asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

Син

На сотні запитань

Відказувать мушу,

Сотні запитань

За серце і душу,

Тисячі рухів

І слів щогодини,

Де ж він, мій спокій?

Ні ночі, ні днини...

Знаю всіх мешканців

Фауни й флори

Чому течуть ріки

І де, які гори,

Чому в цвіту верби

На березі плачуть,

А ластовенята

Нічого не бачать?

Посохли черешні,

Чому і від чого?

Чому в кота лапи,

А в ящірки ноги?

Помовч! Іди спати! —

Хоч на хвилинку

Слова і питання

Хай трохи спочинуть..,

Богдане, вже сплять...

Та з-під ковдри зрина;

— Татку! А правда,

що буде війна?
***

Змиритися треба

І стати байдужим,

До серця з роками

Все брати не дуже...

Душею немов би

Я все розумію,

Жінки як старіють —

Дивитись не смію.

І кожного разу

У відчай приходжу –

Що мама змарніли

Змиритись не можу!

Підступна безвихідь

Доводить до краю —

Від тебе, кохана,

Літа не відраю...

Дні руняться в ночі,

Мов пагони, гінко...

Не звикну ніколи,

Що старіє Жінка.
***

Не зволожуй очей,

Моя світла печале,

З твого щему в душі

Починались струмки

Правда бігла в кінці,

Виростала в начала

І ще дужче сплелась

В перевесла — думки,

У одвічний крутіж

Зла й добра протидію,

У зруйновані долі

Без слідів і числа

Не завжди так було —

Правда взутись не вспіє,

Як проклята олжа

Всі дороги пройшла...

Ой, якби ту олжу

Та стриножить, печале,

Ще б вернулась любов

Із далеких країв...

Коло ставу гусей

Осінь хмари збирала

Лопотіли крильми

Сумні думи мої...
Проводи

Куди мені? Реєстр тут ворон пише,

Могили в ряд — уся моя рідня...

Колись й мене у травах заколише

Шалений вітер міченого дня...

Відійдемо, відгоримо, зотліємо,

Як окаянна прошипить коса.

В сузір'ї Овена, а, може, Водолія

Погасне зірка, зойкнуть небеса...

І прилетить моя душа до хати

Із вирію і небуття — сюди.

Послухати молитву тиху матері,

По крихту хліба і ковток води...
Серпень

Невже це серпень у моїй порі?

А яблука за хатою у жито: стук-стук...

Мов яблука — роки, Налиті сонцем,

Росами помиті...
З дитинства будять яблука мене —

Проснувся і спішу за чередою,

А он матуся з ранковою млою

До сходу сонця наше жито жне...
— Невже це серпень у моїй порі?
А колоски чекають обмолоту...

Я молочу, забувши про роки,

Про дріб'язкові вади і турботи,

У затінку, припавши до води,

Пульсує думка:

— "Ой, оце якби

та встигнути до осені,

до снігу

Із цього зерна випекти хліби!.."
Ластівка низенько над землею,

А он і місяць молодий вгорі...

  • Чом, мамо, смуток з піснею твоєю?

  • Невже це серпень у моїй порі?


Осіннє

За мольбертом — журба

водить пензлем по стрічці життя,

Вітер-коршун дере

запізнілі мої сподівання,

В шурхотінні дерев

чую — плаче найперше кохання

І дитинство моє, до якого нема вороття.

А вітер, а вітер

шматує у лапах гілля

І жбурляє до ніг

різнобарвні листочки блокнота,

Сивина покрива

непокриті лаштунки скорботи

І прасунок зими

підступає до серця здаля...

І чого він, цей вітер, таку навіває печаль,

І столітні дуби

мене обступили зненацька?

Бо ця осінь — моя,

як зчорніла попона козацька,

Що сповзла, ніби сон,

на скаку з вороного плеча...
***

В душі несу любов, немов свічу,

Я нею твої плечі обпечу,

Вуста зітханням обпечу весною,

Наповнюсь силою якоюсь навісною

І затамую подих, промовчу...

До твоїх рук гарячих припаду,

До ніг любов кладу, немов біду.

Дощенту спалені дороги голосні,

Мене забудуть і мої пісні,

Лиш плач сопілки забринить у росах,

Оце мій внесок і оце мій посаг -

Нести любов, як клятву, як присягу...
Я в ній палав, аж поки не обпікся,

Та й досі не позбувся, не відрікся...

Вибрані твори зі збірки «За кого померти?»
* * *

Блукаємо в степах і віримо – озвуться,

Німують ті стени у сповиткові чар,

Бо кожний другий з нас тихцем Вкраїни збувся,

А кожний третій з нас, їй-Богу, яничар...

І трішечки єврей, частково лях і турок,

Чи Україна нам - храм Спаса на крові?

Скоріше, золоті палаци і підмурки,

Що потім проклянуть їх мертві і живі...

І, звісно, проклянуть, як завше проклинали

Закляті ці степи, як лички на плечі,

Від Бога мали все, а от чи Бога мали?

Браталися? Було... та тільки у плачі.

В плачі ми всі були єдині і хоробрі,

Освячували меч за совість, а не страх,

Якби не ті мечі, були б ми й досі обри,

І на курних шляхах і слід давно б прочах...

А так ми є і є, і є в нас Україна,

І кожний її крок вмерзає кров'ю в лід.

Де чорне - кров моя, а де червоне - сина,

По тих слідах віки іде увесь мій рід...

***

Якби собори вміли говорити

Якби собори вміли говорити,

Якої б я пізнав печалі слів –

Малюнки давні, фрески, манускрипти...

Які б то Істини із молитов відкрились

Там, де серця перед Розп'яттям бились

І завмирали в чорних шаблях брів!

Якби ж собори вміли говорити,

Або хоч слово взять могли хрести,

Ми б сім Росій в сльозах могли втопити,

Іне зазнали б тих страшних руїн,

Я б мав одну Вкраїну із країн,

І зміг під серцем сину донести

Не хутір, млин, окраїну чи хату,

Я б ворогів навчився розрізняти.

Запалювать свічу під образами.

Я б сповідь батька знав і пісню мами,

Завчив, як «Отче наш» свій родовід і ваш.

Якби собори вміли говорити,

Вони могли б скалічених зцілити,

Вони б сліпим відкрили очі й вуха

В ім'я святого Батька, Сина й Духа...

Мовчить собор. Страшна пересторога

В молитві вітру і зіницях Бога...

Якби собори вміли говорити!
* * *

Україні

Несу тебе у серці,

важко йду,

Гудуть у скронях

божевільні дзвони...

Несу і все...

на щастя чи біду,

Долаю серцем

кляті перепони.

Немов за домовиною іду,

А опліч -

зрадники,

повії і каліки,

Я не суддя їм,

мовчки покладу

Себе тобі,

щоб щезнути навіки...

Зі мною липі

молитва і вогонь

Та ще не час

у псалмах прослявляти

Оте життя,

що дзвонить біля скронь

Бо в серці — Ти,

Дніпро і Божа Мати...
СИНІВСЬКЕ

З яких країв і по яких стежках

Приходить в душу ця солодка радість

І мов не радість, а вина тяжка,

Замішана на давній, давній зраді...

Та все ж дойма, як ти колись, як ти,

В цвіту вишневім радості пір'їнка,

Найперша істина святої простоти,

Що українець я! А ти - вкраїнка...

І сіроокий ясиночок наш,

Наречений на честь його - Богданом,

Про Жовті Води, Корсунь чи Збараж

Почує серцем, стане гордий станом.

А посивілий, зранений Дніпро

Домовить недомовлене словами.

Щоб біль землі і мого сина кров

В дідівську гордість заново зливались...
Чекання

Про це вже написано,

це вже забуто.

Завіяно стежку,

затерто сліди,

Вітри постарались –

куйовдили люто.

Могили рівняли

потоки води...

А прашур від шаблі

зарубку зоставив,

А прадід від плуга

лишив лемеші,

А батько - розтринькав,

чи в шинок заставив

Останні перлини

тієї душі...

У присмерку вечора

нудяться очі –

Вони не шукають

слідів і шляхи,

Глухі і байдужі,

сліпі поторочі

І я тут між ними

лаштую міхи.

Золу роздимаю -

а, може, лишилась,

А, може, принишкла

сердець тих зоря?

Я буду шукати,

я буду не спати,

Допоки ще сила

в мені не згора...

Я певен, зійде,

мов зоря світанкова.

Щитами черленими

Київська Русь!

Вона пробивалась

крізь камінь, по крові.

Я тисячу років чекав...

і діждусь!
* * *

Цей світ в мені залишив лише жаль,

Пошерхлі губи, викручені пальці

І біль, і жаль, і стоколоси жал...

Ми ніби знов якісь неандертальці,

Що повелись на крові шал...

Яка мені химерна ця плавба!

В уяві й досі твої руки й плечі,

Несамовиті груди, дим, Ішвбар –

З кутка усмішка Ніцше, не до речі,

Хіба то щастя і любов, хіба?

Та світ в мені чогось не помира.

Хоча у снах частіш Сковорода

І ще студент, що вибрав собі Крути...

І чую серцем - близько вже біда,

Хіба в природі може таке бути.

Щоб весь народ був - вироджені брути?

Встаю в задумі, в розпачі лягаю –

Та світ у вишиванку одягаю...

30.06.2006р. лі. Черкаси
* * *

Я б і руки опустив давно,

І весла б кинув з вами заодно,

Та сила незбагненна в жилах манить,

У жовтий степ і голубі тумани...

Я йду, бо в серці награє Мамай,

І ти мене, утомо, не займай,

Є щось в ході вже не моє, а вище,

Волає степ, могили, городища...

Я вже не чую руки де і ноги,

В моїй душі - лише молитва Богу,

І матері глибокі сірі очі.

Я йтиму до кінця, хоч і не хочу,

Бо ще надія між тополь бринить,

І навертає подумки у мить,

В далекі дні, передосінні зливи,

Лише тоді я справді був щасливий...
* * *

За кого померти?

За тих, хто іде в президенти?

Чи. може, знічев'я

Підставить плече горлохвату,

Що сох за народ

І за списком пройшов в депутати?

Питаю себе: якщо вмерти мені,

То — за кого?

Коли в Україні немає

Ні Віри, ні Честі, ні Бога!

Та все ж не вгаваю,

Причинний, юродствую вперто –

хоч, може, за жінку вродливу

На площі померти?

Смішне ти надумав,

Вітрами напоєний грішник,

Нащадок козацький,

Джиґун і пісняр непотішний

Звідкіль тобі знати

Новітні закони омерти?

Нема тут за що і за кого

Ні жити, ні вмерти...
***

  • "Для кого ти пишеш?"
    Спитав мене син.

  • "Погіркли в степу
    Материнка й полин..."

  • "По кому ти плачеш?"
    Спитала дружина.

  • "Нехай відповість
    на узліссі ожина..."

  • "Звікіль твої болі?" —
    цікавляться друзі.

  • "Уже похилилась
    Калина на лузі..."

  • "Чому в твоїм слові
    Нуртує неспокій?" —

  • "Нехай все розкаже
    Дніпро синьоокий".

Я сам себе часто.

Буває питаю.

Та слова такого

На світі немає.

Бо де таке слово

Єдине узяти,

Щоб в ньому вмістилось

І сонце, і мати.

Зажурені верби

І пісня нетлінна

І що є найвище

В душі — Україна...
Ким бути?

Не стану я Героєм України,

Бо вже їх є, обласканих, косяк

Хтось дума: «Хворий!», або яд зміїний

Мені підклав на Банковій босяк...

Був довго жар і лихоманка била –

Просив Всевишнього позбавить мрії з мрій:

Не стати зрадником і... Героєм України

Таке затямив, бачте, мозок мій...

Хоч думка ця прозора і простенька

Та все ж стримить немов у серці ніж –

Я мрію стати Ліною Костенко,

Хоч сядь і плач, умри або одріж...

Обридли мені ідоли й герої

Бо нашу долю кривда поганя

Тут кожний другий у ворота Трої

Поміг втягнути мідного коня...

А пальцем ткни, дивись, і той, і той –

Орденоносець, зрадник і герой...
Бабине літо

Візьми мене, я весь немов струна,

Торкнись мене - і я увесь заграю,

Спини мене, не в тім моя вина.

Що заповзявсь тебе вести до краю.

Покинь мене, відмовся, відкажись,

Залиш мене у бабиному літі,

Уже жнива, а я ж не налюбивсь,

Вже сивина, і я за все в одвіті...

То не любов, а падолист поклав

На золото МОЇ печаЛЬНІ НОТИ,

Хоч роздано і злитки, і банкноти,

Та я багатшим з того вже не став...

Візьми мене і знову відпусти,

Залиш на згадку безтурботне літо.

Осінній день, а в ньому - Я і ТИ,

І танго слів кружля шляхетно вітер.
* * *

Не буду вмирати!

Не вмру я для тебе ніколи...

Мене обіймають

холодні оголені віти.

Бо вмерти ще треба зуміти...

Зуміти? Навіщо?

Як краще сміятись

крізь сльози

Й терпіти,

Чекати, щоб знову

з тобою зустрітись...

Тобі ще складу я

у присмерку ночі осанну –

Я тисячу років чекав

на любов довгожданну. –

Це будуть для мене

одчайні останні гастролі

До скреготу в тілі,

до крові і болю,

Злетяться лиш ті,

хто до серця узнає паролі...

Всіх будуть п'янити

єлеї бажань, фіміами

Високого помислу

й неба,

Не ти, а я сам скажу вкотре:

«Вмирати, кохана, не треба!»

Назад не буває

у серця дороги,

Зворотніх квитків,

усталених правил

і строків...

Огненна любов мала бути!

Та знову печаль у серце ввійшла,

окаянна,

На тисячу років...
* * *

Я в тій порі, коли в душі осінньо.

Та ще сповна не спитий келих втоми.

Я в тій порі, коли блукає тінню

В моїх літах любові перший спомин.

Я ще біжу степами, мов світами,

Які з роками і крутіші, й вищі.

І ще лечу лелекою до мами

На теплі калинові попелища

Я мов би ще відбудусь, відговіюсь,

Та вже за мною бродить порожнеча,

Виповнюється серце літургією,

А десь поріг переступа Предтеча...

І буде день, і буде ніч гріховна,

Вона займеться свічкою крилатою.

І срібну крепі, розчарування повну,

Я розіб'ю, немовби перед стратою...
* * *

А ти могла б, мов янгол первозванний,

Прозора, чиста, таємнича й біла

Піднять козацтво п'яне, обважніле,

Руків'я шабель в дужі руки вкласти

І перед нами на коліна впасти,

Коня підвести і подать повіддя,

І ворожить над нами, наче відьма,

А вслід тобі — прокляття і хула...

Я б так не зміг, скажи, а ти змогла?

А ти змогла б мої пекельні ночі,

Куди з туману докричатись хоче

У чорну самоту кохання давнє,

А ти змогла б мою тривогу ранню

Завести в нетрі, лісові пенати,

Де вже ніхто не буде чути й знати,

Як мучить крик той досі мою пам'ять,

І як болить мені хмільне кохання?

А та, єдина, що мені боліла,

В солодкому двобої одоліла,

У пристрасній борні перемогла...

Ти після цього далі жить змогла б?

А ти змогла б старий козацький цвинтар.

Хрести, Іпаблі, мерців, німу країну,

Що зветься рідним словом - Україна,

Із мого серця вирвать разом з серцем?

Зіниць моїх достиглі чорні скельця

В друзки розбити, щоб те скло спливло,

І ув очах заграло жито й небо,

Щоб врешті-решт у тім була потреба,

І щоб країна сонних - ожила...

Я б все віддав, аби ти це змогла...
* * *

Ми з тобою усе розтратили,

Що зіткали з очей і рук,

Мимохідь постаєм Геростатами

Із каліцтва сердець і мук,

Із каліцтва цілунків крадених,

Із шаленства огненних згуб

Обгортає смуток - згаданих

Божевільних обіймів, губ...

Хлюпне збуджено травень фарбу там,

Де лиш попіл октав і гам,

Ти - печаль із полотен Нарбута,

Я так легко тебе віддав...

Просіватиму порох попелу –

Іскру спогадів лиш візьму –

Знаю точно, колись я зопалу

Твоїм іменем день назву...
***

Один,

необлаштований живу.

Любив би ще,

Страждав би ще,

та вперто

Чогось минуле

хочу все зітерти -

Тебе лишаю,

лиш тебе одну...

А інші - там десь,

За лаштунком дня,

Щось ділять знову,

Здобич чи обнову.

Там всі:

сусіди, друзі і рідня...

Один

необлаштований лиш я.

Я ще нічий,

а ти вже нічия,

Хто б міг подумать,

що то все з любові -

Отої незбагненної,

хмільної.

Єдиної, одненької, одної.
* * *

В душі несу любов, немов свічу.

Я нею твої плечі обпечу,

І очі в поволоці - обпечу,

Вуста зітханням обпечу весною,

Наповнюсь силою якоюсь навісною,

І затамую подих, промовчу...

До рук твоїх, гарячих, припаду,

Любов до ніг кладу, немов біду,

Дощенту спалені дороги голосні,

Мене забудуть, як мої пісні.

Липі плач сопілки забринить у росах -

Оце мій внесок і оце мій посаг -

Нести любов, мов клятву, як присягу.

Я в ній палав, аж поки не обпікся.

Та й досі не позбувся, не відрікся...
* * *

Поклич мене, кохана, в свою осінь,

Що незабаром згубиться й мине.

На чорних яблунях гойдаються і досі

Червоні яблука, що спалюють мене.

Той спомин пропікає мої груди,

Тріпочуть в серці болі і жалі,

Бо так любити вже ніхто не буде

На нашій недолюбленій землі...

Коли мене впізнаєш в стоголоссі,

З червоних яблук постіль постелю,

Тоді і я, кохана, в свою осінь

Тебе покличу і палко долюблю...
***

Боюсь я цієї смерті,

Вмовляю її й благаю,

Не в силі позбутись, стерпіть,

В тривозі встаю і лягаю.

Куди вже піду я, мамо,

Без Вас по стерні гарячій?

Чогось повелося змалку:

Як чую Валі голос - плачу...

Побачу Вас - знов тривога

Під серцем ножем лоскоче.

Щоденно для Вас у Бога

Вимолюю дні і ночі.

Вимолюю зими й весни,

Вимолюю літо й осінь,

І Вашу дорогу хресну

Тримають молитви й досі...

Боюсь я цієї смерті,

Вмовляю її і благаю,

Не в силі позбутись, стерпіть,

В тривозі встаю і лягаю.
***

Лечу додому –

В краї ластовинім

Розлогі верби

Пестять далечінь,

Червоні щоки

Пізньої калини

Палають у Вільшанки

На плечі...

Я з цих країв –

Вільшаних, вербівчаних,

Дібров зелених.

Журавок сумних.

Тополенята вибігли

Стрічати,

Схилили клени

Голови до них...

Сінешні двері

Зойкнули неждано.

Запахло хлібом

Свіжим, молоком –

Знов рідні очі

Стомлені застану

Над заполоччю шитим

Рушником...
* * *

О, музико!

Облиш мене, помовч,

Не бий по струнах зболеного серця,

Коли журба на чати стрімголов

Муравським шляхом взаводи несеться.

О, музико!

Який солодкий біль

Од ран твоєї срібної пищалі.

Посторонись, забудь мене, покинь

На роздоріжжі ранньої печалі...

Чого ж ти, люба, не прийшла раніш,

Як білий світ тобі одній належав?

Чого ти не просилася у вірш,

Долаючи в душі безодні й вежі?

О, музико!

Напрохана сльозо,

Ти знов в мені сьогодні говорила

Словами із бабусиних казок

І рушником, що лопотів, мов крила...

ВИШИВАНКА

Сестрі Ані

Виший мені, сестро,

Вишиванку білу,

Ніжними нитками

Тонке полотно.

Ой, по рідній пісні

Серце заболіло,

Цвітом горобиним

Замело вікно...

Твої легкі руки

Шиють, ніби грають,-

Твої світлі очі —

Доброту проллють

На яснім узорі

Сам себе впізнаю

Літа за водою

Швидко промайнуть.

Виший мені долю,

Як сорочку білу,

Щоб вогонь калини

В непогоду грів,

Щоб в'юнка Вільшанка

В серці не міліла.

Як народна пісня

З глибини віків...
***

Я повернусь у теплий літній день

У примружену від сонця білу хату,

До образів і маминих пісень,

Де синове, мов постріл в груди: 'Т-а-т-у!'

Шарпне за серце призабута млость

І залоскочуть подихом барвінки...

"Як довго нам чекати довелось..." —

промовлять тихо дві змарнілі жінки...

Я цілуватиму дві пари теплих рук,

Одні, як жито, другі — мов ожина,

Дві жінки ділять серця перестук.

Мов дві голубки, маги і дружина...

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:


  • Озірний О. За кого померти?, поезії. – Черкаси. Вид. Ю. Чабаненко, - 2009, 88 с.

  • Озірний О. Заплакані зорі. Поезії. – Черкаси: Брама, 2003. – 80 с.

  • Озірний О. Козацький цвинтар: Поезії. – Черкаси, 1996. – С. 40.

  • Озірний О. Проща: Поезії. – К., 1995. – С. 15.









<< предыдущая страница