asyan.org
добавить свой файл
1
АНГЕЛЬСЬКІ ПОЧУТТЯ «БУКОВИНСЬКОЇ ОРЛИЦІ» (О. КОБИЛЯНСЬКА)

З 1 листопада 1883 р. упродовж понад семи років Ольга Кобилянська вела щоденник, який добре розкриває її дуже складний, суперечливий духовний світ. Майже 30 років тому цей цікавий документ привіз до музею письменниці у Чернівцях американський адвокат І. Панчук.

Записки Ольги нагадують, за словами Т. Гундорової, еротичні фантазії. Визнає, що до 22 років «багато, дуже багато любила». Справді, у щоденниках згадуються 27 осіб чоловічої статі, до яких вона була небайдужа. Її ідеалом був високий, фізично сильний чоловік з енергійними рухами, мужнім обличчям. Уявно переживала численні зваблювання, мріяла про близькість з коханим, млосне відчуття насолоди. Хотілося флірту, але відлякувала чоловіча вищість, не бажала безоглядно підкорюватись примхам обранця. Тому фізіологічна складова її мрій дуже невиразна, це більше гра, що передбачала не сороміцький, як на її думку, інтим, а щось повітряно-легке і красиве.

Ольга щиро дивувалася: чому, коли дівчина любить, «то се в ній нічо інше, як лиш «самиця» заворушилась». І водночас у щоденнику переповідала зворушливо-бентежні сни з солодкими обіймами та щемом серця, чуттєвими переживаннями, бажанням комусь належати. Після 20 років Ольга заради власного спокою не бажала виходити заміж, «а водночас хотіла б вийти заміж, щоб бути щасливою». Ідеалом її ровесниць і знайомих (навіть таких феміністок, як Олена Устиянович, Софія Окуневська-Морачевська, Августина Кохановська) «був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більшого». Ніжно кохала брата Максиміліана, а чоловіків ненавиділа через поведінку свого жорстокого батька і водночас хотіла мати дитину. З глибокою зневагою дивилася на історію «природи» чоловіків — інстинкт самця. Не приховувала, що її просто «верне від неї, я здригаюся з відрази, пишучи про це, уста мої глумливо кривляться..., краще любити коней, ніж чоловіків — фальшивих, хвалькуватих... Господи, невже на світі нема жодної людини, такої, як я, людини, з якою я могла б жити, хоча б жінки?»

Нічим іншим, як болючою для жінки трагедією, є той факт, що до 25 років Ольга не зустрічалася (не гуляла) з жодним хлопцем чи чоловіком, не цілувалася. Якщо хтось із них помічав, що подобається їй, вона подумки обурювалась: «От мавпа! Що він собі думає? Як сміє?» Місяцями тужила за якимось Е. Зерглером (чи Зернером), а коли він грайливо запитав, чи боїться вона лоскоту, улаштувала йому гучний скандал, у щоденнику ж запис: «Я його люблю». Розмовляла в горах зі смерекою, немовби з коханим. Ледь стримувалась, щоб не показати своєї приязні до Геньо Озаркевича, і на коні галопом пролітала повз нього у зеленій амазонці, навіть не глянувши. Невідомо, чи кохала вона Івана Чоп’яка з села Димка, котрий працював у Кобилянських їздовим. Коли їй виповнилося 25, циган напророчив Ользі, що вона вийде заміж за великого пана. Її обранці змінювались, наче в калейдоскопі: сподобався хтось русявий, «полюбила на 28 годин», запали в серце двоє селянських хлопців, інженер, кілька студентів, жонатий священик-уніат, Олесь Ястшебський з Кімполунги. По-справжньому хворіла від сильної закоханості в інженера Ернста Зерглера, селянина Василя і брата Наталі Кобринської — Євгена (Геньо) Озаркевича.

У 19-річному віці намірялася стати дружиною професора Врубля — старого дивака, у якого постійно випадали манжети з рукавів. Він мав величезну бібліотеку, тому Ольга фактично ішла б заміж заради неї, аби без обмежень читати. Її брат Юліан, довідавшись про намір сестри «ощасливити» підтоптаного професора-філолога, іронічно писав до сестри Євгенії: «Та й що буде робити старий цап з жінкою...» Листа професорові Ольга так і не надіслала. У ньому просила дозволити їй вчитись у нього, писати дисертацію. Звичайно, тут не було ніякого почуття, Ольга весело сміялася, коли Врубль, ідучи до університету в Кімполунзі, сам до себе розмовляв. Як і інші, дивилася на нього байдуже, вважала чистим диваком, людиною, що живе у якомусь іншому світі.

14 травня 1886 р. Ольга записала: могла б покохати сільського хлопця, якби у лісі жила. Деякий час до запаморочення подобався молодий урядник, і якби батько згодився її віддати за нього, здається, могла б

від щастя померти. Маючи таке гаряче почуття, кожна жінка згодилася б витирати волоссям ноги своїм чоловікам — саме з любові, а не покірності. Коли гримав на неї батько, впадала в розпач: «Ніколи, ніколи не вийду заміж». Бідкалася, чому жоден парубок чи мужчина не любив її тривалий час, чому для всіх

я тільки «товаришка». Уже в 24 роки відчувала себе старою, зацькованою, втомленою, з роздертою душею, знервованою до краю. «А найжахливіше те, — писала Ольга, — що я вже ніколи не зможу

бути щасливою». Уявні та потенційні женихи її побоювалися, бо не розуміли.

Понад шість років тривали скоріше платонічні, ніж чуттєвогарячі стосунки Ольги Юліанівни з поетом і журналістом Йосипом Степановичем Маковеєм — галицьким Орфеєм. У 1895 р. йому виповнилося 28 років, тобто він був на чотири роки молодший від Кобилянської: попеляста чуприна, високий лоб, чудові блакитні очі, автор чутливих, ніжних поезій, влучних фейлетонів. У Чернівцях Маковей очолив редакцію газети «Буковина». Він сподобався Ользі, у неї прокинулося нестримне бажання любові. Як пише В. Врублевська, Йосип до неї загравав, а вона була «дитям, яке хоче гратися». З початку грудня 1895 р. Кобилянська жила в окремій кімнаті, тому могла приймати у себе Маковея. Вони гортали книги, пили каву, багато писали, випадковий дотик до нього викликав у Ольги ледь не судоми, вона мліла. Турбувалася про його здоров’я, стан матері Маковея, стежила, щоб був модно одягнутим, охайним. Називала його справжнім товаришем, готова була зробити коли-небудь послугу. Часто хворіла, лежала у напівтемряві, гірко переживала, коли від нього не було листів. Хоча жили вони через дорогу одне від одного.

Ольга терпляче чекала освідчення від Маковея, 4 квітня 1897 р. натякнула йому на це: «Все мені здається, що ви є сильніший, і зможете хоть слово промовити там, де я не можу ані уст оттулити. Тепер я Вас так добре знаю... хоть Ви і мовчите, хоть сидите і далеко від мене — я Вас знаю!.. Ваша голова і Ваші руки мучилися задля мене. Мені доволі того переконання, що Ви мене розумієте... Прийдіть до мене!» Але замість реального Йосипа Маковея в уяві Ольги виник його міфічний образ — саме такий, який вона створила, маючи надію на взаємність. Адже в листі до неї від 10 жовтня 1897 р. Йосип фактично визнав, що не плекає до неї любовного почуття. Повідомив, що доля вимагає від нього «іти самому в житті»,на що Ольга гордо відповіла: «Не маю відваги намовляти Вас до противного... Але і я піду собі сама». Найбільше боялася, щоб він не подумав, наче вона хоче до нього «приладуватися», не бажала від нього нічого «вимушеного — воно би мене не тішило».

На відміну від Кобилянської, Йосип писав короткі, холодні, сухі листи, а це Ольгу ображало. Не подобались їй і шаблонні роздуми його про жінок: «...воліють як-небудь замуж вийти, ніж цілком без чоловіка жити». Ольга міркувала інакше: «Жінка, котра має з чого жити, а цінить себе сама і, не можучи вийти за такого, котрого справді любить, ніколи не буде рватися за мужчиною». Для мужицького нащадка, яким був Маковей, Кобилянська булла аристократкою і бути її чоловіком йому зовсім не хотілося. Адже така естетично тонка особа не дозволить «вільно... лягти для відпочинку на софу в скарпетках». Бачив, що бажаної свободи при ній не матиме — «без сурдута ходити, хоче скинути черевики, а тут — не можна! Ще й навспиньки треба ходити». Ольга здавалася Маковею копією

Наталки — героїні її повісті «Царівна»: повітряно легкою, безтілесною, холодною, урочистою.

Дійсно, не лише для нього, а й для багатьох інших Кобилянська була «дивною Незнайомкою», що прямолінійно й твердо розуміла право жінки будувати стосунки з чоловіком, навіть і близьким, згідно зі своїми потребами, а не ламати усталений характер. Її надзвичайно високому ідеалові подружнього життя пе решкоджала небажана дійсність: кухня, діти, фізіологізм (поворот у «м’ясо й кров»). Безумовно, Йосипу було замало, що вона любила музику, верхову їзду, любила збирати едельвейси, малювати, грала на піаніно, цитрі, дримбі, йому хотілося повсякчас бачити і відчувати подружню ласку, господарські турботи. У листах до Маковея Ольга постійно підкреслювала свою незалежність, рівноправність. Не подобались йому її заняття містицизмом, ворожінням, пізніше — спіритизмом.

Та все ж мріє про цілком земне: щоб її поцілував Маковей не в руку під рукав, а «в самі уста нехай би поцілували мене, своїми дрібненькими такими непорочними устоньками... (я ніколи в житті не поцілувалася з ніким)». Справжній зойк зболілого тіла 33-річної жінки!

Дочекатись від не закоханого в неї Йосипа освідчення Ользі так і не вдалося, тому вона переступила через свою гордість (роки бігли — уже пішов їй 38-й!) і запропонувала йому свою руку і серце: «Чи маєте відвагу розпочати життя, як я Вам пропоную? Я маю. Але Ви скажіть рішуче слово, і я піду за Вами». Відповідь Маковея була зворушливою, обережною, але рішучою: «Для шлюбу повинно бути ще щось більше, я його не маю», лише безмежно Вас ціную. У другому листі від 13 червня Ольга виклала своє бачення любові: «Се — свята, велика, окрема річ, і я її не хочу тут мішати. Она є і є, ще раз є, і вічно буде». На цей лист він взагалі промовчав, тому майже через місяць Ольга вилила у листі свою зболену душу. Вона з невимовною розпукою, сумом жінки, від ніжності якої відмовились, писала: «Нехай би Ви були мені і ніж в серце всадили — мені було б з ним по світі ходити, а не повинна я була Вам тих листів відсилати». Щоб забутись, планувала поїхати до Відня.

Усієї правди Маковей не виклав Ользі, свою відмову взяти її за дружину пояснив суто меркантильними причинами: утримую матір, тому коштів забезпечити Ольгу не вистачить. Наче забув, що Кобилянська уточнювала: «Я заробляю на життя своїм пером».

Листи Маковея до Ольги не збереглися, вона їх знищила, крім тих, що були не надіслані. Їй, певно, боліло, що він так наполегливо, хоча й з делікатністю, ухилявся від інтимних зв’язків з нею. Адже у своїх листах до нього вона кожного разу віддавала часточку своєї душі.

Восени 1901 р. Ольга попросила Маковея надіслати їй свої нотатки для повісті «Через кладку», де вона мала намір описати драматизм своїх з ним відносин. Однак Йосип відмовився, тому твір було завершено лише через десять років. Маковею присвятила повість «Valse brilliante». Намагався якось пом’якшити свою відмову від шлюбного союзу зі «святою Анною» (так іменувала Ольгу Леся Українка). Запевняв восени 1902 р., що «нізащо в світі» не хотів бути тягарем, не бажав її жалю для себе. Нагадував, що вона за своєю більш чутливою вдачею сприймала їхні стосунки значно емоційніше і глибше, ніж він — Медвідь (прізвисько Маковея, що його вживали і Ольга, і Леся Українка).

У 1903 р. Й. Маковей покинув Чернівці, і цього ж року 40-річну Ольгу Юліанівну розбив перший лівобічний параліч. На неї на валилось усе негативне: невдача кохання, важкі, інколи нестерпні умови життя, жадібність батька, нездійсненність ідеалів. Довелося довго лікуватися на курорті в Наугаймі протягом 1904—1905 років. Про Маковея в той час відгукувалася скептично: він надто «практичний». Йосип же пояснював параліч виключно умовами життя. У листі до К. Студинського 25 жовтня 1903 р. твердив: «Скупість родини — доволі заможної — довела до сего. Навіть кухарки не тримали... Боже! Се й добило Ольгу». Не зовсім точний висновок. Вислухаємо краще саму Ольгу Юліанівну, яка сумовито питала: навіщо Бог «наділив мене гарячим серцем і прекрасною душею? Ніхто, жодна душа не відповіла ще взаємністю на мою любов... Завжди була самітна, ніхто мене не розумів, ніхто не любив, бо я для них була надто розумна і надто поважна, а коли я закохувалася у когось, він виявлявся боягузом, а мені таких не треба».

Йосип Маковей восени 1905 р. одружився з Ольгою Кордубою, яка була молодшою за нього на 13 років. Упадав біля неї так цнотливо, що лише з початку травня вперше звернувся до неї на «ти». Дізнавшись, що Ольга мала посаг 14 тис. гульденів, ображена О. Кобилянська їдко зауважила: Йосипу, виходить, гроші були потрібні, хай сказав би мені, я у батька б позичила. І сама Ольга Юліанівна, і її подруга Леся Українка чомусь вважали шлюб Маковея нещасливим. Леся не мала сумніву, що Йосип потрапив у міцнітенета «якійсь «міщаночці», що не має таких ніжних ручок... і просто «ловить і міцно тримає, коли люди трапляються».

Наприкінці 1907 р. Кобилянська запевняла, що Маковей хотів би повернутися до неї, однак вона цього не бажала. А 22 грудня 1908 р. невідомо чому писала: «Сам Маковей нещасливий. Одружився з дуже грубим елементом». Співчуваючи їй, Леся Українка запевняла: «Цвіт папороті не може загинути від якоїсь ведмежої лапи» (часто називала Ольгу Юліанівну die Wunderblüme — мірабіліс, чарівна квітка).

Кохав Ольгу Юліанівну Василь Семенович Стефаник (14 травня 1871 — 7 грудня 1936). Красива, класична будова тіла, приємні риси обличчя і благородність рухів створювали незвичайний тип чоловічої краси. Його прегарна посмішка мимоволі викликала симпатію. Він не був однолюбом: закохався у заміжню Євгенію Калитовську, матір двох дітей, на відстані страждав за Євгенією Бачинською. Калитовська, що була старша за нього на сім років, не зважилась покинути чоловіка-священика і дітей, хоча був він їй далеко не байдужий.

Для Кобилянської Василь Семенович з його немовби залізними руками, гарячим серцем і багатством душі, уявлявся близьким до її ідеалу мужчини. Після втрати Маковея вона схвильовано писала йому: «Вишліть білі меви Вашої доброї шовкової душі до мене — і успокойте мене. Так, щоб мені за моїм щастям не було жаль... Закопайте сей лист в землю або спаліть його...» У жовтні 1898 р. дійсно закопав лист під барвінком. Ще у серпні 1898 р. вони бачилися у селі Белелуї, де Ольга подарувала йому на прощання білу лілею. Він обережно ніс її всі 3 км до свого рідного села Русова. Окрилений її увагою, писав 1 жовтня 1898 р. до неї: «Я закутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде, як шовк коло дуба». Улюбленими квітами називав червоні рожі, бо з них спливає «червоний любовний смалець». Бачив сни, у яких Ольга його любила і пестила, бажав і її попестити, але «не вмію так, як Ви». Натякав, що своїм почуттям вона рятувала його від смерті (його брат повісився, у роду ще були самогубці). Писав у червні 1899 р., що часом думав «про смерть, як про якусь гарну жінку».

Холод почав закрадатися у їхні стосунки через належність до різних соціальних груп. Стефаник зневажав інтелігенцію: «Ненавиджу українську інтелігенцію. Все краде, тягне до себе, а потім нап’ється і за ненькою Україною плаче. Самі ж копійки не вкладуть у цю неньку». Для нього інтелігенти були «паршивством в білих рукавичках». Писав Ользі Юліанівні, що любить мужиків, бо у них тяжка історія, вони не бояться смерті.

Не згодився з позицією Кобилянської, коли та пояснила: «Одруження з кимось іншим, як не з освіченим українцем, для мене гидке». Стефаник різко заперечив, бо вважав, що любити можна і неосвічених людей. Обурив Ольгу Юліанівну і його висновок: «Всяку літературу маю за ніщо». З кінця 1898 р. у листах Стефаника замість звертання «Добра пані!» з’явилося інше:

«Товаришко!» — нерідко з іронією.

26 лютого 1900 р. Ольга зрозуміла: струна приязні між ними урвалася, біла лілея зів’яла. Відповідь Стефаника теж була сумною: «Чоловік пропадає в своїй молодості, як перестає любити». Майбутній дружині Ользі Гаморак у березні писав, що йому самотньо і страшно. У 1904 р., не відчуваючи до неї любові, оженився, і вона забезпечила Стефанику спокій і затишок, народила трьох дітей: Семена, Кирила, Юрія. На жаль, через десять років Ольга померла, а Василь Семенович став неврастеніком, взимку 1930 р. його розбив частковий параліч. Стосунки з О. Кобилянською залишилися в минулому, хоча вона й закликала його раніше: «Не забувайте, пане Стефаник, за мене ніколи, хотя і мовчати буду». Але він не бажав бути тільки «добрим товаришем», помер від запалення легенів у Русові.

Свій ідеал бажала побачити Ольга Юліанівна у молодшому від неї на 20 років Остапові Луцькому. Ще 1888 р. вона визнавала: «Я люблю ідеальні постаті, які творить моя душа, палкі й дужі чоловічі постаті з гордим осяйним чолом і невинними устами».

Остап Луцький народився 1883 р. в селі Лука біля Самбора, з 19-річного віку почав друкувати естетично вишукані вірші. Зацікавившись творами Кобилянської, він написав пародію на критичну статтю С. Єфремова щодо її повісті «Царівна».

Перша зустріч Ольги Юліанівни з Остапом відбулася у Кракові після її часткового паралічу літа 1903 р. За роки їхнього знайомства вона надіслала Луцькому не менше ста листів. Називав її «жрицею краси», а в листах звертався завжди тільки офіційно-холодно: «Високоповажна Пані!»

Логічним вважав лише платонічне почуття до неї як Пані, бо вона не сільська дівчина, яку можна звабити еротично. Тому у спілкуванні з нею ніколи не переходив межі товариських стосунків, філософствував: якби жити в іншому світі, «в якім володіє не матерія, не люди, навіть не Розум, а Психе, душа, краса і доброта правдива». Саме в ній бачив «образ надземської, небесної доброти». Порівнював Ольгу з мімозою, «що не зносить брутального дотику плюгавих рук».

Розхвилював Ольгу Юліанівну лист від Остапа, написаний у Кракові 5 лютого 1904 р. У ньому він скаржився на нудьгу, безсилля, що думав про неї, долю її ніжної душі. Запевняв, що хотів би мати Ольгу біля себе, що бажає «якоїсь шаленої любови, радости, доброти, тепла...» У лютому 1907 р. Луцький за проханням С. Смаль-Стоцького прибув у Чернівці редагувати газету «Буковина», а Ользі Кобилянській повідав, що приїхав тільки заради неї. Радості не було меж! Вона повірила, що стала потрібною, бажа-ною: «будете моїм найкращим спомином, вічним джерелом розради і спокою. Ви моє тихе, срібне, коли хочете, то і “меланхолійне щастя”». Наприкінці квітня 1907 р. Кобилянська подарувала йому кілька хусток, щоб не застудився. Влітку нервувала, бо не бачила ніяких доказів зближення Луцького з нею. Проте Остап добре бачив, що вона не в змозі навіть лягти без страждань на софу, бо серйозно хвора. Певно, зваживши всі обставини, він 22 червня 1907 р. повідомив Ользі Юліанівні: буду звертатися до Вас як до сестри, а Ви до мене — як брата. Виїжджаючи у 1908 р. на військову службу до Львова, подарував Ользі образок з написом «Ваш Остап». Та в листі до Христі Алчевської Кобилянська у липні того ж року написала, що «мені здається, ...між мною і Луцьким урвалася струна».

Дійсно, Остап не став її втіхою, а у березні 1910 р. Ольга вже почувала до нього відразу: «...він мені так опротивів тепер через те, що дуже обминається з правдою, як говорить, і хвалиться, і попихається, щоб здобувати ласку других і підхлібляє..., він для мене не існує». Найпевніше, вона знала, що Луцькому сподобалася дочка С. Смаль-Стоцького Орися, яка закінчила школу в Німеччині.

25 жовтня 1910 р. вона повінчалася з Остапом, але чи прийняла Кобилянська запрошення від них на весілля — невідомо. Медовий місяць молоді провели у Дубровнику. У 1939 р. Луцького арештовано, загинув у Котласі 1941-го.

Навесні 1914 р. до Ольги Юліанівни двічі сватався чех Франц Правнічек з Познані, з яким вона, 50-річна, але ще приваблива жінка, познайомилася у Наугаймі. Однак вона відповіла, що мала «розчарування і тяжкі втрати, яких нічим не можна замінить... На що можна надіятись і чого можна хотіти у віці п’ятдесяти років і без здоров’я? Окрім того, я взагалі не хочу виходити заміж. Коли б я цього хотіла, я давно було б це зробила...» Потім зізналась С. СмальСтоцькому: «Скажу Вам щиру правду, Дорогий Пане Докторе, що не «наш» навчав мене, що це таке правдива, щира, чиста і свята любов, а чужий німець. За границею пізнала я його».

Мав на Ольгу Кобилянську види поштовий працівник Ясьо Урицький — невисокий на зріст, але міцний чолов’яга. Говорив: «Аби вона тільки захотіла!» На жаль, вони посварилися з цілком неособистого, на думку Ясьо, питання щодо емансипації жінок. Лише потім вона часто згадувала його дім, де навкруг росли троянди і де б вона могла жити, бо до 1928 р. не мала власного житла.

У заповіті 1918 р. Ольга Юліанівна написала: «Я ніколи не булла щасливою», раніше в листі до подруги сумно ділилася наболілим: «Знаєте, Стефо, що я вже погребала своє личне щастя...» Для інших залишила девіз: «Вір, працюй і люби!»

У 1936 р. Ольгу Юліанівну розбив другий параліч, через два роки вона зовсім не могла ходити. Жила з позашлюбною дочкою брата Олександра Оленкою, довго носила тільки чорний одяг, пережила за 1906—1917 роки смерть батьків, брата Володимира, чоловіка сестри Ю. Урицького, сестри Євгенії. У чотирьох братів і сестер Ольги теж не було дітей, а діти брата Максиміліана всі померли, 1966 р. помер син її брата Юліана. Сама Ольга Юліанівна померла 21 березня 1942 р., похована у родинному склепі Руського цвинтаря.