asyan.org
добавить свой файл
1 2 3

Людської памяті мости…




Збірник спогадів свідків-очевидців Голодомору в Україні у 1932-33 роках

Укладали збірник група істориків проекту «Жнива скорботи»



Розповіає: Луцишина Надія Дмитрівна

1920 р.н., с. Крищинці, Тульчинський район.

Двоє нас, брат менший з 1932 року народження і я. Врожай-то був не такий весьма хороший. Засуха була, але всеодно можна було вижити. Але у зв'язку з тим, що все забирали, поставку щоб дати, та ще і якусь добавку, вобщем «вишептали» усе зерно. Приходили з района бригади з 8-10-ти чоловік та й ходили по хатах. Було таке, що люди ховали це зерно. Мій батько також ховав. Була піч така, а під нею ниша, то мій батько туди мішок ячменю всунув, а мама її замастила, усе замаскерувала, дровами заклала. Але коли батько пішов, бо ми на окраїні села жили, коли батько пішов у село і почув там, що скрізь із залізними палицями ходять і стукають, і в землю втикають, шукають того хліба, то прийшов батько і з мамою вночі розвалили це все. Витягли той мішок ячменю та сховали були на посівну, щоб посіяти було чим. Та вони прийшли, та забрали все це. А частину мама засипала в горшки такі великі, в них на весілля або на похорон варили обід... Ці горшки були на горищі, а мама у ці горшки та баночки... понасипала зерна. Та от прийшли, шукали скрізь, повисипали з цих баночок та горшків і забрали все, остались тільки буряки в погребі і гарбузи у хаті, може штук 15-20, оце все, що нам осталось їсти на зиму. Забрали усе, і притискали щоб у колгосп ішли. То сусід пішов, бо в нього шестеро дітей... Хто не йшов в колгосп, того розбирали, розбарохолювали, забирали все до зернини. Коли все це забрали, прийшла весна, а їсти нема чого. Мама там усі пожитки позбирала і поїхала під Дністро міняти, бо пухли з голоду. Брала все барахло, були коври, рядна домотканні, своє вбрання.... Це міняли і давали два кіло чогось... все що могла попромінювала. А з братом і батьком, брату було півтора року, 1932 року народження, то у батька попухли ноги, та й брат як на довбиньках ходив. А я ще трошки ходила, це було навесні, вже на літо, коли черешня поспіла, то я вкрадалася до діда свого, батькового батька, і збирала черешню поки могла втримати корзину. Все, що бачили, на городах збирали, копали, перекопували картошку, яка мерзла. Зараз вона викопується як свіжа. Брали, очищали її, пекли млинці з кукурудзи. Очищали кукурудзиння, зверху вони такі грубі, то брали середину ту і вирізали. Мама товкла в макитрі це і пекла. Їли, що бачили, бур'яни різні: кропива, лобода. А коли поспіли вже бурячки, такі, що їх проривали в колгоспі, бо мама ще й норму мала, та ще не вирвеш такого, як треба, бо позаду ходить бригадир по якості. Але все одно ухитрялися. Мама брала переднік, і брала який кращий буряк, та й приносила до дому. Я перебрала його, мила, а мама різала і в горщик ховала. Кропиву, спориш і варили таку баланду.

Нічого не було, все забрали. Корова була, та ми її жаліли щоб зарізати, молока не було.Були такі, що прийшли раніше у колгосп, служили і були при владі, то у них щось було. А хто не мав нічого, ті повимирали.Багато померло. По два-три мерці кидали в одну яму, не вспівали викопувати ями.На цвинтарі... така поляна, де ховали без ніякого знака, зараз там поставили хрест і справляється молебін. А раніше не знали, де хто був похоронений.

Найбільше вмирали малі і пожилі, що не могли добити самі собі. Найбільш крепші сусіди вивозили померлих. Всі боялися, ніхто не ховав, бо боялися. У кого щось знаходили, то все забирали, і їх забирали, і судили. Хто повернувся, а ось мого батька засудили за те, що служив у білих... Але батько вернувся через два місяці, а в нас забрали все зерно, і коней, і корову, і з хати нас вигнали. То я пішла до діда. Та ще й судили тих, хто приймав людей, яких вигнали. А мама завернула брата, відкрила скриню, а ключ випадково впав туди. Не змогли закрити хату, тому мама лишилася у хаті. Тих, хто настриг колосків, забрали, і вони не повернулись... пропали.

Не було такого двора, щоб хтось не помер. Багато, дуже багато повмирало. У сусідів батько помер одразу, а хлопчик лишився, йому було років п'ять. В його дядька було що їсти, малий хлопчик заліз до нього і щось з'їв, то вони вкинули його у погреб, і він там помер. Їздили, міняли на зерно. Їздили під Дністро, то так і виживали.

А хто його знає, хто його організував. Приходила бригада... 8-10 чоловік із щупою... Ніхто нічого не міг зробити. Усе забирали, ніхто не боронився. Померло два брати з нашого роду... Хто мав золото, срібло, гроші, зносили туди, здавали, міняли на муку, крупу. Це було в Тульчині, вони краще жили. Жаб не було довго. Виловили всі. Поїли котів, голубів, жаб, все це їли люди. Я ловила нюхів, бур'яни їли, бурячки. Якби раніше пішли у колгосп, то може і не було б такого. У тих, хто не йшов у колгосп все геть забирали, до зернини. А були такі багачші, що куркулями звали, то і в них все забирали і на торг, розпродували їхнє майно. У нас було шість сімей євреїв, то вони усі повтікали в Тульчин. А наш народ був коло землі, нікуди не рухався. Були жінки, що поїзда не бачили. Мені було 11-12 років під час голоду. Було таке, що крали. Було чоловік вкрав коня у сусіда, порубав його, склав у горшки і закопав. Та про це дізнались, його забрали і судили... Крали курей, свиней. Пропадали люди. Боялися, бо казали: великий гріх накладати на себе руки. То люди мучалися. Добували свого останнього часу. На Троїцу у нас поминальний день, тепер там відправляють обід за всіх вмерших і за Голодомор...



Варвари Тимофіївни Ющенко,

1918 р. н., с. Хоружівка, Недригайлівський район

Як організували колгосп, батьки відразу ж пішли. У 1932 році ходили бригади по 5-6 чоловік і все в людей забирали. У нас тут організували «Спартак», була комуна, кілометри чотири від села. Були там активісти. Були жінки, такі «герої», що дітей викидали з вікна. Одну з них недавно поховали - так, бідна, страдала, так уже мучилася, і в лікарні, і скрізь, що, не дай Боже... Була дуже грішна... Ходила та бригада до людей із залізними палицями, ширяли ними одразу під поріг. Зерно шукали. У зерні діло було! - продовжує Варвара Тимофіївна. - У моєї тьоті рідної було троє дітей, хлопчиків, і чоловік. Прийшли вони, найшли торбиночку зерна, як казали, рукавець... Було воно сховане в грубі коло печі, ну хтозна, мо', кілограмів шість, мо', вісім. Зерно забрали і чоловіка забрали - за те, що сховав і не признався. Посадили його в тюрму, били його там, місяців через три повернувся хворий, як оце називають, грудна жаба. Переночував дві ночі, на третю ніч каже жінці: «Гукай хлоп'ят, я...» - та й помер. Шукали, Боже мій. Раз, знаю, до нас прийшли, а дома не було ні батька, ні матері. Заставляють мене лізти на хату, бо там було сухо, вимазано для зерна. Коло хати драбина була. Я лізу... Один зі мною. А їх п'ять лобів стоїть мужчин, тоді вони мені такі страшні були... Тільки знаю, як боялася я. А вони все шукали, де ж заховано. Один під сіно шурнув ключкою, а вона й посунулася. Затупали ногами всі, а сусід, дядько Іван, підійшов і каже: «Хлопці, оце в нього там землянка була, то там тепер яма, через те ваші ключки лізуть». Ну тоді вони пішли. Боже сохрани! Їли в голод листя з липи, пекли з нього такі «маторженики» (коржики). Корови спасли людей. У нас була добра корова, більше 30 літрів давала молока. А ще батько закопали зерно на городі в дерев'яній діжці, вона вистояла, і тоді ми весною на таку саморобну драчку тертушку його драли і так вижили. А людей багато, ой багато померло з голоду... Люди їздили в Росію міняти чи одежу, чи полотно. І пропадали там десь у дорозі. Такого багато було... Учитель у нас був, Анатолій Костянтинович, українську мову читав. У нього жінка померла. А двоє дітей в голодовку були малі. Кожен день ми давали йому молоко, він усе, було, каже: «Ви мої спасителі, ви спасли мою сім'ю». Люди помагали одне одному. Сиріт забирали родичі, сусіди. Я часто кажу - які ми тепер переробилися. Українців тепер щирих нема... Було, мій дід Гордій ще молодим доглядав за бездітними дідом і бабою, помагав їм усе...

Островерх Микола Михайлович,

1918 р. н., народився на хуторі Замірці

Дергачівського району, на час запису проживав у м. Борисполі Київської області.

Пам'ятаю, ще трирічним хлопчиком в 1921-1922 році, коли був великий неурожай, тоді був голод. Діти і вся сім'я їли те, що наросло, лобода, кропива, все перемелювали чи перерізували і ліпили лепьошки, пекли і дітям мати роздавала. Це 1921-1922 роки. А 1932-1933 року - внаслідок того, що були порушені рішення правительства на місцях при проведенні колективізації. Деякі села були колективізовані, усуспільнені, всего, что било живного у населения, кури, гусі, коні, корови, вівці і т. д. А ті села, де було все усуспільнено, відправляли все на місто, здавали, а селяни оставалися без нічого, тому там був великий голод, у нас на хуторах бідно жили, але, як говорять, виживали. Я, наприклад, це мені 14 років було в 1932 році, я сутки полтори в Харкові стояв в черзі для того, щоб купити хліба, так як не хватало. Приходили вооружониє, ну міліція, мабуть, которая забирала все подряд, особенно у тих, кто не поступал добровольно у колгоспи.

В нашому колгоспі всіх, котрі працювали, в обід кормили - і перше, і друге, що мали в колгоспі. На перше давали суп чи борщ, на друге - кашу, не обязательно каждий день с м'ясом, м'ясо дуже рідко. Ті, котрі не хотіли робити, ті не получали, а раз не получали, значить голодували. Мати і батько йшли з колгоспу, несуть все, що получили собі на обід, і братья і сестри ще работали. А я часа два-три поработаю, помагав там на конюшні чи на коровнику, мені часть теж доставалась, а після обіду я в школу біг. А за збирання колосків іногда проскочить, а іногда і могли засудити. Були і такі випадки. Ще у 1928 році, ще не було постанов, але було таке - спільний обробіток землі. 10-15 господарів мали тягло, об'єднувались, сіяли загальними силами, собіралі роздільно. Називалось це спільний обробіток землі. А вже коли началась колективізація, було об'явлено о том, что добровольная колективізація. В окремих селах принудітельно с оружием собіралі, так било первоначально. А 60 дворів оставалися індивідуальниками, їм ще хуже було, потому что їх налогами обклали і вони нічого не могли зробити. В очереді у 1932-1933 годах стоял в городе, було дуже багато сиріт, може, з сіл прибігали. Но в то время как раз било прийнято рішення правітельства о ліквідіції беспрезорності, просто вилавлівалі і заселяли в приюти. У нас тільки в с. Дергачах було два приюти, ето раз, друге - знаменіта камуна біля Харкова, це все було для того, щоб не було безпрезовніков. У нас все, що було сьєдобное, все ростения, коториє виростали і їх можна було перетворити в їжу, перемолювали, перетирали і смешувалі с остатками шелухи жита або пшениці і получали лепьошки. Винуваті ті, коториє на місцях іскривляли лінію держави, вказівки про колективізацію, про об'єднання господарства, вони і винуваті, забирали все із домівок, худобу, сім'я не могла прожити. У нас в Дергачах людоїдства не було, але я чув, коли стояв у черзі за хлібом у Харкові, чув такі розмови, що в селах є такі випадки, коли убивали дітей для того, щоб спасти остальних. А в нас не було, по тій причині, що в нас об'єднання не було...Якщо до Вас в хату заходили і забирали продукти, де б ви їх ховали? Ховали в сіні, в соломі, а були такі, де копали вночі яму під сіном, щоб потім можна було достати. У нас сім'я велика. Ті сім'ї, які підверглись розкулачуванню ще до Голодомору, до 1932 року. Тих арештовували і всю сім'ю вивозили. У нас на хуторі тіки одну вивезли. В нашому районі забирали тільки коней і биків - як тяглову силу, а корови і вівці все оставалось. Допустім, у нас на сім'ю вісім чоловік була одна корова, п'ять овець, дві свині, одінаковий налог був навіть на курей. Перелічували: «Сколько у вас курей?» - «Двадцать». Столькото яєць і здать, позже всі яблуні і вишні були перелічені. Були так називаємиє комерчіскіє магазини Торгсіни за золото. Батько матерене і своє кільце відвіз і привіз около пуда муки. У кого больше золота, ті більше получали.

Торгсін - це що?

Це торговий сіндікат за золото, здайош і получаєш продукти, потім комерчіскіє магазіни відкрили.




Велика Катерина Архипівна,

1925 р. н., с. Блакитне, Високопільський район

З селищної ради села Блакитного приходили представники - 3-4 чоловіки, трусили зразу зерно, шукали у хатах. Наших сусідів вигнали, нічого не знайшли і вважали їх куркулями і вивезли на балку та викинули там взимку. Тепер до нас прийшли і намітили нас тоже туди вивезти, за те, що ми якоби ховали хліб, у нас ніякого хліба не було. Якщо вже не хватало їжі, то мама із старшою сестрою ходили, ще в нас були речі, що можна було виміняти і хліба, і квасолі, і кукурудзи. Також люди різали коней і ми вимінювали цього конячого м'яса на речі. У сусіда, діда Шолоха Семена, забрали швейну машинку ручну, забрали посуду... Забрали також в нас корову, коняку, ото було в нас який там інвентар - батько відвіз туда, в колгосп. Землю забрали, все конфісковували. Осталися ми абсолютно без нічого, од з цих пір і начинається Голодомор. Нема нічого, зима, холодно, голод. Восени не сіяли, не орали, нічого не робили, у кого лишилася корова, то коровою обробляли землю, но сіяли вже вручну, загрібали граблями, бо не було чим оброблять землю. Як розкуркулили сусідів, багатьох із села вивезли і вони не в змозі були прожить там, в балках, та поїхали у Кривий Ріг, хто поїхав на Урал, де в кого була яка рідня, туда і повиїжджали. В голод вживали таку траву: грицики, козельки, бабки - рослини на балці так називалися, оце все їли, весною даже просуренки, так називається, маленькі в них такі головки в землі, їх зараз називають подснежниками, вони рано-рано сходять і в них в землі такі цибулинки. Заячі вуха ми їли, це така рослина. Ні, людоїдства не було, но людей померло дуже багато - і старі, і молоді, і малі, всі померли цілими сім'ями, у кого було дітей багато, а чоловіків мало, у нас то було двоє чи троє мужиків. Ну в основному нас спасав батько, ну і зі своїми братами, у батька було п'ять братів і три сестри, то це їхні чоловіки допомагали всім - один одному. Як мерли в голод, то ніхто нікого не хоронив, уже не було сили, оце як померли люди, так клали на возика і на кладбищі був склеп. (Давно-давно жили дід та баба, в них була велика сім'я, дід викопав величезну яму і зробив у тій ямі отакі два склепи із землі, як ну плити, померла його бабуся він не закривав цей склеп і зробив у ньому двері і все це так називалося склепом.) Ці двері закривалися цепком таким, він кожен тиждень ходив, довго туди ходив, знімав з неї платок, кофту, фартух, і виносив просушував, і вона була похоронена в труні, забороняли йому це робити, але він не послухав, пройшов рік чи два, це було перед самим Голодомором, помирає цей дід, його тоже туди похоронили і закрили тепер. Як настав цей Голодомор, не було як хоронити, так вони везли мерлих, откривали цей склеп і складали отам ціх всіх людей, зразу складали хорошо, ну без трун, без нічого і все оцей склеп був повний-повнісінький. Що вже не могли туди вмістити, то вже начали хоронить в інші ями.

Зараз цей склеп десь там є... Уже, наверно, зрівнявся, бо казали, що на церковні свята там якісь духи ходять. Ми згадували, вже коли колгоспи організовані були, що це було? Чого це так було? Кажуть, що в другій місцевості був і хліб, було і все, звідки ходили туди і міняли, що в кого було - посуда, в кого речі, одяг. Річка дуже спасала. Ловили й їли раків, ракушки і видирали з них оце м'ясо, мололи. Моя сестра середня - тільки сонце зійде, вона вже бродить, вона всю річку обродила і знає, де які камні лежать, бо вона там ці черепашки найбільше наловлювала за всіх. І на річці дуже багато росло, оцей очерет молодий, він дуже вкусний. Вони отако його рубали і оце воно солодке. У річці росла осока, трава й оце вона зараз солодка. Так оце ці ракушки, оці трави споживали, а топили оце ж соломою як була, а соломи нема, то цей курай різали.





следующая страница >>