asyan.org
добавить свой файл
1


Киця Олена Сергіївна

студентка І курсу магістратури

ІІІ потік 13 група
Джерела господарського права. Роль судової практики та звичаїв в системі господарського права

Вступ

  1. Щодо проблем визначення та співвідношення понять «джерело» та «форма» у теорії права. Проблеми визначення джерел господарського права та їх класифікація.

  2. Господарське законодавство:

    1. Конституційне регулювання відносин у сфері господарювання;

    2. Господарський кодекс України як найважливіший акт регулювання господарських правовідносин. Щодо питання співвідношення Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України;

    3. Закони і підзаконні акти, локальні нормативні акти, які регулюють питання господарювання.

  3. Звичай ділового обороту (правові звичаї) як джерело господарського права

  4. Роль судової практики у регулюванні господарських правовідносин

  5. Нормативний договір як джерело господарського права та міжнародно-правове регулювання відносин у сфері господарювання

Висновки

Використані джерела

Вступ

У сучасних умовах наша держава переживає важливі та необхідні зміни, пов’язані не лише зі становленням правової держави, а й з інтеграцією її у європейський простір. Це зумовлює нагальну необхідність належного врегулювання всіх сфер життя, а також вдосконалення та оновлення законодавства, яке буде приведено у відповідність до вимог європейських стандартів. Не є виключенням і відносини в сфері господарювання, які потребують як упорядкування, так і належного врегулювання відповідно до сучасних умов розвитку даних відносин. В цьому контексті вважаю за необхідність дослідження джерел господарського права, як невід’ємної частини господарської науки загалом, адже питання розуміння джерел права залишається дискусійним і зараз.

У даній роботі маю за мету дослідити поняття джерел господарського права, визначити його складові, дати коротку характеристику кожного джерела господарського права, визначити роль звичаю ділового обороту та судової практики в регулюванні відносин у сфері господарювання.

Дана робота ґрунтується на теоретичних працях представників як вітчизняної так і зарубіжної юридичної науки, зокрема: О.А. Беляневич, О.М Вінник, В.С. Воронко, В.К. Мамутов, С.В. Несинова, О.П. Подцерковний, Т.С. Чебикіна та інші.


  1. Щодо проблем визначення та співвідношення понять «джерело» та «форма» у теорії права. Проблеми визначення джерел господарського права та їх класифікація

В сучасній юридичній літературі питання співвідношення цих категорій є доволі дискусійним, адже до початку 90х років ХХІ ст.. категорія «форми» і «джерело» права ототожнювалися і визначалися як загальне – «джерело» та одиничне «форма». Сьогодні ж існують кілька підходів до цього питання, зокрема – одні вчені вважають, що «джерело» - це загальне поняття, а «форма» - має ознаки спеціального, інші, навпаки, що як одне так і друге є самостійними, а треті – ототожнюють ці категорії.

Для того, щоб краже зрозуміти ці категорії, звернемося до історії. Термін «джерело права» вперше було введено у науковий обіг ще за часів Давнього Риму. Тіт Лівій у праці «Римська історія» назвав Закони ХІІ таблиць «джерелами всього публічного і приватного права», оскільки вони вважалися давньоримськими правознавцями витоками чинного на той час права.

Поняття «джерела права» нерідко використовується в літературі у розумінні «джерела пізнання права». Цим поняттям охоплюється все те, що містить відомості, які дають можливість пізнати зміст та особливості права різних країн у різні історичні періоди. В цьому значенні джерелами права виступають тексти законів, записи звичаїв, судові справи, промови видатних юристів, літописи та історичні хроніки, археологічні пам' ятки тощо. 

Представники різних шкіл праворозуміння по-різному визначали зміст цього поняття. Позитивісти вважали, що джерелом права є позитивні, створені державою нормативні приписи, які захищаються її примусовою силою. Прихильники нормативістської школи права вбачали джерело права в абстрактній, неписаній основній нормі («грунднормі»), що і дає початок усьому праву. Всі правові норми виводяться з «грунднорми», при цьому кожна вища за юридичною силою норма є джерелом для нижчої, що їй підпорядкована: конституція є джерелом законів, закони — джерелом судових рішень та інших індивідуальних актів. Представники психологічної школи права розглядали право лише як явище людської психіки. Вони дійшли висновку про те, що так звані «джерела права» (звичаєве право, законне право тощо) є не чим іншим, як «самим правом, видом позитивного права, різновидом права». Прихильники соціологічного напрямку в правознавстві вважали джерелами права соціальну і юридичну практику.

В радянській правовій науці спочатку сформувався матеріалістичний підхід до пояснення джерел права, під якими розуміли матеріальні умови життя суспільства, спосіб виробництва, рушійні продуктивні сили та ін. Матеріалістичний підхід поступово трансформується у формально-матеріалістичний, а згодом — у суто формалістичний підхід до поняття «джерело права». Під останнім починають розуміти зовнішню форму виразу права, що призводить до ототожнення понять «форма права» та «джерело права». Вперше складний термін «джерело (форма) права» було введено в науковий обіг у середині 80-х років ХХ ст. При цьому в літературі застерігалося проти повного ототожнення цих категорій і вказувалося, що застосування поняття «джерело» розкриває не сутність питання, а є даниною юридичній традиції, що зберігається в галузевих юридичних науках, які використовують цей термін для назви того, що сучасна теорія права виражає поняттям «форма».

Щодо поняття «форма» права, то вона вказує на те, що право як соціальне ціле має власний зміст, який становлять правові норми та принципи, що пов' язані між собою та утворюють відповідну структуру права — сукупність правових норм, інститутів, галузей права. Зміст права формується внаслідок повторювальності певних суспільних відносин і визначений наперед конкретно-історичними умовами, тенденціями та перспективами розвитку суспільства. Зміст права порівняно з формою права має визначальне значення.

У сучасній теорії права категорія «джерело права» визначається у декількох значеннях:

  • в історичному значенні характеризується як сукупність історичних документів та пам’яток права, які визначають особливості процесу виникнення і становлення права;

  • в матеріальному значенні характеризується як сукупність економічних відносин та матеріальних факторів, що впливають на функціонування права та обумовлюють його розвиток;

  • в ідеологічному значенні характеризуються як сукупність категорій та понять, які складають правову ідеологію як частину ідеології суспільства;

  • в політичному значенні складають політичні погляди, ідеї та інтереси, які потребують правової форми виразу;

  • у формальноюридичному значенні це спосіб зовнішнього прояву права, що визначає способи документального закріплення правових норм в тексті юридичних документів.

Виходячи із останнього значення, на мою думку, ми визначаємо належність національної правової системи до відповідної правової сімї і саме у цьому значенні категорія «джерело» та форма «співпадають». Наглядним підтвердженням даного висновку є вживання у сучасній юридичній літературі виразу « джерело (форма) права».

Отже, під джерелом (формою) права розуміють спосіб зовнішнього виразу права (змісту загальнообов’язкових правил поведінки), шляхом офіційного встановлення (санкціонування) чи закріплення правових норм в тексті певних юридичних документів, які виражають юридичну силу норм та ступінь її обов’язковості.

До основних джерел (форм) права відносять:

  • правовий звичай

  • судовий чи адміністративний прецедент

  • нормативний договір

  • нормативно - правовий акт.

Щодо поняття «джерел господарського права» та класифікації, то в доктрині також не має єдиного і повного визначення та підходу. Наприклад, С.І. Юшина під джерелом господарського права розуміє зовнішню форму вираження правотворчої діяльності в галузі господарювання держави за допомогою якої воля законодавця ( нормотворця0 стає обов’язковою для виконання; а до соновних джерел відносить:

  • нормативно – правовий акт

  • підзаконні акти

  • міжнародні договори

  • судова практика

  • звичай

  • локальні акти.

А О.П. Подцерковний під джерелом господарського права розуміє зовнішню форму виразу правил поведінки у сфері господарювання, загальнообов’язковість, що забезпечує їх, і регулятивна дія; до джерел зокрема відносить:

  • господарське законодавство

  • нормативні договори

  • судову практику

  • діловий звичай

  • юридична доктрина.

Виходячі із всього вищезазначеного пропоную визначати джерело госпорадського права – як зовнішню форму виразу загальнообов’язкових правил поведінки у сфері господарювання, що приймаються чи санкціонуються спеціально уповноваженим на те органом з метою регулювання цих відносин, а також передбачені санції, у разі порушення даних норм.

Щодо класифікації, то вважаю доречним включення наступних положень:

  • Конституція України;

  • Господарський кодекс України;

  • міжнародні договори;

  • закони та підзаконні акти;

  • локальні акти;

  • звичай ділового обороту;

  • судова практика.

У своїй сукупності джерела господарського права визначають рамки юридично значущої поведінки суб’єктів господарювання, а отже розглянемо кожну із цих категорій.


  1. Загальна характеристика джерел господарського права

    1. Конституційне регулювання відносин у сфері господарювання

Конституційне регулювання відносин у сфері господарювання здійснюється на основі єдиного нормативно правового акту – Конституції України (далі – КУ), яка визначає загальні принципи здійснення господарської діяльності. Так, згідно ст.. 42 КУ кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. У той же час, підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб, органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.

Норми КУ є нормами прямої дії, що означає конституційні права та свободи підприємців такими, що діють безпосередньо. Тому суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону, чи іншого нормативно правового акту з точки зору його відповідності КУ, як акта прямої дії ( відповідно до п.2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 01 листопада 1996 р.№ 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

Ст.5 Господарського кодексу ( далі – ГК) закріплює положення, відповідно до якого правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання, економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної незалежної демократичної соціальної правової держави щодо:

  • забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України ( ч.4 ст.13 КУ);

  • право власності Українського народу на земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України,природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади й органами місцевого самоврядування в межах, визначених КУ (ч. 1 ст..13 КУ);

  • право кожного громадянина користуватися природніми об’єктами права власності народу відповідно до закону (ч.2 ст.13 КУ);

  • забезпечення державного захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині та суспільству (ч. 4 ст. 13 КУ);

  • право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст..41 КУ);

  • визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (ст. 13 та 41 КУ);

  • економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст.. 42 КУ);

  • забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (ст..42 та 92 КУ);

  • забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України (ст..43 та 92 КУ);;

  • забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів (ст..43 та 92 КУ);

  • взаємовигідне співробітництво з іншими країнами (ст..18 КУ);

  • визнання і дія в Україні принципу верховенства права (ст.. 8 КУ)

Отже, проаналізувавши всі положення конституційних основ правопорядку у сфері господарювання можна визначити, що Конституція України містить ряд важливих норм, які знаходять свою точну деталізацію у ряді нормативно - правових актів, зокрема в положеннях Господарського кодексу України.


    1. Господарський кодекс України як найважливіший акт регулювання господарських правовідносин. Питання співвідношення Господарського кодексу України та Цивільного кодексу України

Прийняття Господарського кодексу України від 16.01.2003 року, який набув чинності з 01.01.2004 року (далі – ГКУ) розпочав новий виток становлення та розвитку господарського права не тільки як газулі права, але й як науки. Ідея прийняття ГКУ виникла в результаті усвідомлення тієї обставини, що сфера господарювання вимагає не тільки приватно - правового, а й публічно - правового регулювання, а також неспроможності Цивільного кодексу належним чином врегулювати всі відносини, пов’язані з господарською діяльністю.

Раніше, при розробці ГКУ його супротивники, зокрема цивілісти С. Головатий, Я. Шевченко, О. Підопригора й інші стверджували, що такий акт призведе до відходу від ринкових умов господарювання, до повернення адміністративно – командної системи управління економікою. Однак дивлячись на практику його застосування можна відмітити, що він відповідає загальносвітовим ринковим механізмам та регулює належним чином сферу господарювання.

ГКУ – результат багаторічної роботи вчених і практиків, яким вдалося систематизувати невідоме досі, суперечливе, врегульоване неналежним чином законодавство. Проте варто відмітити про бланкетність норм ГКУ, яка на мою думку, виступає проблемою господарського права, адже накопиченість великої кількості законів та інших нормативно - правових актів свідчить не про якість врегулювання відносин, а навпаки, про неспроможність ГКУ належним чином врегулювати господарські відносини та ускладнюють його застосування. У науці чимало науковців схиляються до тієї точки зору, що ГКУ містить основні положення, кожна з яких деталізується окремим законом. Однак, я вважаю, що ГКУ в такій ситуації, коли він не спроможний врегулювати відносини, які стрімко розвиваються, постає необхідність прийняти його в новій редакції, чи взагалі новий, який би увібрав в себе всі акти в сфері господарського законодавства, які є сьогодні, та спростив як користування, так і застосування тих чи інших норм.

Є недоліки з приводу некоректності деяких положень, зокрема ст..207 ГКУ застосовує поняття недійсності господарського зобов’язання, хоча слід було б застосовувати поняття недійсності господарського правочину. Більшість цих недоліків пов’язана з неузгодженою позицією законотворця при укладенні цивільного і господарського кодексів.

Однак є і позитивні риси, зокрема ГКУ інтегрував майнові та організаційні відносини у сфері господарювання, оскільки вони були такими, що виходили за межі компетенції Цивільного кодексу. До таких можна віднести: порядок державної реєстрації суб’єктів господарювання, ліцензування та патентування, дозвільні процедури торгової та іншої діяльності, сфера державного впорядкування цін, антимонопольна політика, стандартизація та сертифікація, державні закупівлі тощо. ГКУ відокремлює господарську діяльність, що має систематичний, професійний характер, у рамках самостійного правового механізму, відмінного від механізму здійснення загально цивільних прав. З прийняттям ГКУ скасовано ряд законів, вперше сформульовано ряд визначень, які мають важливе значення для правильного розуміння того чи іншого інституту господарського права. Зокрема, вперше визначається система заходів господарсько - правової відповідальності, санкції за порушення у сфері господарювання тощо.

Щодо питання співвідношення Цивільного і Господарського кодексів, то така проблема постала одразу ж після прийняття останнього, а саме постало питання їх спільного застосування, адже чимало норм співпадали, або навпаки, створювали протилежні відмінності, колізії. Наприклад, ст.189 та 198 ГКУ передбачає, що грошові зобов’язання можуть виражатися у національній валюті, а ст.256 Цивільного кодексу (далі – ЦКУ) – допускає іноземну валюту.

Сьогодні більшість проблем спільного застосування норм ЦКУ та ГКУ вирішені. Цьому сприяв Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 07.04.2008 року «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України». В цьому Листі йдеться про рекомендації суддям та іншим суб’єктам правозастосування щодо вирішення питання різного змісту норм ЦКУ та ГКУ. Відмінність у змісті приватноправових норм ГКУ стосовно норм ЦКУ слід розглядати як особливість, притаманну господарським правовідносинам у порівнянні з загальноцивільними, тобто, за умови конкуренції між нормами ГКУ та ЦКУ пріоритет мають норми ГКУ, які становлять особливість регулювання господарських відносин. Варто також відмітити, що застосування ЦКУ у сфері приватногосподарських відносин здійснюється в частині, яка не врегульована нормами ГКУ, наприклад, ГКУ в окремих нормах прямо орієнтує на можливість застосування норм ЦКУ, зокрема це ст.55, 56, 92, 17, 162, 175, 179, 181, 193, 196, 202, 262, 291, 305, 317, 350 ГКУ тощо.

Таким чином, норми ЦКУ заповнюють всі прогалини в господарсько - правовому регулюванні приватногосподарських відносин; у разі, коли норми ГКУ суперечать нормам ЦКУ, слід застосовувати ГКУ, адже він характеризується як спеціальний у даних відносинах.

Стосовно цього питання висловився В.Я. Карабань, який відмітив, що норми ГКУ, що регулюють публічні відносини у сфері господарювання, не конкурують з нормами ЦКУ, оскільки за своїм змістом виходять за межі приватноправового механізму регулювання ЦКУ.


    1. Закони і підзаконні акти, локальні нормативні акти, які регулюють питання господарювання

Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов’язаних між собою нормативно - правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. В своїй сукупності ці нормативно – правові акти складають систему господарського законодавства.

Під системою господарського законодавства слід розуміти правові акти, які розташовані з урахуванням їх зв’язків та властивостей.

За класифікацією юридичної сили перші місця посідають вже вище згадані КУ, ГКУ та ЦК, та ряд інших кодифікованих актів, далі саме є закони України, що регулюють господарські відносини та за своїм змістом деталізують положення попередніх, зокрема це

  • закони «Про товарну біржу» від 10.12.1991року, «Про концесії» від 16.07. 1999 року, « Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 року, «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23.02.2006 року, «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 14.09.2006 року «Про кредитні спілки» від 07.08.2011року, «Про ціни та ціноутворення» від 21.06.2012 року та інші.

  • Наступну групу складають постанови Верховної Ради – Постанова від 12.09.1991 року «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР» тощо;

  • Укази Президента України;

  • акти уряду,що поділяються на:

  • Декрети Кабінету Міністрів України, що видалися протягом 6 місяців - з грудня 1992 року по травень1993 року – які мають силу закону;

  • Постанови Кабінету Міністрів України – «про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів) від 25.12.1996 року зі змінами та доповненнями;

  • відомчі нормативні акти – Наказ Міністерства фінансів України від 31.03.1999 року «Про затвердження положень (стандартів) бухгалтерського обліку»

  • регіональні нормативні акти, що приймаються органами місцевого самоврядування відповідно до делегованих державою повноважень і встановленого порядку;

  • локальні нормативні акти, що приймаються (укладаються) безпосередньо суб’єктами господарювання або їх засновниками.

Отже, господарські правовідносини характеризуються досить розгалуженою системою регулювання, накопиченістю великої кількості нормативно - правових актів, які потребую свого впорядкування, а також те, що багато з перелічених актів втратили свою актуальність у зв’язку з неспроможністю врегулювати дані відносини на сучасному етапі розвитку.


  1. Звичай ділового обороту (правові звичаї) як джерело господарського права

Своєрідним джерелом права є звичай ділового обороту, в тому числі міжнародно - торгівельні звичаї.

Але перш ніж розглянути що собою являє звичай у господарському праві, звернемося до теоретичного визначення. Отож, звичай – встановлений чи санкціонований державою правило поведінки, якому надається загальнообов’язковий характер.

Сам ГКУ не дає визначення та не визначає ієрархію розташування звичаю у системі джерел господарського права, однак на противагу ГКУ, ЦКУ містить окрему статтю щодо звичаю. Так, ст. 7 ЦКУ визначає, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавствами, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. У ч.2 ст. 7 ЦКУ звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується.

Про згадку звичая ділового обороту йдеться в ст. 32 ГКУ, як «торгові та інші чесні звичаї», в ст. 38 «професійна етика», ст.344 «банківські звичаї» тощо. Побічно на необхідність урахування звичаїв вказують оціночні поняття, як « сумлінність» ( ст.. 162 ГКУ), « своєчасні заходи» (ст.. 211 ГКУ), «непереборна сила» ( ст..218 ГКУ).

Однак постає проблемне питання щодо юридичної сили звичаїв в ієрархії інших джерел господарського права і господарських договорів. Якщо звернутися до законодавства зарубіжних країн, то там звичай, як правило, застосовується субсидіарно, коли не має джерела вищого порядку. На відміну, у ГКУ нічого не йдеться про застосування звичаю та його юридичної сили, однак, якщо виходити із логічних міркувань та ст..7 ГКУ можна дійти висновку, що звичай, який не суперечить актам господарського законодавства може застосовуватися при врегулюванні господарських правовідносин.

Вважаю доречним закріпити у статті ГК визначення, місце та сферу застосування звичаю. Зокрема, закріпити наступне положення – господарські відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту у тій частині, яка не суперечить ГК та чинному законодавству.


  1. Роль судової практики у регулюванні господарських правовідносин

Питання ролі судової практики залишається дискусійним і в господарському праві. Офіційно не визнаний судовий прецедент, як джерело, однак в науці та практиці давно панує вплив судових рішень на формування загальнообов’язкових правил поведінки, зокрема у сфері господарювання.

Україна є учасником Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основоположних свобод», де погодилась на застосування процесуальних механізмів, які у свою чергу припускають використання судового прецеденту, як джерела права.

Рішення Конституційного Суду України усувають прогалини у праві, та можуть бути поширені на аналогічні за юридичним змістом норми інших актів законодавства.

Законодавство має чималу кількість оціночних понять та неточностей, зміст, поняття та суть розкриваються постановами Пленуму Вищого господарського суду. Більшість листів, рішень вищих судових установ та позиції Верховного Суду є фактично джерелом права при розгляді справ для всієї системи судових органів за принципом: «аналогічні справи мають розглядатися аналогічно».

Наприклад, господарсько процесуальне право в деяких випадках прямо вказує на використання в процесуальній діяльності судових прецедентів, зокрема ст.. 111 – 16 Господарсько процесуальний кодекс.

Щодо рішень Конституційного суду України, то норми, які підлягають перевірці на конституційність завжди є конкретною нормою, але висновки суду мають, як правило, більш загальне значення і можуть бути поширені на аналогічні за юридичним змістом норми інших актів законодавства. У зв’язку з цим правові позиції, сформульовані Конституційним Судом України, можуть розглядатися як судові прецеденти, які заповнюють прогалини в законодавстві і формують судову практику, забезпечуючи її однаковість.

Практика та наука вже давно йдуть шляхом закріплення судового прецеденту, як джерела права, однак, як відомо « право створює час, а не люди». На практиці зустрічаються непоодинокі випадки застосування судового прецеденту, тепер залишається одна проблема – належного його закріплення як джерела права на законодавчому рівні.


  1. Нормативний договір як джерело господарського права та міжнародно-правове регулювання відносин у сфері господарювання

Нормативним договором є угода двох і більше суб’єктів, які встановлюють права та обов’язки як загальні правила поведінки на майбутній час для невизначеного кола суб’єктів.

У юридичній доктрині розрізняють внутрішньодержавні та міжнародні нормативні договори.

Щодо внутрішньодержавних договорів, то такі договори ґрунтуються на волевиявленні сторін, де одна сторона, як правило, економічно сильніша іншої, наприклад це договори приєднання, правила біржової торгівлі, договори перевезення, договори банківського рахунка тощо. Положення про договір, як самостійне джерело господарського права міститься у ст.. 174 ГКУ, якою прямо передбачено, що господарські зобов’язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать. З цього положення випливає висновок про те, що ГКУ закріпив обмеження у використанні до горову, як самостійного джерела регулювання господарських відносин – адже не може протирічити діючому закону, з чого випливає, що сторони не мають права відступати від закону і врегульовувати свої відносини договором на власний розсуд, якщо ці відносини врегульовані законом.

Щодо міжнародних нормативних договорів, то вони займають особливе місце в системі джерел господарського права, адже чинними вважаються міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Найбільш важливими серед таких є :

  • Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р.;

  • Конвенція ООН 1980р. про міжнародний договір купівлі - продажу;

  • Вашингтонська конвенція 1965 р. про врегулювання інвестиційних спорів між державами і особами інших держав.

Чинні міжнародні договори після надання Верховною радою України згоди на ратифікацію, такі договори стають частиною національного законодавства, при цьому варто відмітити, що якщо положенням міжнародного договору, який в установленому порядку набрав чинності, суперечить нормам відповідного законодавчого акту, то застосовуються правила міжнародного договору ( відповідно до ст.1 ЗУ «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 року). А ч.2 ст. 9 передбачає, що укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе після внесення відповідних змін до Конституції.

Отже, міжнародні договори посідають особливе місце серед джерел господарського права, однак проблема полягає у тому, що Україна на сьогоднішній день не ратифікувала ряд конвенцій і інших документів міжнародного значення, які б врегулювали належним чином ряд проблем та прогалин вітчизняного законодавства, серед них: Конвенція ООН про уступлення дебіторської заборгованості в міжнародній торгівлі 2001 р.; Конвенція про використання електронних повідомлень в міжнародних договорах 2005 р. тощо.
Висновки

Отже, мета, яка була поставлена роботою досягнута. Проаналізовані джерела господарського права, зокрема:

  • досліджено питання співвідношення «джерело» та «форма» права;

  • визначено поняття «джерела» та «джерела господарського права»;

  • проаналізовано Конституцію України у сфері регулювання господарювання;

  • досліджено Господарський кодекс – як основне джерело господарського права;

  • визначено співвідношення норм Цивільного та Господарського кодексу України;

  • розглянуто систему законодавства господарського права;

  • досліджено правовий звичай, як джерело;

  • досліджено нормативні договори та міжнародне регулювання господарських правовідносин.

Виходячи із всього вище зазначеного, висновки наступні:

  • питання «джерела господарського права» є складним та дискусійним;

  • не має єдиного підходу до визначення «джерело господарського права» та його класифікація;

  • Конституція України не закріплює належним чином основні положення у сфері господарювання;

  • Господарський кодекс України має чималу кількість банкетних статей, колізії, відсутність повного врегулювання сфери господарювання;

  • Господарський кодекс України не розкриває основного змісту регулювання господарських правовідносин, містить лише поверхневі загальні положення, не відповідає сучасним умовам розвитку сфери господарювання;

  • залишаються неурегульованими ряд положень Господарського і Цивільного кодексів;

  • нагромаджена система законодавства;

  • належним чином не закріплене положення щодо звичаю, відсутне визначення на рівні ГКУ;

  • невирішеність питання щодо місця звичаю ділового обороту у ієрархії юридичної сили джерел господарського права;

  • роль судової практики має двозначне положення;

  • господарське законодавство не приведене до належного стану та до відповідності міжнародним нормам;

  • не ратифіковані ряд важливих міжнародних документів

  • та інші проблеми джерел господарського права.


Використані джерела

  1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

  2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року.

  3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року за № 436-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР) – 2003. - №18, №19-20, №21-22. - ст.144.

  4. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16.10.1996 р. // ВВР України. – 1996. – № 49. – Ст. 272. 

  5. Алексеев С.С. Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов. – М.: Норма, 2005. – 496 с. 

  6. Беляневич О.А. Господарське договірне право України (теоретичні аспекти) : Монографія. – Юрінком Інтер, 2006. – 592 с.

  7. Вінник О.М. Господарське право: Навчальний посібник. – 2-ге вид.. змін. та допов. – К: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – 766с.

  8. Господарське законодавство України: 3б. нормативних актів / Уклад. В. С. Щербина, О.В. Щербина. - К.: Атіка, 2001.

  9. Господарське право : Підручник / О.П. Подцерковний, О.О. Квасніцька, А. В. Смітюк та ін..; За ред. О.П. Подцерковного. – 2-ге вид., доп. і перероб. – Х.: Одісей, 2012. – 640 с.

  10. Знаменский Г.Л. Новый этап в развитии хозяйственного законодательства Украины. // Хозяйственное законодательство Украины: практика применения и перспективы развития в контексте европейского выбора: Сб. науч. тр. / Институт экономико-правовых исследований НАН Украины / Редкол.: В.К.Мамутов (отв. ред.) и др. — Донецк: ООО "Юго-Восток" Лтд, 2005. — С. 38.

  11. Інформаційний лист Вищого господарського суду України « Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та господарського кодексів України»: від 07.04.2008 р.

  12. Котюк В.О. Теорія права. – К.: Вентурі, 1996. – 208 с. 

  13. Лебеденко В.І., Коніжай Р.О. Господарське законодавство: Навч. посіб. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна»; Інститут дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2006. — 188с. 

  14. Луспеник Д. Практика как источник права // Юридическая практика. - № 23. – 08.06.2004

  15. Несинова С.В., Воронко В.С., Чебикіна Т.С. Господарське право України. Навч. посіб. / за заг.ред. С.В. Несинової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 564 с.

  16. Пархоменко Н. Джерела права: проблеми теорії та методології / Н. Пархоменко. – К.: Юридична думка, 2008. – 336с.

  17. Підприємницьке право України / За ред. Шишки Р.Б. — Харків: Еспада, 2000. - С. 134.

  18. Погребной И.М., Шульга А.М. Теория права. - X., 1998.

  19. Погребняк С. Про колізії в законодавстві // Вісник академії правових наук України. – 2003. – № 1. – с. 28

  20. Правові основи підприємницької діяльності (під редакцією Шакуна В. І., Мельника П.В., Поповича В.М.). — К.: Правові джерела, 1997. — 867 с.

  21. Правові основи підприємницької діяльності: Навч. по-сіб. / Л. А. Жук, І. Л. Жук, О.М. Неживець: Наук, керівник Л.А. Жук. — К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. — 292 с.

  22. Прилуцький Р.Б. джерела господарського права за чинним законодавством України / Р.Б. Прилуцький // Форум права. – 2010. - № 2. – с.409- 419

  23. Тесленко М. Юридична сила та значення правових позицій Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2003. - № 4. – с. 37 – 39

  24. Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних зі здійсненням господарської діяльності від 1992 року

  25. Хозяйственное право / Под. Ред. Маматова В.К. – К.: Юринком Интер, 2002.

  26. Цивільне право України / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К.: Юрінком Інтер, 2001.

  27. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / О.В. Дзера, Д.В. Боброва, А. С. Довгент та ін. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. – К., 2002.

  28. Щербина В.С. Господарське право: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 480с.