asyan.org
добавить свой файл
1 2 3
Ірина Нич
ГОРЩИК КЛЕОПАТРИ
Вячеслава приїхала до Італії із маленького українського села, що розмістилося у підніжжі Карпат. Мама із дитинства лагідно називала доню Славою. В Італії ж вона почала називатися більш гучніше та солідніше – Глорія. Незважаючи на свою тендітну статуру та природну доброту, Слава мала сильний та впертий характер, але разом із тим була винахідлива та розумна, що і допомагало їй в скрутному становищі.

Отож, прибувши до Італії, відразу взяляся до працевлаштування. Але так, як мови вона не знала, ніхто її на робоиу брати не хотів.

- Підеш спочатку туди, куди візьмуть, - повчала досвідчена подруга збентежену Славу. – Це ви там, на Україні, думаєте, що на заходв гроші летять із неба та валяються під ногами, ніби осіннє листя. Достатньо нагнутися і загрібати. Але, як бачиш, усе набагато складніше. Ну, не хвилюйся, роботу ми тобі знайдемо.Мені обіцяли спитатися за одну паню, здається, їй потрібна жінка по догляду.

Через декілька днів Слава дійсно-таки влаштувалася на роботу.

Величезний будинок із дорогими старовинними меблями та мармуровою підлогою шокували дівчину. Такий красивий інтер’єр вона бачила лиш по телевізору, коли показували серіал “Багаті теж плачуть”. Але тут ніхто не плакав. Навпаки, пані була добра та лагідно посміхалася.

До Славиних обов’язків входило доглядати за будинком: мити, прибирати, підливати квіти. Але найголовніше – піклуватися про господиню.

Пані була дуже старенька та немічна, отже, майже завжди сиділа у великому та м’ягкому кріслі. Кожного ранку дівчина допомагала їй вмиватися, гарно зачісувати волосся, одягати чисту шовкову блузку та сережки з намистом, що відповідали кольору одягу. Потім зручно вмощувала господиню у крісло і та залишалася сидіти отак майже цілий день.

Шовкова блуза була незмінною частиною щоденного одягу, незважаючи на зимовий холод та вологість.

- Як вона не змерзне? – думала дівчина. – Мені холодно у вовняному светрі, незважаючи, що я молода та рухаюся. Але що зробиш? Якщо вона хоче бути гарною, нехай буде так.

Дні проходили спокійно та в злагоді. Старенька ставилася до дівчини добре, вона співчувала молодій іноземці, котра змушена працювати далеко від батьківського дому.

- Сьогодні ввечері приїде мій син із Риму, - сказала одного ранку пані. – Отже, маємо усе добре вимити та почистити посуд.

Вона показала рукою в напрямку шафи, де з гори до низу усе було заставлене срібними мисочками, возочками, підсвічниками та іншими дрібницями.

- Ти маєш взяти лимон, соду та оцей засіб, - сказала господиня і витягнула із шухляди баночку із особливою рідиною, - та натерти до блиску.

Слава закачала рукави і взялася до роботи. Після двох годин виснажливої праці вона не зробила навіть половини із того, що мала. Рука затерпла, на чолі час від часу пробивався піт.

- О Господи! Навіщо тримати стільки “мотлоху”, коли ніхто ним не користується, - бурмотала спересердя, скоса поглядаючи на особливу посудину, що стояла на самому верху. Це був великий горщик у вигляді човна із безліччю виступів та зазубринок. З асом він сильно потемнів тв втратив природний блиск. Слава взяла його у руки і сумно дивилася, не наважуючись починати чистити.

- О, придумала! – майнула думка.

Дівчина швиденько побігла до пральні, взяла велику банку хлорки, вилила її у миску і плавно опустила “човен”.

- Зараз я його намочу трішки і він сам зробиться білий-пребілий, мов різдв’яний сніг.

Вона уявила, якою гарною буде посудина, коли її вийме. Як буде світитися уся, переливатися, дзеркальним блиском відбивати яскраві промінці. Замріявшись, Слава трішки підняла голову і навіть прикрила очі.

- Ну, добре, мабуть пора виймати, - вирішила.

Дівчина відкрила очі та подивилась у миску... Замість казково блискучого “човника” побачила велике та чорне, мов смола, “корито”. Струм пройшов по тілі.

- Я зіпсувала горщик, - здогадалася. Кров вдарила у виски та застукала “молоточками”. Їй здалося, що це лише страшний сон. Зараз вона пробудиться і усе буде чудово та спокійно, як і раніше. Слава знову закрила очі на хвилинку. Але то була реальність – страшна та чорна, як посудина у мисці. Земля поїхала з-під ніг. Дівчина присіла на стілець, щоб не впасти. Серце у грудях билося із такою швидкістю, що здавалося ось-ось вискочить.

Посидівши хвилину-другу, Слава скочила на ноги, мов ошпарена, почала знову терти горщик вже лимоном та содою. Вона дуже старанно працювала, тісно притискуючи рукою ганчірку. Волосся вистріпалося із защіпки та впало на очі. З кожним рухом воно плескало дівчину по обличчі, а вона все терла та терла. Рука знову затерпла, а по лобі стікав піт.

- Ну, що там у мене вийшло? – думала, споліскуючи посудину у воді.

“Смоляний “човен” не зробився світліший навіть трішки, лиш в деяких місцях утворилися великі вм’ятини.

- Глорія, як просуваються справи? – почувся голос пані, що прямувала до кімнати.

- Боже, що я маю робити? – белькотала перелякана дівчина. А стара підходила все ближче та ближче, голосно вистукуючи палицею по підлозі.

- Глорія, що там у тебе? – запитала пані вже поруч і подивилася на чорне страховисько усе у вм’ятинах.

Дівчина зблідла. У голові думка пролетіла із швидкістю світла. Вона уявила, як пані її вигнала, як приїхала поліція і схопила та відправила її додому. А там уже сусіди тільки й чекають “з язиками”, щоб побавитися у плітки. А там ще й родичі, котрим потрібно віддати гроші, позичені на дорогу. А грошей ще не встигла заробити.

- Оце буде мені глорія... – прошептала білими, мов лист паперу, губами. Їй здалося, що із рук втікає щось дуже важливе, те, що вона хоче втримати понад усе.

Шокована пані розгублено дивилася то на Славу, то на горщик. Вона спочатку теж пополотніла, а потім обличчя та шия почали густо покриватися великими червоними плямами.

- Г-г-глорія, це що? Що ти зробила з горщиком? – запитала у відчаї. Здавалося, що відповідь її уже не цікавила.

- Господи, допоможи. – Молилася нишком перелякана дівчина. – Потрібно рятувати стару, себе та ситуацію.

Думки у Славиній голові мінялися із швидкістю комп’ютера.

- Пані, не хвилюйтеся, сідайте, - просила збентежено.

Стара вже не могла вимовити ні слова.

- Я мила так. Як ви менв говорили, - почала виправдовуватися Слава, приходячи до тями. – Ви ж знаєте,які зараз миючі засоби... погані? Різні домішки знаходять навіть у воді. Так, так. Я по телевізору бачила, що у воді знайшли домішки хлору, аж люди потравилися.

Слава підняла голову і подивилася на пані з надією на помилування.

- Глорія, Глорія, а знаєш, що оцей “човник” мені подарував мій чоловік відразу після нашого одруження, п’ятдесят років тому? – старенька теж почала приходити до себе.

- Пані, пробачте, мені дуже шкода, що так сталося, - просила Слава, але відчула, що ситуація почала пом’якшуватися. – А ви знаєте, - продовжувала, - мені здається. Що цей горщик зробився кращим, ніж раніше. Став виглядяти ніби... античний. Так, так, власне античний. Я такий бачила у Греції.

Вона на хвилинку замовкла, шукаючи іще докази, а потім добавила:

- У музеї Клеопатри.

- А що, у Греції хіба є музей Клеопатри?

-Ну, я не знаю точно, мабуть є... А можливо не в Греції, а у якійсь іншій країні. Тільки такий горщик є, навіть іще гірший: увесь побитий та поламаний, а цей хоч цілий.

- Глорія, а ти що, багато подорожувала?

- Я? Так, тобто ні. Я бачила по телевізору.

- І що, там показували такий горщик?

- Так, точно такий. Я ж кажу, навіть набагато гірший, - випалила дівчина і видихнула повітря, що переповнило груди.

- Ну, добре. Постав “човник” на місце та зроби мені чаю з меліси та м’яти. Я буду у своїй кімнаті, - сказала старенька і усміхнулася краєчком губів. Вона помаленьку підвелася і, постукуючи палицею по мармуровій підлозі, пішла до себе.

Струмок незвичайного тепла пробігся по тілі, зігріваючи Славу у середині. Вона відчула збудження та радість одночасно.

- Начебто буря проминула, - прошептала сама до себе, усміхаючись. Дівчина відчула себе Попелюшкою, котру добра фея в одну мить перетворила на красуню. Вона швиденько побігла до кухні та старанно готувала для господині замовлений напій, вкладаючи частину свого серця на знак подяки за те, що та її пробачила.

Пізно ввечері пролунав довгожданний дзвінок у двері.

Пані сиділа у вітальні і вже із нетерпінням чекала свого синга. Вона вдягнула найкращу блузку та найдорожчі прикраси. По всьому було видно, що вона дуже любила свого сина і старанно готувалася до зустрічі.

- Добрий вечір, мамо! Як справи? – запитав син, уввійшовши до кімнати. Він нагнувся, ніжно обійняв матір і поцілував у щоку. Потім вирівнявся та кинув поглядом по господі:

- Бачу, що усе в порядку.

Раптом глянув на шафу із посудом і завмер.

- А що це ви зробили із татовим горщиком?

Слава перелякано подивилася на паню, але господиня була спокійна та неприступна. Мов китайський мур.

- Мені здається, що у такому стані він набагато кращий, - відповіла мати рішуче та впевнено. – Він більш старовинний... Дуже античний.

- Дуже античний? – не переставав дивуватися син.

- Так, так. Точно такий є у Греції у музеї Клеопатри.

- Мамо, у Греції музею Клеопатри нема.

- Знаєш, синку, я дуже стара і не пам’ятаю добре. Може не у Греції, а в якійсь іншій країні, але що є, то це точно.

- Ну, добре, добре. Якщо тобі подобається, то нехай буде так, - відповів син і знизав плечима.

Задоволена пані спокійно дивилася на Славу. На обличчі у старенької з’явилася ледь помітна посмішка, а в очах вигравали хитрі вогники.


МАРІЯ ГАЙДАЙ

Легке марево змішаного почуття радості і смутку огорнуло душу, коли поставила останню крапку в цьому листі.

Радості, що змогла подолати сім років на чужині і не зламатися, не зрадити своїм мріям, не втратити оптимізму, не зачерствіти. Що вистачило розуму, терпіння і сміливості залишитися собою.

Смутку – тому, що знаю напевно – десь в Україні в цю саму хвилину, українська жінка, така як і я – дружина, мати двох дочок, щира громадянка стоїть перед вибором, який її змушує зробити життя: їхати чи не їхати за кордон на заробітки, щоб допомогти своїй родині, підняти дітей, дати їм освіту, мінімальні блага життя. І їй, як і мені, доведеться долати схожий шлях тут, на чужині, прийняти незнайомий стиль життя, освоїти мову, зрозуміти чужий менталітет, призвичаїтися до фізичної роботи, до болю, що несе з собою розлука з рідними. І хто знає, чи вистачить у неї сил, залишивши сім років шляху за плечима, сказати: “Я – українка і горджуся цим”.

І чомусь саме жінка (що так неприродно для інших народів і так типово для нас) у найскрутніший момент життя, чи то з відчаю, чи з підвищеного почуття відповідальності перед родиною, приймає це рішення –їхати.

Де знаходить силу, мужність, відвагу ця тендітна, романтична, сентиментальна жінка?

Я знайшла для себе відповідь – у безмежній любові до всього того, що їй дороге. А ще – у вірі в нетлінну вищу силу Божу, яка веде людину з щирою душею і чистими помислами по життєвому шляху.

Нікого з тих, які скуштували заробітчанської долі, не здивує моя розповідь про перші роки перебування в Італії. Працювала тяжко і виснажливо за мізерну плату по вісімнадцять годин на добу: мила посуд в ресторані, прибирала на хлібопекарні, працювала домашньою робітницею. Приголомшувала себе роботою, щоб швидше віддати борги в Україні, дати змогу вчитися старшій дочці в університеті, а також, щоб мати менше часу думати, дослухатися до туги за тим, що залишила вдома.

Жила разом з подругою у передпокої незаможного італійця - в хатині старого типу непристосованої до холоду, без опалення. Тієї зими випав високий сніг, що зовсім нетипово для Італії. Крізь щілини під дверима вітер заносив сніжинки аж до ліжка, де ми вкривалися всім можливиим, щоб врятуватися від холоду. Протягом майже року не мала можливості дивитися телевізор, бо його у нас просто не було. Проте, щоб згаяти час у вихідні або ввечері, перечитала масу книжок на всіх доступних мовах.

Найважче було у свята, знаючи, що вдома знаходяться всі разом. Тому на Новий рік, на Різдво, Великдень завжди йшла на роботу, старалася не надавати особливого значення тим дням. Були хвилини, коли відвертала до стіни фотографії дітей, які завжди були поряд з моїм ліжком, щоб не дивитися, бо сльози забирали останні сили. Від тяжкої фізичної роботи і постійного нервового напруження втратила десять кілограмів ваги. Мовний бар’єр не давав можливості висловитися. Почувала себе маленькою, беззахисною тваринкою. Не люблю розказувати про ці часи, переживати заново ситуації, коли доводилося працювати в нелюдських умовах, коли навчилася бути німою і не помічати багатьох речей. Втомилася розповідати про свою історію, та роблю це для тебе, дорога українська жінко, Щоб застерегти або підтримати у виборі, перед яким ти стоїш.

З часом справи пішли на краще. Не така вона вже й мачуха, ця Італія. Італійський уряд створив правове поле для легалізації заробітчан з-за кордону. Отримала контракт на роботу, дозвіл на проживання, а рахзом з тим – всі права, що мають працюючі італійські громадяни. А найголовніше – ходити по вулиці з високо піднятою головою, не боятися поліцейської машини, що проїжджає поряд, не уникати дискусій, щоб захистити свою честь і гідність та поїхати додому у відпустку.

Щороку відвідувала різні навчальні курси, щоб підвищити свій культурний рівень. Досить добре оволоділа італійську мову, повернулася впевненість у собі.

Дивуюся тим землякам, хто в Італії гайнує час у застіллях чи за безкінечними, безцільними, сльозливими розмовами та адаптично чекає, коли ж завітає та пані Фортуна. Допоможи собі сам і Бог допоможе тобі.

Цього літа на Черкаському державному обласному телебаченні мені надали майже годину часу у прямому ефірі, щоб розповісти про мою творчість та життя емігрантів в Італії. Україна прямує до Європи, а ми вже тут, не найгірші її представники – люди енергійні, освічені, роботящі. Розповідаємо про Україну, утверджуємо її тут, спонукаємо Європейську спільноту до пізнання та поваги нашої мови, культури, звичаїв. Не цураємося вивчати і місцеві звичаї, бо тільки так можна інтегруватися по-справжньому в інше суспільство.

Змінюється на краще в Україні також ставлення до емігрантів. Нас вже не вважають зрадниками Батьківщини. Вже вистачає глузду принаймі порахувати, які інвестиції ми вкладаємо в українську економіку, якщо в середньому кожний заробітчанин з-за кордону посилає в середньому триста євро в місяць до України. За ці гроші в Україні оплачуються комунальні послуги, здійснюються покупки, діти здобувають вищу освіту. Наші батьки все життя працювали на державу, а зараз отримують мізерну пенсію та потребують нашої матеріальної підтримки на лікування та гідну старість. Врешті, ми звільнили робочі місця для інших громадан.

Знову думаю про ту українську жінку, що стоїть перед вибором: їхати чи не їхати на заробітки за кордон. Не завадило б подумати про неї “батькам” нашого народу – політикам. Середній заробіток в Україні, на жаль, ще досить низький, а ціна т.зв. Споживчого кошика та різних послуг зросла майже до європейського рівня. І люди знову і знову постають перед вибором: їхати чи не їхати шукати рятунку в чужі краї.

Руйнуються сім’ї, ціле покоління дітей росте без батьків і невідомо чим це відгукнеться через певний час. Коли з України хтось із нас отримує непередбачений телефонний дзвінок, - насторожується, хочеться птахом летіти додому, бути поряд з дітьми у скрутну хвилину, запобігти прийняттю необдуманих рішень,легковажних вчинків, порадити, застерегти чи прочто приласкати.

Мої діти подорослішали швидко, стали самостійними, серйозними, відповідальними, знають ціну грошам. Для них гроші мають подвійне значення. Це, звичайно, запорука матеріального достатку, але, що більш важливо, для них – це відсутність мами в домі. Пишаюся своїми дочками. Вони красиві, розумні, щирі.

Матір Божа, бережи їх, бо я далеко!

Коли настав важкий період в моєму особистому житті (чоловік залишив сім’ю), мої дочки підтримали мене, проявивши надзвичайну увагу і ніжність. Я відчула себе дочкою своїх дочок. Не можу пробачити чоловікові зраду. Не ту, фізичну, а ту, більш болючу6 не зміг захистити мене і дітей. Позбавив можливості бути з моєю старшою донькою, коли та вперше закохалася, робила початкові кроки в кар’єрі, а молодшу – тримати за ручку і читати казки перед сном.

Ходжу по крамницях, вибираю одяг для моїх красунь, але не маю можливості любуватися, як вони його носитимуть.

Закони, які прийняв італійський уряд для заробітчан, дають мені право поєднатися з моїми дітьми на італійській території, однак коштів, які я заробляю, поки що недостатньо для їхнього утримання та надання належної освіти молодшій дочці. Старша вже отримала вагомі результати в кар’єрі в Україні, знайшла свою нішу в громадській роботі (вона журналістка), знайшла своє кохання. Ось таким чином моє серце розкраєне навпіл. Багато разів поверталася я до того дня, коли прийняла рішення їхати на заробітки за кордон. Тепер, залишивши за плечима сім років пройденого шляху, впевнена, що якби енергію, розум, терпіння, сміливість, що витратила тут, вклала в подолання труднощів в Україні, обов’язково подолала би всі перешкоди і досягла б не гіршого результату.

Дорога українська жінко, перш, ніж прийняти рішення, подумай, що знайдеш і що можеш втратити.

Якось мала можливість виступити перед католицькою громадою міста Атріпалада, що біля Авелліно. Поділилася думками, якими ділюся сьогодні з вами. А ще розповідала, яка ж вона гарна, наша Україна, багата природніми ресурсами, родючим грунтом, який під час війни фашисти вивозили до Німеччини, як дорогоцінний вантаж. Про людей наших – талановитих і роботящих. Мене слухали з увагою і розумінням.Одне тільки залишилося незрозумілим – чому ж ми погано живемо? Переадресовую це питання нашим політикам. Як на мене, відповідь надзвичайно проста і наштовхнулася я на неї, споглядаючи італійську сільську архітектуру. Розуміюся на цьому, тож визначила, що поверхи в деяких будинках зведені в різні епохи, тобто, фундамент і перший поверх збудував дід, другий – син, а третій, прикрашений парасольками і пластиковими меблями – сучасна конструкція. Висновок простий. Цей народ має стабільність та впевненість в завтрашньому дні, в тому, що ніхто не зруйнує того, що вже зведено. Коли ж нам вистачить мудрості збудувати і зберегти наш український палац? На жаль, в Україні кожних 30-50 років трапляється як не громадянська, то вітчизняня війна, чи ще якесь лихо, що веде до політичної кризи із зміною напрямку руху на протилежний. Проблеми, які ми самі собі створюємо, чубляться між собою. Таким чином від мого діда-прадіда залишився у спадок тільки дерев’яний хрест на цвинтарі.

Кожне покоління українців під тягарем такої фатальної долі змушене починати з нульової позначки. То коли ж ми доробимося до тих статків, щоб не їхати на заробітки по чужих краях?

Саме сьогодні згадую свою вчительку-художницю. Вона навчала мене не тільки малювати, а й пізнавати тонкощі життя. В ті молоді роки я не надавала такого вагомого значення словам і вже тепер розумію цінність тієї науки, яка запала в душу так глибоко і не забулася й донині. “Кожен малюнок, кожен експеримент у житті, навіть найневдаліший, доводь до кінця, - казала вона, - а коли завершиш, зроби висновки для наступного разу про те, що варто повторити, а що – більше ніколи. І з найневдалішого досвіду, - повчала, - навчися робити позитивні висновки”. Ці слова наштовхнули мене на ідею: збудувати місток між двома дорогими мені землями – Україною та Італією, де прожила сім такиж важких та особливих років життя. Я вже уявляю той місток. Я побудую його зі слів, справ, обіймів друзів і дітей. Я вже бачу його красивим і корисним – для України і для Італії. Бо якщо віриш і любиш, немає нічого неможливого.

Дорога українська жінко! У будь-якому випадку, яке б рішення ти не прийняла, їхати чи не їхати на заробітки за кордон, ти потребуватимеш багато сил, терпіння, розуму і сміливості.

А ще пам’ятай: ця Італія не така вже й мачуха, та Україна завжди залишиться рідною матір’ю.



следующая страница >>