може полягати, серед іншого, у розробці цілком нових правових інститутів і механізмів, що повинні враховувати як попередній досвід розробки теоретичних правових понять, так і специфіку регульованої сфери, яка багато в чому не має аналогів у законодавчому закріпленні відповідних правовідносин. Але й традиційні правові інститути, на нашу думку, не втратять свого значення в упорядкуванні тих або інших процесів розвитку інформаційного суспільства. Інша справа, що застосовуватися вони будуть найчастіше до цілком нових видів правовідносин. Автор прийшов до висновку, що правові механізми (що забезпечені державним примусом) в умовах інформаційного суспільства перестають бути переважною формою регуляції соціальних процесів. Оскільки для правового регулювання однією з найважливіших характеристик є ефективність впливу на суспільні відносини, що регулюються, слід досить уважно й обачно оцінювати в кожному конкретному випадку доцільність застосування юридичних механізмів управління.

Як відзначалося вище, однією з характеристик інформаційного суспільства є висока інформаційно-правова культура громадян. Головне в правовій культурі – це високе місце права в суспільстві, здійснення його верховенства та відповідне цьому становище справ у “юридичному господарстві” країни в цілому. Існує думка, що сьогодні необхідно змінити самий кут зору на право, тобто право не слід зводити до актів, що виступають як знаряддя державної влади, “право-самостійний високозначущий феномен цивілізації та культури”[152, с.66]. У зв'язку з цим, рухаючись до інформаційного суспільства, само суспільство, його громадяни, держава повинні забезпечувати правовий “запас”, правовий потенціал суспільства, оскільки саме право надає гарантований простір вільному розвитку індивідуальності, здатне “стримати” негативні сторони державної влади. І на цьому, перехідному етапі, принцип права, на наш погляд, повинен домінувати. У поточний момент ще не сформувалася концепція правової інформатизації України як складової Національної програми інформатизації, тому автор визначає власне бачення цієї проблеми. У своїх подальших дослідженнях ми вважаємо за необхідне продовжити роботу в напрямку правової інформатизації однієї із складових єдиного інформаційного простору — системи органів внутрішніх справ України. Це пов'язано, насамперед, із тим, що на етапі побудови правової і соціально орієнтованої держави правоохоронна функція держави повинна наповнитися якісно новим змістом — забезпечувати правопорядок і законність, права і свободи громадян на рівні світових стандартів. Охорона громадського порядку, боротьба зі злочинністю, захист інтересів держави повинні стапи засобами, за допомогою яких буде посилюватися забезпечення прав і свобод людини[202, с.8].

Вважаємо, що підвищити ефективність вирішення численних проблем сучасного етапу розвитку інформаційних відносин можна за допомогою конкретного плану правової роботи щодо їх подолання. Під час конструювання такого плану можна відштовхуватися або від сукупності найбільш гострих проблем інформаційного простору сьогодення, або виходити із суті інформаційних відносин, випереджаючи таким чином появу нових проблем. Аналіз проблеми інформації в органах державного управління дозволив зробити наступні висновки: достовірність і якісність інформації – основа ефективних управлінських рішень; класифікація припускає виділення і розгляд всіх можливих видів і типів соціальної інформації.

Першочерговим кроком у реалізації державної інформаційної політики, на нашу думку, є інформатизація діяльності органів державної влади. Нами було запропоновано стратегію цієї акції, що базується на цільовому й організаційному підходах.

У зв'язку з цією стратегією ми проаналізували ступінь готовності державних структур України до роботи з інформаційними системами, активного використання нових інформаційних технологій у своїй професінальній діяльності. Нами було запропоновано підхід, що пов'язаний із формуванням нового, системного мислення у представників органів державної влади. Необхідність такого підходу обумовлена, на наш погляд, головним завданням — усіма можливими способами підтримати в органах державної влади необхідний рівень прийняття рішень. Потрібно також виробити більш тонку і продуману тактику дій щодо підтримки VIP за профілем їхньої професіональної діяльності, яка повинна будуватися з урахуванням їх інформаційних потреб та індивідуальних особливостей. Вважаємо, що найголовнішим завданням для фахівців у галузі інформаційних технологій повинна стати розробка дружніх користувальницьких інтерфейсів на мові ділової прози і сформованих правил, що прийняті в оточенні керівництва. На наш погляд, було б корисно під час розробки та використання інформаційно-аналітичних систем, що призначені для застосування в державних структурах, мати зведення норм і правил (ЗНіП), свого роду ЗНіП для систем інформаційно-аналітичної підтримки прийняття рішень в органах державної влади.

Аналіз сучасних умов, у яких державна влада виконує свої функції, дозволив зробити такий висновок: організаційно-технологічне забезпечення не тільки визначає ефективність вирішення будь-якого завдання державного управління, але й у цілому принципову можливість його вирішення, особливо в інформаційній сфері. Елементами організаційно-технологічного забезпечення, на наш погляд, повинні стати: “горизонтальна і вертикальна кооперація”; механізм Державного замовника; Державний інформаційний регістр; стандартизація і сертифікація засобів і систем інформатизації; жорстка технологічна дисципліна під час формування державних інформаційних ресурсів; регіональний аспект інформатизації державного управління; недержавний сектор економіки; різноманітні інституціональні структури громадянського суспільства; механізм взаємодії держави з громадськістю; громадсько-державні ЗМІ; інформаційний захист національних ресурсів; механізм міжнародного співробітництва.

На наш погляд, формування і використання інформаційного простору органами державної влади повинно здійснюватися з метою забезпечення їх ефективної управлінської діяльності. Вважається, що особливим сектором єдиного інформаційного простору України є інформаційна інфраструктура, що формується Міністерством оборони, Міністерством внутрішніх справ, Службою безпеки, Державним комітетом зв'язку і інформатизації, Державним комітетом в справах охорони державного кордону України. Цей сектор покликаний забезпечити безпеку громадян і обороноздатність країни на основі надійного інформаційного забезпечення відповідних органів державної влади як у мирний час, так і в особливий період. У монографії ми лише позначили контури окремих складових єдиного інформаційного простору України. У зв'язку з цим вважаємо за доцільне висловити надію на те, що аналіз порушених нами питань призведе до більш ефективного використання можливостей нових інформаційних технологій у вирішенні завдань соціально-економічного розвитку, зокрема, запобігання злочинності, боротьби зі злочинністю й охорони громадського порядку.

Методологічною базою подальших досліджень, що пов'язані із правовою інформатизацією певних підсистем держави, на наш погляд, буде наступне: істотні ознаки інформації, управління; інформаційний підхід до управління; ефективність соціального управління; основні базові положення Національної програми інформатизації, інших нормативно-правових актів, у першу чергу, Основного Закону України; запропонована концепція державної інформаційної політики (соціально-технологічної), що відповідає входженню України до інформаційного суспільства, де є місце інформаційним правам особистості й узгодженню інтересів людини-суспільства-держави.

Вважаємо за необхідне об'єднати зусилля широкої громадськості, юристів, державних органів, ділового світу для вирішення надзвичайно важливого в даний час для України завдання — ефективного функціонування її інформаційного простору. Державна інформаційна політика України, що адекватно та динамічно повинна відбивати весь комплекс інтересів і пріоритети суспільства в інформаційній сфері, які змінюються в процесі його життєдіяльності, — одна з основних складових управління сучасною державою на сьогодні, — багато в чому визначає темпи та рівень її розвитку, а також право займати гідне місце у світовому співтоваристві. В зв’язку з цим сподіваємося, що саме державна інформаційна політика посідатиме чільне місце серед напрямків діяльності демократичної, соціальної, правової держави при формуванні інформаційного суспільства в Україні.



<< предыдущая страница   следующая страница >>