asyan.org
добавить свой файл
1
ДОКАЗУВАННЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ

1. Поняття судового доказування.

Таким чином, судове доказування - це процесуальна діяльність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, яка за своєю суттю зводиться до обгрунтування обставин цивільної справи та спрямована на встановлення цих обставин і вирішення спору між сторонами по суті.

Судове доказування як складна процесуальна діяльність має певну структуру і складається з певних елементів. Як елементи доказування виділяють такі: твердження про факти, визначення доказів, подання, витребування доказів адвокатом або за клопотанням сторін – судом та дослідження доказів. М. К. Треушніков слушно звертає увагу, що елементи доказування не збігаються за обсягом процесуальних дій із стадіями цивільного процесу в межах того чи іншого провадження цивільного судочинства.

Твердження про факти — специфічні процесуальні дії суб'єктів доказування, які зводяться до визначення кола фактів, з якими пов'язано виникнення суб'єктивних матеріальних прав і обов'язків сторін у тій чи іншій цивільній справі і формування юридико-фактичного складу по справі в цілому. Твердження про факти за своїм юридичним змістом взаємозалежні від предмета позову, який переданий на розгляд суду і є визначальним для правової позиції сторони.

Визначення доказів сторонами та особами, які беруть участь у справі, означає вказівку на докази, які, на їх думку, слід залучити до справи. Наприклад, відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК позовна заява повинна містити зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину, наявність

підстав для звільнення від доказування.

Подання доказів здійснюється сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, і означає передачу їх у розпорядження суду. Важливо підкреслити, що відповідно до ст. 131 ЦПК сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням цих вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Сторони до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті зобов'язані повідомити суд про всі відомі їм рішення судів, що стосуються

предмета спору, а також про всі відомі їм незавершені судові провадження, що стосуються предмета спору. З поданням доказів тісно пов'язане розкриття доказів стороною. Суть розкриття доказів зводиться до того, що сторона, що подає доказ, має ознайомити з ним інших осіб, які беруть участь у справі. Причому це має бути до початку судового засідання. Але за чинним цивільним процесуальним законодавством у цивільному процесі розкриття доказів не передбачено як самостійна процедура цивільного судочинства. Разом з тим в окремих випадках закон вимагає розкриття доказів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 120 ЦПК позивач повинен додати до позовної заяви її копії та копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб.

Витребування доказів здійснюється за певних умов судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі. Витребування доказів регламентується ст. 137 ЦПК. Згідно з цією статтею у випадках, коли щодо отримання доказів у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, є складнощі, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази. Клопотання про витребування доказів має бути подано до або під час попереднього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті із долученням відомостей про неможливість отримання таких доказів особисто стороною або іншою особою, яка бере участь у справі. У заяві про витребування доказів має бути зазначено, який доказ вимагається, підстави, за яких особа вважає, що доказ знаходиться в іншої особи, обставини, які може підтвердити цей доказ. Докази, яких вимагає суд, направляються до суду безпосередньо.

Суд може також уповноважити заінтересовану особу, яка бере участь у справі, одержати доказ для надання його суду. Слід окремо звернути увагу на те, що процесуальне доказування як система процесуальних дій суб'єктів доказування в окремих випадках не тільки ≪підтримується≫ судом, а й скеровується ним ех offсіо. Мова йде про призначення судом експертизи (ч. 1 ст. 143 ЦПК) та судові доручення (ст. 132 ЦПК). Разом з тим у першому випадку суд призначає експертизу за заявою осіб, які беруть участь у справі, а в другому — за необхідності провести ті чи інші процесуальні дії іншим судом.

Дослідження доказів - безпосереднє сприйняття, вивчення доказів. Воно провадиться в судовому засіданні з додержанням принципів усності та безпосередності. Дослідження доказів — вкрай важливий елемент процесуального доказування, виходячи із того, що судове рішення по справі може бути засноване лише на тих доказах, які були досліджені в судовому засіданні. Дослідження доказів, крім того, здійснюється за участю сторін та інших суб'єктів доказової діяльності.

У ході дослідження доказів здійснюються їх перевірка, зіставлення одного доказу з іншими, усуваються протиріччя між ними тощо. Порядок дослідження доказів регламентовано цивільним процесуальним законодавством. Деякі автори до структури доказування як її елемент відносять

оцінку доказів. Разом з тим оцінка доказів судом виходить за межі судового доказування, оскільки суд не є суб'єктом доказування. Згідно зі ст. 212 ЦПК суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті (ст. 215 ЦПК).

Оцінка доказів - це процесуальна діяльність суду, пов'язана із застосуванням норми матеріального права відповідно до доведених перед судом на підставі доказів юридико-фактичних обставин цивільної справи. У цьому розумінні оцінка доказів спрямована в суто юридичному плані на: 1) з'ясування наявності фактичних обставин; 2) висновки про правову кваліфікацію встановлених судом фактів і відносин; 3) правовий і фактичний висновок по справі в цілому.

Наведені загальні положення теорії судового доказування стосуються процесуального доказування у позовному провадженні. Що стосується наказного і окремого провадження, то можна стверджувати про наявність суттєвих особливостей процесуального доказування у цих провадженнях цивільного судочинства.

Для наказного провадження характерним є те, що воно як документарний порядок розгляду певних справ не передбачає процесуальної форми доказування, як такої, що ґрунтується на принципі змагальності та тягарі доказування сторін у цивільній справі. Окреме провадження як специфічне провадження цивільного судочинства

відповідно до закону є безспірним провадженням, в якому не діє принцип змагальності і розгляд цих справ засновується на активності самого суду, оскільки з метою з'ясування обставин справи окремого провадження суд може за власною ініціативою витребувати всі необхідні докази (ч. 2 ст. 235 ЦПК).

2. Поняття судових доказів.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи (ст. 57 ЦПК).

Науково-практичне значення має класифікація доказів.

Докази можуть класифікуватися за різними підставами. Залежно від характеру зв'язку змісту доказів із тими фактами, які необхідно встановити в тій чи іншій справі, докази поділяються на прямі й непрямі. Докази називаються прямими, якщо вони безпосередньо вказують на той або інший факт, який має значення для справи. Прямими доказами є показання свідка-очевидця, розписка, акт про нещасний випадок, який відбувся на виробництві, тощо. До непрямих належать докази, які прямо не вказують на обставини, що лежать в основі вимог або заперечень сторін, а встановлюють лише побічні факти, які в їх сукупності і взаємозв'язку дозволяють зробити правильний висновок про обставини справи. Непрямими доказами можуть бути квитанція про поштовий переказ, визнання відповідачем батьківства та ін. Значення класифікації доказів на прямі й непрямі полягає в тому, що їх різниця повинна враховуватися судом при їх оцінці. Суд має прагнути того, щоб ухвалити рішення у справі на підставі прямих доказів. Якщо прямі докази зібрати неможливо, то суд повинен прагнути розширити коло непрямих доказів, що дозволило б зробити висновки про права й обов'язки сторін і виключити всі припущення.

Залежно від засобу утворення доказів вони розподіляються на первісні й похідні. Первісними називають докази, одержані із першоджерела. Наприклад, первісними будуть дійсні документи, речові докази тощо. Докази, які не є першоджерелами і відображають зміст відомостей, одержаних з інших джерел, називаються похідними. Наприклад, похідними будуть копії документів, показання свідків зі слів інших осіб тощо. Значення поділу доказів на первісні й похідні полягає в тому, що похідні докази відображають встановлені ними обставини не безпосередньо, а опосередковано. При використанні похідних доказів підвищується ймовірність неправильного встановлення фактів, тому вони вимагають більш старанної перевірки. Разом з тим законодавство не містить обмежень використання похідних доказів. Однак згідно із ст. 64 ЦПК письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, має право вимагати подання оригіналу.

Докази можуть класифікуватися і за їх джерелом. Залежно від того, чи є джерелом доказів людина або матеріальний об'єкт, виділяють особисті й речові докази. Така класифікація тісно пов'язана з процесуальною формою, тобто із засобами доказування. До особистих доказів належать пояснення сторін і третіх осіб, показання свідків, висновок експертів, а до речових — письмові й речові докази. При класифікації доказів за їх джерелом деякі вчені, крім особистих і речових, виділяють змішані докази. Обґрунтовується це тим, що процес формування змішаних доказів складається з двох частин і інформація про факти надходить із двох джерел - особистого і речового (наприклад, висновки експерта).

3. Предмет доказування. Факти, які не потребують доказування.

Таким чином, предмет доказування - це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Факти, які належать до предмета доказування, необхідно відрізняти від інших фактів, які встановлюються при розгляді справи, однак не пов'язані з правильним вирішенням питання про права і обов'язки сторін.

Таким чином, до обставин, які не підлягають доказуванню, належать обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; загальновідомі факти; преюдиціальні факти, тобто факти, встановлені рішенням або вироком суду по раніше розглянутій справі, постановою у справі про адміністративні правопорушення.

Обставини, визнані сторонами, - це факти, щодо яких доказування вже здійснене. Це, по суті, факти, що підлягали доказуванню по справі та були доведені визнанням сторін.

Загальновідомі факти не потребують доказування лише тоді, коли вони визнані такими судом. Частіше загальновідомими фактами є різні події (землетрус, посуха тощо). Загальновідомість того чи іншого факту може мати різні межі. Він може бути відомий у межах країни, окремої області, населеного пункту. Це об'єктивні межі загальновідомості певного юридичного факту. Але крім об'єктивних меж загальновідомість певного юридичного факту має і суб'єктивні межі: даний факт повинен бути відомий не тільки певним особам (наприклад, мешканцям населеного пункту), а й усьому складу суду, який розглядає справу. Іноді загальновідомі юридичні факти змішують із подіями, що є загальновідомими, однак не мають юридичного значення для конкретної цивільної справи, або з календарними фактами. Визнання загальновідомості того чи іншого факту при розгляді цивільної справи має бути оформлене ухвалою суду, винесеною у встановленому порядку.

Преюдиціальними фактами визнаються юридичні факти, раніше встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі або вироком суду по кримінальній справі. Оскільки вони встановлюються в порядку, передбаченому процесуальним законодавством, у процесуальній формі, то законодавець обґрунтовано встановив, що вони не повинні доказуватися вдруге. Преюдиціальний зв'язок рішень і вироків виникає з різних цивільних справ, оскільки ті самі юридичні факти можуть мати різні правові наслідки. Наприклад, факт заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки входить до предмета доказування і у справі за позовом про відшкодування збитків, і у справі за позовом власника джерела підвищеної небезпеки до безпосереднього заподіювача шкоди. Факт розкрадання є і підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності, і предметом доказування у справі про відшкодування засудженим

збитків потерпілому від злочину. Закон встановлює неоднакові правила преюдиції судових рішень. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Тут правило преюдиції стосується усіх доказів, що входять до предмета доказування, але об'єднуючою ознакою є тотожність суб'єктів правових спорів, які розглядаються у різних судочинствах. Що стосується вироку у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанови суду у справі про адміністративне правопорушення, вони обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, лише з питань, чи мали місце ці Дії та чи вчинені вони цією особою. Тобто інші, крім названих обставин, не є преюдиціальними і підлягають доказуванню (наприклад, вина, розмір шкоди тощо).

4. Належність доказів і допустимість засобів доказування.

Судове рішення як акт правосуддя повинно бути обґрунтованим, тобто ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 3 ст. 213 ЦПК).

Формування доказового матеріалу з цивільної справи потребує врахування всіх необхідних доказів, однак воно виключає подання, витребування, дослідження доказів, які не належать до справи. Стаття 58 ЦПК передбачає, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи, тобто в ній сформульовано правило про належність доказів.

Належність доказів інколи трактують не як правило з певним змістом, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення доказів у процес. Вважаємо, що належність доказів - це правило, яке адресовано і суду, і всім суб'єктам доказування - особам, які беруть участь у справі.

Суд відповідно до правил належності повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. У законі не міститься вказівки на коло доказів, які мають бути зібрані з тієї чи іншої справи.

Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але стосується і процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані також керуватися правилом належності доказів і надавати докази, необхідні й достатні для вирішення тієї чи іншої справи.

Питання про належність доказів вирішується судом, однак, приймаючи таке рішення на підставі розсуду, суд все-таки керується об'єктивними критеріями.

При вирішенні питання про належність доказів суд бере до уваги предмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів з конкретної справи, які передбачені нормою матеріального права, на основі якої буде вирішена цивільна справа. Предмет доказування - той критерій, який допомагає правильно застосувати правило про належність доказів. Помилка суду у визначенні належності доказів веде до збирання непотрібних доказів або до того, що не досліджуються надані докази, які стосуються справи.

У цивільному процесуальному праві міститься чимало норм, які забезпечують реалізацію правила про належність доказів у цивільному процесі. Так, згідно із ст. 119 ЦПК у позовній заяві повинні бути викладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і докази, що підтверджують кожну обставину. Статті 134, 136, 137 ЦПК передбачають, що особи, які заявляють клопотання про витребування або дослідження письмових, речових доказів, виклик свідка, зобов'язані вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами.

Крім належності доказів, цивільне процесуальне законодавство передбачає і правило допустимості засобів доказування. Згідно з цивільним процесуальним законодавством наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, встановлюється такими засобами: поясненнями сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідки, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів (ст. 57 ЦПК). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК).

Допустимість засобів доказування також є однією з найважливіших умов, які забезпечують законність і обґрунтованість судових рішень.

Допустимість судового доказу, як випливає з наведених статей ЦПК, - це відповідність його процесуальної форми (засобів доказування)

вимогам закону, яку потрібно розглядати у широкому і вузькому плані.

Правило допустимості в широкому розумінні закріплено в ч. 2 ст. 57 ЦПК і допускає наявність певного кола засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані, з тим, щоб вони могли бути судовими доказами. Це правило має виключний характер, оскільки встановлене законом коло засобів доказування не може бути розширене або звужене за розсудом суду. Так, суд не може покласти в обґрунтування висновків по справі фактичні дані, одержані телефоном або під час особистої бесіди, і, навпаки, не може відмовити у використанні перерахованих у ч. 2 ст. 57 ЦПК засобів доказування, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Правила допустимості у вузькому розумінні закріплені у ст. 59 ЦПК і стосуються передусім тих випадків, коли по справі можуть бути допустимі тільки певні засоби доказування з числа передбачених законом. Вони конкретизуються в нормах матеріального права. Наприклад, згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторону можливості у разі спору посилатися на її підтвердження на показання свідків.

Згідно з Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 2.12.2009 р. № 1317, процедура проведення медико-соціальної експертизи призначається хворим, що досягай повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, інвалідам з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.

Медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактично закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.

Медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання проводиться після подання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112, висновку спеціалізованого медичного закладу (науково- дослідного інституту професійної патології чи його відділення) про професійний характер захворювання, направлення лікувально-профілактичного закладу охорони здоров'я або роботодавця чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків, суду чи прокуратури. Якщо потерпілий не належить до категорії осіб, обслідування яких згідно з діючим положенням покладено на медико-соціальну експертну комісію (МСЕК), то встановлення причин інвалідності, ступеня втрати працездатності провадиться судово-медичною експертизою за правилами, передбаченими для МСЕК.

Для встановлення психічного стану громадянина в момент вчинення дії або розгляду цивільної справи допустимим буде тільки такий засіб доказування, як висновок судово-психіатричної експертизи.

Треба зазначити, що правила допустимості судових доказів, які приписують для встановлення окремих обставин справи використання певних засобів доказування, не звільняють суд від обов'язку оцінювати достовірність таких доказів з урахуванням усієї сукупності зібраних

у справі доказів.

Щоб правильно визначити допустимість того чи іншого доказу, необхідно перевірити не тільки відповідність процесуальної форми доказу вимогам закону, а й дотримання передбаченого законом процесу їх формування. Результатом порушення вимог закону, які ставляться до порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, є недопустимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містяться в них, при розгляді справи.

Одним із засобів збирання доказів є судове доручення. Воно повинно бути виконане з дотриманням усіх вимог закону. Згідно із ст. 132 ЦПК виконання судових доручень здійснюється судом з дотриманнями усіх встановлених законом процесуальних правил. Неприпустимими є передача виконання судового доручення технічним працівникам, а також відібрання письмових пояснень замість з'ясування поставлених в ухвалі питань у судовому засіданні із складанням протоколу. Свідки повинні попереджатися про відповідальність за дачу свідомо неправдивих показань і відмову від свідчень. Огляд і дослідження письмових і речових доказів потрібно здійснювати всім складом суду, проведення експертизи — в порядку, передбаченому законом.

Крім того, що фактичні дані мають бути одержані за допомогою певних засобів доказування, із додержанням встановленого законом процесу формування цих засобів, закон містить певні вимоги, які ставляться до самих носіїв фактичних даних і до процесуальної форми сприйняття фактичних даних. Так, ст. 51 ЦПК містить положення щодо осіб, які не підлягають допиту як свідки.

5. Стандарт доказування та оцінка доказів судом.

Стандарт доказування характеризує можливість закінчення розгляду цивільних справ при наявності певних передумов (системи передумов) для ухвалення рішення на користь тієї чи іншої сторони. Категоріально стандарт доказування — це сукупність критеріїв, на підставі яких суд ухвалює рішення по справі.

Перш за все стандарт доказування визначає кінцеву мету доказування і можливість ухвалення рішення відповідно до цього. Сучасна система доказування, про що йшла мова, передбачає як мету цивільного процесу розгляд справи за умов дотримання процесуальної справедливості як системи процесуальних гарантій, що випливає із ст. 1 ЦПК.

Система доказування визначально засновується на тягарі доказування сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому ключовою для визначення наслідків реалізації таких специфічних обов'язків (тягаря доказування) виступає заінтересованість у розгляді цивільної справи на свою користь. Ніякої юридичної відповідальності пасивна у доказуванні сторона не несе, оскільки тягар доказування не аналог юридичних обов'язків, сторони не несуть юридичних обов'язків щодо подання доказів і розкриття всіх обставин справи, зокрема і тих, які не бажані для сторін з точки зору їх правової позиції та процесуальної заінтересованості або не є бажаними для сприятливого завершення процесу. Таким чином, сторони можуть притримувати докази на свою користь.

Умовою стандарту доказування є те, що спір підлягає розгляду судом лише у межах заявлених позовних вимог та наданих сторонами доказів. Суд ухвалює рішення на основі досліджуваних доказів і доведених сторонами обставин цивільної справи. При цьому, вирішуючи справу, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням.

Як видно, стандарт доказування визначає можливість ухвалення судового рішення залежно від того, якою мірою сторона спромоглася виконати свої функції у процесуальному доказуванні.

Така модель стандарту доказування ставить питання, які вже почали обговорюватися в процесуальній літературі, про ймовірність у правосудді при розгляді цивільних справ і можливість ухвалення рішення на основі ймовірності встановлення фактів, що входять до предмета доказування, та використання статистичних даних для встановлення фактів, що мають значення для справи.

Що стосується оцінки доказів судом, то цивільне процесуальне законодавство передбачає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення (ст. 212 ЦПК).

Оцінка доказів складається з визначення судом достовірності й достатності доказів.

Визначення достовірності доказів зводиться до перевірки доброякісності джерела доказів, а також самого процесу формування доказів. Наприклад, даючи оцінку достовірності показання свідка, суд повинен перевірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі даний свідок їх запам'ятати, а також чи правдиво він дає про них показання. При оцінці достовірності висновку експерта суд має перевірити компетентність експерта, при оцінці письмових доказів — їх справжність тощо.

Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достатність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на підставі зібраних по конкретній справі доказів зробити певний висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов'язки сторін. Але цей умовивід суд робить, враховуючи стандарт доказування.

Оцінка доказів судом може бути попередньою, остаточною і контрольною. Попередню оцінку доказів здійснює суд до виходу до нарадчої кімнати. Остаточна оцінка здійснюється судом у нарадчій кімнаті і є підставою для ухвалення рішення по справі. Контрольну оцінку доказів здійснюють вищестоящі суди при перевірці законності й обгрунтованості судових рішень.

Визначення судом достовірності й достатності доказів складає сутність оцінки доказів у цивільній справі. Однак для правильного розуміння механізму оцінки доказів необхідно керуватися передбаченими законом положеннями оцінки доказів. Ці положення закріплені у вже згадуваній ст. 212 ЦПК.

Перш за все судова оцінка доказів здійснюється за внутрішнімпереконанням суддів. Внутрішнє переконання — це заснований на доказах висновок суду про обставини справи. Положення про оцінку доказів за внутрішнім переконанням випливає з принципу здійснення правосуддя тільки судом, повноважень суду остаточно вирішувати питання про права й обов'язки сторін.

Докази повинні бути оцінені судом всебічно, у повному обсязі й об'єктивно. Положення про повноту оцінки доказів означає, що суд повинен вивчити і використати докази в повному обсязі, який є достатнім для правильних висновків суду по суті справи. Положення про всебічність і об'єктивність розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи означає, що суд повинен взяти до уваги всі докази, які обґрунтовують як вимоги позивача, так і заперечення відповідача.

Нарешті при оцінці доказів суд повинен керуватися тим положенням, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Це означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жоден із доказів не має переваги над іншим. Вищестоящі суди наперед не мають права вирішувати питання про достовірність, недостовірність або перевагу того чи іншого доказу.

6. Забезпечення доказів.

Цивільне процесуальне законодавство передбачає, що особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів (ст. 133 ЦПК).

Забезпечення доказів - це заходи, спрямовані на збереження відомостей про обставини справи, коли є підстави припускати, що використання цих відомостей у подальшому може стати утрудненим або неможливим (від'їзд свідка у тривале закордонне відрядження, втрата

якостей речі тощо).

Забезпечення доказів віднесено виключно до компетенції судів. Згідно із ч. 2 ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є допит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову.

У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом трьох днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК).

У заяві про забезпечення доказів мають бути зазначені: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити. Заява про забезпечення доказів розглядається судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено — місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою. У разі обгрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника. Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскарження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи. Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення доказів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матеріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу (ст. 135 ЦПК).