asyan.org
добавить свой файл
1 2 3




ЛЕКЦІЯ 2-3

Критерії культури мовлення

1.Мовні критерії культури мовлення. Правильність мовлення.

2. Змістовно-мовні критерії культури мовлення:

а) точність мовлення;

б) логічність мовлення;

в) багатство і різноманітність мовлення;

г) чистота мовлення;

д) доречність мовлення;

е) виразність мовлення.

Добре мовлення - це не просто лад слів, а й лад думок та почуттів. Тому, прагнучи до доброго мовлення, треба враховувати як суто мовні його особливості (ступінь оволодіння нормами, які діють в конкретну епоху), так і позамовні (знання законів мислення, практичний досвід мовця - віковий, життєвий, і мовленнєвий, психічний стан мовця, мету, націленість на спілкування і т. ін.). З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність (поняття кількості мовлення), виразність, емоційність. Звичайно, всі ці ознаки об'єднуються поняттям правильність, бо залежать від того, порушено чи не порушено у мовленні (не в загальнонародному, а в індивідуальному) правила: організації мовної системи, логіки чи психології, естетики чи етики і т. ін. Отже, культура мовлення це й культура мислення та культура суспільних (соціальних) і духовних стосунків людини.

Правильність мовлення

Правильність - одна з найбільш визначальних ознак культури мовлення. За тлумаченням сучасних словників, правильний: 1) який відповідає дійсності; 2) який відповідає встановленим правилам, нормам; 3) безпомилковий2.

Отже, критерієм правильності є мовна дійсність конкретної епохи, а її еталоном - строга відповідність правилам, за допомогою яких сформу­льовано сучасні норми.

У межах норм літературної мови (літературна мова - це сукупність норм) можуть виділятися: хронологічні, регіональні, стилістичні норми (є норми й у кожному діалекті національної мови). Норма - одне з основних понять культури мовлення і стилістики. Головними ознаками її є: відповідність системі мови, стабільність, обов'язковість (норми вимови, лексичні, словотвору, відмінювання, дієвідмінювання, синтаксичні норми). Норма - це зразок, яким необхідно користуватися.

Отже, щоб говорити правильно, треба в першу чергу добре знати структуру мови, бо саме нею зумовлюються чинні норми. Але говорити правильно ще не значить говорити добре - для доброго мовлення необхідне вміння відібрати в конкретній ситуації спілкування найбільш доречний, стилістично й експресивно виправданий варіант (якщо він існує) літературної мови. Норма хоч і обов'язкова вимога, та якби вона не відзначалася рухливістю, то "зарежимила" б нашу мовленнєву практику, а мова була б архаїчною.

Норма - це загальноприйнятий звичай вимовляти, змінювати, записувати слово. Уміння вибрати з можливих варіантів літературної норми найбільш точний, стилістично доречний, найбільш виразний, естетичний варіант для даної ситуації мовлення і становить мовну майстерність. А звідси й характеризуючі параметри такого мовлення: добре - погане, точне - ще точніше, виразно - ще виразніше, доречно — найбільш доречно. Основою мовної майстерності є, звичайно, літературна мова, адже в ній синтезуються і культурні надбання народу, і здобутки майстрів художнього слова, і традиції та нові явища різних функціональних стилів. Проте не варто ігнорувати діалектне мовлення, де може виникнути підстава для перегляду чинних правил, норм та їх функціонально-стильових варіантів.

Б.М. Головін пропонує розрізняти такі структурно-мовні типи норм4:

1) норми вимови - регулюють вибір акустичних варіантів фонеми або фонем, які чергуються (напр., можна [лекц'іја] - не можна [л'екц'іја], можна [час] - не можна [ч'ас]);

  1. норми наголошування - регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можна адже і адже, завжди і завжди, не можна довільно атлас або атлас, бо перше означає зібрання карт , а друге - назва тканини);

  2. норми словотворення - регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна материн, материнський, але не можна матеряний, можна спостерігач — не можна спостерігальник, спостережувач; можна прозовий - не можна (заст.) прозаїчний);

  3. норми морфологічні - коригують вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами (напр., можна матерів, не можна доповідів (треба доповідей), можна по-українськи, не можна по-нашинськи (по-нашому);

  4. синтаксичні норми - регулюють вибір варіантів побудови речень (простих і складних) (напр., можна: "Коли читаєш Шевченка, серце сповнюється болем за долю кріпака" — не можна: "Читаючи Шевченка, серце...", не можна: "Іхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився", треба: "Іхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився");

  5. норми лексичні - регулюють вибір слова відповідно до змісту й мети висловлення (напр.: можна декораційний і не можна декоративний, якщо йдеться про лаштунки на сцені; можна рятувальник і не можна рятівник, якщо мовиться про вид діяльності; можна мета і ціль, якщо слово в контексті вживається в однині, але тільки ціль, якщо контекст вимагає форми множини (цілі);

  1. норми стилістичні - коригують вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу (напр.: розрізняти, а не диференціювати - в розмовному стилі; море дуже глибоке, а не глибоченне море - в науковому стилі; у зв'язку з тим, що..., а не бо... - в офіційно-діловому стилі).

Кожен із названих структурно-мовних типів норм більшою або меншою мірою знайшов своє відображення у правилах слововживання, орфоепії (вимови), наголошування (зафіксовані у словниках), орфографії та пунктуації (зафіксовані в правописних кодексах літературної мови, орфографічних словниках).

Точність мовлення

Точність - одна з головних ознак культури мовлення. Оскільки свідомість людини не лише відтворює об'єктивний світ, а й творить його, то можливість появи неточностей у мовленні зберігається на всіх етапах розвитку мови.

Точним можна назвати таке мовлення, у якому вжиті слова повністю відповідають їх мовним значенням - значенням, що усталились у мові в даний період її розвитку. Точність зумовлюється, по-перше, знанням об'єктивної дійсності, спостережливістю мовця і, по-друге, його умінням співвіднести свої знання мови з цією спостереженою об'єктивною дійсністю. Це співвідношення буде тим точніше, чим глибше і всебічніше пізнаватиметься дійсність і чим повніше засвоюватимуться ресурси мови, надбані попередніми поколіннями людей для називання й оцінки реального світу.

Точність потрібна не тільки для іменування реалій, а й для відтворення настроїв, переживань, тобто необхідна в реальному світі як предметів, так і почуттів. Поняття точність мас два значення: по-перше, це вживання в мовленні слів (їх значень) і словосполучень, звичних (узвичаєних) для людей, які володіють нормами літературної мови, а по-друге, це оформлення і вираження думки адекватно предметові або явищу дійсності, тобто несуперечність предмета і його назви. А це значить, що мовець повинен постійно прагнути до пізнання як реального світу, так і законів, норм мови, що не можливе без варіативності (або змінюваності) як одного, так і другого.

Потрібно пам'ятати, що точність досягається в контексті. Не кількістю слів і не розлогістю контексту визначається точність, а вичерпністю й недвозначністю закладеного в словах змісту.

Але це не означає, що точність досягається лише на лексико-семантичному рівні - вона тісно пов'язана з рівнем граматичним (синтаксичним) і стилістичним. І справді, точність у науковому й офіційно-діловому стилях ні за своїм змістом, ні за реалізацією не адекватна точності художнього чи розмовного стилів.

Точність у науці виражається, в першу чергу, через термін (а звідси вимога однозначності термінів, міжнародності їх змісту) і за допомогою формул. Побутує думка, що за допомогою формул можна закріпити набуті знання, досягнуті результати, але розвинути їх далі можна тільки за допомогою мови. Точність у науці легко може бути перевірена або практикою (адже практика - усе ж критерій істини), або логічною несуперечністю якогось твердження. Точність у науці і в документах - буквальна, пряма, емоційно-нейтральна, не допускає метафоричності, образності, експресивності.

Звичайно ж, точність реалізується найперше лексичними ресурсами мови, тобто виявляється на рівні слововживання, але без контексту про неї говорити годі. Найбільше можливостей для точного співвіднесення предмета і його назви мають: синоніми, омоніми, пароніми, полісемантичні слова. Значні труднощі викликають слова іншомовні, професійні, архаїчні та фразеологізми.

Синоніми виникають у мові як одиниці, що підкреслюють (називають) новий відтінок у значенні слова, тобто як точніша для нової ситуації спілкування назва відомого предмета (за винятком т.зв. абсолютних синонімів, які різняться між собою тільки звуковим комплексом і джерелом походження: кавалерія - кіннота, норд-ост - північний схід, полісемія -багатозначність, білінгвізм — двомовність). Відмінність синонімів може бути власне семантична (земля - ґрунт; дорога — шлях - гостинець; збірка -зібрання-збірник) або стилістична, семантико-стилістична (нейтр. людина -розм. чоловік, нейтр. відомий - уроч. славетний; розм. лице - нейтр. обличчя; розм. пес - нейтр. собака).

Добираючи одне слово із синонімічного ряду з метою досягненні точності висловлювання, потрібно враховувати:

  1. стильову приналежність слова (нейтральне чи стилістично марковане: розмовне, офіційне, наукове і т. ін.);

  2. його емоційно-експресивне значення (піднесене-знижене, інтимне, ласкаве - офіційне, "сухе", урочисте — жартівливе);

  1. приналежність слова до певної групи лексики поза літературною мовою [діалектне, просторічне, жаргонне);

  2. місце слова в словниковому запасі мови (активний - пасивний словниковий склад).

Це важливо пам'ятати, оскільки до синонімічного ряду можуть входити слова, запозичені з інших мов, дібрані з діалектів - територіальних і професійних, з фразеологічних ресурсів мови, з пасивного словника (архаїзми).

У розмовному мовленні синоніми різняться не лише ступенем метафоричності, а й різноманітнішою експресивністю, порівн.: йти - сунути - дибати - лізти - ледве ногами перебирати - нога за ногою; сорочка - кошуля - льоля; мовчки - без словечка - ані мур-мур, тихо-ша. Нерідко синоніми виникають як евфемізми: померти - заспокоїтись - навіки заснути - спочити - закрити очі - відійти - піти на той світ - життя скінчити.

Неточність виникає в тих випадках, коли слово вжите в приблизному значенні (порівн.: "Я болію за команду "Динамо" - зам. вболіваю; "багатотомний збірник поетичних творів" - зам. зібрання; "футбольна команда не боялась цього противника " - зам. суперника та ін.).

Прагнення до точності й новизни в синонімії зумовлює появу перифраз (бавовна - біле золото, радіація - невидима смерть, ліси - легені планети).

Як бачимо, точність може бути й предметно-понятійною, й емоційно-експресивною. Емоційно-експресивна точність не стосується офіційного й наукового стилів, для інших стилів потрібні обидві форми точності. Щоб їх досягти, необхідно знати світ речей і світ людей, що без мови пізнаваними і засвоєними бути не можуть.

Омоніми (слова однакового звукового складу, але різного значення) становлять неабияку трудність у практиці слововживання, по-перше, тому, що точність їх застосування залежить від знання мовцем лексичного складу мови і від того, наскільки цим знанням відповідають знання слухача. Часто трапляється, що нам відоме одне слово відповідного звукокомплексу, а почувши цей звукокомплекс в іншому значенні, ми його просто не сприймаємо. Тому основною вимогою до тексту з омонімом є його чіткість, виразність, повнота інформації (достатність тексту не вимагає його багатослівності, навпаки, лаконізм - найвища оцінка виразності тексту). Це важливо ще й тому, що багато омонімів виникло внаслідок розщеплення полісемії - віддалення значення слова від його вихідної форми, втрати зв'язку з нею. Порівн.: клич - наказ, форма від кликати; клич - гасло, заклик; сіла людина і сіла батарейка; сів на землю хлопець - сів ґрунт і т.д.

Омоніми можуть застосовуватися як у діловому і науковому, так і в розмовному, художньому, публіцистичному стилях. Але в перших двох стилях вони не мають стилістичних функцій, а в інших можуть використовуватися зі стилістичною мовою. Але в обох випадках точність контексту є вимогою обов'язковою. Наприклад: Не гай часу! За селом темніє гай. "Гай-гай, дитино, аби ти не пошкодувала". Пара має температуру 98°. Пара ссавців була переселена в нові кліматичні умови (порівн. Добра пара - Гриць і Варвара). Особливо уважним треба бути тоді, коли українська мова запозичила з іншої мови слово такого звучання, яке має питоме українське слово: щоб уникнути неточності (а часом і ляпсусу), необхідно підготувати слухача до сприйняття цього слова. Напр.: лава - вид меблів, лава - ряд, шеренга людей, лава - великий забій у шахті, лава - (лат.) магма, продукт виверження вулкана; мул - відкладання на дні водоймища, мул (лат.) - домашня тварина; клуб - летюча маса диму, пари, клуб - частина тіла людини або тварини, клуб (англ.) - культурно-освітня організація; лінь - лінощі, лінь (голланд. морський термін) - міцний тонкий мотузок; як - прислівник, як (тибет.) - велика рогата тварина.

Добрі знання лексичної і граматичної систем сприятимуть точності вживання омонімів: замок - замок, лупа - лупа, колос - колос, вигода - вигода, радій - радій, мала - мала, насип - насип, дорога - дорога, стріла - стріла, гори - гори, мука - мука, обід - обід, поле (ім.) - поле (3 ос. одн. д-ва), клич (ім.) – клич (нак. д-ва), шию (Зн. відмінок ім.) - шию (1 ос. одн. д-ва), ніс, віз (ім.) - ніс, віз (3 ос. одн. д-ва в мин. часі) і т. ін.

Уміле користування паронімами теж сприяє точності мовлення. Нерозрізнення значень близькозвучних слів може призвести до непорозумінь між мовцем і співрозмовником, а може служити й засобом творення колориту гумору, іронії, сатири. Порівн.: На які інстанції він бігав до того, як став чемпіоном у стометрівці? (інстанція - установа, дистанція -відстань). Він зло не вживає своїм становищем (не зловживає). Я мимохідь тебе образив {мимохіть — нехотячи, мимохідь - проходячи повз, мимо). Отже, у науковому та офіційному стилях пароніми теж стилістично-нейтральні, а в інших стилях вони можуть набувати нових (контекстуаль­них) емоційно-експресивних відтінків. І чим повнішим буде знання мовцем можливих значень слова, тим точнішим буде його мовлення - за умови такого ж рівня знань у співрозмовника.

Багатозначні слова вимагають точного контексту, який не допускав би двозначного чи спотвореного сприйняття змісту (навіть у тих випадках, коли незвичне вживання багатозначного слова передбачає комічний ефект, напр.: "У тебе не всі дома?" (Ти нерозумний?) - "Усі, нас усього троє". Оскільки багатозначними можуть бути не лише т.зв. повнозначні слова, а й службові (вони можуть, стосуючись неоднакових граматичних або семантичних класів слів, вимагати різних граматичних форм слова чи речення), то для точного використання таких слів недостатньо знати лише лексику - і граматика ставить вимоги до точності побудови словосполучень, речень та ін. Порівн.: це зроблено задля мене - це зроблено через мене; чого ти так нервуєш (кого?) - чого ти так нервуєшся (сам!)

Щодо слів вузької сфери вживання - термінів, професіоналізмів, іншомовних слів, то вони можуть мати як номінативну (у науковому та офіційному стилях) функцію, так і поєднану з нею художньо-експресивну роль. Тому вживати такі слова треба за необхідністю, а не з метою похизуватися "рівнем" свого мовлення. Для чого казати круїз, коли можна сказати подорож; менеджер замість керівник; прийняти рішення (оф.) замість вирішити (нейтр.); ампутувати гілку замість відрізати її? Слова ж діалектні, просторічні, вульгаризми, вжиті зі стилістичною метою (для створення зниженого або жартівливого колориту, як засіб індивідуалізації мови персонажа тощо), ефективні лише у випадках, коли вони не руйнують загальної етики тексту, коли справді привносять у нього нові, точніші семантичні чи експресивні відтінки: добре лише те слово, без якого ні мовець, ні його слухач у даній ситуації спілкування обійтися не можуть.

Точність як ознака культури мовлення застерігає й від стильового дисонансу: багатозначні слова, синоніми, омоніми різняться не лише відтін­ками, а й функціональними параметрами, напр.: око - орган зору; око - 1) одиниця ваги (1,2 кг, заст.), 2) міра об'єму (1-1,5 л., заст.); оконтурення - 1) дія за знач, оконтурити (спец), 2) лінія, що позначає контури чого-небудь; незабудь - 1) заст., на згадку, 2) діал. незабудка та ін.

Неабияка роль у досягненні точності мовлення належить порядкові слів. Адже він регулює функції слів, розставляє, так би мовити, логічні акценти у фразі. Порядок слів допомагає відрізнити суб'єкт від об'єкта, якщо називний і знахідний відмінки слів - їх назв виражаються однаково (Добро рухає суспільство), суб'єкт від предиката, якщо обидва вони виражені іменниками або інфінітивами (Жити - Вітчизні служити). Порядком слів досягається смислова та інтонаційна відокремлюваність (а отже, актуалізація) членів речення (Він, зачарований, не міг відвести погляду від озера). Від порядку розташування у реченні (фразі) залежать смислові зв'язки вставних слів і т.д. (порівн.: він, напевно, знає; він знає напевно). Мають своє місце в реченнях дієприкметникові звороти - стоять перед або після означуваного слова, або означуване слово вводиться в середину звороту (порівн.: Факти, наведені в акті, підтвердились. Факти підтвердились, наведені в акті. Наведені в акті факти підтвердились).

Отже, точність однозначна, одноваріантна, у ній співвідноситься мова з реальною (і художньою) дійсністю, на відміну від правильності, яка визначається нормою або її варіантом, правилом чи одним із його винятків.

Логічність мовлення

У розмовно-побутовому мовленні нерідко чуємо такі фрази: "О, це логічно!", "Що ти?! Це ж не логічно!". І розуміємо, що в другому випадку йдеться про щось не до кінця продумане, про неврахування причинно-наслідкових зв'язків, про недоречність, тобто про невідпо­відність між думкою, висловленою засобами мови, і фактом об'єктивної дійсності.

Як відомо, процес мовленнєвої діяльності має три рівні: розумовий (йому властиві автоматизм та імпровізація), лексико-граматичний і фонологічний, адже в діяльності свідомості людини відбувається творення, розподіл, обмін, споживання знань. Звичайно, у кожної людини ці процеси відбуваються по-різному, залежно від схильності до інтелектуальної діяльності, рівня знань, специфіки особистого досвіду, характеру практичної діяльності тощо.



следующая страница >>