asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 19 20 21 22
 віруяй в Бірона і творяй волю його, спасен і прославлен, а не віруяй в нього і противяйся йому, осужден єсть і погибший. Нагла і люта страта знатного Міністра Волинського дає повне уявлення про тогочасне правління та про всі його мінливості і варварства Біронові. На самий спогад про шаленства брата його, кульгавого і майже безногого Бірона, здригаються мешканці Стародуба та його околиць. Він, бувши цілковитим калікою, мав, одначе, ранг повного Генерала Російського і, квартируючи декілька років у Стародубі з військом і численним штатом, подобився пишністю і чванливістю самому гордому Султанові Азіатському, а поведінка його ще більше мала в собі варварських химер. І, не кажучи про численний сераль, сформований і комплектований насильством, хапали жінок, особливо тих, що мали немовлят, відбирали в них грудних дітей, а замість них змушували груддю своєю годувати малих цуценят для мисливської зграї того недолюда; інші ж його мерзоти паскудять саму уяву людську.

Велика Княжна Єлизавета Петрівна, рідна дочка Петра І, що року 1741-го зійшла на Всеросійський Імператорський престол, зруйнувала дощенту систему правління Біронського враз із опікунством його і регенством при чужоземному наслідстві, запровадженому в Росії його ж прожектом. Царювання Імператриці Єлизавети з перших же днів осяяло Росію великими надіями на її щастя, а згодом тії надії сповнилися безприкладною добрістю тої Государині. Вона була лагідна, побожна й людяна, одне слово, мала всі гарні прикмети Верховної матері і Цариці своїх народів. Вона в усі дні царювання свого не пролила жодної краплини крові своїх підданих і смертну кару злочинців назавше скасувала й заборонила, а натомість вилучали таких з суспільства і засилали на пожиттєве ув'язнення для покути та виправлення. Сама Тайна Канцелярія, тая Інквізиція Римська в іншому вигляді й шатах, нудилася без діла, не мавши поживи од крові людської, мізерніла й западала в сухоти, зближаючись чимраз більше до свого кінця та знищення; доказано-бо вже повсякчасним досвідом, що уряд і начальники дивляться на Царів, як діти на батьків, а раби на панів своїх, і які є перші, злі, грішні або доброчинні, такі й останні бувають, принаймні зовнішністю їм подобляться, соромлячись іти не за їх правилами та звичаями.

Государиня Імператриця Єлизавета року 1744-го зволила відвідати з усім двором своїм Малоросію, подорожуючи до головного міста її Києва по набожеству, яке вона відправляла тут кілька тижнів з великим благочестям, відвідувала пішо святі храми і всі шановані народом місця з особливим приготуванням і побожністю. При тому роздано багато грошей старцям, убогим і всім церковним служителям та чернецтву, а в храми та гробниці даровано чимало дорогих речей і начиння. Під час подорожі тої веселилась Государиня і дивувалась зустрічі і конвоєві військ Малоросійських, що були під командою Обозного Генерального Якова Лизогуба і всіх інших Старшин і Полковників. Десять їхніх реєстрових полків та два Компанійських і декілька команд Надвірної Гетьманської Корогви з Запорозьких Козаків виставлено на границі Малоросійські, коло Товстодубова, в одну лінію, в дві шеренги. Перший полк, одсалютувавши Государині прапорами й шаблями і пропустивши Монархиню, вертався рядами з правого флангу і проходив за другим полком, а там знов ставав на позір в кінці всієї лінії; другий, одправивши також салютацію свою, проходив за третім полком і займав місце в кінці першого. І так роблячи, всі полки і команди являли безперервний фронт і безконечну лінію аж до постою Монаршого. А як Государиня їхати зволила дуже помалу, а декілька годин іноді проходила й пішо, то конвой військ тих продовжувався і встигав у маршах своїх і поворотах без усяких труднощів. Війська тії, бувши завжди у своїх уніформах, мали тоді нові, з вигляду всі однакові черкески синього сукна з вильотами, але різні по полках, а амуніцію всю рядну й також однакову. Студенти Київської Академії з поміччю виписаних машин і свого винаходу показували Государині всякі дивовижні явища, щоб її потішити; між іншим, виїздив поза місто поважний дід старезного вигляду, пишно вдягнений і приоздоблений короною та жезлом, але перебраний з молодого студента. За колісницю в нього був божеський фаетон, а в ньому запряжені два піїтичні крилаті коні, так звані пегаси, прибрані з кремезних студентів. Дід той означав старожитнього засновника і Князя Київського Кия. Він зустрів Государиню на березі Дніпра, край мосту, привітав її поважною промовою і, називаючи своєю наслідницею, запрошував до міста, як до свого володіння, і поручав його і весь народ Руський під милостиву її опіку. На одному з прийнять, од урядників і народу Малоросійського влаштованому, з найживішими почуваннями щирої їх прихильності і повної радості промовила Государиня, оточена незчисленним народом: «Возлюби мя, Боже, так у царстві небесному, як я люблю сей обичайний і незлобивий народ!»

Як Імператриця перебувала в Києві, подано їй прохання од урядників і війська Малоросійського про настановлення їм Гетьмана згідно з правами їхніми і договорами. Государиня, прийнявши прохання теє прихильно, звеліла прислати для того депутацію свою до Петербурга на день урочистого одруження племінника її і наслідника Герцога Голштинського Петра Федоровича з Принцесою Ангальт-Цербською Катериною Олексіївною. За депутатів обрано і вислано: Обозного Генерального Якова Якимовича Лизогуба, Хорунжого Генерального Миколу Даниловича Ханенка, Бунчукового Товариша, опісля Підскарбія Генерального, Таємного Радника і Кавалера Василя Андрійовича Гудовича. Сенат призначив був на утримання їх по 10 карбованців кожному на місяць, але Государиня, довідавшись про те, наказати зволила давати їм, як значним персонам, що прибули у важливій справі, по 100 карбованців місячно на кожного і від поліції пристойну квартиру, затверджуючи те й на дальші часи. Депутатів тих під час урочистого вінчання Наслідника року 1745-го ушановано вельми почесними місцями, але на бенкеті заздрість або ненависть не поминула нагоди, щоб з'явитися в своїй машкарі. Дехто з Міністерства питався Депутатів з виглядом насмішкуватим: «Що то за причина, що ваші Гетьмани, як не всі, то многі, були лукаві й нещирі до Росії і намагалися їй шкодити?» — «Щодо щирості до Росії, — відповідав депутутат Гудович, — то ніхто з вільних народів не був такий до неї щирий і прихильний, як Малоросіяни. І се доказується самим тим, що вони, бувши вільні, відбившись од Польщі, воліли Росію перед усіма іншими народами, що їх під протекцію свою закликали, а обрали їїЇ одну на те через однородство і єдиновірство своє, в чому вони назавше встоялися і ніколи не захитались, одкинувши й зневаживши всілякі зваблювання та застрашування сусідських сильних держав, і навіть недавні Шведські, до спокуси найзручніші. А щодо декотрих Гетьманів, то про них доречно служити може відоме прислів'я: «Яких створили, таких і маєте». Бо то є незаперечне, що тільки ті Гетьмани були нещирі до уряду Російського, яких він вибрав або вибрано їх на вимогу того уряду; і до сього причини троїсті покладати можна: перше, що Міністерство Російське не так добре знало їх, як свої природні урядники знати про них повинні, і через те лихих обирало; друге: Міністерство Малоросійське звичайно намагалося таких провалити, котрих не з його волі обрано, і задля того попускало їм збочуватись; третє: од сторони Російської завше їм, як своїм витворам, більше довірялось, аніж потрібно було, а може, й од того більше, а тому звірялось на них у своїх інтересах, незносних тим Гетьманам і невмісних в правлінні. А попри все те, судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те є тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель і поборник». Депутатів тих одпущено в Малоросію з грамотою, що приобіцювала дозвіл на вибір Гетьмана, і їм на відхідному подаровано соболині шуби, перстені з діамантами та по 1000 карбованців кожному на переїзд.

Для елекції при виборі гетьмана року 1750-го в Січні місяці прибув до Глухова з Санкт-Петербурга як Міністр Генерал-Аншеф і Кавалер Граф Іван Семенович Гендріков, і, по звичайних урочистостях і церемоніях, що тривали три дні за давнім церемоніалом, але з незвичайною пишнотою, примноженою в міру щедрот і милості добродійниці Монархині, 17-го Лютого всі чини духовного і світського звання і Козаки реєстрові, що в полках служили, зібравшись на майдан міський до Соборної церкви і вислухавши прочитані на амфітеатрі до виборів стосовані грамоти та інші постановчі акти, урочисто обрали на Гетьмана з природних Малоросіян Графа Кирила Григоровича Розумавського, що був тоді Дійсним Камергером, Академії Наук Президентом, Лейб Гвардії Ізмайловського полку Полковником і Кавалером. Ознайомити про те обрання і просити його затвердження вислано до Двору посланців од народу: Бунчужного Генерального Дем'яна Васильовича Оболонського, Полковника Ніжинського, що був потім Таємним Радником, Генеральним Обозним і Кавалером, Семена Васильовича Кочубея і Бунчукового Товариша, що опісля був Дійсним Статським Радником і Генеральним Суддею, Іллю Васильовича Журмана з численним почетом. Квітня 24 дано їм публічну аудієнцію, під час якої у відповіді через Канцлера Графа Олексія Петровича Бестужева-Рюміна сказано про затвердження народного вибору, а незабаром дано й укази Урядуючому Сенатові та Державній Закордонній Колегії, що у її віданні завше Малоросія була, про теє затвердження, і щоб Гетьманові мати надалі місце з Генерал-Фельдмаршалами і вважатися між ними згідно зі старшинством од надання цього рангу, а Великоросійських членів, що відали справами Малоросійськими, тоді ж таки вислати.

Гетьман Граф Розумовський року 1751-го на уряд свій одержав височайшу грамоту в тих самих висловах, як дано було Скоропадському, і 29 Червня того ж року мав він урочистий в'їзд свій до міста Глухова, де прийняли його з належними почестями, зібравшись заздалегідь духовного та світського звання чини і всі Малоросійські полки, яким у перший день Липня прилюдно прочитано Імператорську грамоту з ілюмінацією і трикратним салютом од війська, що було на параді, і од головної артилерії з гармат. Тим часом піднесено й вручено Гетьманові клейноди військові і національні, з відповідними обрядами й церемоніями, а закінчилась урочистість парадним походом до Соборної церкви і співанням у ній літургії та вдячного Богові молебню. Після того почалися бенкети, приготовлені для урядників в палаці Гетьманському, а для війська — в їх таборах, і тривало все те коштом Гетьманським і деколи коштом скарбовим. Відпускаючи по домівках урядників і військо, оголошено їм од Гетьмана подяку його за вибір і почесті, йому виявлені, і що він. відвідає їх і відзвітує незабаром у полкових оселях і буде з ними раду радити про те, як задовольнити загальні потреби та недостачі і запровадити корисне. Старшині ж Генеральній оголошено при тому, щоб готувалася переносити резиденцію і весь Малоросійський Трибунал до міста Батурина, де для того звелено від Двору Митрополитові Київському освятити з усім Малоросійським духовним собором давнє городове місце, спустошене й обернене на могилу Генералом Меншиковим під Шведську руїну, де згодом і побудовано декілька домів та великий палац Гетьманський великим національним коштом, а робітниками Козацькими. Гетьман дійсно року 1752-го об'їхав усі Малоросійські полкові та значніші сотенні міста і мав усюди зустрічі і радісні прийняття від зібраних в них урядників, війська та народу. Вся, здається, Малоросія тоді була в русі, і все в ній тріумфувало, справляючи прийняття та проводи, що закінчувалися веселими бенкетами. Один тільки випадок засмутив ті народні святкування, випадок звичайний, але поголосом народним інакше витлумачений. Коли Гетьман, бувши у Чернігові, об'їжджав верхи з численним почетом всі міські укріплення, то біля головного фортечного бастіону, коло церкви Св. Катерини, зірвав з нього вихор блакитну стрічку ордена Св. Апостола Андрія, але підхопив її, не допустивши до землі, радник Гетьманський і улюбленець його Григорій Миколайович Теплов, котрий узявся був накладати її на належне місце, але Гетьман, прийнявши од нього і згорнувши, поклав до своєї кишені. Збентежений тоді народ виводив з тої пригоди всякі припущення свої і нісенітниці то про Гетьмана, то про його радника, і все те навіть дійшло до відома самої матері Гетьманської, яка, бувши вже віку старого, умовляла кілька радів сина свого усунути від себе Теплова або зовсім не приймати його порад, віщуючи неминучі йому нещастя від того радника та його порад.

Імператриця Єлизавета, повсякчас благодіючи народові Малоросійському, ущасливила його найбільше року 1755-го, скасувавши великі й утяжливі внутрішні побори, що їх наклали були попередні уряди. Здавна народ сей, завдяки привілеям та правам своїм, вільний був од усіх таких податків, але декотрі з Президентів Урядових, як от Леонтьєв та йому подібні, під виглядом потреб на військові походи завели всякі побори, залежні од настановлених ними приставів та відкупників, як от: покуховне, скатне, поковшовне і всяке інше мірове та вагове митництво, під титулом індукти та евекти, які в громадських промислах обмежували й утруднювали народ до краю, і через те торгівля в Малоросії була в найгіршому стані; а щоб ще дужче її обмежити, позасновувано на Великоросійській границі митниці, і взаємні продукти підлягали обтяжливій оплаті мита. Замість того мала Малоросія вільний довіз чужинецьких товарів, на які мито визначено без дальшого розбору, залежно від потреби та примхи. Те саме було й з вивозом у чужі краї товарів та продуктів. Імператриця потішила народ при скасуванні згаданих внутрішніх поборів, дозволивши при тому вільний торг між Малою та Великою Росією і поширивши корисні установи на зовнішню торгівлю, з прибутків якої задовольнялося Гетьмана і скарб Малоросійський.

У війну з Пруссією, помічну для союзниці Російської Марії Терезії, Імператриці Римської, що почалася була року 1756-го, виряджено в той похід Малоросійських реєстрових Козаків 5000 та компанійських 1000 із належною артилерією, а до них за начальників призначено: Генерального Осавула Якова Дем'яновича Якубовича, Полковника Прилуцького Ґалаґана і Обозних полкових: Стародубського Скорупу, Київського Солонину та інших Старшин полкових і сотенних, скільки їх за числом війська годилося. Корпус той відправлено різночасно чотирма відділами: два з них пригнали до армії 10 600 волів, а два привели до 6 000 коней, зібраних у Малоросії, і війська ті були в баталії Егерсдорфській і в інших боях сім років, а вернулися по закінченню війни в двох уніформах і озброєннях: хто в Гусарських, а хто в Чугуївських. І се означає, що вони, через убуток Гусарів та Чугуївських Козаків, сформовані були й служили замість тих військ, які набиралися звичайно з гультяйства, і тому часто убували й знищувались. Окрім тих військ, набрано на початку війни з міщан та посполитих Малоросійських 8000 погоничів, які були вислані до армії в Пруссію і розміщені там по полках у солдати, фурмани та денщики; по закінченню війни вернулося їх звідтіль дуже мало, а більше було померлих та покалічених. Сталося ж так не від клімату або повітря, яке в Німеччині і Пруссії особливо здорове, але через лихе утримування тих людей начальниками, а особливо їх інспекторією, що, вважаючи їх нарівні із Лопарями та Камчадалами, заганяли в сухоти або іпохондрію за саму їхню говірку і за те, що вони не скоро навчилися вимовляти тодішні надзвичайно елегантні речення: «намнясь» та «намєдні» і придомків їх «ушь» і «кабиш».

Гетьман Розумовський під час правління свого часто їздив з усім домом своїм до Петербурга і більше там мешкав у брата свого, Рейхс-Графа Олексія Григоровича Розумовського. А правління Малоросії доручив Генеральним Старшинам, і в ньому поширив він Суд Генеральний, доповнивши його десятьма депутатами, обраними з-поміж Шляхетства, і поновивши його, як то було раніше, в правах Трибуналу, а в полкових оселях поновив і заснував 20 повітів і в них суди Земські, Гродські та Підкоморські, позоставивши в Сотенних правліннях тільки словесні розправи між Козаками про маловажні їх спори. Земські ж і градські справи їх передав на розгляд Суддів Повітових, поряд з ранговою Шляхтою, в числі якої і вони вміщалися на точних основах стародавніх їхніх привілеїв і договорів, згідно з якими всі справи їхні велися й вершилися за артикулами, для Шляхетства узаконеними, без жодної для них одміни, бо інших їм прав придумано ще не було, та й сама Польська Шляхта, що зосталася за договірними статтями в протекції війська, не наважилася ще привласнювати їх собі самій, позбавляючи того Козаків, своїх протекторів. Шляхта тая майже день у день множилася новими вихідцями з музик, майстрових та панських служників, яким ніякого розбору тут не було, а коли хто з'являвся з Польщі, то вже й Шляхтич, начеб був він обраного роду Левитського від стародавніх Іудеїв.

Частими мандрівками до Петербурга придбав Гетьман у власне й спадкове володіння міста Батурин і Почеп з їхніми повітами та волості Шептаківську і Бакланську, колишні рангові, або столові Гетьманські, їх даровано йому у вічність року 1760-го, і поголос народний, що перенісся раптово з одного краю Малоросії до другого, вигадав про теє дарування всякі припущення. Декотрі казали, що Гетьмана надалі вже не буде, а скінчиться се Ієраршество на Розумовському, інші ж доводили, що воно стане сімейним у його роді, і буде замість виборного Гетьманства спадкове Герцогство Малоросійське, за прикладом стародавніх спадкових Князівств, що були в ній. Останнє припущення почало було виходити назовні. По трьох роках скомпоновано прохання до Імператриці іменем усієї Малоросії з наданням постійного Гетьманства у роді Розумовського і з поданням на те причин, вельми образливих для самих прохачів та їхніх нащадків. В ній без жалю обмовлено й спаплюжено попередніх правителів і обивателів Малоросії, живих і мертвих. Супліка та означала рівно ж присуд і декрет на зловмисні вчинки Малоросіян, що про них двадцять дев'ять їх з тридцяти нічого не відали, але захоплені були силоміць у ненависні пороки і в те, що зветься: «Од уст ваших посуджую вас». Твір той був ділом рук знаного Гетьманського фаворита, котрого вважали інколи й за ментора його. Інша рука, а особливо громадянина природнього, затремтіла б од перших слів, таких огудливих і злобних на Малоросію, але той виплеканець її достеменно сповнив пророчі і Царські слова: «Іже яша хліби моя, возвеличиша на мя запинанія». Як би там не було, але зібрані до Глухова з усієї Малоросії урядники та шляхетство такої супліки не підписали і, хоч як їх улещували, запевнювали і, сказати б, чарували прийняттями та пишнотою, майже царською, одначе поодинці і ночами розбіглися геть усі вони з Глухова. Слідом за ними посилано в повіти та сотні спеціальних урядників, щоб підписувались на тій же супліці. Але зібрані в них урядники та значні Козаки, не вагаючись, сказали тим посланцям, що вони таку безглузду супліку і вигадку вважають за вельми противну їхнім правилам, привілеям та самому розумові і ніколи на неї не погодяться. Згодом, кажуть, оплатив Гетьман невдоволення своє Малоросіянам найжорстокішою сатирою: він у супліці своїй заатестував їх Монархині як найлукавіших, найлютіших і найпідліших людей і тим подякував їм за своє Гетьманство. А порівнюючи подяку тую з подякою славного Гетьмана Зіновія. Хмельницького, сього великого політика, великого вождя і подиву гідного воїна, можна посудити й почудуватися з віків та звичаїв минулих і сучасних і бачити, що є в них більш добродійне та освічене і що похмуре та брутальне. Гетьмана Графа Розумовського в останніх числах Жовтня місяця 1761 року покликано до Двору в Петербург, і в Малоросії порядкувати справи зоставив він Обозного Генерального Семена Васильовича Кочубея, Підскарбія Василя Андрійовича Гудовича, Писаря Андрія Яковича Безбородька та Осавула Івана Тимофійовича Журавку. 25 Грудня того року померла Імператриця Єлизавета Петрівна і скінчила собою славний для Малоросії вік, за який Царювання її уважалося і завше уважається.

На престол Імператорський вступив племінник її Петро III. Щоб сповістити про те і привести до присяги урядників і військо, вислано до Малоросії Дійсного Камергера Петра Кириловича Наришкіна, якого по всіх Малоросійських містах приймали з військовими почестями, ілюмінаціями та пальбою з гармат і мортир, а він публікував посольство своє і читав маніфест урочисто на зборах і в Соборних церквах з молебнями. До присяги приводили урядників і Козаків, службових і відставників, їх мужеської статі дітей од семи років віком, з міських мешканців тільки їхніх урядників та начальників, а до посполитого народу теє не стосувалося. Посланцеві тому, по закінченню його комісії і після прийнять та бенкетів, підносили по всіх полках і містах багаті подарунки грошові і коштовними речами, а в Глухові від дому Гетьманського подаровано перстень з діамантами за 3000 карбованців. Усі ж подарунки Малоросійські оцінено на 200 000 карбованців, але учинено їх цілком по добрій волі, і прийняття їх тішило й звеселяло народ.

Царювання Петра III, що тривало лише півроку, позначилося військовими рушеннями, екзерциціями та приготуваннями до них. Столиця і околиці її сповнилися брязкотом зброї, гомоном вояків і громом пальби з мушкетів та гармат при майже безугавних еволюціях і урочистостях.

У Малоросію послав сей Государ заклики, надзвичайно привабливі для молодих людей, в яких запрошувано їх на військову службу Голштинську. Молодь тутешня всякого стану і виховання немовби чарівною силою збунтувалася і знялася пташиним летом з Півдня на Північ. Усі шляхи до Петербурга повні були тих Голштинців. Убрані з них в тонку шовкову одежу, себто паничі, їхали разом із обдертими та пІвголими молодцями і рівнялися з ними червоними гарусовими хустками, зав'язаними на їхніх шиях на зразок обрончиків. Студенти й учні Київських, Чернігівських та Переяславських шкіл, канцеляристи та авскультанти Глухівських Департаментів і всіх полків та Сотенних канцелярій, а так само судові й магістратські приказні службовці, покинувши пера, прийняли на себе військові обрончики і тягнули слідом за першими вербувальниками. Вербунки тії хоч у Малоросії були звичайними і ними завжди комплектовано тут чотири полки Гусарські і стільки ж Компанійських, але нинішній вербунок нічому тому не подобився, а схожий був він до певної міри на Посполите рушення, бо майже всі молоді люди, покинувши діла свої і науки, піднялися і, згромадившись великими ватагами, потягли на Столицю, начеб вона війною й облогою була загрожена. При всіх незвичайних явищах майже завжди проявляються характери народні або їх нахили, і так, наприклад, при бажанні Малоросіян до військової служби проявилась охота Іудейська до підрядів. Один з євреїв, Полковник Гадяцький Крижановський, природний Жид і свіжий перехрест, що постійними орендами своїми та відкупами дійшов багатства і чину Полковничого, побачивши незвичайний успіх при вербунку Голштинців, одразу взявся за підряд і звернувся з тим до Государя, обіцяючи поставити їх цілий полк кінний своїм коштом. Государ, поважаючи запопадливість Крижановського, але не знаючи його рахунків, у яких, по совісті Іудейській, завше виставляв він усякий оброчник вчетверо дорожче від його ціни, призначив Крижановського, для початку, Бригадиром. І він справді із Козацьких дітей свого полку та з стадників і чабанів заводської та всякої іншої наволочі сформував був полк, названий Підцабольським. А як усе швидке та поривчасте має і такий самий кінець, то й Голштинці з Підцабольдинцями тим самим були мічені: вони від Червня місяця 1762 року, себто після скону Государя, бувши скасовані й розпущені по домівках, волоклися всіма шляхами до Малоросії, і в міру їхніх учинків, виконаних в тріумфальному їхньому поході до Петербурга, всюди, як ішли вони поворотом, зневажали їх жителі нестерпно. Заможні з них, так звані паничі, верталися нарівні з іншими в однаковій уніформі, себто в обдертих селянських сіряках, босоніж; і, підходячи до своїх домів, ховалися по лісах і байраках до ночі, не показуючись із сорому перед своїми знайомими, а вночі вже закрадалися в свої доми, і не зразу пізнавали їх родини їхні в тих убраннях і при тих особистих змінах. Тим часом Государ Петро III за коротке царювання своє видав два важливі закони: один — про привілеї дворянства із заснуванням для нього Герольдії, а другий — про скасування навіки Тайної Канцелярії та її судилищ, які чинили беззаконня в Росії.

Імператриця Катерина Олексіївна II вступила на Всеросійський престол Червня 20 дня року 1762-го, & священне коронування її відбулося в Москві того ж року Вересня 22, на яке вислано депутатів од Малоросії Генеральних; Обозного Семена Васильовича Кочубея і Суддю Іллю Васильовича Журмана з великим почетом знатного дворянства та інших урядників. Царювання Імператриці Катерини II почалося і довгі літа тривало з великими намірами у ділах внутрішніх та зовнішніх і такими ж успіхами в заходах цивільних і військових, які піднесли Росію на верховини величі й слави, на подив і заздрість всіх народів, а доконувано їх під девізом: «Недокінчене завершуємо!» До того плану ввійшло, між іншим, велике число повітів і сотень Малоросійських з усіма їх мешканцями. Один із генералів, якийсь Мельгунов, що проживав у Задніпровських оселях під виглядом вояжира або й гірше, доносив до Двору, що він знайшов у тім краю таких людей, які до жодного уряду не належать і суть вони те саме, що й Американці, але до військової служби признаються здібними й охочими. Уряд наказав йому вербувати тих людей у Пікінери і підпорядкувати їх прикордонному начальству. Вербунок охопив всі Задніпровські оселі Малоросії і частину полків: Миргородського, Лубенського і майже весь Полтавський, що були по сей бік Дніпра. А ведено його в такий спосіб: Мельгунов, роз'їжджаючи по оселях, спинявся звичайно в корчмах сільських і до них скликав тамтешніх Козаків. Після першої випивки пропонував їм писатися в Пікінери, себто в таку службу, що є теж Козацька, але з ліпшими від Козацької привілеями та вигодами, при яких нинішніх начальників своїх не тільки боятися вони не повинні, але й шапок перед ними скидати не зобов'язані. Народ, такий близький сусідством до Азіатських мешканців, а значить і до їхньої дикості, відразу хапався за слово не боятися начальства і не шапкувати перед ним і почав писатися в Пікінерію, таку, на його думку, свавільну. Одначе писалися до неї найдрібніші господарі і найбільші з них пияки та буяни. Таким чином навербованих Пікінерів вилучено зараз з відання Малоросійських урядів і прислано до них про те письмові накази. А поміж Пікінерством настановлено ротмістрів і поручиків з письменних шинкарів та церковників, що вербункові тому сприяли. Слідом за вербаками, які дуже помалу з кожної оселі набралися, відібрано й самі оселі з геть усіма мешканцями, що рішуче не погоджувалися на зміну свого стану та прав природних, і піддано усіх їх під права Новоросійської губернії, недавно заснованої, а оселі їхні поділено на чотири полки: Єлисаветградський, Дніпровський, Полтавський і Донецький. Сотенні правління скасовано, а прапори їхні та архіви деякі позамикали в церквах, а деякі ужили ротмістри та їхні жінки на домашні свої знадоби. Уряди полків Малоросійських робили багато подань Гетьманові про відібрання з їхнього відомства численних осель у Пікінерію, та й приватні поміщики й власники також вносили йому скарги на знищення стародавніх їхніх прав, многими Монархами упривілейованих. Гетьман про все те робив свої подання до Двору і Урядуючого Сенату, але все було марно, і Сенат оголосив на те готовий указ, ще в сорокових роках виданий, яким звелено причислити до будованої тоді Української лінії пустопорожніх земель, в поперечнику на 30 верстов, а завдовжки наскільки та лінія буде простягатися. Новоявлена Пікінерія користувалася особливими пільгами щось років із сім: жодних податків та служби з Пікінерів не вимагали, а лише говорили їм про їхні привілеї і що вони від Малоросіян суть ліпші та вищі. Щоб відрізнити їх, нашито їм на звичайних їхніх шапках білі банти з полотна і тасьми. Вони скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем. Зустрічаючись з Малоросіянином, звичайно погрожув йому Пікінер: «Звертай з дороги, Гетьманцю, бо я за тебе луччий!» А як запитувано його, чому луччий, то відказував: «Я й сам того не знаю, але Рохмистри наші так кажуть і, либонь, тому, що маємо корону на шапках. А Рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані». Отакою химерою приспана була Пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю.

Одначе згодом неминуча доля, що переслідує звичайно безжурну чванливість, дала скуштувати тим «луччим» з найгіркішої чаші безталання. Як почалася була з Турками війна, звелено формувати Пікінерів у регулярні війська: ротмістрам їхнім оголошено ранги проти армійських прапорщиків, але й то за уряд, а ті, що не мали сих урядів і всі ранги, нижчі супроти урядових та армійських, означали тільки Християн Українського сповідання. Простим Шкіперам почали шити мундири з ґудзиками і привчати їх до екзерциції, але вони, покинувши все добро, розбіглися по зимівниках Запорозьких та хуторах Новосербських і там переховувались, сподіваючись смерті своєї. Старики їхні з колишніх Козацьких Старшин, а саме Павло Головко з містечка Нехворощі і багато інших, задумали були пригадувати про давні свої права та вольності і що вони, за договірними статтями Гетьмана Хмельницького, мають свою службу, в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі Пікінерів, і від пограничної Білевської Комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою і перевершує, здається, навіть тиранства Неронівські. Засуджених возили по всіх ротних містечках, у Пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених з них на смерть прив'язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, нарешті розтерзані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні зі скотським падлом без жодного Християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв Полковник Пікінерський, якийсь охрещений Турок Адобаш з Донськими Козаками, і були тії екзекутори обрані мужі, гідні суддівського вироку та його виконання. Вони в кожному містечку, повиганявши з домів народ на майдан дивитися на екзекуцію, пограбували доми ті чисто по-татарськи і поділились здобиччю із своїм Турком, чим роди тії од віків визначались, і саме в тому полягає пряма гідність їхня, ославлена як військова.

Тим часом Гетьман Розумовський, бувши в Петербурзі, зоставив там при Дворі радника свого Теплова, настановленого в Кабінеті Імператриці доповідати. Гетьман, надіючись на нього, як на самого себе, і точно за його порадами, вернувшись до Глухова, проводив вищезгадані Генеральні сейми, або збори, щоб випросити собі пожиттєве і успадковане Гетьманство. Але також за порадою одної й тої ж особи внесли тоді ж рапорти до Двору Обер-Коменданти Малоросійські внутрішніх і пограничних міст про незвичайні збори і рух урядників тутешніх, запідозрюваних у невідомому їм намірі, і що для безпеки змобілізували вони війська, які стоять в Малоросії, і підняли на батареї артилерію в фортецях. З двох тих порад, таких між собою незгідних і супротивних, але уславлених найвищою Міністерією, вийшов один результат, досить згідний і рішучий. Гетьмана покликано через особливого гінця до Петербурга, а артилерію Малоросійську з її ладунком заарештовано і взято в окреме від попереднього відомство. По приїзді Гетьмана оголошено йому гнів Монарший і щоб він не з'являвся до Двору, аж доки не випросить собі увільнення від Гетьманства. Через декілька тижнів, а саме в Листопаді 1764 року, прохання про те подано, і Гетьмана Всемилостиво увільненого з його становища, допущено в Палац під ім'ям і титулом Фельдмаршала. Зустрів його у внутрішніх світлицях Палацу Кабінетський Міністр, а його колишній дорадник і фаворит Теплов, який під час звичайних привітань із захопленням розцілував Гетьмана, а Граф Орлов, акомпануючи той поцілунок, стоячи тоді на дверях сусідньої кімнати, справдив при тому пророцтво матері Гетьманової, сказавши прилюдно: «І лобза, його же предаде».

По звільненню Гетьмана Розумовського від Гетьманства потіхою йому було пожалування всіх інших Гетьманських волостей у вічне і спадкове його .володіння, між якими було багато куренів Козацьких, також Стрілецькі І декілька монастирів з їхніми землями та угіддями, що перейшли тоді в теє володіння поряд рангових маєтків і селян; а були з них перші вартовими посланцями в Гетьманських палацах, а останніх вибрано з Козаків для здобування дичини та птиці на стіл Гетьманський і на його штат, але зосталися вони в селянстві, як безмовні. Таке пожалування породило новий поголос у Малоросії щодо Гетьманства, але, наговорившись досхочу, стали вірити без сумніву, що Гетьмана більше не буде у них ні наслІдного, ні виборного, і що як немає на сей уряд сіл, то й вибирати його нема нащо, а добровільні на нього датки позбавляють церковників та мешканців шпиталів і в'язниць прохарчування.. Старшини Генеральні й Полковники, що мали своїм обов'язком за інших часів скликати збори і посилати депутацію до Двору про вибір нового Гетьмана, сим разом з вибором принишкли, а, уроївши собі, що всі рангові маєтки за прикладом Гетьманських, приречені на вічну роздачу теперішнім їхнім власникам, як останнім зі старої системи урядникам, спокійно вичікували на ту подію і, тішачи себе надією зробитися коштом нації багатими власниками, зоставили тую націю дожидати сповнення обітниці Отця Небесного, але самі в розрахунку своєму прикро помилились, бо згодом сталося з ними не так.

Замість правління Гетьманського року 1765-го засновано в Малоросії Колегію з правами і привілеями, що дорівнювали іншим двом Державним Колегіям. На членів її призначено чотирьох Великоросійських урядників І чотирьох Малоросіян з Генеральних Старшин, а Президентом Колегії і Генерал-Губернатором у Малоросії настановлено Генерал-Аншефа Петра Олександровича Румянцева. Колегія увійшла в правління, як роса на пасовище і як паморозь на руно, себто з повною тишею і лагідністю, що відрізняла її від попередніх Колегій Малоросійських з духом бурхливим і характером ґвалту та ненависті. Особливо народ Малоросійський утішений був своїм Генерал-Губернатором, пам'ятаючи про добродійства батька його, що був колись у Малоросії правителем, і він таки виправдав надії народні патріотичними ділами на його добро і насамперед приборкав військові команди, перехожі та квартировані, що руйнували тутешній народ і що їх поводження з народом мало чим різнилося від навали Татарської та інших ворогів. Десяток солдатів розганяв перед тим цілі села, а капральство їхнє потрясало навіть міста та містечка; управа ж на них була найближча: Київ, Полтава і Смоленськ, де начальники їхні такі були неприступні, як Султани Азіатські, а причіпки їхні та претензії вузлуватіші за всі вузли Гордіанські. Усе в них до останньої шпильки означало інтерес Государів, і за нього причіпки та кари були безугавні.

Граф Румянцев, як тільки прибув до Малоросії, оглянув усі пограничні та інші значніші міста й села та їх устрій; при цьому зауважив він, між іншим, що харчування консистуючих і пограничних військ постачанням на них од обивателів в натурі провіанту та фуражу є лише привід до зловживань та здирства урядників військових і що вони навмисне вимагають постачати їх на час, до тої справи невигідний, і тому вимагають і беруть за те грішми, по скільки самі захочуть, обтяжуючи й руйнуючи народ вкрай. Щоб усунути таке зло, встановив Граф однаковий податок грошовий з усіх обивателів Малоросійських, поминаючи лише урядників та службових Козаків, і звелів платити з кожного диму, себто з кожної хати, по карбованцю і дві копійки на рік, що становить з душі чоловічої статі по 35 копійок. І той податок сплачується до скарбниць повітових, на те заснованих, а з них, наказом Канцелярії скарбу Малоросійського, видаються гроші на полки та команди військові для прохарчування військ та годівлі їхніх коней, за встановленими штатами й цінами. Народ Малоросійський, такими установами бувши доволі улегшений і ущасливлений, прославляв за те нове своє начальство. А як щастя людське невідомими планетами майже завжди переслідується будь-яким злом, що його обтяжує і дає матерію філософам дискутувати цілі віки про основи добра і зла, досі ними не вирішені, то й народ Малоросійський в добробуті своєму зазнав того спільного жеребу лихої долі. Граф Румянцев року 1767-го звелів учинити всьому народові і його майнові Генеральний опис що, як у своєму роді, так і в способі його проведення, був новиною незвичайною. За комісіонерів до того призначено в кожному повіті штаб-, обер- і унтер-офіцерів з численними писарями та рядовими із Великоросійських консистуючих полків і залог, які, знавши тільки муштрувати солдатів, чинили за тими правилами і з селянами. В кожному селі виганяли народ з хат його на вулиці, не минаючи нікого і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні Комісіонери, які, роблячи їм перекличку, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревище худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них Комісіонери з численними асистентами. Після людей і скотини бралися до поміщиків і власників. Від них вимагали документів і доказів на володіння маєтностями та землями і тут-то потрясали всі скарби кожного. Звичайно домагалися якихось Писцових книг і жалування Царських грамот, але вони тут були у самих лише попів на парафії, та й то Архієрейські; а як поміщикам, згідно з правами та договірними статтями їх, усі надання та пожалування йшли від Гетьманів і Трибунальних урядів, а тільки мало хто мав на те потвердження Царські, видані на їх бажання та при випадкових оказіях, то й подали всі власники універсали Гетьманські та декрети Судові; але їх спершу вважали за паспорти, або прокормьожні, а мало що за посвідки звичайні, і опісля вже поволі приходили вони в свою силу, залежно від клопотань власників та їхніх пожертв. Опис той, з усіма його страшними слідствами та розправами, не був закінчений і несподівано загинув. Війна з Турками, що вибухла за діла Польські, дала Малоросіянам Іншу роботу. Усе в ній кипіло й шуміло і все займалося постачанням війська, робітників, погоничів, хур з волами та харчів для армій, з усім іншим, що до них належить. Малоросіяни, незважаючи на тодішній свій тягар і нечувані клопоти, прославляли добродійство Боже, приписуючи Провидінню Його розпочату війну на визволення їх од Генерального опису та його наслідків, що загрожували, на їх думку, зруйнуванням власності і набутку кожного.

Перед початком війни війська Малоросійські прийняли інший вигляд і устрій. До Колегії Малоросійської надійшов іменний указ Імператриці, в якому звелено службових Козаків підпорядкувати щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земства і маєтків відатися їм і родинам їхнім за давніми правилами своїми у повітових судах. Для того розіслано по полках і сотнях військові статути і останнього видання диспозиції, надруковані двома мовами, Руською і Німецькою; а для управління полків і сотень створено при Колегії окрему комісію. За її розпорядженням переформовано й скомплектовано полки постійними Козаками, яких записано у військовий список до визначеного на вислугу часу. І такий устрій багато в чому подобився найдавнішим розпорядкам тутешнім, заведеним од Гетьмана Князя Ружинського і опущеним після руїн Шведських та віддання Полякам Задніпрянщини. Задля екзерциції створено два табори, під Полтавою і Переяславом, і вправи там тривали ціле літо, а після того, на початку року 1769-го, рушили війська у загальний похід, і почалася правдива з Турками війна, яка чим скінчиться, Бог відає.

КІНЕЦЬ


<< предыдущая страница