asyan.org
добавить свой файл
1

ЛІТЕРАТУРНА КОМПОЗИЦІЯ




МУЖНІСТЬ І БІЛЬ ЧОРНОБИЛЯ




Вчитель. Ми , діти, весною святкуємо найвеличніше свято – Світле Христове Воскресіння. Ми завжди радіємо, вітаємо один одного з цим святом, славимо Христа. Але весною у нас є ще один незвичайний день. Це день скорботи в нашій державі. Всі ми знаємо, що сталося в мирну, весняну українську ніч на берегах Прип’яті 26 квітня 1986 року. Сталося те, про що сказано в Святому Письмі в об’явленні Івана Богослова, або інакше кажучи, в Апокаліпсісі. Послухайте, що ж там сказано.
( Учень читає уривок з Біблії.)
“Третій ангел затрубив, і впала велика зірка з неба, падаючи, як смолоскип, і впала на третю частину рік і на джерела вод. Ім.’я цій зорі “Полин”, і третя частина вод стала як полин, і багато людей померло від вод, бо вони стали гіркі ”.
Вчитель. Те, що ви почули, те, що написано в Біблії збулось. Саме у ніч з 25 на 26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилини над Четвертим реактором Чорнобильської атомної електростанції нічну пітьму розірвав величезний стовп полум’я. Чорнобиль – це чорний біль нашої землі. І скільки б не минуло років, все одно це слово полум’янітиме чорним вогнищем скорботи на тлі історії нашої держави. Назва міста Чорнобиль походить від назви різновиду гіркого полину - чорнобилки. Спочатку так іменувалось древнє поселення, потім місто, а згодом – і атомна електростанція. І мало хто знав, що чорнобиль – це полин, аж поки не прогримів страшний атомний вибух. Тільки тоді люди згадали пророкування Святого Письма.

Смертоносне полум’я зловісної пожежі висвітило кожного, хто там працював і жив. Виділило перших із перших. Вони, ризикуючи життям, кинулись до реактора, аби своїми грудьми захистити нас, нашу Україну, наше майбутнє. Їм, ліквідаторам аварії на Чорнобильській АЕС присвячуємо свій реквієм.
( Звучить «Реквієм» Моцарта, по закінченні якого учениця читає поезію “Журба”.)

Плачуть верби над Прип’яттю, Покинули мої рідні

Горлиця квілує, Свої хати білі,

Та ніхто того не бачить, Подалисясвіт за очі

Та ніхто не чує... У міста немилі.


Нема людей, нема дітей, Сумна хата над горою

Як у могилі тихо - На когось чекає.

Поглинуло мій Чорнобиль Вже стільки літ промайнуло –

Незбагненне лихо. Нікого немає.
Полонила, забруднила Моє серце, мої очі

Батьківщину милу, Спокою не мають –

Її землі, її річки Все частіше на подвір’ях

Нечистая сила. Вогнища палають.
Тая сила невидима Так запалають наші хати,

Людину долає, Заплачуть віконця.

Без рушниці і без кулі І не стане Чорнобиля

Життя віднімає. Під небом, під сонцем.

Плачуть очі, плаче серце,

Спокою немає,

За що ж моя Батьківщина

Так тяжко страждає?

Учень1. Тепла, тиха ніч. Жителі Чорнобиля мирно спали не підозрюючи, яке лихо на них чекає, бо ніщо не віщувало біди. Люди відпочивали, щоб набратись сили для нового дня, що наступив. І ніхто не знав, що сталася екологічна катастрофа світового рівня, аварія, що призвела до нечуваного забруднення біосфери, радіоактивного опромінення тисяч людей, утворення на території України 30 – кілометрової “зони відчуження”.

Першими на місце аварії прибули пожежники на чолі з лейтенантом Андрієм Правиком. 23 річний Правик мав усі права у своїх руках, крім одного – права на помилку. За караулом Правика прибув караул його бойового товариша Віктора Кибенка. А ще через деякий час з пожежею боролись більше 100 бойових пожежних машин, що прибули з Києва і області. 3 години йшов бій, якому здавалось не буде кінця. На бойовому посту В. Кибенок втратив свідомість і прийшов до пам’яті тоді, коли пожежу здолали. Через два тижні Віктор помер. Так і не побачив молодий батько свого первістка, якого народила його дружина уже після його смерті. Тепер про Віктора кажуть: “ Був. Був добрим, чесним, сміливим, принциповим, любив сім’ю, хотів жити, працювати, ростити дітей, та не судилось”.
( Учениця читає поезію “ Кипить чорнобильська смола”.)
Кипить чорнобильська смола, Цвіте винограду намисто,

А нас вже виселяють Росте на горбочку полин

П’ять літ з поліського села... І Прип’ять – чорнобильське місто

Куди – самі не знають. Гуде у мені, наче дзвін.
В Одесу, Харків, Ягодин? Тече каламутна водичка,

В Полтаву, де цвітуть сади? До школи іде дітвора

А ми ковтаєм анальгін - І Прип’ять чорнобильська річка –

Не знаєм їхати куди. Отруту несе до Дніпра.

Я чую – десь вітри гудуть, І бачить це Київське море,

Машини їдуть із села... Тополі, дуби, ясени...

Це наших діток заберуть?.. І труїть чорнобильське горе

Кипить чорнобильська смола. Оселі, поля і лани.
Учень. Героями не народжуються, ними стають. Деякі пожежники під час аварії, на дах енергоблока, незважаючи на смертельну небезпеку, виходили кілька разів. Всі вони знали, що борються з вогнем в умовах високої радіації, яку вивергає атомний реактор. Але ніхто поста не залишив і продовжував бій. На 5 годинку ранку пожежу було ліквідовано. Ціною життя відважних і безсмертних. Вдячна пам’ять народу про них житиме вічно. Всі, що загинули були молоді люди. Вони дуже мало прожили. Але як багато зробили. Вони своїми грудьми, своїми серцями закрили мільйони людей. Навічно заснули герої-пожежники на новому підмосковному Митинському кладовищі. Скромні плити будуть вічно нести імена Правика, Ващука, Ігнатенка, Кибенка, Тищенка, Тимури. Це вони перші собою закрили нас від лиха.
( Учень читає поезію, присвячену тим, що загинули.)
Юнацькі руки молоді

Вам би втішатись у труді.

Тесать, копать, залізо гнути,

Садити сад, зелені рути,

Вам гладить золото волосся,

Вам би тепло коханій дати,

Ви ще не вміли обнімати,

А помирати довелось.

Ми свято шануємо пам’ять усіх.

Хто власним життям нашу юність зберіг.

Хто впав за майбутнє у грізну годину,

За землю священну, за Україну.

Ті, що згоріли в огні

В перші хвилини двобою,

Землю прикрили собою,

Як наші діди на війні.

Не залишали пости, мужньо стояли на герці,

Пам’ятник їм вознести, треба у кожному серці.
Вчитель. Вшануймо хвилиною мовчання героїв, ліквідаторів аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
Учень 3. герої Чорнобиля вже відомі всьому світові. Їхні портрети були на видному місці в пресі, лишилися на полотнах і стендах, в розумі і серцях людей. У вогні і боротьбі пожежники намагалися врятувати атомників, які потрапили в смертельну небезпеку. Але це було неможливим. Найпершим, у кого зупинилося серце в мить вибуху, був старший оператор Валерій Ходемчук. За ним на посту помер його друг Володимир Шашенок. Це його обпаленого, опроміненого винесли на руках пожежники. А він перед смертю ще встиг простогнати : “ Там Валерій.” І втратив свідомість. Більше вона до нього так і не повернулась. Відійшов у вічність. Тіло його вивезли із зони і поховали на першому ж сільському кладовищі. Ходемчука Валерія так і не знайшли. Четвертий блок став для нього і могилою, і пам’яттю. Не дочекалися Валерія вдома і мама, і його молода дружина, і двоє ще маленьких дітей : шестикласниця Лариса, другокласник Олег. Не дочекалася його вся Прип’ять.
Вчитель. Важко завжди втрачати близьких людей. Серце заходиться болем, коли помирають знайомі, друзі, близькі, рідні, брати, сестри, батьки. Але найважче втрачати дитину – своє майбутнє. Серце не серце, а кривава рана, душа відчуває невимовний біль. І час не є тим лікарем, що може залікувати рану. Валерія Ходемчука на роботу проводжала мама і не знала, що провела свого сина у дорогу вічності. Вже стільки літ минуло, як не стало сина. а старенькій і немічній жінці здається, ніби це було вчора. Найжахливіше те, що вона навіть не має синової могили. Четвертий блок був для Валерія місцем щоденної праці. Він для нього став і могилою. Роки пливуть, а матері не легшає. Як страждала, так і страждає. І вирішила вона написати синові листа у вічність.
( учениця читає листа Ганни Ходемчук.)
“Синочку! Моя кровиночко! Відчуваю, що тільки ти мене зрозумієш і простиш, що пишу тобі, моя дитино, на той світ. Бо не можу по-іншому. Ні плач, ні волання не допомагають мені. Ось уже багато років тужу за тобою. Ніяк не можу змиритись, що більше тебе не побачу, не почую твій голос, не пригорну до свого серця. Скажу тобі слово своїм листом цим і облегшу душу. Бо спливають мої літа, ось-ось і я припливу до берега вічності. Але ще живою хочу поговорити з тобою як із живим.

Мій ріднесенький, як багато я можу тобі розповісти. В нас стільки новин за цей час сталося! Місто Прип’ять, про яке ти міг розповідати цілими вечорами, після аварії виселили. Наташа з дітьми одержала квартиру в Києві. У тому районі, де тепер живе багато прип’ятчан. Лариса, донька твоя, вийшла заміж. Гарного чоловіка має. Три роки тому, синочку, ти дідусем став : є в тебе внучка Катруся. Вона схожа на тебе. Синок твій, Олежко, закінчив вже школу. Наташа допомагає йому стати на ноги. Як їм бракує тебе, моя дитино: твоєї ласки, любові, підтримки, поради, допомоги. Твоя Наташа про себе не думає, свого життя не влаштовує, тішиться внучкою, в Катрусі вся розрада для неї, бо хворіти часто стала, дається взнаки робота на атомній станції, аварія...

Синку, мені так важко без тебе. Відколи тебе не стало навіть сонце так яскраво не світить як раніше. Щороку твої колишні колеги приїзжають і привозять мене у Прип’ять. Вшановують тебе і твоїх друзів, що загинули на ліквідації наслідків аварії, як героїв. Щороку я тільки тим і живу, що з нетерпінням чекаю того дня, щоб побачити місце твоєї смерті. Невимовно важко для матері втратити сина і навіть не мати синової могили. Весь четвертий, то твоя могила. На кладовищі я, звичайно, зробила уявне місце твого поховання. А якою за ці роки високою та стрункою на ньому виросла посаджена мною берізка. Шанують тебе, Валерику, і в нас, і в районі. На твою честь вулиці називають.

Мене не покидають добрі люди. І все в мене є : продукти, одяг, взуття. Немає найголовнішого – щастя-долі. Невблаганна смерть відібрала в мене всіх моїх дітей. Трьох – маленькими. І четвертого тебе – красеня у 35 літ. Як би я могла пишатися вами всіма – не довелось. Тужу і плачу за вами, за вашим батьком. Заскучала, засумувала за вами нестерпно. Простіть же мене, що не зуміла відвернути смерті від вас – її ще не здолали ні ті, хто в палацах живе, ні ті, що в хатинах. Не змогла і я , несила, бо як та вишенька-черешенька з української народної пісні : рясно цвіла та мала виросла... це ж наша улюблена пісня, яку я тобі співала з дитинства. Прости ж мене, мене, моя дитино, що я стара, хвора, немічна ще живу, а тебе вже давно немає. Прости і чекай на мене, бо відчуває моя душа, моє серце, що дні мого життя наближаються до кінця. То ж чекай мене мій синочку у вічності.”
( Учень читає поезію “ Перший удар на себе “.)
Перший удар на себе, Все заступили собою

Перший вогонь на себе. Від лютої хвищі-пожежі,

Так відчайдушний Данко Ставши до грізного бою –

Людям віддав своє серце. В тій, що родились одежі.
Як же тут не згадати, І віддали, що мали:

Поруч з ним не назвати - Життя, що одне в людини.

Вас, що уміли серцем Вірю, що ви врятували

Грізний вогонь зупиняти. Долю моєї дитини.
З атомом стали до бою – Землю одну-єдину

З полум’ям смертоносним, З народженням до загину

І заступили собою Ви заступили собою –

Світ, що малий і дорослий. Неначе винесли з бою.
Світ з посивілим житом, Все, що могли зробили,

З цвітом і гроном калини, Щоб життя починати знову.

З вічним дитячим літом, І, не шкодуючи сили,

Що на вустах Батьківщини. Вбирати землю в обнову.
Світ – з лугами, лісами, У весни, в сади вбирати, -

З ріками і зорею, Роботу творить буденну...

З чистими небесами і кликать мужність на чати –

Над скупаною землею. Обпалену та незнищенну.
Вчитель. Звичайно, наша пам’ять, пам’ять наступних поколінь знову і знову буде повертатися до трагічних квітневих подій 1986 року. Поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко уражені невидимою чорною хворобою. Горе впало не тільки на Україну. Воно зачепило Білорусію і Росію. На забруднених територіях нині проживає більше 2 млн. осіб . Змертвіло багато водойм. Непридатною для вживання стала вода. Територія Чорнобиля стала зоною.
( Звучить магнітофонний запис пісні “ Зона” у виконанні Софії Ротару.)
( Учень читає поезію “ Радіаційна днина б’є на сполох “)
Радіаційна днина б’є на сполох, І поспішаємо безжурно жити,

Радіаційні стогнуть небеса. Мовляв, найтяжче винесли батьки.

20 вік – як доля, а не спомин, А душі в нас, немов дитячі, житні,

Як хліб душі і мамина сльоза. І в них ще визрівають колоски.
20 вік – наш атомний, космічний, І забринить ще повнозерний колос,

І ми – розвідники його життя. І в ньому все зіллється – труд і піт.

Ми завжди – тимчасові, а не вічні, А нас не обминув студений космос,

І як прожити – не дано знаття. Коли відкрив свій невагомий світ.
Воно ж для мене – вічне, як дитинство, Не все збагнемо і не все пізнаєм -

Що сміхом горнеться до сивини. Не вистачить життя – і згасне мить.

Життя взаємне – це село і місто, Лиш тінь чиясь злетить над небокраєм,

Ми їхні діти – дочки і сини, І пам’ять тужним болем защемить.

Що бачимо себе вже з далини.
Вона Ікара до життя поверне,

Живуча пам’ять людства – не згаса...

Я ж чую, чую, зважуючи зерна, -

Радіаційні стогнуть небеса.

Вчитель. Нині в Україні склалась важка демографічна ситуація. Смертність населення перевищує народжуваність. Здебільшого збільшується кількість психічних і онкологічних захворювань у людей. Значно погіршився стан здоров’я дітей. Найбільшу смертність немовлят в останні роки було зафіксовано в 5 областях : на Іванофранківщині, Київщині, Житомирщині, Вінниччині, Черкащині. У 42% дітей шкільного віку спостерігаються різні хронічні захворювання, в 50% - функціональні порушення. Частота онкологічних захворювань у дітей зросла в 5 раз. Настав час усій громадськості бити на сполох, рятувати своє майбутнє, майбутнє нації.
( Учениця читає поезію “ Жадання людства “.)

Жадання людства – зупинити Щоб трави, колоски і віття

Безодні атомної смерч. Вогнем не перетліли в прах.

Ми ж сівачі, ми – сонця діти - Щоб грізне ядерне плахіття

Спроможні зупинити смерть. Не спалахнуло по світах.

Спинити вибухи ракети - Щоб наша дума і дорога

Роззброїти віки і дні, Єднали глибину і вись,-

Щоб сонце мирної планети Вола чорнобильська пересторога :

У кожнім сходило вікні. Людство, зупинись!
Вчитель. Вже стільки літ минуло від тоді, як відбулась аварія на Чорнобильській АЕС, загинули люди, захищаючи майбутнє. Ці роки були наповнені різними бідами : розпочинались і закінчувались у світі кровопролитні, знищувальні війни, землю шмагали і шматували стихійні лиха, руйнуючи плоди розуму й рук попередніх поколінь. Яким буде майбутнє нашої планети, нашої держави залежить від вас , майбутніх поколінь, від ваших здібностей, розуму, від того, якими ви вступите у доросле життя. Якими ви станете, чи будете жити одним днем, чи майбутнім. Вам, молодим, потрібно єднатися, організовуватися і всім разом дбати про наш дім, ім.’я якому – Україна.
( учениця читає поезію “ Пересторога “.)
Не зупиняйте журавля в польоті –

Йому долати бурі і тумани,

Уникайте золота в болоті,

Де водяні родилися з метану.
О, люди! Всіх благаю: не руйнуйте

Свою єдину, чарівну планету !

Ви це благання в серці закарбуйте,

Як знак біди на золотій монеті.
Не хочу я. Щоб впали в забуття

Мої перестороги і благання,

Бо вірю, що одне в людей життя,

І шлях у поколінь один – єднання.