asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 5 6
Теорія літератури

Зміст і форма художнього твору

ОБРАЗ — форма пізнання реальної дійсності

в літературі та мистецтві.

Для науки ха-

рактерна інша форма — понятійна. На відміну

від поняття, що сприймається розумом, образ

діє і на органи чуття, оскільки в ньому предмет

зображення постає в конкретно-чуттєвій формі.

Образ — конкретна і водночас узагальнена кар-

тина, яка створена за допомогою вимислу і має

естетичне значення. Відтворюючи життя, пись-

менник втілює свої ідеали в образи, котрі вплива-

ють на читачів, даруючи їм естетичну насолоду.

Вплив образу на естетичне почуття зумовлений

тим, що в ньому втілене прекрасне. Існує кілька

основних видів літературних образів.

1) Образ-персонаж (герой, тип, характер, лірич-

ний герой) — найпоширеніший вид образів,

оскільки основним предметом

літератури

є людина.

2) Образ-пейзаж — картина природи, яка може

виконувати різні функції: фон дії, засіб роз-

криття внутрішнього стану героя, засіб соці-

альної характеристики.

3) Образ-інтер’єр — картина речей, яка може

бути фоном дії, засобом характеристики

героя

та ін.

4) Образ-символ (образ-ідея) — образ узагальненого

абстрактного поняття (Україна,

доля

у Шевченка).

Існують ще й інші класифікації образів.

Термін вживається і у вузькому значенні — як

мовний художній засіб.

ТИП (від гр. typos — відбиток, образ, зра-

зок) — образ-персонаж художнього твору, який

поєднує широке соціально-психологічне узагаль-

нення з яскравою виразністю індивідуальних

рис. Саме широким узагальнюючим значенням

відрізняється тип від персонажа. За законами

художньої творчості кожен персонаж має бути

типовим, втілювати в собі узагальнені риси кон-

кретних людей. Відмінність між образом-типом

і персонажем полягає у масштабі узагальнень.

До образів-типів можна віднести численні об-

рази, створені класиками світової і української

літератури: не тільки Прометей, Гамлет, Дон Кі-

хот, Дон Жуан, а й такі, як Гобсек, Євгеній Онє-

гін, гоголівські поміщики, купці Островського,

Чіпка з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть

воли, як ясла повні».

ПРОOБРАЗ, або ПРОТОТИП,— реальна істо-

рична особа, факти життя якої покладено в осно-

ву створеного письменником художнього обра-

зу. Відповідність між образом і прототипом не

буває абсолютною, оскільки образ є певним уза-

гальненням, витвором творчої фантазії автора.

ТЕМА (від гр. thеma — те, що лежить в осно-

ві) — основне питання, якому присвячений

твір, в ширшому розумінні — явища життя, ві-

дображені в творі та висунуті в ньому пробле-

ми. Характерною особливістю теми є її

соціально-історична зумовленість. Письменник

не вигадує теми, а бере їх із самого життя. На-

віть так звані «вічні теми» несуть у собі відби-

ток епохи (батьки і діти, трагедія кохання,

спричинена ворожнечою батьків, тощо). Важ-

ливою особливістю теми є її актуальність і со-

ціальна значущість. Те, про що розповідається

у творі, має глибоко цікавити, хвилювати суспільство.

Саме цим визначається неминуча

цінність творів видатних митців, зокрема таких

українських

письменників, як Т. Шевченко,

Леся Українка, І. Франко. У кожному,

навіть

малому творі, є не одна тема, а кілька, що по-

яснюється складністю життя і неможливістю

штучно виділити якусь одну проблему. Завдя-

ки такій багатотемності досягається розкриття

характерів персонажів. Але при цьому у творі

завжди є головна

тема. У повісті М. Коцюбин-

ського «Fata morgana» головна тема — боротьба

селян проти соціального гноблення, але є й інші

теми: анархічні настрої селян (Хома Гудзь),

вплив робітничого класу на свідомість селян

(Марко Гуща), родинні стосунки (Андрій — Ма-

ланка), кохання (Гафійка — Марко) та ін. Тема

органічно

пов’язана з ідеєю твору і разомз

нею

складає його ідейно-тематичну

основу.

ІДЕЯ (від гр. idea — поняття, уявлення) —

основна думка художнього твору. Безпосеред-

ньо, як правило (крім байок), не формулюєть-

ся, а формується всіма компонентами образної

системи. Слід розрізняти задум автора й ідею:

те, що хотів сказати автор, і те, що «сказалось

у творі» (М. Добролюбов). Приклади такоїневідповідності:

«Ревізор» М. Гоголя, «Напере-

додні» І. Тургенєва та ін. У великому творі може

бути багато ідей, але серед них є одна головна,

якій підпорядковано весь його зміст. У романі

Л. Толстого

«Війна і мир» головна ідея — народ

є вирішальною силою війни.

КОНФЛІКТ (від лат. conflictus — зіткнен-

ня) — зіткнення, боротьба, що лежить в основі

сюжету і зумовлює його розвиток. Розрізня-

ють такі види конфлікту: соціальний («Fata

morgana» М. Коцюбинського), побутовий («Баба

Параска та баба Палажка

» І. Нечуя-Левицького),

психологічний («Гамлет» В. Шекспіра),

лю-

бовний («Талан» М. Старицького). У великих

творах звичайно поєднуються різні конфлікти.

Конфлікт значного соціального

значення іноді

називають колізією, а любовний — інтригою.

Композиція художнього твору

КОМПОЗИЦІЯ (від лат. componere — скла-

дати, поєднувати) — побудова літературного

твору, співвідношення всіх його компонентів,

що створює цілісну картину і сприяє виявленню

головної ідеї. Розрізняють зовнішні елементи

композиції — поділ твору на частини і внутріш-

ні — групування і розстановку персонажів. Іно-

ді в значенні композиції вживається термін ар-

хітектоніка.

СЮЖЕТ (від фр. sujet — предмет) — система

подій в художньому творі, в ході яких розкри-

ваються характери персонажів і головна ідея.

Оскільки події подаються у розвитку, в основі

сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають

різноманітні: соціальні, любовні, психологічні,

виробничі тощо. У художньому творі, як прави-

ло, є різні види конфліктів. Класичний сюжет

має такі елементи: експозиція — вихідні відо-

мості про героїв, які вмотивовують їхню пове-

дінку в умовах конфлікту; зав’язка — подія, що

кладе початок конфлікту; кульмінація — найви-

щий момент у розвитку дії; розв’язка — подія,

що розв’язує конфлікт; епілог — повідомлення

про події після розв’язки. Великий епічний твір

звичайно має кілька сюжетних ліній. У лірич-

них творах основу сюжету становить розвиток

думки або почуття за схемою градації. Кульмі-

нацією в таких творах є кінець вірша, де робить-

ся висновок.

ЕКСПОЗИЦІЯ (від лат. expositіo — пояс-

нення) — один з елементів сюжету твору, пер-

вісні відомості про героїв, які мотивують їхню

поведінку при виникненні конфлікту. У новелі

М. Коцюбинського «Коні не винні» — це змалю-

вання обстановки в родині пана-ліберала Мали-

ни напередодні cелянського бунту.

ЗАВ’ЯЗКА — елемент сюжету, наступний

після експозиції,— подія, що кладе початок

конфлікту. У новелі М. Коцюбинського «Коні не

винні» — це поява в маєтку поміщика Малини

селян, які вимагають віддати їм землю.

КУЛЬМІНАЦІЯ (від лат. culmen — верши-

на) — елемент сюжету, найвищий момент у роз-

витку дії. Після кульмінації настає розв’язка.

У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» —

це кінець вагань пана-ліберала Малини щодо

застосування

війська, яке прибуло для приду-

шення селянського виступу. У великих багато-

сюжетних творах буває кілька кульмінацій.

РОЗВ’ЯЗКА — елемент сюжету, подія, яка

розв’язує конфлікт.

ПРОЛОГ (від гр. pro — перед і logos — сло-

во — переднє слово) — вступна частина в струк-

турі твору, в якій автор знайомить читача з поді-

ями, покладеними в основу сюжету, чи зі своїми

роздумами щодо них. Інколи письменник на-

зиває вступну частину прологом (наприклад,

І. Франко в поемі «Мойсей»), але частіше вона не

має назви (поема Т. Шевченка «Іван Підкова»).

У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є два про-

логи: один ліричний, без назви, другий — істо-

ричний, під заголовком «Інтродукція» (від лат.

introductio — вступ).

В античній драматургії прологом називав-

ся початок трагедії до появи хору. У пролозі ав-

тор звертався до глядачів і пояснював міфи, що

складали підґрунтя сюжету. Таку саму функцію

виконував пролог і в середньовічних драмах-

містеріях.

ЕПІЛОГ (від гр. epilogos, epi — після,

logos — слово) — один з елементів сюжету, за-

ключна частина твору, де розповідається про по-

дії, що відбулися після розв’язки. Як правило,

автор подає її під відповідною назвою.

ФАБУЛА (від лат. fabula — байка, опо-

відь) — термін, який не має однозначного тлу-

мачення і часто вживається як синонім слова

сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці

поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх

причинно-часовій послідовності, а сюжетом —

виклад цих подій у творі.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП — форма авторської

мови, позасюжетний елемент композиції, коли

автор відступає від сюжетної оповіді і вислов-

лює свої думки, почуття, настрої, пов’язані із

зображуваним у творі. Ліричні відступи, робля-

чи оповідь інтимною, довірливою, щирою, під-

силюють емоційний вплив на читача. Особливо

часто зустрічаються в ліро-епічних творах. У по-

емі «Гайдамаки» Т. Шевченко

часто звертаєтьсядо читачів, розповідає про своє життя.

Вибачайте, люди добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Так дід колись розказував —

Нехай здоров буде!
ТРОПИ

ЕПІТЕТ (від гр. epіtheton — додаток) —

художнє означення певних особливостей зображуваного

предмета. У ролі епітета виступа-

ють прикметники (зелений став), прислівники

(сплять щасливо),

іменники (Україна-мати),

дієприслівники (співають ідучи). Розрізняють

зорові епітети (сизий вечір), слухові (дзвінкий

голос), нюхові (духмяна трава), метафоричні

(залізний характер), постійні (в народній поезії:

сира земля, темний

ліс, сірий вовк тощо).

Епітет як художнє означення слід відрізня-

ти від логічного означення, котре відбиває основний,

загальнозначущий зміст предмета, тоді як

художнє означення — лише певну індивідуаль-

ну властивість

його з погляду

автора: біла крей-

да — срібна крейда; цегляна хата — весела хата.

ПОРІВНЯННЯ — вид тропу, уподібнення

одного предмета чи явища іншому, у якому на-

звано обидва порівнювальні елементи. «Ніч —

мов криниця без дна» (М. Рильський). Відомі

різні типи порівнянь.

1) Утворені з допомогою сполучників як, мов,

наче, неначе, ніби.

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

(Т. Шевченко)

2) Безсполучникові. «Наш народ — океан»

(П. Т ичина).

3) Утворені за допомогою іменника в орудному

відмінку.

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

(Т. Шевченко)

4) Заперечні.

Не тополю високую

Вітер нагинає,

Дівчинонька одинока

Долю зневажає.

(Т. Шевченко)

Останні характерні для народної поезії.

По той бік гора, по сей бік гора,

Поміж тими крутими горами

Сходила зоря.

Ой то ж не зоря — дівчина моя

З новенькими та відерцями

По водицю йшла.

МЕТАФОРА (від гр. metaphora — перенесен-

ня) — один з основних тропів, уподібнення одних

предметів і явищ іншим за певними схожими

ознаками. Наприклад: «За думою дума роєм ви-

літає» (Т. Шевченко). Тут плин думок уподібню-

ється летові рою бджіл. Різновидами метафори

є уособлення і символ. В уособленні

неживому

предмету надаються властивості живої істоти (ін-

коли вживається термін персоніфікація).

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю.

(Т. Шевченко)

Вже червоніють помідори,

І ходить осінь по траві.

(М. Рильський)

СИМВОЛ — традиційне, усталене, постій-

не уподібнення: червона калина — дівчина, дуб

зелений — хлопець, чайка — удова та ін. Мета-

фори бувають прості й розгорнуті або багатоком-

понентні. Останні широко представлені в «Слові

про похід Ігорів».

Солнце ему грозою путь заступаше,

Нощь стонущи ему грозою птиц убуди;

Свист зверин вста,

Збися див, кличет верху древа,

Велит послушати земли незнаеме...

ПЕРСОНІФІКА5ЦІЯ (від лат. persona — осо-

ба і facio — роблю) — вид метафори, надання

предметам, явищам природи і тваринам власти-

востей людини. «Плачуть голі дерева, плачуть

солом’яні стріхи...» (М. Коцюбинський).

«Плака-

ла осінь, плачуть в полі тополі, шепотіли лани»

(А. Панів). Часто вживається в казках, байках,

легендах.

АЛЕГОРІЯ (від гр. allos — інше і agoreuo —

говорю) — іносказання, троп, у якому ідеї, дум-

ки, абстрактні поняття через уподібнення пере-

даються в конкретних образах. Алегорія — це

розгорнута метафора. Алегорична мова харак-

терна для байок, казок про тварин, притч, за-

гадок тощо. Часто використовується письменниками

в умовах політичної цензури для__

утвердження певних ідей, викриття негативних

суспільних явищ.

МЕТОНІМІЯ (від гр. metonimia — перейменування)

— вид тропу, заміна назви пред-

мета іншою на підставі суміжних зв’язків. Ме-

тонімія має багато різновидів. 1) Заміна назви

твору ім’ям автора: читаю Шевченка, вивчаю

Грушевського. 2) Заміна назви людей назвою

країни, міста, певного місця: гомоніла Украї-



следующая страница >>