asyan.org
добавить свой файл
1
Історія Новоушиччини

Кожен край, його земля і небеса, сонце і води, ліси і трави, що ній трави, що ній виростають і тими водами напуваються, мають свою неповторну красу, вдачу і долю свою.

Ці слайди ми хочемо показати саме для того, аби відкрити Вам красу і багатство одного із куточків України. На мальовничій землі, про яку велика Лесі Українка мовила ніжно і проникливо: “Красо України, Поділля !...”, розкинулося Новоушиччина – благословенний край, який любовно називають “Подільською Швейцарією”.

На південному заході Хмельницької області розташований наш Новоушицький район. Його територія становить 85326 га, з яких 43862 га сільськогосподарських угідь.

Рельєф поверхні району різноманітний. Територія дещо витягнута із півночі на південь. Район характеризується рівним, сильно розчленованим рельєфом, порівняно теплим помірно - континентальним кліматом, середньо родючими ґрунтами.

Його населення становить 38,7тис. чоловік, що проживають у 56 населених пунктах.

Адміністративним центром району є селище Нова Ушиця. До 1829 року – місто Литнівці, що означає “Літній маєток”. Сама назва повітового міста вказувала на те, що ця місцевість завжди була особливо гарною і привабливою влітку і придатною для здорового відпочинку. Тут є хороші можливості для наукового та екологічного туризму, для здійснення регламентованої екскурсійної діяльності.

На території Новоушицького району відсутні великі промислові об’єкти, тому майже немає забруднення природних комплексів. Тут є чимало осередків природних скопів, на деяких із них встановлений природоохоронний режим, діє 3 ландшафтних і 1 ботанічний заказники.
Новоушиччина – квітучий наддністрянський край, який гармонійно поєднав у собі різноманітні природні ландшафти: зорі-рівнини і крутосхили, ліси, водойми – утворивши краєвиди неперевершеної краси.

Це наші родючі землі, прадавні пагорби, долини і пущі змалював у хроніках знаменитої “Історії” давньогрецький історик і мандрівник Геродот (490 – 425 рр до н. е) . До затоплення водосховища особливий мікроклімат дозволяв місцевим жителям збирати по два урожаї картоплі.
З глибини віків б’є ключем джерельна вода. А в нашому районі таких джерел сотні. І майже всі вони мають неповторний смак і лікувальні властивості, що допомагають людям багатьох недуг. З цими джерелами народ пов’язав багато переказів і легенд.
Незлічити скільки річок і річечок живлять повноводний Дністер. Тільки в нашому районі їх є вісім, і всі вони течуть на південь, паралельно одна до одної. Свої води зносять у Дністер і 143 струмка, загальна довжина яких складає 279 км.
Дністер у давнину називали великим. Адже його довжина становить 1362 км. Сьогодні він ще і широкий, водне плесо простягається на 3,5 км.
Дністер раніше мав назву Тірас, а вкраїнські землі звалися землі скіфії, отут гуляли на безмежних просторах табуни білих диких коней.
А сьогодні мандруючи понад каньйонами дністрових приток, дивуєшся красі урочищ, скель, долин. Мало де побачиш таке ландшафтне розмаїття.
Уканікальність цієї місцевості в тому, що тут у далекі часи, коли льодовиковий покрив зайняв усе Полісся і Карпати, зуміли вціліти десятки видів так званої середземноморської флори, що частково збереглася у своєму первинному вигляді. Під ногами ми бачимо безліч різних рослин: рідкісних, унікальних, занесених до Червоної Книги України і Європейського списку.
З ранньої весни ці пагорби вражають надзвичайним квітуванням, окремі схили покриті жовтим горицвітом, сон-травою, первоцвітом весняним, підсніжниками, голубим маревом печіночниці, жовтим квітом рокитнячка, білим – неопалимої купини. З настанням літа дозріває пахуча полуниця, плоди ліщини, дерену. Чимало охочих заманюють до себе лісові гриби.
Білогриве шуміння ковили приваблює багатьох цих пагорбів.
Як непомітно старіють і навіть зникають з подільської землі наддністрянські поселення. В давньоруському літописі згадується місто Каліус, яке в свою чергу було затоплене дністровським водосховищем. Сьогодні про це село нагадують лише дороги – бруківки, що тягнуться до Дністра, залишки садів і хатина калюсівчанина, що останнім залишив його. Вона як символ як пам’ятник затопленим селам.
Хребтіївські пагорби. Про поселення на цьому місці згадується ще в Іпатіівському і Нестерівському літописах. Ця місцевість яскраво і романтично описана подільським письменником Генріком Синкевичем у романі “Пан Владиєвський” і показана у однойменному фільмі Єжи Гофмана. Ще й до сьогодні на пагорбі, що має назву “Застава” – збереглися залишки давньої фортеці.
Між крутими схилами лівого берега Дністра і притоки Маціорська археологи дослідили давнє городище ранньоскіфського часу VIII – VII ст. до н. е. А в цілому по району зареєстровано 30 пам’яток археології.
Чи були в Україні древніші святі місця православ’я, ніж скельний монастир? Ось він виблискує на далекому пагорбі.
До неба здіймаються куполи найдавнішої в нашому районі дерев’яної церкви село Куражин.
Потопають у зелені наддністрянські села.
Під легким літнім вітерцем котяться просторими ланами світло-зелені хвилі. То в час колосіння гойдається море хлібів.
Всіма барвами виграють виходи кам’янистих порід – відклади далеких віків на поверхні землі.
На тисячах гектарів крутосхилів розкинулися штучно створенні лісові насадження.
Темно зелені ліси спускаються схилами до самої води.
Перлиною лісу вважать сосну, вона дуже чутливий індикатор чистоти повітря. Якщо вона чахне – це означає, що в повітрі багато отруйного диму, якщо жовтіє хвоя – підвищена радіоактивність. Людина вже давно звернула увагу на чудові властивості соснової хвої. Наші ліси багаті соснами.
На дрібнесенькому шматочку лона матері-Землі живемо ми. Зупинімося на мить і погляньмо під ноги. Побачимо стежину, дорогу, шлях. Через Нову Ушицю і населені пункти району проліг доленосний шлях. Власне в нас перетин і злиття двох прадавніх шляхів: Татарського і Молдавського. Саме йому, шляхові-долі зобов’язане селище тим, що по ньому ступала нога Кобзаря, били його кінські копита військ Б.Хмельницького і М. Кутузова, рвали гусениці фашистських танків.
Вмита серпневими росами і зігріта сонячними променями та любов’ю людей, які живуть на ній, Новоушиччина гостинно відчиняє двері та серця для тих, хто завітав чи збирається завітати сюди. Схожа на зелений рай, вона безмірно любить своїх гостей і завжди чекає на них.

Наш край не входить до ареалу антропогенезу. Тому тут не знайдено ні залишків викопних людиноподібних мавп, ні слідів їхньої діяльності. Понад 300 тисяч років тому в Середнє Подністров’я проникли групи архантропів. На території краю став активно відбуватися процес розселення людських колективів.

Природні умови тоді істотно відрізнялися від теперішніх. Клімат нашого краю нагадував клімат сучасних субтропіків. В саванах бродили стада слонів та носорогів, паслись табуни коней, утворювали колонії ховрахи. В долинах Дністра та інших річок, в широколистяних лісах, де росли конарський та звичайний лавр, смоківниця, самшит знаходили, притулок та їжу олені, косулі, лосі. В річках, озерах та болотах жили гіпопотами, гніздилися баклани. Свою здобич біля водопоїв підстерігали шаблезубі тигри та леви, печерні ведмеді, вовки, лисиці, росомахи.

Найдавнішу стоянку виявлено біля с. Лука – Врублівецька. За способом виготовлення кам’яних знарядь стоянку відносять до доби раннього палеоліту. Люди цього періоду збирали плоди, ягоди, молюсків, комах, яйці птахів; полювали на тварин, часто досить великих. Люди були озброєні найпростішими знаряддями праці – загостреними палицями, рогатинами, дрючками й масивними крем’яними рубилами. Ці рубила виготовлялися з кам’яних жовнів, яким цілеспрямованими ударами надавали мигдалевидної форми.

Рубило з Луки – Врублівецької

Ручні рубила були універсальним знаряддям тієї епохи. Вони виконували функції сокири, кайла, метального каменю. На думку багатьох вчених, кам’яні знаряддя з Луки – Врублівецької засвідчили самий примітивний спосіб виготовлення відщепів, коли людина кидала один камінь на інший, який лежав на землі, а потім відбирала ті уламки, що мали гострі, ріжучі краї. В той же час, деякі відщепи певно вже було отриманні в результаті роботи кам’яного відбійника.

В пошуках їжі люди тоді часто переходили з місця на місце, ведучи мандрівний спосіб життя. Колективи людей не були сталими. Цей період вчені характеризують, як час існування первісного людського стада.

Вчені вважають ранній палеоліт часом, коли ще не існувало релігії. Вони допускають, що відсутність людських захоронень, які можна було б віднести до тієї епохи, може свідчити про поширення такого явища канібалізм.

Близько 35 – 40 тисяч років тому настало останнє, значне за масштабами, зледеніння. Земля покрилася льодовиком, що був до двох кілометрів завтовшки. Окремі язики його сягали рівня сучасного Києва. Великі маси води, які рухалися попереду льодовика, спускалися широкими долинами Дністра, Південного Бугу та інших річок, створювали густу сітку при льодовикових озер та боліт.

Природні умови нашого краю стали схожими до тундрових і тайгових. Клімат був сухим і різко континентальним з суворою і малосніжною зимою та теплим літом. Ділянки тундри з заростями кущів та карликової берези, чергувалися з холодними сухими степами та невеликими острівцями лісу, де росли переважно берези та сосни. Деякі рослини і тварини пристосовуються до нових умов життя. З’являються мамонт, сибірський носоріг та інші холоднолюбиві тварини. В печерах було багато печерних ведмедів та гієн.

Людські колективи не покинули раніше обжитих земель. Нові природні умови змусили їх активніше боротися за існування. Люди тепер навчилися використовувати вогонь, почали виготовляти одяг із шкір тварин та будувати житла.

Застосування вогню означало корінний перелом в житті людини. Вона з допомогою вогню не лише рятувалася від холоду і диких тварин, а й покращила своє харчування, адже тваринний білок тепер потрапляв в організм людини в більш засвоєному стані, а це створювало сприятливі умови для росту і розвитку дітей.

На зміну людському стаду приходить родовий лад. Рід був універсальним колективом, бо не виконував не лише шлюбні, але й господарські та релігійні функції. Родовий лад являв собою першу в історії завершену першу систему суспільних відносин. Рід в цей час був матріархальним, лік рідні вівся за жіночої лінією. Шлюби в середині роду були заборонені Кілька родів складали плем’я .

Люди досягли значних успіхів в техніці обробки каменю. Замість рубил тепер застосовуються спеціалізовані знаряддя: гостроконечники та скребла. Використовувалися також ножевидні та зубчасті скалки, нуклеуси. Головним заняттям людей в цей час було полювання на мамонта, дикого коня, зубра. Серед мисливських трофеїв були також вовки, лосі, носороги, бурі ведмеді, північні олені, зайці перната дичина. Полювання доповнювалось збиранням рослинної їжі. Про це свідчать численні знахідки кам‘яних терток, на яких розтиралися корінці, плоди.

В пізньому палеоліті похолодання посилюється. Клімат стає ще більш суворим та континентальним. Ліси уціліли тільки в глибоких долинах Дністра, та його притоках. Найбільш характерним представником тваринного світу стає мамонт, який був добре пристосований до існування в умовах холодного степу і лісостепу. Поширеними також були волохатий носоріг, північний олень. Зустрічалися песці, в степах антилопи – сайги, бабаки, в лісах бобри та хохулі.

Ця епоха стала новим великим кроком в розвитку людства. В цей час формується близький до сучасного тип людини. З високоякісного кременю виробляли різноманітні вироби: вістря, різці, скребла, ножі. Основою життя було полювання на великого стадного звіра. Глибока та вузька ущелина, в якій розташовувалася ця стоянка була надзвичайно вигідна для полювання. Тут моголи широко застосовуватися облавне полювання, скидання великих кам’яних брил зі скель, метання з гори кам‘яних знарядь.

Близько 15 тисяч років тому мамонти починають відходити на північ, вслід за відступаючим льодовиком. Людським колективам (150 – 200 чоловік) все тяжче ставало добувати їжу. Основною мисливською здобиччю стає північний олень. Стоянки стають сезонними.

Мезоліт став новою важливою епохою в історії людства. Початок мезоліту збігається із закінченням льодовикового періоду. Встановлюється клімат близький до сучасного. Він стає м‘якішим. Холоднолюбиві тварини відступають на північ. Лісовим покривом вкриваються колишні тундри. У широколистяних лісах з‘являється сучасна фауна: вовки, лисиці, вепри, зайці благородні олені, буру ведмеді, зубри.

Зникнення великих стадних тварин, які були до цього головними об’єктами полювання, вимагало від людини вироблення нових мисливських прийомів та нової зброї. Людині вдалося приручити собаку, який став першою домашньою твариною, вірним другом мисливця. Видатним досягненням людського розуму стало винайденням лука зі стрілами, за допомогою яких мисливці вражали здобич на великій відстані. Для стріл потрібні були наконечники, які повинні були бути невеликими, досить легкими але міцними. З’являються невеликі наконечники для стріл з кременю.



1 – наконечники стріли з черешком;

2 – верболистий наконечник стріли.

Нові умови заставляли людей шукати інші засоби для існування, крім полювання. Все більше людей починають вживати рослинну їжу, про що свідчить знахідки на стоянках різноманітних кам’яних терток. Велике значення мало винайдення рибальства. Рибальськими знаряддями були гарпуни та кошики з лози. Пізніше почали робити гачки з рогу. Це вже передбачило виготовлення вудилищ з канатиками із волосся.

Нові умови господарювання привели до роздроблення великих людських колективів. Виникають невеликі групи мисливців, рибалок та збирачів, які розбивали на берегах річок короткочасні стійбища. Їх житла нагадували курені з жердин та шкір тварин, де проживали окремі сім’ї.



Зимове житло мезолітичних мисливців.

Приблизно в VI – V тисячоліттях до н. є. племена, які заселяли терени нашої області, вступали в останню фазу кам’яного віку – новий кам’яний вік, що тривав до рубежу V – VI тисячоліть до н. є. Ця епоха була переломною в історії людства, яку справедливо називають „неолітичною революцією”, коли суспільство перейшло від привласнюючи форм господарства до відтворюючих.

Вже в ранній період неоліту люди вирощували городні культури: цибулю, часник. Але справжній переворот в житті осілих племен стався з освоєнням ними злакових культур, головні з яких – ячмінь та пшениця. Племена межиріччя Південного Бугу та Дністра раніше від своїх північно – східних сусідів почали займатися примітивним землеробством. Одночасно приручаються основні види тварин – бик, свиня, вівця і коза.

Величезним досягненням стало винайдення кераміки. Хоча кераміка була примітивною, ліпною, однак вона одразу ж стає незамінною в побуті і в господарстві. Люди дістають можливість готувати варену їжу, набирати воду. З’являються примітивні вироби прядіння і ткацтва, удосконалюється будівельна техніка.

Приблизно в кінці V – на початку IV тисячоліття до н. є. племена, що населяли наш край, як і інші регіони України та Південно – Східної Європи, почали використовувати мідь для виготовлення різних виробів.

Мідний вік на території краю.

Доба міді в першу чергу представлена в нашому краї всесвітньо відомою трипільською культурою, яка існувала в кінці V – III тисячоліттях до н. е.

Трипільські племена населяли Нижнє Подунав’я, Подністров’я, Побужжя і частково Середньо Подніпров’я , тобто регіони, що зараз входять до території України, Молдови та Румунії. Матеріальна та духовна культура трипільських племен на території нашого краю сформувалась в умовах складних взаємовідносин, що склалися між місцевими племенами буго – дністровської культури і переселенцями з Подунав’я, які мали розвинути б землеробсько – скотарський уклад.

Перші трипільські поселення нараховували по кілька десятків жителів і господарських споруд. Розміщувались вони, як правило, кількома рядами або колами. На поселенні проживало кілька сот жителів. З часом поселення розталися.

Житла трипільських селищ були як наземними, так і напівземлянками. Головним будівельним матеріалом бала глина, хоча каркас був дерев’яним.

Трипільська культура носила яскраво виявлений хліборобський характер. Трипільці культивували м’яку та тверду пшеницю, ячмінь, просо жито, а також бобові, коноплі.

Хоча основним знаряддям обробітку землі була мотика з кам’яним або роговим робочим кінцем, проте вчені висловлюють припущення, що трипільці могли знати одне землеробство. Вони могли неглибоко зорювати землю при допомозі дерев’яного рела і парної упряжки великої рогатої худоби.

Високого рівня досягло виготовлення глиняного посуду. Трипільці залишили унікальну розписну кераміку. За допомогою білої, жовтої, чорної та червоної фарб створювали різнобарвні орнаменти.

Суспільна організація трипільців базувалась на патріархально – родових відносинах. На чолі роду стояв старійшина, який керував всім господарським і суспільним життям родової общини. У суспільстві трипільських племен вже почали зароджуватись елементи приватної власності.

Основною умовою розвитку землеробського господарства була врожайність, ідея родючості землі. Тому, в ідеологічних уявленнях трипільців ідея родючості набуває домінуючого значення. З культом родючості пов’язана ціла система релігійно – магічних обрядів трипільських племен. Саме з цим культом пов’язують глиняні жіночі статуетки, які були символами родючості, господарського благополуччя.


Різні символічні знаки на посуді також були пов’язанні з землеробським характером господарства і розумінням світу трипільцями. Це головним чином, зображення сонця, місяця, рослинності.


Малюнки зерен та рослин на посуді трипільців.

Вченні вважають, що в розписі посуду та пластиці закодовано легенди та міфи носіїв трипільської культури. Так, досить поширеним був спіралеподібний мотив в розписах, який співвідносять з міфологічними уявленнями трипільців про змія – дракона. Поширеними є також зображення людей та тварин.



На ІІ тисячоліття до нашої ери припадає наступний період у стародавній історії нашого краю – доба бронзи. З цією епохою пов’язано ряд важливих змін у господарстві та суспільних відносинах в племена Південно – Східної Європи. В цей час було приручено коня. Зростає роль скотарства. Скотарство, поряд із розвинутим землеробством, створило нові джерела для існування, сприяючи виникненню умов для регулярного обміну між племенами.

Добу бронзи вчені вважають важливою ланкою розвитку стародавніх протослов’янських племен.

Поселення протослов’янських племен найчастіше складалися з 15 – 20 жител, які розташовувалися на підвищених берегах річок і озер, або на надзаплавних терасах, або безпосередньо на берегах водоймищ. Житла споруджувались близько одне від одного, перпендикулярно до берега. Відомо два типи жител: землянки та наземні споруди. При розкопках знаходять кам’яні зернотертки, серпи та інші речі, що пов‘язані з землеробським культом. Місцеві племена також займалися полюванням та рибальством.

Початок раннього залізного віку співпадає з так званим перед скіфським періодом, який наприкінці VII століття до н.е. замінюється скіфським. Передскіфський етап в нашому краї відповідає „кіммерійському” періоду в Північному Причорномор’ї.

Багато городищ лісостепових племен кіммерійського часу розташовувались на крутих мисах, що омивались річками. Вченими досліджено городище поблизу села Рудківці, яке містилось на крутих схилах лівого берега Дністра, при впадінні в нього невеликої притоки Маці орської. Городище було захищене трьома лініями валів. На прилеглій ділянці плато теж були споруджені земляні вали. Територія городища та захищеної частини плато, яка певно не забудовувалася, а використовувалася для загону худоби, складає понад 30 га. Розкопками на Рудковецькому городищі відкрито конструкції давніх фортифікацій у валах, що складались з дерева, каменю, глини.

Вченими досліджено на Рудківецькому городищі біля 30 жител з глинобитними печами та з відкритими вогнищами. Встановлено, що житла були трьох типів: наземні, напівземлянки, земляні. Перші два типи були найбільш поширені. Стіни споруджувалися з пруття, обліпленою глиною. Площа хатин становила всього 15 – 25 квадратних метрів, і були вони переважно однокамерними. Тому вважають, що в кожному з таких жител могла проживати лише одна невелика сім’я.



Уявна реконструкція внутрішньої частини Рудківецького городища.

Серед кераміки зустрічаються горщики банкоподібної форми з наліпленням валика по тулубу і „перлинним” орнаментом по вінцях, широкогорлі амфори з опуклим тулубом і на ліпленням орнаменту у вигляді округлих опуклин і валика, черпаки з високою ручкою миски.

За характером матеріальної культури Рудківецьке городище відбиває традиції контактної зони між праслов’янами і давніми фракійськими племенами у Середньому Подністров’ї.

Скіфський час на території нашого краю.

В другій половині VII століття н. є. В Північне Причорномор’я зі сходу вдерлися кочові племена, що відомі з грецьких джерел як скіфи. Вони вигнали кіммерійців і підкорили частину землероб них племен Лісостепу.

Величезний простір – від Верхнього Дністра до Дніпра – займали племена скіфів – орачів. Скіфи – орачі не були власне скіфським народом щодо свого походження. Вчені вважають, що це було місцеве землеробське праслов’янське населення. Академік Б. О. Рибаков висунув гіпотезу про те, що пам’ятки західно – подільської „скіфо подібної” культури належать племені траспіїв, а східно – подільської – племені катіарів. Населення нашого краю вело осілий спосіб життя. Його господарська культура розвивалась не тільки на місцевому ґрунті, а й у тісних взаєминах з культурами фракійських племен Карпато - Дунайського регіону та власне скіфських племен Північного Причорномор’я.

На початку VI століття до н. е. в наш край переселяються племена культура яких сприйняла вже багато елементів культури степових скіфів. Поселення розташовувалося на високих берегах вздовж річок та ярів. Житла були переважно напівземляні стовпової конструкції. В житлах зустрічаються як відкриті вогнища, так і глиняні або кам’яні печі. Жителі користувалися місцевим посудом (горщики, миски, черпаки), а також привізним – грецькими амфорами та чорнолаковим посудом. Стародавні землероби вирощували зернові культури: пшеницю трьох видів (тверду, м’яку, кормову), просо, ячмінь, жито, бобові (сочевицю, вику), рапс, льон. З домашніх тварин місцеві племена розводили кіз, овець, коней, свиней.

Під натиском сарматів в кінці І століття н. е. на землі нашого краю переселяються племена зарубинецької культури. На наших землях мав місце стик зарубинецьких племен з місцевим фракійським населенням, та слов’янськими племенами – носіями пшеворської культури, які проникли сюди з заходу. В межиріччі Західного Бугу, Дністра та Південного Бугу виникає нова етноісторична спільність, яка представлена археологічними пам’ятками Волино - Подільської групи.

З кінця ІІ століття на початку ІІІ століття н. е. старожитності Волино - Подільської групи замінюються пам’ятками черняхівської культури.

Анти та склавини на території нашого краю

У першій половині та середині І тисячоліття н. е. на території нашої області проживали племена, які в письмових джерелах (Йордан, Прокопій Кесарійський) згадується під іменами „анті” та „склавинів”. Йордан вказував, що склавини живуть від міста Новівєтуна (сучасний Осієк) та Мурсіанського озера (оз. Балатун) до Данастра (Дністра), а на північ до Віскли (Вісли). Анти проживали на території „від Данастра до Данапра, там де Понтійськке море утворює луку”.

За свідченням Прокопія Кесарійського анти і склавини користувалися однією мовою, в них був однаковий побут, спільні звичаї та вірування. Вчені вважають, що відмінності між склавинами та антами носили лише етнографічний характер. В той же час, це були окремі племена, які мали власних вождів, окреме племінне ополчення, вели незалежну зовнішню політику.

Вчені вважають, що в ІІІ – ІV століттях в середині черняхівської культури формується угрупування слов’ян, що відоме під іменем антів.

Анти жили у наземних, або заглиблених у землю будівлях, стіни яких трималися на дерев’яному каркасі й обмазувалися глиною. Більшість споруджувалась двох схилу покрівлю, вкриту соломою чи очеретом. Для опалення влаштовувалися відкриті вогнища, глинобитні чи кам’яні печі. Поселення часто не були укріпленими розташовувалися переважно у зручних місцях біля річок і налічували 10 – 30 жител.

Визначною пам’яткою слов’янських племен І половини І тисячоліття н. е. є Троянові вали в Середньому Подністров’ю. Це велетенські земляні фортифікакції в розташуванні яких на місцевості простежується певна система. Рештки земляних насипів валів, що простягались колись на десятків кілометрів, виявлені на притоках Дністра по річкам Калюс, Ушиця. Головна частина цих валів має певне спрямування – вони насипані перпендикулярно до течії Дністра.

Провідною галуззю економіки у слов’янських племен нашого краю було землеробство, при одночасно важливій ролі скотарство. Вчені вважають, що господарство вела спільно велика патріархальна сім’я. Орна земля знаходилась у колективні власності і спільно розподілялась між окремими господарствами. Пасовища та ліси належали всій общині.

Слов’яни вирощували жито, пшеницю, просо, горох, сочевицю та інші культури. Інтенсивно розвивалось при селищне скотарство, яке було пов’язане з орним землеробством, оскільки розвиток останнього був неможливий без тяглової робочої сили.

Найважливішим видом ремесла було видобування та обробка чорних металів. Сировиною слугували болотні руди, що були досить поширені. Добували залізо в сиродутних горнах, які являли собою круглу в плані, майже циліндричну в розрізі споруду, вирізану в материковій глині. У верхній частині знаходився отвір, через який засипали вугілля та руду. Внизу, в стінці горна, трохи вище підлоги був отвір для нагнітання повітря.

Найбільш масовою ремісничою продукцією був глиняний посуд. найвищого піднесення керамічне виробництво досягло в черняхівців.

Слов’яни володіли секретами ювелірного ремесла. В побуті слов’янських племен нашого краю вживалися скляні вироби (кубки, туслетні флакони) місцевих майстрів.

Серед інших виробництв були розвинуті: обробка дерева, кістки, а також виготовлення пряжі і ткацтво.

Мешканці нашого краю були пов’язані інтенсивною торгівлею з Центральною Європою та Причорномор’ям. Слов’яни вивозили до Римської імперії та Візантією продукти сільського господарства: льон, зерно, шкіри тварин тощо. Про це свідчить численні знахідки римських та візантійських монет першої половини і середини І тисячоліття н. е. Ввозилися ювелірні вироби, чагарний посуд, озброєння.

Починаючи з кінця ІV століття в будівництві жител спостерігається поступовий перехід до напівземлянок, стіни в яких складалися з колод. Житла були двох типів – зрубні й стовпові, які будувалися за однією схемою. Спочатку копали яму, заглиблюючись до материка (глибина 70 – 100 сантиметрів). Глиняну підлогу добре утрамбовували. Інколи її встелювали кам’яними плитами, ще рідше – тонкими дерев’яними плахами. В стовпових житлах по периметру стін викопувались ямки під стовпи. Колоди кріпились до стовпів: їх або вставляли в вистругані в стовпах отвори, або складали одна на одну вздовж материкових стінок, підпираючи зсередини стовпом. В зрубних житлах довжина колод відповідала довжині ями. Наземна частина будови досягала двох метрів. Покрівля складалась з дерев’яного каркасу та стріхи з очерету або соломи.

Хатини були невеликі, в середньому їх проща складала від 12 до 20 квадратних метрів. Облаштування житла було небагатим: пристінні лавки, стіл, лежанка, піч. Печі, що робились з каменю, розташовувались в північному кутку житла так, щоб при підході до них їх челюсті були з правого боку. Інколи зустрічались і відкриті вогнища.

Поблизу жител розташовувались господарські будівлі, частіше це були господарські ями, глибиною до 2 метрів. Зрідка за межами жител зустрічаються вогнища та печі.

Слов’янські племена обожнювали різноманітні сили природи, від яких залежало господарське благополуччя землеробів, в т. ч. і рослин і тварин. Воді слов’яни приписували особливу животворну силу, бо у землеробському побуті вона була вкрай необхідною. Простежується зв’язок між водою земною і небесною. Жертви слов’ян – язичників, що приносилися воді джерела, повинні були врятувати від засухи та неврожаю. Люди стикалися з різним проявом сил стихії – земним і „небесним” вогнем. Уявлення про земний вогонь з глибокої давнини пов’язувалося з „небесним вогнем” – сонцем, блискавкою, що дають тепло і світло та посилають на землю росу.

Важливе місце серед черняхівських старожитностей займають язичницькі жертовники – копища.


Язичницьке копище у селі Ставчани.

Вони, як правило, пов’язані з кам’яними людиноподібними ідолами, біля яких приносили жертви на честь язичницьких богів. Такі жертовники – копища були досліджені в Іванківцях, Ставчанах.

Тиверці на території нашого краю.

В 885 році київський князь Олег „мав рать” з племенами уличів та тиверців.

Ім’я тиверців пов’язують з грецькою назвою Дністра – Тірас. Як свідчить літопис, племена тиверців жили раніше на Дністру до самого моря. Баварський географ писав про 148 міст „народу тиверців”. Центром їхнього розселення вважають межиріччя Дністра та Пруту. Під тиском кочівників частина тиверського населення з районів Нижнього Подністров’я та Подунав’я переселялись в Середнє Подністров’я.

В VIII – Х століттях східнослов’янські племена почали використовувати не лише легкі ґрунти долин річок, але й чорноземи на плато. Слов’яни сіяли двічі на рік (навесні і влітку) і збирали два врожаї. Існування на той час двопільної системи підтверджують також знахідки найрізноманітніших сортів пшениці, жита, вівса, ячменю.

Довгий час однією з головних культур було просо. Землеробство було орним. Плуг складався із чересла, яке розрізало ґрунт, та широкого леміша, що підрізав ґрунт знизу. Спеціальна дошка перевертала підрізані скиби.

Збирали врожай залізними серпами і косами. З городнього інвентаря використовувалися дерев’яні лопати – заступи з залізними оковками та залізні мотики. Обмолот відбувався при допомозі вигнутих палок та цепів. Зберігали зерно в спеціальних ямах, які відповідно обладнувалися (обпалювалися, стіни зміцнювалися плотом, обмазувалися глиною).

Жителі краю тримали худобу, свиней, курей. Худобу тримали не тільки заради м‘яса і як робочу силу, але й переробляли молоко і сир, про що свідчать знахідки посудин – цідилок.

Досить значне місце в житті мешканців краю займало мисливство. Полювали на дикого кабана, зубра, тура, благородного оленя, зайця, водоплавних. Певну роль грало рибальство, бортництво, збирання ягід, грибів та дикоростучих рослин.

Значного поширення в краї набула обробка чорних металів. Залізо добували сиродутним способом з болотних руд.

Ковалі мали цілий арсенал знарядь праці для обробки металів: ковадла, зубила, пробійники, обценьки тощо. Вироблялись різноманітні речі: знаряддя сільського господарства (лемеші, серпи тощо), ремісничі інструменти, зброя, речі домашнього вжитку (замки, ножі і т. п). Одним з головних технологічних прийомів при виготовленні залізних знарядь була наварка сталевого леза на залізну основу.

Крім обробки чорних металів, значних успіхів було досягнуто у виготовленні речей з бронза, міді, срібла, золота та різних сплавів. Крім лиття використовувались й інші прийоми – тиснення, штамповка, скань, зернь. З великою майстерністю виконана мідна іконка з зображенням князів Бориса і Гліба, що була знайдена поблизу Калюса.

Гончарі працювали як в місті, так і в селі. В Х – ХІ століттях глиняний посуд ще продовжувався обпалюватись в звичайних печах або в спеціальних одноярусних горнах, а в ХІІ столітті набирають поширення двоярусні горни, що складаються з камери для полива та камери для посуду, які розділялися глиняною перегородкою з отворами-продихами. Горни були двох видів: зі стінкою – „козлоси” для підтримки горизонтальної решітки та без такої стінки. Гончарний посуд був найрізноманітніших форм (горшки, сковородки, миски, черпаки, корчаги, глечики тощо).

Особливим видом гончарного виробництва було виготовлення полив‘яних та рельєфних глиняних поличок, цегл, іграшок.

Високої майстерності досягли ремісники в обробці каменю.

Існували майстерні по виготовленню дрібних кам’яних виробів: шиферних пряслиць, ікон, хрестів.

Великого поширення набула обробка дерева. З дерева споруджувались стіни міст, з дерева робили різні ужиткові речі.

На території нашого краю знаходилось літописне місто Каліус. Назва міста ймовірно походить від квітки – каліус, яка росте на схилах Дністра Це було городище – місто, яке складалось з центрального укріпленого осередку (дитинця) та ремісничо – торгівельних посад.



Літописний Каліус

Сільські поселення на території нашого краю в багатьох випадках за своїм розплануванням близькі до поселень першої половини та середини І тисячоліття н. е. Селища були різних розмірів, складалися зрізного числі споруд, мале різну призначення. Малі селища можна умовно розділити на 4 групи: селища, в яких проживала одна патріархальна сім’я, групи патріархальних сімей, малі сім’ї, групи малих сімей. Великі селища були трьох типів: общинні центри, селища – супутники городищ – общинних центрів, селища – супутники городищ – феодальних центрів.

Історична доля населення нашого краю в ІХ – ХІІІ століття тісно пов’язана з усією Київською Руссю. У господарстві та побуті населення нашого краю прослідковуються тенденції, що були характерними і для інших земель Русі.





  • літописне місто

  • поселення


Поселення на території краю в ХІ – ХІІІ століттях


Використана література:

  1. Трубчанінов С. Винокур І. – Історія Поділля та Південно – Східної Волині. Центр Поділлєзнавства – 1993 р.

  2. Рибак І. В. – Хмельниччина від найдавнішого часу до сьогодення. – Кам‘янець – Подільський. „Абетка Нова” 2002 р.

  3. Смолій В. А., Степанков В. С. – Історія України 7 клас – Київ 2001 р.

  4. Грушевський М. С. – Історія України – Русі – т. 1. – Київ – 1998 р.

  5. Трубчанов С. Винокур І – Історія України 6 – 7 клас – Київ – 1998 р.