asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 ... 21 22
 коли виникала потреба збиратися війську у походи, то від хорунжих оповіщали по куренях, аби збиралося військо на призначені найвищим начальством збірні місця, якими часто бували Біловіж за Ніжином та Крилов за Дніпром та інші, де із зібраних Козаків складалися полки і сотні, і в них вибиралися вільними голосами всі чиновники вищі і нижчі, які в тих чинах вважалися лише в час служби або походу, а вернувшись додому, повертались у попередній стан з назвою товаришів, себто заслужених і з увагою в голосах, якими від інших мали перевагу. Таке стародавнє заведення поводом було до багатьох свавільств та зловживань Козацьких. Вони збиралися часто без заклику хорунжих, а особливо в місцевостях прикордонних, обирали начальників, складали полки, так звані охочекомонні, і чинили набіги на Туреччину, Молдавію та Крим під приводом звільнення бранців з неволі, а насправді задля здобичі, від чого чимало з тими народами заводилося сварок і самих воєн.

Гетьман Ружинський з дозволу Короля Сигізмунда Першого, поборюючи свавільство та безлад, заснував у Малоросії двадцять сталих Козацьких полків, по дві тисячі кожний, давши їм назви найшанованіших міст, а саме: Київський, Чернігівський, Сіверський, Переяславський, Канівський, Черкаський, Чигиринський, Уманський, Корсунський, Брацлавський, Калницький, Кропич'янський, Острянський, Миргородський, Полтавський, Гадяцькич, Ніжинський, Лубенський, Прилуцький та Вінницький. Кожен полк розділив на сотні, названі також іменами міст та містечок. У кожен полк визначив вибраних товариством і Козаками з-поміж заслужених товаришів полковників, сотників та старшин полкових і сотенних, які зосталися в чинах на все їхнє життя і завели чиновне в Малоросії Шляхетство, або, сказати б, спадкове Боярство, що залежало раніше від виборів та заслуг, за прикладом усіх інших народів і земель добровпоряджених Християнських. Полки тії наповнені були й надалі поповнювались обраними з куренів та околиць Шляхетськими молодими Козаками, записаними в реєстр військовий до визначеного на вислугу терміну, і тому названі вони реєстровими Козаками; кінна їх половина з кожного полку завжди в полі утримувала, а друга — піша — утримувала по містах залоги, а при потребі підпомагала і комплектувала перших. Одежу і зброю заведено в них легку й однакову, і вони все те за зразками собі справляли. У мирний час зі власного маєтку, і харчі мали з домів своїх; а на випадок війни та походів призначено платню зі скарбу Малоросійського кожному козакові по червінцеві на рік та по каптанові тузинковому на два роки, а інколи й по кожухові. Старшинам сотенним вдвоє проти Козака, а сотникам вдвоє проти старшин, а полковники, старшини генеральні обозні та старшини полкові — рангові села та інші наддачі. Артилерія, обози і в'юки з припасами, харчами і фуражем споряджалися від скарбу та поспільства. Зброєю були у кінноти списи, штуцери, пістолі та шаблі, а в піхоти — мушкети та кинджал, яких виписували та діставали зі Швеції та Туреччини.

Екзерциція у війську зоставалася давня з поправкою, і звичайний марш колонний звався «йти сакмою». Для маршу з небезпеці шикувалися трикутником, а з нього вишикувати фронт значило ставати лавою; але для атаки, а паче для оборони заведено знов сильну з трьох шеренг батаву, подібну в усьому до стародавньої Грецької, а згодом Римську фалангу, котру в цілій Європі заведено під іменем батальйону де каре; шикування кінноти в піхоту відповідало сучасному драгунському пішому строю. Для влаштування охочих, або волонтерів, що завжди збиралися зі зубожілих, або так званих гультяїв, влаштовано п'ять полків охочекомонних, яких пойменовано прізвищами полковників, призначених Гетьманами, і утримувано їх на сторожі прикордонній на низу річок Самари, Бугу і Дністра, і діставали вони щорічно невелику платню, а здебільше вдовольнилися вони звіриною та рибною ловлею; за поведінку їхню відповідали полковники, число ж їх невизначено, але полк вважався незбільш як на п'ятсот чоловік.

Влаштувавши таким чином військо Малоросійське, коли року 1516-го Хан Кримський Мелік-Гірей відповідно союзу його з Князем Московським Василієм Івановичем ішов війною на Польщу та Малоросію, то Гетьман Ружинський з військами Малоросійськими і Польськими з наказу Короля Жигмунта, виступаючи йому назустріч, зійшовся на границях Малоросійських над річкою Дінцем побіля міста Білгорода, дав себе заатакувати Ханові, який, звичаєм азіатським, оточив його своїм військом з трьох боків. Війська Гетьманські були притиснені тилом до річки та свого обозу, і Татари вчинили страшний ґвалт і пустили хмари стріл; кіннота Гетьманська, спішившись і вишикувавшись в батаву, а піхота вишикувана так само фалангою, зустріла натиски Татарські сильним вогнем з мушкетів і гармат і, ведучи стрілянину без угаву на всю Татарську потугу, завдали їм сильної поразки, і вони, відчувши свій великий погин, стали відходити. Але Гетьман з місця свого не велів нікому рушати, а вдавав, начебто він лише боронитися спроможен, а не наступати; тому ж Татари, протягом цілого дня творячи свої набіги, на ніч відступили на декілька верстов у степ і розташували розлогий стан свій необачно. Гетьман, маючи своє військо невтомленим, виступив з ним опівночі в похід і, йдучи зумисне тихо, наблизився до татарського табору на світанку. А як татари звичайно тримають коней на паші, а не біля конов'язі, то Гетьман вислав загін кінноти з наготовленими заздалегідь паперовими ракетами, котрі, коли кинути, могли перестрибувати з місця на місце і робити до шести пострілів кожна.

Кіннота тая, налетівши на татарський стан, запалила свої ракети, кинула їх поміж коней Татарських і учинила в них велике сум'яття; вони, перелякавшись, бігали щодуху по табунові, волочили та топтали своїх вершників та сторожів, а поміж тим всі війська Гетьманські, стріляючи з мушкетів та гармат, напали на Татарський стан, пройшли ним наскрізь, вражаючи замішаних та знетямлених Татар, і так розбили Хана і його війська дощенту, забрали табір його з усім його багажем і, обтяжені користьми, зі славою повернулися у свою землю.

Гетьман Ружинський, повертаючись од Білгорода Руського, був зустрінутий Турками і Татарами, які виступили були з Білгорода, або Акермана Татарського, що в Бессарабії. Вони, довідавшись про перемогу над Ханом Кримським і про втрату ним всього табору його з великим багатством, задумали відібрати тії багатства у Ружинського, напавши на нього зненацька і врозполох, майже звичайний у війська, що повертається зі вдалого походу. Та Ружинський був не такий необачний, як Татари собі гадали; він, довідавшись од прикордонних роз'їздів, що Татари Білгородські з тамошніми гарнізонними Турками виступили на Очаківський степ, відразу одіслав багажі свої на Уманщину, а сам з військами, переправившись через річку Буг, засів в очеретах та байраках над річкою Кодимою. І щойно Татари наблизились до Бугу, то він, наступивши на них зненацька з усіх сторін, зіграв з ними таку роль, яку вони для нього готували, і, розбивши їх ущент, гнав недобитки до самого Акермана, відібрав у них усе, що вони мали, і помножив свою здобич, яку розділив поміж Поляками і своїм військом.

З тої пори Поляки, часто маючи до діла з військами Малоросійськими і шануючи їхню хоробрість і мужній характер, завели з ними тісну й щиру дружбу, і багато з них служило в полках Малоросійських, маючи собі за честь — навіть значне шляхетство — іменуватися Козаками. Од такого загального пойменування Руських воїнів Козаками вийшла згодом та помилка, якої допустилися всі письменники Малоросійські та Польські, зазначаючи в своїх літописах та історіях, що опісля Гетьмана Князя Михайла Вишневецького всі інші Гетьмани обиралися з простих чи реєстрових Козаків. Та це вельми несправедливо і здоровому глуздові суперечне; адже Козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як-от: Старшин генеральних, полкових і сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило, мимо такого числа чиновників обирати простих Козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах Гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить.

А ймовірно виникли у письменників такі безглузді висновки про вибори через спільне слово або назву, уживані і тепер поміж воїнством, що всілякий Генерал є солдатом, а Гетьман — Козаком, отож-бо всі-всі офіцери і рядові суть воїни, і назви ті всім їм властиві і пристойні. Про Козаків Руських, а паче про Малоросійських і про саму їхню назву дивне щось кажуть деякі письменники. Вони, немовби сперечаючись між собою, твердять: одне, що тії Козаки суть зайди на Русі, то зі Скіфії, або від Татар, або з Кабарди Черкаської; а інші твердять, що це мовби залишки чужоплемінного народу Козарського. Польські ж історики показують ще, ніби вони набирались з різної вольниці або наволочі і заселені їхніми Королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу. Але такі безглузді думки важать більше, аніж помилки історичні, і, не шукаючи інших істин, сам глузд їх спростовує; адже те незаперечне, що кожен народ мусить мати своїх воїнів і по необхідності із самих себе, щоб довіряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своєму воїнству, а інакше було б крайнє безумство і сама необачність, схожі на те, якби змусити стерегти шулікам голубів, а вовкам — овець. Назви ж воїнам даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або узброєнню їхньому, і тому видно в одному народові жовнірів, в іншому — яничарів та спагів, а в іншому — солдатів та жандармів; а далі назви ті діляться на кінних та піших, тому також відомі назви од мушкетів — мушкетери, од карабінів — карабінери і так далі.

Таким чином, і Руські воїни називалися кінні — Козаками, а піші — стрільцями та сердюками, і ті назви суть власне Руські, од їхньої мови взяті; наприклад, стрільці — від стрільби, сердюки — від серця, або запальчивості, а Козаки та Козари — від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку. Стосовно того, щоб вони були іноземцями або зайдами і Руський народ довірив би таким волоцюгам долю свою і безпеку, того ніщо не доказує, і вигадки про те і висновки суть нерозсудливі. Також і думка польських істориків, які приписують заведення Козаків їхніми Королями, стосується лише нежонатих Запорозьких Козаків, що зібралися були на Дніпровому низу з Руських охотникІв, про яких історія широко повідає. Осідлі ж і запасні Козаки, названі від того Реєстровими Козаками, були всі по провінціях і повітах Руських, і видно їх досі по стародавніх компутах та самих осідлостях, себто околицях та куренях. А Королі Польські Владислав Другий і Стефан Баторій через Гетьманів своїх Руських хоча і робили Козакам розпорядження, але те стосувалося лише управління та комплектування їхніх полків, кінних Козацьких та піших сердюцьких, котрі набиралися із Козацьких родин, які мешкали околицями та куренями своїми у всіх воєводствах Руських, і стосувалося це до примноження їхніх чиновників та урядників, але жодним чином не до нових заведень Козацтва, про що свідчать самі тих Козаків привілеї та універсали, тут описані. Коли ж вважати первісне Козацтво від Скіфів та Козарів, то вийде все те саме, що вони пішли од свого племені Слов'янського, бо відомо, що Скіфи, або, кажучи правильніше, Скити, були Слов'янами, себто людьми, котрі замешкували над Волгою і на Кавказі, а Козари, властиві предки Руських Козаків, мешкали по всій Русі як вибрані з того ж таки народу на службу Вітчизни.

Черкасами називали й писали всіх майже Малоросіян, а не самих лише Козаків; але називали їх так лише Великоросіяни на відміну від своїх мешканців і давали їм назву за чільним їхнім містом Черкасом, що стоїть над рікою Дніпром, де Гетьмани Руські мали резиденцію і де був верховний трибунал тої землі. Давати ж народам назви за чільними їхніми містами — звичайна річ у цілому світі. Так називали Москалями всіх Росіян за містом їхнім Москвою, і царство те довго такою назвою титуловано; також називають нині Генуезців, Венеціян та інші народи за їхніми містами. Коли ж запитати ще, чому місто Черкаськ названо Черкасом, то вже тонкість ця буде такою нерішучою, якби й про багато інших міст на світі, що не мають відомостей про початок своєї назви. Але то вже справедливо, що народ Черкеси, який за Азовським морем та за рікою Доном проживає і на який багато хто з письменників вказує, ніколи на Русі міст на своє ім'я не будував, та і в себе їх не має, і той народ виглядом своїм і місцем проживання свого в межах слов'янських, себто між стародавнім Князівством Тьмутараканським і рікою Волгою, справедливіше може вважатися походженням своїм од племен Слов'янських, які змішалися з Грузинами і Татарами, аніж від нього виводити воїнів Слов'янських, від Черкасів численніших на цілі мільйони, які виставляли на війну великі свої армії.

Стосовно ж Татар, то зони, бувши зайдами в землі Руській, натурально воїнів своїх русинам не давали, а навпаки, з їхніми воїнами вели повсякчас війни і ніколи з народом Руським не мішалися, отож-бо Козаки Руські від них походити аж ніяк не могли.

По скону Гетьмана Князя Ружинського року 1534-го вибрано Гетьманом із Осавулів ГенеральнихВенжика Хмельницького. Він, діставши повеління від Короля Жигмунта Першого відбивати військом велику Орду Татарську, яка збиралася була з Криму й Бессарабії і пробивалася через Молдавію та Волинь до Польщі на грабіж та її спустошення, виступив з військом своїм реєстровим на Волинь, а охочекомонні полки і Запорозьких Козаків, розчленивши на багато ватаг, розіслав для прикриття кордонів з того боку, звідки йшли Татари, повелівши їм нападати на Татар в часи їхніх походів та нічлігів і відходити від них, подаючись до головного війська. Татари, обурені такими маневрами, вважаючи всі війська, що нападали на них, малозначущими, які їм відбити і прогнати завжди можна, йшли далі безпечно і насунулись на табір Гетьманський біля міста Заславля. Гетьман, перед тим укріпивши табір свій вагенбургом, побудованим з обозу, і залишивши в ньому трохи піхоти з важкою артилерією, сам з усім головним військом сховався за гаями та пасіками міськими. І як тільки Татари оточили за своїм звичаєм обоз Козацький і почали перестрілку, зчинивши великий ґвалт, то Гетьман, виступивши із закритого місця, ударив з тилу і по флангах ворога і, зробивши один залп з мушкетів та гармат, почав тяти, списами та шаблями. Татари, вражені несподіваним нападом і будучи збиті сильним залпом і оточені з трьох сторін військами, злякалися, замішалися і розбіглися врозтіч полями. Гетьман, негайно відрядивши призначені перед тим війська, велів їм гнати і вражати Татар ззаду і, відаючи про Татарську хижацьку звичку зручно на бігу з'єднуватись, обертатися і нападати, наказав своєму війську в жодному разі не розсипатись поодинці, а триматись кошів, що значить сучасні взводи або плутонги; сам же з головним корпусом ішов серединою і відбив всі Татарські в'юки з запасами. Татари не поминули нагоди на бігу з'єднатися і, обернувшись, напасти на все військо. Але в Гетьмана готова була для цього сильна батава з артилерією, котра негайно їх відбивала і змушувала тікати. І, таким чином, Гетьман, розбивши та розсіявши Татар, повернувся зі славою і великою здобиччю до Заславля і дістав від Короля вдячні похвальні листи, а від Поляків всюди, куди приходив, тріумфальні зустрічі.

У дні Гетьмана Венжика, на головному Сеймі, який був тоді у Варшаві, коли про зрівняння Литовського і Руського Шляхетства зі Шляхетством Польським подані були на підтвердження колишні основні привілеї і всі законоположення, то Король Сигізмунд Август, підтверджуючи і підставовуючи їх на всій давній основі, виданим року 1563-го червня 7 дня привілеєм, поміж іншим узаконив: «Дозволяємо лицарству Литовському і Руському привілеї прав і вольностей земських внести і вписати в новостворений Статут таким чином, як і в Короні Польській вони вписані, і рівномірно вживати, вольностями своїми користуватися і мати, так, як і раніше цього всього, чин лицарський Шляхетський обох народів, Литовського і Руського, те вживати і користуватись». А коли на другому головному Сеймі, що після того був, від депутатства Руського появилися подання про домагання деяких чинів Литовських, а паче тих, що були в землі Руській по виборах на урядуванні, поспільства Руського на вічне послушенство, то той же таки Король Сигізмунд Август, повторюючи і потверджуючи всі попередніх Королів Польських привілеї, в даному від себе року 1569-го Червня 7 дня привілеї так узаконив: «Землю Руську і Князівство Київське і всіх тих земель жителів узагалі і кожного особливо од послуху, володіння, посад і повелінь Великого Князівства Литовського на вічні часи вилучаємо, звільняємо і до Польського Королівства, як рівних до рівних, вільних до вільних і як власний і справжній до першого і то власного тіла і голови, з усіма взагалі і з кожним особливо, з містами, містечками, селами, повітами, або уїздами, і всіма їхніми, які б не були, маєтками, тую землю і Князівство Київське вищезгаданій Короні, або Королівству Польському, прилучаємо і з'єднуємо».

Після смерті Гетьмана Венжика Хмельницького Гетьманом був вибраний із Воєвод Князь МихайлоВишневецький, Він 1569 року дістав повеління від Короля Сигізмунда Августа йти з військом Малоросійським на оборону від Турків і Татар обложеного ними міста Астрахані на підмогу військам Царя Московського Івана Васильовича Грозного, якому Король завдячував повернення Польщі завойованого Царем міста Полоцька з його околицями. За цим повелінням Гетьман з полками реєстрових Козаків вирушив у похід з міста Черкасу і, йдучи походом, приєднав до себе прикордонні охочекомонні полки і частину Запорозьких Козаків і з тими силами, пробираючись степами, досяг міста Астрахані, а там, оглянувши табори Турецький і Татарський, що стояли нарізно побіля міста, розташував і свій табір геть вище від ворожих над рікою Волгою і, укріпивши його шанцями та артилерією, звелів робити наїзникам своїм часті шарміцелі, або перестрілки, біля таборів ворожих, а сам тим часом з сильним корпусом кінноти кожен день наїздив на табір Турецький і, обходячи його навколо з мушкетною перестрілкою, до свого табору повертався. Гетьман, продовжуючи такі наїзди декілька днів, вислав однієї ночі надійного старшину у місто з наказом, щоб гарнізон і мешканці в призначений їм день зробили вилазку з міста і розпочали фальшиву атаку на Турецькі шанці, що були між містом і їхнім табором. Старшина, який повернувся з міста і який переліз вночі в обидві сторони, запевнив Гетьмана, що міщани і гарнізон готові виконати наказ. Гетьман зробив таке саме розпорядження і допоміжним Московським військам, що окопалися на одній Волзькій косі, щоб вони в той самий день підступили піші під табір Татарський і займали б його своєю атакою.

За цим розпорядженням першого ранку на світанні виступив Гетьман з кіннотою вишикуваною лавою, або довгим фронтом, а позад неї товстою фалангою вишикувались п'ятнадцять тисяч піших козаків, озброєних списами, шаблями та мушкетами. Кіннота йшла спереду і з флангів, закриваючи піхоту, і як тільки корпус той стало видно з міста, то громадяни з гарнізоном зробили вилазку за умовою, з великим криком і пальбою розсипались побіля шанців Турецьких, вдаючи, що їх оточують. Гетьман зі своїм корпусом наближався до табору Турецького, і Турки, бачивши і гадавши собі, що він просто роз'їжджає, як і раніше, анітрохи на нього не вважали, а бігли великими юрбами з табору до шанців на допомогу своїм військам. Корпус, ставши на найближчій дистанції від табору, миттю розбігся і дав місце піхоті, котра з можливою рвучкістю вдарила по табору, вдерлася в нього, заволоділа гарматами і, проходячи по ньому, разила Турків, які зовсім не сподівалися такого нападу. Втеклі з табору Турки дали знати в шанцях про свою поразку, і звідти юрбами поспішали визволяти табір. Але Козаки, засівши в ньому, зустріли їх з окопів артилерією і пострілами з мушкетів так вдало, що більша частина загинула на місці, а решта в замішанні не знали, куди тікати. Гетьман з кіннотою, напавши на них саме в той час, побив їх удруге і прогнав до табору Татарського, куди тікали і Турки, що залишилися в шанцях, а громадяни з гарнізоном зайняли шанці майже без жодного спротиву. І таким чином Астрахань від облоги визволено. Турки, діждавшись ночі, пішли до своїх Черкеських кордонів, а Татари їх прикривали. Гетьман Вишневецький, здобувши біля Астрахані в таборі Турецькому велику здобич, поділив її поміж військами своїми та Московськими, віддавши цим останнім і всю важку артилерію Турецьку, але відділивши при тому частину здобичі на скарб Малоросійський. Вчинком таким війська Малоросійські, а паче Козаки Запорозькі та охочекомонні, вельми засмутились і явно ремствували на Гетьмана і однієї ночі, відділившись, їх понад п'ять тисяч чоловік полишило табір Гетьманський. Проходячи вниз рікою Доном, зупинилися в гирлі його на одній косі вище від міста Азова, на супротивному його березі, і побудували там місто Черкаськ по імені свойого міста Черкаса, де, залишившись вони назавжди, жили спершу без жінок, за прикладом Запорожців, опісля, запросивши до себе Донських Козаків, що малим числом проживали в своєму містечку Донському, на місці нинішнього Донського монастиря, поєднались з ними і переженились, прийнявши всі звичаї тих Козаків і зробивши місто те головним всьому війську Донському, що від них і від одноземців, які до них приходили, значно примножилося.

На місце Вишневецького, що вибув з посади Гетьманської, висланий од Корони в краї зарубіжні, року 1574-го обрано на Гетьмана Обозного Генерального Григорія Свірговського. Він, по волі Речі Посполитої Польської, яка керувала через міністрів своїх Польщею, по виїзді з неї Короля Генріха у Францію, закликаний був Господарем Волоським Йоаном Липулою на допомогу народові його супроти Турків, що на нього нападали, і, вступаючи в Молдавію з військом Малоросійським, дав першу баталію Туркам біля міста Сороки 23 квітня 1575 року, де, розбивши Турків ущент, поклав головного Пашу їхнього Кара-Мустафу і багатьох з ним чиновників Турецьких і випровадив їх з багатьма прапорами та здобиччю до Варшави. Опісля такої звитяги розділив Гетьман війська свої надвоє, і одну частину під командою Полковника Сави Ганжі вирядив до чільного міста Волоського Бухареста, а з другою пішов сам через Ясси до Галаців; тим часом послав нарочного на Січ Запорозьку з наказом до Кошового Феська Покотила, щоб він вислав піхоту свою човнами на Чорне море і наказав не допускати десантів Турецьких у Дунай і Дністер. Кошовий зладив ту експедицію в найліпшому порядку, і вона принесла сухопутному війську великі вигоди. Запорожці, роз'їжджаючи своїми човнами по Чорному морю і в гирлах обох рік, перехопили й полонили багато суден з військом та військовим припасом, а ввійшовши в Дунай, багато прибережних фортець і селищ поруйнували й попалили. Гетьман і Ганжа з військами своїми, проходячи Молдавію та Валахію, зустрічали Турецькі корпуси та ватаги і їх завжди щасливо розбивали і розганяли. Очистивши тії землі од нашестя Турецького, коли повернув Гетьман од Дунаю в Бессарабії під місто Кілію, то тут зрадницьким чином сповіщений був Вірменином, що в місті тому переховуються неоціненні скарби, награбовані Турками в Молдавії і Валахії, і зберігаються в місті під охороною невеликого гарнізону в очікуванні, поки човни Запорозькі з моря і Дунаю відійдуть і їх в Туреччину буде можна перевезти. Гетьман, звикши перемагати незрівнянно більші сили і твердині Турецькі, вирішив одразу ж облягати Кілію і взяти її приступом. Вирядивши війська на приступ і не зоставивши в таборі своєму звичайної резерви та підмоги, почав навальну атаку з трьох сторін; але зірвані Турками в двох місцях міни підняли Гетьмана і багато Козаків у повітря і вчинили повний розлад та загибель, а Турки, що опісля напали з усіх сторін, перерізали з тилу премногих Козаків, а решту розігнали, і вони, блукаючи довго по Молдавії, знайшли корпус полковника Ганжі і з ним повернулися у свої кордони.

На місце загиблого Гетьмана Свірговського року 1576-го вибраний Гетьманом із Полковників ФедірБогдан. Він, зібравши та доповнивши загублені Свірговським війська і маючи повеління від тодішнього Короля Стефана Баторія переслідувати Кримських Татар, що нападали у відсутності

Свірговського на границі Малоросійські і полонили тамтешній народ, вирушив з усім своїм військом на Крим року 1577-го навесні. Йдучи вниз по Дніпру, виправив із Січі Запорозької п'ять тисяч піхоти човнами під орудою Осавула Військового Нечая з наказом, випливши на Чорне море, пристати до Кримських берегів біля міст Козлова і Керчі і замкнути тамошні гавані до прибуття свого до тих міст. При проході Гетьмана Кримським степом зустрічало його чимало Татарських полчищ, але він їх, хоробро приймаючи, завжди з великими втратами проганяв. Нарешті дійшло до головної баталії, до якої Гетьман, передбачивши її заздалегідь, приготувався, і, повернувши від Лиману Дніпровського на Орську, або Перекопську, лінію, був заатакований поміж Кінбурнськими кучугурами і кам'яним ДарІєвим мостом всіма Татарськими ордами під проводом самого Хана Дивлет-Гирея. Наступ їхній, ґвалт людський і тупіт кінський подобилися грізній бурі всеруйнуючій. Армія Малоросійська йшла чотирма батавами, лаштованими так, що обоз її та кінний резерв були всередині, а артилерія, розставлена по всіх фасах, могла діяти довкола армії. Супротивник був допущений з фронту на мушкетний постріл, і тоді була відкрита стрілянина з усіх гармат, що тривала безперервно більше години. Панцерні вершники і татарські їздці, що налягали на фронт, були зустрінуті і вражені списами. Сильний вітер, що зірвався тим часом, прочистив повітря від диму і відкрив страшні хмари мерців Татарських, які вкрили тілами все окружжя Козацької армії. Гетьман, зауваживши, що Татари, відступаючи до лінії, розтяглися з двох сторін мосту, що з'єднував косу Кінбурнську з Перекопським степом, рушив до мосту і гирла затоки і, відтявши значну долю Татар од їхніх полчищ, випустив на них кінний резерв, підкріплений одною батавою, котрі, пригнавши Татар до затоки, всіх там перебили і перетопили, а ті, котрі зосталися на другому боці, скільки не поривалися допомогти відрізаним, зовсім не мали в тому успіху за водою та за стріляниною з табору Гетьманського і геть забралися за лінію. Війська Козацькі прийшли до лінії без перешкоди, і Гетьман, поміркувавши, що брати її штурмом — діло довге і не без втрат, переправив значну частину кінноти вночі через Гниле море, або Сиваш, бродом і плавом; а вона, дійшовши з того боку до перших воріт на лінії, відбила їх і впустила всю армію, котра, напавши на місто Ор, що називалося Перекопом, здобула його штурмом і, вибивши весь гарнізон дощенту, зруйнувала твердиню і спалила місто. Від Перекопу армія продовжувала свій похід бойовими лавами до міста Кефи і, заставши його обложеним з моря та з гір Запорозькими козаками, вчинила з ними генеральний приступ на нього і протягом короткого часу ним заволоділа і віддала все убивству, пограбуванню та вогню, залишивши живими лише своїх полонених числом обох статей до п'ятисот душ. А як повернутій війська обходити Кефські гори, щоб напасти на Бахчисарай та Козлов, то коло річки Салгір зустріли їх Ханські посланці із найшановніших мурз, піднесли Гетьманові дорогі дарунки і благали його від імені Хана укласти мир. На мир згодились з умовою зібрати й повернути всіх бранців Руських і в заставу того дати п'ятнадцять Мурзаків аманатами. Все те з боку Татар було виконано, і Гетьман, діставши ще 713 бранців, повернувся в Малоросію з превеликою здобиччю.

Морським військам він звелів одвідати ті міста Турецькі, які купували у Татар і тримали в неволі бранців Руських, і війська тії, напавши зненацька на приморські міста Синоп, Транезонт і на багато містечок, вогневі і мечеві їх віддали, забравши у них кількох своїх полонених і здобич численну.

У дні того ж Короля Баторія, коли сили Турецькі безнастанно нападали на Християн, що проживали вгорі понад рікою Дунаєм, від їхніх Государів та Князів прошено в Короля допомоги, то Король дав повеління Гетьманові Богданові зробити з військами Малоросійськими сильну диверсію в землі Турецькій, од границь Польських віддаленій, і відвернути їхні сили од сусідніх з Польщею Християн. Гетьман, виправивши спершу в Чорне море Запорозького Осавула Нечая з трьома тисячами Козаків Запорозьких на їхніх човнах, вирушив сам з усім військом Малоросійським на степи Кримські і, перейшовши їх на виду Орської лінії і Татар, котрі його походу не перешкоджали, вступив у межі Донських Козаків, які недавно змішалися з Запорозькими. Тії Козаки прийняли Гетьмана та військо його приязно і подали їм усяку поміч в поході, а особливо переправою військ на своїх суднах за ріку Дон, а опісля — за ріку Кубань. Гетьман, проходячи за Доном землі Черкеські, не чинив супроти них нічого ворожого. І Черкеси, позираючи на військо з подивом, не чинили жодних замахів ворожих, а продавали військові худобу свою та інший харчовий припас з приязним видом. Переправившись за Кубань, Гетьман відкрив ворожі дії супроти Турецького народу, спалюючи і знищуючи усе, що траплялося на дорозі. Запорозькі Козаки, плаваючи човнами біля берегів сеї землі, вчиняли таку ж руїну прибережним селищам. Народи тії, не очікуючи таких нападів і бувши не приготовані до оборони, рятувалися лише втечею і переховуванням. І так Гетьман, переходячи з військом всю Анатолію, відвідав і чільні її міста Синоп і Трапезонт; однак, не роблячи на фортеці їхні приступу за відсутністю належної до того артилерії, пограбував і спалив самі лише їхні форштати, а досягнувши передмість Царгородських зі східної сторони тамтешньої протоки, напав на них з усіх боків і примусив Турків, заскочених таким несподіваним нападом, рятуватися втечею на суднах в самий Царгород. А військо Малоросійське, пограбувавши та підпаливши передмістя, відступило назад до Чорного моря і на протоці, вчинивши переправу Запорозькими човнами та іншими морськими суднами, що були забрані побіля Турецьких берегів, вступило в Болгарію, проголосивши тамтешньому народові, що вони, як єдиновірні та єдиноплемінні, нічого ворожого їм робити не будуть. Болгари, сим заспокоєні, проводжали війська Козацькі до самого Дунаю, надаючи в дорожніх потребах поміч всіляку, і тут же сповістили Гетьмана, що Турки, які нападали на Сербію та інші Християнські по Дунаєві багатства, повернули нагло назад і потяглися до Андріанополя. Гетьман, переправившись через Дунай Запорозькими і здобутими суднами поміж містами Силістрією та Парною, вступив у Молдавію і, порівнявшись з містом Кіліею, напав на нього зненацька на світанку і, взявши штурмом, вирізав усіх Турків та Вірмен, а місто пограбував і спалив дощенту, таким чином помщаючись за смерть зраджених там Гетьмана Свірговського і премногих з ним Козаків Малоросійських, а по тому повернув Гетьман з військом у свої границі зі славою і здобиччю великою. Король Баторій, Монарх, сповнений розважливості, праводушності та всіх найвищих прикмет, які сан його прикрашали, яоздав Гетьманові та всьому військові Малоросійському належну справедливість, нагородивши заслуги їхні подарунками, почестями та іншими привілеями, котрі мужність вирізняють. Гетьманові, який маз клейноди Польські: булаву, або жезл, повелителя і знамено з гербом Білого Орла, додав клейнод Азіатський, бунчук, який відзначив звитяги над Азіатським народом. Для резиденції Гетьмана і всього Малоросійського Трибуналу спорудив аа ім'я своє над річкою Сейм місто Батурин, а в Черкасах повелів мати Гетьманові свого Намісника, або польового Гетьмана, що опісля звався Наказним Гетьманом, які були додані і двом іншим у Польщі Гетьманам. До Генералітету Малоросійського додав двох Генеральних Осавулів і одного Бунчужного Генерального, а в полки визначив по одному судді і по одному писареві, звелівши Козакам судитися по службі і в усіх ділах, особи службової стосованихду своїх полках та сотнях; а лише у справах земських розбиратися, як і раніше, як шляхті — в судах повітових. Згодом від цього народився у деяких письменників той хибний висновок, що начебто завжди Козаки і по всіх їхніх справах, навіть і земських, судились особливим якимось правом Козацьким, від шляхетського відмінним. Та ця думка вельми несправедлива і спростовується самими вироками судовими, що наявні в архівах, згідно з якими всі розправи земські та міські відбувалися і покарання присуджувались поміж Козаками і їхніми чиновниками за Статутовими артикулами, узаконеними для шлехетства; самі ж лише служиві, себто реєстрові, та й то в пору служби, судилися старшинами їхніми правом військовим, що єдино до особи стосувалося. Хоча ж самі судилища міські та повітові в добу руїн та гонінь, що за Унію відбувалися, і від упадку чиновного шляхетства Малоросійського, що в Католицтво Римське і в Поляцтво навернулося, поруйнувалися або помінялися, а справи їхні по посадах перейшли були до полків та сотень, але й там судилися також Козаки, і вдовольняли їх за правами їхніми шляхетськими, особливого ж для них права ніде не видно. Навіть і самі Поляки, які опісля стали їхніми непримиренними недругами, права того ніколи в них не відбирали, а, навпаки, околична шляхта, що й донині між ними пробував (яка з Козаків вийшла, нічим від них не відрізняється І переважно не має власних земель своїх, а на володіннях, під Чиншем або на оброку живе), користується у них по одній породі з усіх прав та привілеїв шляхетських. Коли ж поводом такого протиріччя є той пункт, який після руїн у статтях Козацьких перекладено: «Аби ніхто з чинів сторонніх і не Козацьких у справи їхні військові не втручався, а де буде два Козаки, там вони третього судити можуть», то ця стаття сама собою доводить, що мова в ній про справи й розправи військові, а жодним чином не земські. Але при всьому тому і вона права шляхетського у Козаків не відбирає, бо саме те право перших привілеїв шляхетських узаконюється волею судитися шляхті через своїх виборних суддів, а не інших. Трибунал Малоросійський складався з семи департаментів, або відділів: 1-й з них означав верховний уряд і звався Генеральною Канцелярією з верхньою апеляцією, звідкіль виходили універсали Гетьманські і всі накази; 2-й — Генеральний Суд Міський; 3-й — Генеральний Суд Земський; 4-й — Комісаріат, котрий ревізував справи підкоморські і мав також Дирекцію над публічними будівлями, шляхами та переправами; 5-й — Скарбова Канцелярія, яка відала прибутками та видатками національними; 6-й — Військовий Регімент, що керував військовими справами; 7-й — Ревізійний Комітет, що ревізував усі рахунки скарбові та військові, від якого і фіскальство залежало над чинами та адвокатами, щоб вони точно виконували приналежні посади.

Для нагород за заслуги товариства, яке в полках і сотнях не вміщалося, заснував Король Баторій три класи, або ступені, Товаришів військових. До першого ступеня було жалувано Бунчукових Товаришів, а ранг їх дорівнював Обозному Полковому, а служба у війську а чи в поході мала місце при клейнодах національних, себто над бунчуком і знаменом; в мирну ж пору визначалися в пошановані Комісії повелінням Гетьманським і Генеральної Канцелярії. До другого ступеня жалувані були Військові Товариші, і вони на службі військовій також мали місце в штаті Гетьманському і біля клейнодів національних, а в житлах своїх займалися Комісіями, що призначалися Генеральною Канцелярією та її Департаментами, а по рангу вважалися супроти Сотників. До третього ступеня ставилися Значкові Товариші; вони мали місце на службі в полках при полковому прапорі, а при підвищенні вони ставали Військовими Товаришами. Всіх тих ступенів Товариші на ранги свої мали від Гетьмана універсали, і служили вони в своїй землі і в походах власним своїм коштом, але за довгочасну та відмінну службу нагороджувались від Гетьманів селами, хуторами та іншими милостями.

Король Баторій у всьому стосовно до Руського воїнства і народу був таким патріотом, яким пошановувався у Римлян Імператор Тіт, син Веспасіанів, себто друг і батько людства. Він справедливістю своєю і лагідністю вселив у всі народи Королівства свого дух єдності і братерської згоди. Не чутно було між ними ніяких суперечок мі про породи, ні про переваги, тим більше про релігії, що часто уми народні бентежать. Навіть саме Духовенство, що має нахил звичайно до дебатів та привласнення собі правоти думки, подобилося тоді агнцям непорочного золотого віку або пастирства Адамового, і що з усього найдивовижніше, то була згода чиста і обох головних релігій — Римської та Руської. Коли відлучався Єпископ Римський, то доручав паству Єпископу Руському, коли ж, навпаки, відлучався Єпископ Руський, то також доручав Єпархію свою в правління Римському Єпископові, і все було в послуху і любові прямо Християнській.

Признання і милість Короля Баторія до воїнства і народу Руського пояснюються в привілеєві його, даному року 1579-го Квітня 19 дня, в якому так написано: «Зглядом і увагою великих праць і лицарства військ Руських, які вони показали і завше оказують в обороні і розширенні спільної отчизни од супостатів і ізвиклих претендаторів зарубіжних, найбарзій од тих триклятих іноплемінних Магометанців і бусурманів, плюндрующих отчизну і завертаючих в неволю люд Християнський, яко се й недавно за Королівства нашого учинилося, але милістю Божеською і звитяжеством вірного Гетьмана нашого Руського Богдана і військами його Козацькими знатне одвернуто й одплачено, уставуємо і потверджуємо всі права, вольності і привілеї війська того і всього народу Руського, антецесорами нашими постановлені і утверджені, і як із віків у них бувало, так нехай і пребуде на вічні часи, і нехай не важить ніхто одміняти й порушувати права і вольності у добрах вічистих і набутих і всіляких маєтках, а вільні вони шафувати ними по своїй волі і судитися за них в своїх Судах земських і міських, в яких засідати вибраним од лицарства особам і судити по своїх правах і статутах Руських; а належитих до лицарства військового, тим судитися в обозах і таборах своїх од суддів військових, яких ми в кожному полку призначити звеліли, однак справа до них належить про тяготи воїна і маєтку його рухомого, допоки хто козакує і вписаний в реєстри військовії, а з поворотом в повіти й околиці судитися вони зачнуть в судах повітових і міських, яко стан Шляхетний і Шляхетство Руське, що в рангах, посадах і реєстровому Козацтві перебуває, яке єдність і рівність має з Шляхетством Польським і Литовським, яко же при першому з'єдноченні Русі з Польщею і Литвою уложено єсть і затверджено, і ми теє потверджуємо і заховуємо. Трибуналові Руському провадити справи свої в пошанівку в новоствореному місті нашому Батурині, а як потреба скаже, то й в Черкасах; теж і Гетьманові Руському резидувати в тому місті, а в Черкасах мати намісника свого з Генералітету військового, який ми значно розширили і заоздобили, умноживши і класи товариства Бунчукового, Військового й Значкового, яким поміщатись під бунчуком і при полкових хоругвах, а бунчук жалуємо ми Гетьманові на знак звитяги його з військом своїм над народом Азіятичним, од якого і клейнод сей здобутий працею Гетьманською і кровію Козацькою».

По смерті Гетьмана Богдана, що сталася невдовзі опісля його походів, року 1579-го вибраний був Гетьманом з полковників Павло Підкова. Він був породи Волоської, з родини Князів, або Господарів, тамошніх. Довгочасні заслуги війську Малоросійському і відмінні подвиги його в діях воєнних дали право на обрання. За його правління був скинутий зі свого достоїнства Петро Підкова, Господар Волоський, збунтованими Волохами. Він втік до Гетьмана Підкови, небожа свого, і виблагав його про своє відновлення. Гетьман, спорядивши сім полків реєстрових Козаків і два полки охочекомонних, вирушив з ними на Валахію. У двох битвах війська Малоросійські Волохів розбили й розпорошили. Гетьман наблизився до головного міста Бухареста, щоб його облягти, але урядовці, духовенство й народ, що вийшли з міста, просили Гетьмана бути Господарем замість його дядька, котрий тут же з Гетьманом перебував і дав на те свою згоду. Гетьман по довгому зволіканню переконаний був нарешті проханнями та клятвами Волохів прийняти у них Господарський титул і вступити задля того до міста. По завершенню встановлених про такий випадок обрядів та святкувань, Підкова зостався на правлінні Господарства Волоського, а війська Малоросійські при Полковниках та інших чинах відпустив до Малоросії з вдячною грамотою до всіх Чинів та Козаків за їхню до нього прихильність та старання. При собі залишив Підкова козаків з двадцять, найбільш відданих йому, а з іншими розлучався, як з рідними, в сльозах і в журбі. Та щойно ті виступили до своїх осель, як дістали вістку про смерть Гетьмана. Повернувшись з його тілом, козаки розповіли, що його вбили підступно: один вельможа, запросивши Господаря у приміську свою оселю хрестити немовля, мав там готових убивць з колишніх бунтівників. Вони, напавши на Підкову зненацька в самому домі, відтяли йому сокирою голову, поклавши її на поріг, а з ним убили одного Старшину і двох Козаків Малоросійських. Тіло Підкови з головою поховали Козаки з честю в Канівському монастирі. На місце вбитого Гетьмана Підкови обрано Гетьманом 1582-го року Осавула Генерального Якова Шаха, і першим його старанням було помститися на Волохах за смерть Гетьмана Підкови, котрий був великий Шахові друг, а Козакам вельми люб'язний. Він доповідав Королеві, що Турки, взявши під свою протекцію Валахію та Молдавію і посилюючись особливо у Валахії, наближаються до кордонів Польських та Руських. І тому від Короля Баторія вислано Гетьманові наказ оберігати кордони і примножувати на них війська та роз'їзди. Гетьманові цього і треба було. Він, примноживши військо, вислав його роз'їздом вниз Дністра, а сам з великою потугою вирушив угору тою ж рікою і, зловивши біля кордонів кількоро Турків військового звання, віпіслав їх до Короля як доказ своєї пильності. Проміж тим, зробивши нагальний похід од границі до Валахії, напав на місто Бухарест, вибив і випалив його передмістя, а твердиню взяв у облогу і зажадав од міщан видати винуватців смерті Гетьмана і Госпопаря Підкови, погрожуючи в противному разі обернути все на попіл та купу каміння. Міщани не забарилися виконати його вимоги і видали сімнадцять чоловік винних з самим Боярином, що Підкову на смерть віддав. Гетьман, обрізавши їм вуха і носи, звелів повісити їх на виду міщан з написом, прибитим на церкві Никольській: «Так покарано віроломців і зрадників, що проливають кров християнську невинну». Уряд Турецький не залишив без уваги напад Гетьмана з військом на Валахію і Бухарест. Султан їхній вимагав через посланців своїх відшкодування від Короля Польського, а проміж тим дав наказ арештувати всіх купців Польських і Руських, які вели торгівлю в Молдавії, Валахії і в Криму. Король Польський, приступаючи до задоволення Турецьких вимог, віддав Гетьмана під суд і насланим до військового Малоросійського Трибуналу універсалом звелів старшині Генеральній і всьому військові судити Гетьмана. Він був усунений від Гетьманства і засуджений на довічне ув'язнення в монастир Канівський, де по волі своїй посвячений у ченці і скінчив життя спокійно у чернецтві.

На місце Гетьмана Шаха року 1583-го обрано Гетьманом із Полковників Дем'яна Скалозуба. На початку його правління Кримські Татари, в зв'язку з незгодою урядів Польського і Турецького за пригоду Волоську, напали по-злодійськи на кордони Малоросійські і полонили кілька сот людей біля містечок Опішня і Котельва. Гетьман при першій вістці про те негайно ж рушив з кіннотою своєю у Кримський степ з наміром перейняти Татар з бранцями, не допустивши їх до Орського Перекопу; але в тому не встиг, а дізнався од спійманих «язиків», що вони забралися вже за Перекоп і випалили увесь степ на день дороги до Перекопу. Гетьман, одступивши у свої межі, доповідав Королеві про ворожі вчинки Татар і, діставши у резолюції повеління, щоб, не починаючи війни явної, у котру Турки, будучи тепер без діла, вмішатися можуть, старався визволити бранців умілим способом. Гетьман, не визнаючи в цьому пункті іншого мистецтва, окрім військового, дав секретний наказ Запорозькому Кошовому Нечаєві примножити свої човни до можливого числа і наготувати їх та військо своє в потайну експедицію. Швидко за цим прибув Гетьман з кінним військом на Січ і, спішивши тут три полки реєстрових Козаків, посадив їх з таким же числом Запорожців у човни і виправив на море під командою Писаря військового Запорозького Івана Богуславця і Полковника Малоросійського Карпа Перебийноса. Партизанам тим повелів Гетьман пройти Лиманом і морським берегом до приморських Кримських городів, закрити їхні гавані і судна, які будуть виходити з них, переглядати та відбирати Руських Бранців, коли вони в них опиняються, а одному загонові човнів підійти до гирла Перекопської затоки, що понад Сербулацькою пристанню. Опісля того наказу вирушив Гетьман з достатнім числом кінноти та піхоти до Орської лінії і, наблизившись до неї, замкнув обидві її брами, вдаючи, що переходить через лінію. Поміж тим приплив у затоку Перекопську перший загін суден Запорозьких, в які перебрався сам Гетьман вночі, не оповіщаючи війська, а повелів лише Обозному Генеральному Якову Сурмилі командувати військом і далі намагатися дістатися за лінію з тим наміром, щоб Татари, побоюючись вступу Козацького всередину Криму, якнайскорше збували бранців своїх у приморські міста, де їх одбивати на човнах буде можливо. Відпливши в море, Гетьман з'єднався там зі своєю флотилією і, призначивши їй різні гавані Кримські, поплив сам у затоку Керченську, що відділяє Крим від острова Тамана, де сподівався застати найбільшу переправу бранців. Та щойно увійшов у затоку, як військовими Турецькими суднами, що вийшли з Азовського та Чорного моря, був оточений і по довгій битві взятий у полон з усіма військами, що лишилися з битви, і відвезений до Царгорода, де заморений голодом. Так само і Писар Богуславець був захоплений Турками в полон біля міста Козлова; але опісля був визволений Запорожцями за допомогою Семіри, дружини Паші Турецького, котра виїхала разом з Богуславцем у Малоросію і була йому дружиною. Решта ж військ Козацьких з Обозним Сурмилою і Полковником Перебийносом повернулися в свої границі.

На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом із Осавулів Генеральних заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича Польського Федора Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства, а народові Руському давши випити найгіркотніший келих, що його за днів Нерона та Калігули не всі християни скуштували, перетворила його на інший вид і стан. Це значить — Унія, вигадана в Римі Папою Климентом VIII І принесена якимось Польської породи Прелатом Михайлом Кунінським. Вона з'явилася тут у лисячій шкурі, та з вовчою горлянкою. Єпископи Руські та Митрополит їхній Київський Михайло Рогоза з багатьма Архімандритами та Протопопами року 1595-го були запрошені найулесливішим чином до міста Бреста Литовського на раду Братерську. Названо це зібрання Духовним Грецької Церкви Собором. Головуючий на ньому Нунцій Папський з численним Римським Духовенством, передавши Руському Духовенству благословення Папське і дар Святого Духа, закликав його до єдиновірства і сопричастя слави володаря світу і в співчлени повелителя всесвіту. На додаток до того обнадіювали наданням Єпископам і монастирям сіл з підданими, а Білому Священству по п'ятнадцять домів у послушенство, або рабство, з їхніх же таки парафіян. Це дійсно таки доконали рішенням Короля і Сенату, що сліпо корилися волі Папській. Духовенство Руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов'язки свої перед Богом, перед спільною Церквою і перед народом, що їх образ, підписали угоду на Унію і присягою те ствердили. І сих зрадників було вісім Єпископів і один Митрополит Рогоза з Архімандритами й Протопопами, а саме: 1-й — Іпатій, Єпископ Володимирський і Брестський, Про-тотроній Константинопольський; 2-й — Кирило Терле-цький, Єпископ Луцький і Острозький, Екзарх Патріарший; 3-й — Єрмогон, Єпископ Полоцький і Вітебський; 4-й — Іоанк Гоголь, Єпископ Пінський і Туровський; 5-й — Діонісій, Єпископ Холмський і Белзький; 6-й — Інокен-тій Борковський, Єпископ Чернігівський і Остерський; 7-й — Іраклій Шеверницький, Єпископ Волинський і Почаїв-ський; 8-й — Феоктист, Єпископ Галицький і Львівський. А не спокушених Єпископів, що піднесли сан свій Пастирський розважністю та твердістю прямо Апостольською, вистояло лише три: Сіверський Іоанн Лежайський, нащадок Князів Сіверських; Переяславський Сільвестр Яворський і Подольський Інокентій Туптальський та Протопоп Новогородський Сімеон Пашинський. Сії мужі, перейнявшись ревністю по вірі своїй стародавній Апостольській і по вітчизняних законах та обрядах, заперечували тому соборищу, противилися йому і, нарешті, урочисто перед ним і перед світом цілим протестували, що вони, бувши Членами Великої Кафолічної Церкви Грецької і Єрусалимської і не маючи від її Патріархів та всього Духовенства згоди та дозволу на зміну догматів та обрядів, стародавніми вселенськими соборами затверджених, не визнають впроваджуваних у неї новин і творців їх законними й правильними і вельми од них, як від самозванства та блуду, одхрещуються. Соборище теє, після багатьох словесних диспутів та погроз, не захитавши сих стовпів Церкви, піддало їх зневазі, повтинавши їм бороди, вигнало із сонмища свого, осудивши на позбавлення сану їхнього та посад.

Гетьман Косинський, звідавши про запроваджувані в Бресті новини аж так важливі, відразу ж зробив від себе вагомі подання, одне — до Короля та до Сенату, а друге — до самих Брестських зборів. В першому доповідав він як намісник Королівський та міністр правління, «що переміна у сірі та звичаях народних, що в Бресті запроваджується Духовенством без згоди народної, є перепона вельми небезпечна і до виконання незручна і що узгіднити уми людські і совість кожного є справою майже не людською, а Божою, і він не надіється утримати народ в сліпій покорі Духовенству і свавільно нововзеденим у Церкву правилам і просить уряд відвернути зло теє або дати час народові на роздум».

До зборів Брестських писав Гетьман як провідник народу, «що зібране туди Руське духовенство не має від чинів нації і від народу жодного повноваження на введення в їхню віру та обряди перемін та новин, а без того не має воно влади і цими обтяжувати народ свавільними їхніми правилами та вигадками; і що се Духовенство, бувши обране в їхню службу від чинів і від народу і утримуване на їхній кошт, може всього того позбутися від тих же чинів і народу при їхньому невдоволенні; а він, Гетьман, ні за що тут не ручається і радить зборам зупинити постанови свої до загального обміркування та судження». На


<< предыдущая страница   следующая страница >>