asyan.org
добавить свой файл
1
Шевченкознавство

(Літ. - художня година)

ДАВНО ТЕ ДІЯЛОСЬ”...
(Присвячена пам’яті Т. Г. Шевченка для читачів 2-3 кл.)

На сцені з правого боку сидить на ослоні старенька бабуся. На колінах у неї „Кобзар”. Бабуся розповідає:
Року 1814 з 26 на 27 лютого старого стилю (9 березня) темної ночі, перед світом, в селі Моринцях на Звенигородщині, в хаті Григорія, кріпака пана Енгельгарда, блиснув у вікні єдиний на все село вогник: народилась нова панові кріпацька душа.


  • Про кого йде мова?

  • Баба, яка приймала пологи, розповідала:

  • У нас, у бабів, є така примітка, що коли перше, ніж зайти до породіллі в хату та заглянеш знадвору у вікно, то в хаті побачиш долю народженого. Коли я заглянула у ваше вікно, то аж обімліла. Скільки я бабую – не доводилось бачити такого...

А побачила я, - сидить за столом повно всякого панства, а поміж панством – мужик стоїть, вичитує щось із паперів. А вони на нього кулаками махають, а підійти бояться. Коли це, де не візьмись, щось таке, як цар у короні, та як схопляться з тим мужиком за барки: той за груди, а той за шию... Я кажу, так і обімліла і дивитись далі побоялась... Так бач, що виходить... виросте твій син неабияка людина – буде змагатись з панами та з царями... А за що – сама догадайся. Кажуть ще, що народиться такий, що волю в панів відніме... Хто зна - може це і він...
А хата в Шевченків... (Зимою та восени), - стоїть вона край села, як примара, найгірша, мабуть, в усьому селі: кривобока, стара, стіни повгинались, солома на покрівлі потемніла, потрухла, мохом узялася, почорнів од диму вивід – од вітру порозлазилась, дірки світять голими латами. А прийде весна, зацвіте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря під вікнами півники та барвінок, і хата – суму мов не було того... Сад темний, густий, бур’янами зарослий. За садком ховалось сонце. Після першого жаркого квітневого дня плинув теплий тихий вечір. Над хатою зійшла вечірня зоря, заграла золотом в яблуневому цвіті, тихим, рожевим, у білій на стіні глині.

(Продемонструвати малюнки „Селянське подвір’я” 1845, „Андруші” 1845.) Бабуся виходить. Проектується „Садок вишневий коло хати” мал. Їжакевича.

1-й читець:

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають, ідучи, дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає,

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх,

Сама заснула коло них.

Затихло все, тільки дівчата

та соловейко не затих.

Звучить куплет цієї пісні.

Ведуча: - Дуже лагідно і тепло згадує, вже дорослою людиною Тарас Григорович своє дитинство:

2-й читець:

І досі сниться під горою,

Між вербами та над водою,

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хороше та кучеряве

Своє маленьке онуча.

І досі сниться: вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя.

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки і годує,

І спать несе. А дід сидить,

І усміхається, і стиха

промовить нишком: - Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?

І нищечком старий читає,

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас,

І все почило. Сивий в хату

й собі пішов спочивати.


(Продемонструвати картину Т. Г. Шевченка „Селянська родина”)
Ведуча: - А чи знаєте ви, звідки пішло прізвище Шевченко?
Заселення Кирилівки почалося дуже давно. Це село було запорозьким зимовником, де стояв кошем отаман Кирило. З архівних джерел відомо , що в 1600-х роках в селі проживав Іван Швець (шив чоботи). У Івана Швеця була одна донька Єфросинія. Січовик Андрій (прапрадід поета) пристав у прийми до Єфросинії і став прозиватися Шевченком (бо в ті часи приймак прибирав жінчине прізвище).

Маленький Тарас ріс дуже кмітливим хлопцем і його віддають в науку.
Ведуча: (питання до читачів): - Де починав вчитись Тарас? Що ви можете розповісти про навчання у дяка?
Тарас раніше за інших скінчив азбуку. Прийшов додому щасливий і гордий. – Казав дяк, - звернувся до батька, - що вже часослов треба.

  • Отакої, - сплеснула руками Катруся. - Мамо і тату, та наш Тарас усіх випередив. Он Іван Бондаренко й половини ще не вивчив.

  • Так це ж треба кашу варити, дякові нести, - заклопоталася мама, глянувши на Тараса ласкавими очима, в яких замигтіла сльозинка, - Ох ти ж, мій школярику вчений!

  • А наш Тарас вже азбуку скінчив і завтра кашу несе, матінка варять, - повідомила всіх Яринка.


Вранці мати і Катруся, і Яринка дивилися, як обережно і серйозно ніс Тарас загорнутий у білу хустину горщичок молочної каші. У кишені брязкало кілька мідяків і стирчала дерев’яна ложка. І каша, і гроші були нагородою вчителеві, яка належала з учнів, при заміні книжок: азбуки на часослов, часослов на псалтир.

  • Тарас кашу приніс, Тарас кашу приніс, - загомоніли старші школярі, а ровесники дивилися трохи із заздрістю.

Тарас перший був між ними героєм такого урочистого дня.
Совгир сьогодні нікого не бив, та сьогодні й не вчили нічого, тільки трохи повторили, і хлопці не бешкетували, а чекали поки почнуться урочисті дії з кашею.

Горщик поставили на столі, і всі учні повиймали з кишень ложки, які принесли з собою.

  • Їжте Тарасову кашу, - засміявся Совгир, - а ти їх, Тарасе, лупцюй по руках, що не вивчили, як ти.

Знявся гамір, сміх, і Совгир не лаяв, як завжди, навпаки, ще й підраджував і сам їв кашу. Горщик швиденько спорожнів. Тоді Совгир виніс горщик на подвір’я і поставив на середині.

  • Ну, хто влучить? – спитав дяк, і всі хлопці почали жбурляти в горщик палиці, поки Іван Бондаренко не влучив і не розбив.

  • А тікай, такий-сякий, а ви ловіть та добре намніть вуха, - закричав Совгир.

Та іван, як почув такий наказ, дременув так, що й духу вмить не стало.

  • Чого це так роблять? – спитав Тарас удома. І кашу несуть, і горщик потім б’ють, і вуха мнуть? Навіть дід знизав плечима.

  • А хто його знає, які попи та дяки таке вигадали, а воно вже так годиться.

  • От кінчай часослов швидше, - сказала мати, то й ще каші наваримо.


Добре було маленькому Тарасикові з мамою і батьком, сестрами і братом. Коли Тарасові виповнилося 9 років, померла мати. Батько залишився з малими дітьми і був змушений одружитися вдруге. А через два роки після смерті Тарасової матері – помирає батько. Мачуха не любила Шевченкових дітей, а особливо малого Тараса. Стало важким життя хлопчика, що потім відобразилось у його віршах:

3-й читець:

„...За що не знаю, називають

Хатину в гаї тихим раєм.

Я в хаті мучився колись,

Мої там сльози пролились,

Найперші сльози. Я не знаю

Чи єсть у бога люте зло,

Щоб у тій хаті не жило?

А хату раєм називають!

Не називаю її раєм

Тії хатиночки у гаї

Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила

І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала,

В свою дитину...В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло...Там неволя,

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою,

Ще молодую у могилу

Нужда та праця положила.

Там батько, плачучи з дітьми

(а ми малі були і голі)

Не витерпів лихої долі,

Умер на панщині! А ми

Розлізлися межи людьми,

Мов мишенята. Я до школи

Носити воду школярам.

Брати на панщину ходили,

Поки лоби їм поголили.

А сестри! Сестри! Горе вам,

Мої голубки молодії,

Для чого в світі живете?

Ви в наймах виросли чужії,

У наймах коси побіліють,

У наймах, сестри, й умрете.

Ведуча: - Деякий час Тарас живе у дядька Павла, який став опікуном сиріт. У нього малому доводилося працювати разом із наймитом у господарстві. Тарас не витримує такого життя і тікає до кирилівського дяка. Ось як про це писав Тарас, коли став поетом.
Вірш „А. О. Козачковському”.

Читець:

Давно те діялось. Ще в школі,

Таки в учителя-дяка,

Гарненько вкраду п’ятака –

Бо я було трохи не голе,

Таке убоге – та й куплю

Паперу аркуш, і зроблю

Маленьку книжечку. Хрестами

І візерунками з квітками

Кругом листочки обведу.

Та й списую Сковороду

Або „Три царіє со дари”.

Та сам собі у бур’яні,

Щоб не почув хто, не побачив,

Виспівую та плачу...

І довелося знов мені

На старість з віршами ховатись,

Мережить книжечки, співати

І плакати у бур’яні,

І тяжко плакать.
Ведучий: - Життя у дяка було напівголодним і нелегким. Він примушував Тараса красти курей і гусей, а якщо він відмовлявся, то жорстоко сік його різками. Замість себе посилав читати псалтир над померлими. Не було вже сил терпіти нелюдського знущання. І одного разу Тарас висік різками мертвецьки п’яного вчителя, наскільки вистачило дитячих сил. Такою була розплата за всі поневіряння та гірку науку.
Навчитись малювати – ось яку мрію леліяв Тарас. Малий утікач потрапляє в Лисянку, де жив диякон-живописець і йде до нього в учні. І знову почалось навчання...
Тарас носить воду з річки, прибирає в стайні та на дворі, бавить малих дітей, розтирає важким каменем фарбу. Та через чотири дні закінчується і та „наука” малого. Доля приводить його у Тарасівку до дяка-маляра, який прославився зображенням великомученика Микити та Івана-Воїна.

Дяк-маляр, дивлячись на ліву руку Тараса, виносить свій присуд, - нічого з тебе не вийде, хлопче, - мовив він поважно, - ні швець, ні жнець, ні на дуді грець. Іди собі з богом. З важким серцем, понуривши голову, повертається Тарас у рідне село, і нічого не лишалось малому, як іти і пасти громадську отару:

(Читець читає вірш „Мені тринадцятий минало”)

Ведучий: - Мрія знайти вчителя малювання не покидає малого Тараса. У селі Хлипивці був відомий в окрузі маляр, який взявся навчити Тараса малювання, та потрібний був дозвіл від пана...

(Тихо лине пісня „По діброві вітер виє”)

не так сталося, як мріялося і гадалось. Енгельгардт залишає Тараса у себе в козачках. Починається нове життя хлопчика, яке наближує його до віршів, що прославлять ім’я Тараса, до картин, в яких він виливає тугу за рідною ненькою Україною, до заслання, заборони писати й малювати, до слави.

Звучить пісня: „Реве та стогне Дніпр широкий”.


Використано літературу:



  1. Васильченко С. Широкий шлях.




  1. Красицький Д. Шевченківська вікторина.




  1. Колесник М. Безсмертний кобзар.