asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 6 7
Модуль ІІІ
Охарактеризуйте впровадження християнства як державної релігії та його вплив на подальший розвиток Київської Русі.

Головною подією князювання Володимира Святославовича, безперечно, є загальнодержавна християнізація Русі 988 р.

Впровадження нової релігії зробило Україну-Русь членом співтовариства християнських держав, які об’єднувались навколо Другого Риму – Константинополя. Русь-Україна прилучилася до високорозвиненої грецької культури, до передової християнської релігії у її візантійському варіанті, ввібрала деякі елементи соціально-політичного життя.

Християнізація Київської держави вивела русів на рівень плідних і взаємовигідних багатопланових політичних, торговельно-економічних та культурних зв’язків з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Германською імперією, які теж сповідували християнство.

З запровадженням християнства з’явилася нова верства суспільства – духовенство. На чолі Церкви стояв митрополит Київський, у великих містах були єпископи, які вирішували справи своїх єпархій. Ці служителі культу володіли землями, містами й селами. Церква мала власне військо, суд і законодавство. Отже, теж була великим феодальним власником. Духовенство, що поділялося на «чорне» і «біле», формувалося з різних верств населення. «Чорне» духовенство – це ченці та черниці, складалося з представників вищої верстви населення – князів, членів їхніх родин, бояр. Серед «чорного» духовенства особливе місце займали митрополит, єпископи, архімандрити.

Історія України (Соціально-політичні аспекти). У 4 частинах. – Частина ІІ. – К. : НТУУ «КПІ», 2003. – С. 112—114; Історія України (Соціально-політичні аспекти) : у 4 ч. – Ч. ІІІ. – К. : НТУУ «КПІ», 2006. – С. 25–26.


Дайте порівняльну характеристику соціальної структури та соціальних відносин у Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві.

Відомо, що поділ праці, поява приватної власності, подальше зростання національно-етнічних, поселенських відмінностей призвели до соціальної диференціації суспільства. Під її впливом інститут влади реорганізується в систему політичного планування, провідною силою якої є держава. Ці процеси і обумовили появу в ІХ ст. на етнічних українських землях держави Київська Русь.

Аналіз її соціальної структури, яка була досить різноманітною, показує певну відмінність від структури суспільства західноєвропейських держав. Своєрідність соціального організму Давньоруської держави полягала в тому, що в ній основні верстви феодального суспільства – феодали та залежні селяни – формувалися поруч із існуванням багатьох перехідних категорій населення.

Історики логічно відносять Київську Русь до ранньофеодальних держав. У ній до феодалів належали великий князь київський, удільні князі, духовенство, бояри. До залежних від феодалів людей – «люди», смерди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, холопи, ізгої.

Великий князь київський був главою держави, розпоряджався общинними землями, формував військо – дружину, був воєначальником, адміністратором, суддею, мав вплив на церковні справи. Влада князя була спадковою й необмеженою. Удільні князі мали свої дружини, але були підручними, бо київський князь мобілізував залоги, полки від підвладних племен. Князь збирав зі своєю дружиною данину, прибутки йому надходили і від суду.

Численну категорію феодалів становили бояри – знатні, багаті люди, що належали до верхівки суспільства. Цей стан склався з місцевої родоплемінної знаті, дружинників князя, що осідали на землях, дарованих від князя за вірну службу. Вже в ІХ ст. має місце соціальна диференціація серед бояр – вони поділяються на «великих», «менших» і «земських». «Великі» бояри ставали воєводами, канцлерами, тисяцькими; «менші» або «дрібні» бояри з’являлися як землевласники внаслідок того, що великий боярин наділяв їх селом. Вони стояли на нижчому шаблі князівської адміністрації – десяцькі, дворецькі та ін.

Найбільш привілейованою, впливовою верствою були земські бояри. Це члени боярської ради (думи) – радники князя, «княжі мужі» – верхівка князівської військової дружини. Слід зазначити, що бояри на Русі не були закритою соціальною верствою, як шляхта на Заході. Боярином могла стати особа не боярського походження, яка здобула значні заслуги перед князем (а по суті – перед державою).

Величезну більшість населення в Давньоруській державі становили селяни – смерди. Вони володіли власним сільським господарством: полем, двором, худобою, проживали в князівських селах. Смерди сплачували певні податки на користь держави, відбували військову повинність із власною зброєю і кіньми. Але вже в ХІІ ст. вони поступово потрапляють у залежність від феодалів унаслідок активного поширення боярського землеволодіння. Смерди почали відбувати й відробіткову та натуральну земельну ренту.

Існувала на Русі досить численна група напіввільних людей – «закупів», які потрапили в залежність від феодала через те, що не повернули позики. Тимчасова залежність для них часто ставала постійною, хоча давньоруське право це забороняло. Те саме траплялося з рядовичами, неспроможними виконати певні угоди – ряди. Невільні люди називалися челяддю, або холопами. За «Руською Правдою» Ярослава Мудрого челядь або холопство – це категорія населення, яка перебували в повній залежності від господаря. До неї належали селяни, які втратили майно, були продані феодалові при свідках, полонені на війні, втікачі-закупи. Холоп не мав власності: ні двора, ані майна, був безправним.

Окрему групу становили ізгої, які в силу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не прилаштувалися до іншої.

Питання щодо існування на Русі рабів є суперечливим. Рабів-військовополонених відпускали за викуп, інших полонених продавали на невільничих ринках за межами держави як прибутковий товар, а часто робили їх членами сім’ї. В цілому ж рабство не набуло поширення в Давньоруській державі.

Окрему категорію становило населення міст. У Київській Русі міст нараховувалось до 300 і в них мешкало близько 15% усієї людності держави. В містах мешкали заможні громадяни (міська аристократія), міські низи та чернь. Аристократію представляли князі, вище духовенство, бояри, які, здаючи свою землю в найм селянам, мешкали в містах. Панівне становище в громадському житті міста посідали великі купці, що вели міжнародну торгівлю і вступали в родинні зв’язки з боярами, а також реміснича, фінансова та чиновницька еліта – міський патриціат, який потупово прибрав до рук економічні важелі. До міських низів або «молодших людей» належало рядове духовенство, дрібні купці, крамарі, висококваліфіковані ремісники. На найнижчому щаблі соціальної ієрархії міст стояла «чернь» – люди, які не мали засобів до існування й наймалися на будь-яку чорну роботу.

Міське населення в більшості було вільним. «Молодші люди» сплачували податки до скарбниці, а звільнені від податків мали певну кількість днів відпрацьовувати на будівництві або відбудові міських укріплень. Громадські будівлі, мости, дороги, тротуари, церкви споруджувалися на кошти городян.

В розвитку соціальних відносин князівської єпохи характерною рисою є те, що сила бояр найбільше зростала за рахунок решти населення. До їхніх рук потрапляло все більше землі, посилювався їх вплив у торгівлі, вони мали верховенство у війську та адміністрації. Зменшувалась кількість вільних селян, а зростала маса закупів, ізгоїв та інших категорій залежних людей. Вже у другій половині ХІ ст. починаються масові нарікання на економічний тиск з боку боярства. Повстання 1068 і 1113 рр. у Києві були проявами невдоволення селян та інших представників соціальних низів, які намагалися скинути з себе боярський гніт.

Отже, на основі аналізу соціальної структури і суспільних відносин можна виокремити у складі населення Київської Русі певні суспільні верстви. Вільні громадяни поділялися на 3 головні категорії: бояр, городян, смердів (селяни). Була ще й четверта – люди церковні, або духовенство. Поруч з вільними людьми існували напіввільні – закупи, рядовичі, та невільні – челядь, холопи. Всі ці категорії не були цілком замкненими, було можливо перейти з однієї верстви населення до іншої.

Суттєву роль у житті українського народу відіграло Галицько-Волинське князівство (1199–1340 рр.). Розглянемо коротко його суспільну організацію, соціальну структуру.

В князівстві збереглась ієрархічна піраміда Київської Русі, але вона мала і низку особливостей. Рисою політичного життя був значний вплив боярства, яке формувалося не з представників князівської дружини, а з місцевої родоплемінної знаті. Саме старе боярство – «мужі галицькі» – було могутньою економічною та політичною верствою класу феодалів, оскільки мало величезні землеволодіння, сформовані переважно за рахунок захоплення більшої частини общинних земель. У боротьбі за владні інтереси князі залучали на свій бік місцеву боярську верхівку, надаючи їй посади, а головне – маєтки, які стали основою зміцнення боярських родів. У багатьох бояр були власні військові дружини, тому вони негативно сприймали втручання у їхні внутрішні справи князівської влади, міст. Склад боярства поповнювали регіональні збіднілі князі, дружинники, вихідці з інших верств суспільства.

Часто великі бояри вважали вигідним для себе іноземне покровительство, виходячи з того, що володарям-чужинцям важче буде домагатися підтримки більшості населення й це змушуватиме їх надавати привілеї боярам як головній своїй опорі. Роль покровителів бояри відводили угорським чи польським королям. Саме тому боротьба князів Данила і Василька проти бояр за об’єднання галицько-волинських земель набувала рис визвольної війни за державну незалежність.

Перемогу обом Романовичам забезпечили міські купці, ремісники, селяни-общинники, іноземні поселенці таких великих міст, як Галич, Володимир, Луцьк, Львів, Брест, Холм, Перемишль (німці, вірмени та ін.), які були прихильниками міцної князівської влади, а не боярського свавілля. Підтримала Романовичів і частина дрібніших бояр, яка розраховувала на покровительство «служебних князів», залежала чи від великого князя, чи від впливових бояр. Їхні маєтки формувались саме з князівсько-великобоярських пожалувань, а також конфіскованих та перерозподільних феодальних угідь. «Служебні князі» нерідко й самочинно відбирали общинні землі, а також часто отримували земельні наділи як винагороду за службу під час успішних військових походів. Саме вони постачали великому князеві феодальне ополчення, що складалися з їхніх залежних селян – смердів. Тому ця найчисленніша селянська маса була головною опорою бояр у протистоянні князеві, постійно перебуваючи під впливом і в економічній залежності від боярства.

Становище смердів у Галицько-Волинській державі нічим не відрізнялося від їхнього становища у Київській Русі, а ось холопство не набуло тут значного поширення, бо, на відміну від общинних господарств на Русі, у галицько-волинських землях переважало індивідуальне господарювання. Тому холопа вигідніше було садити на клаптик поля, ніж використовувати на примусовій роботі в господарстві феодала.

Розвиток ремесел і торгівлі вносить деякі зміни в соціальну структуру міського населення. Торгівельно-реміснича верхівка стала міським патриціатом. Виникли купецькі об’єднання, ремісничі корпорації – «ряди», «сотні», «братства», засновані на цехових інтересах. Міські низи – робітні люди, підмайстри, обслуга – перебували на найнижчому щаблі соціальної структури міста.

Верховним володарем був великий князь. Рамки його влади і компетенції було чітко окреслено, вони залежали від його авторитету та реальної можливості диктувати свою волю. Однак через те, що галицько-волинські князі не мали сильної соціальної опори і широкої економічної бази, вплив боярства поширювався навіть на князівський престол. Траплялося, що бояри запрошували чи усували князів, не зупиняючись і перед їхнім фізичним знищенням.

Історія України (Соціально-політичні аспекти) : у 4 ч. – Ч. ІІІ. – К. : НТУУ «КПІ», 2006. – С. 24–30.


Проаналізуйте особливості соціальної структури і соціальних відносин на українських землях в період литовсько-польської доби.

Суттєво відрізнялося за своїм ладом від Київської Русі Велике князівство Литовське, яке, поставши в середині XІІІ ст., протягом ХІV ст. приєднало до себе половину території Київської держави.

Місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. З ХVІ ст. на українських землях діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права. Незважаючи на те, що власне литовські землі становили 1/10 всієї держави, литовці не асимілювалися в східно-слов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.

З ІІ пол. ХV ст. на українських землях було усунуто залишки старого удільного ладу, князівства очолили не українські князі, а литовські намісники. Всі важелі управління як зовнішньої, так і внутрішньої політики, сходилися в руках великого князя Литовського. При ньому поступово сформувався постійний орган – пани-рада, куди входили князі, намісники, палацові урядовці, земські достойники, католицькі служителі. Особливе місце в державі належало військовій службі, бо одним з основних зовнішньополітичних завдань Великого князівства Литовського була боротьба з Золтою Ордою, турками та татарами.

Родова українська знать, аристократія склали українську шляхту: еліту, верхівку суспільства, яка тривалий час була виразником і захисником національних інтересів українського люду. До неї належали князі, бояри – лицарі, представники яких здійснювали державне керівництво, сприяли розвиткові культури та освіти, підтримували Церкву і національну самобутність українців.

Вся шляхта прагнула виділитися в суспільстві, мати власні станові права і привілеї. Три редакції Литовського статуту (1529, 1566 та 1588 рр.) віддзеркалили це в гарантіях шляхті: не можна було карати її без суду, забирати в неї землю «без вини», гарантувалося зрівняння в правах боярства – шляхти з аристократичною князівсько-магнатською верхівкою.

Польська влада особливо дбала про те, щоб перетягти на свій бік аристократичну верхівку – українських панів. Патріотизм аристократії був тісно пов’язаний із державною службою, а коли велика Литва стала частиною Речі Посполитої, нові покоління української аристократії швидко забули її традиції й почали прихилятися до нової держави, яка обіцяла знатність і гідність. Нищівній хвилі польських впливів чинила опір дрібна незаможна шляхта в регіонах, віддалених від осередків польської культури. Саме цей прошарок українського народу заступався і за свою релігію, і за свої соціальні права, подаючи голос у сеймах та перед королем, інколи виступаючи в опозиції до влади.

Поруч зі шляхтою формується й міщанство як окрема верства населення, якої не знала Київська Русь, хоча міське життя в ній було досить розвиненим.

Ще за часів Галицько-Волинського князівства влада розуміла значення міст для розвитку промисловості й торгівлі, тож сприяла заселенню туди чужоземних колоністів, переважно німців. У XV–XVI ст. українські міста стали самостійними чинниками соціально-економічного життя завдяки самоврядуванню, яке дало їм так зване німецьке або Магдебурзьке право. Володимир-Волинський, Львів, Кам’янець, Берестя отримали це право ще в ХІV ст. Литовські князі й надалі надавали його українським містам, які ставали незалежними від державної адміністрації у внутрішніх справах.

Менші міста та містечка підлягали панам, але міщани самі обирали старшин. Центральними постатями в містах були виборні бургомістри й ратмани, які стояли на чолі міської управи, а суд (лаву) очолював – війт. Великі князі Литовські зобов’язували міста тримати в порядку укріплення й відбувати сторожову службу.

У Речі Посполитій владу в містах захоплював міський патриціат, міські багатії. Вільне виборче право майже скрізь було скасовано. Купці-багатії шляхом кооптації потрапляли до органів міської влади і суду. На міста було накладено великі податки.

Зазнало еволюції й українське селянство. З тих його категорій, які були на Русі, саме невільники наближалися до становища вільних селян протягом XIV ст. 1588 р. всю челядь було переведено на селянські землі.

Вільні селяни ділилися на 3 групи:

1) люди тяглі або робітні, що сиділи на панській землі, платили «обробок», виконували різні роботи в полі, а також державні повинності – ремонт доріг, мостів, охорона, підвідна повинність.

2) данники або чиншові селяни, які платили натурою певну данину зі свого господарства («дворища») – медом, шкурами дичини, худобою, прядивом, воском.

3) службові селяни або слуги ратні, які відбували службу, пов’язану з охороною кордонів держави або замків, різні сільські ремісники – конюхи, пастухи, пасічники тощо.

Всі ці групи згодом взаємно зблизилися, бо польські пани почали вимагати від усіх селян рівної данини, робіт, служби. Закон 1573 р. встановив повну владу панів над селянами. З’явився єдиний стан – кріпаки, а обов’язкові селянські роботи називали панщиною. В XVст. панщина сягала 14 днів на рік, у ІІ половині XVI ст. вже 2 дні на тиждень, а в деяких містах і 3 дні або щоденно до півдня. Селяни втратили право державного суду (це право мав тепер лише пан), право на землю, бо польське право (1557 р.) визнавало землеволодіння лише за князями, шляхтою та Церквою. Заборонялося селянам (з 1505 р.) і переселятися, щоб панські землі не пустіли. Так селяни втратили особисту свободу. З’явився вже й сільський пролетаріат – так звані гільтаї, що наймалися на різні роботи та на промисли.



следующая страница >>