asyan.org
добавить свой файл
1

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
1 жовтня 2013 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України у складі:


головуючого

Кривенка В.В.,


суддів:

Григор’євої Л.І., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Коротких О.А., Кривенди О.В., Лященко Н.П., Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Яреми А.Г., –


розглянувши у порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Державної податкової служби України (далі – ДПС), третя особа – Державна податкова інспекція в м. Керчі Автономної Республіки Крим (далі – ДПІ), про поновлення на роботі,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2011 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому з урахуванням уточнень просив: визнати протиправними дії Державної податкової адміністрації України (далі – ДПА), скасувати наказ голови ДПА від 16 вересня 2009 року № 1136-о «Про звільнення ОСОБА_1» (далі – наказ № 1136-о) та поновити його на посаді начальника ДПІ.

На обґрунтування позовних вимог послався на те, що перебуваючи на стаціонарному лікуванні, знаходячись у хворобливому стані, під тиском керівництва та перебуваючи під слідством (у зв’язку із чим був відсторонений від службових обов’язків) написав заяву про звільнення за власним бажанням. Також зазначив, що ДПА порушила його право на відкликання заяви про звільнення відповідно до вимог частини другої статті 38 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП), оскільки звільнила його з посади раніше закінчення двотижневого строку (на 12-й день).

Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим постановою від 6 березня 2012 року, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 3 вересня 2012 року, в задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 квітня 2013 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишив без змін.

Суд касаційної інстанції погодився із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про безпідставність позову ОСОБА_1, оскільки оскаржуваний наказ № 1136-о прийнято на підставі його заяви про звільнення за власним бажанням, яка, зокрема не була відкликана в період дії попередження.

У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС), ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення Вищого адміністративного суду України та прийняти нове.

На обґрунтування мотивів перегляду судового рішення ОСОБА_1 додав ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України (як суду касаційної інстанції) та Вищого адміністративного суду України у яких, на його думку, по-іншому, ніж у справі, що розглядається, суди касаційної інстанції у подібних правовідносинах застосували положення статті 38 КЗпП:

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судових палат в адміністративних та у цивільних справах Верховного Суду України доходить висновку про відсутність передбачених статтею 243 КАС підстав для задоволення заяви.

З наведених заявником судових рішень не вбачається, що касаційні суди неоднаково тлумачать положення статті 38 КЗпП, за змістом якої, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Аналіз наведених рішень судів касаційної інстанції дає підстави для висновку, що ухвалення різних за змістом судових рішень зумовлено наявністю різних обставин, які були встановлені судами при розгляді зазначених справ.

Так, у справі, що розглядається, суди встановили, що 4 вересня 2009 року позивач подав заяву на ім’я голови ДПА про звільнення з посади начальника ДПІ за власним бажанням, яку не відкликав ні до 16 вересня 2009 року, коли було видано оспорюваний наказ, ні в наступні дні двотижневого строку попередження про звільнення за власним бажанням, ні пізніше. Листом від 17 вересня 2009 року № 9631/м/04-0 ДПІ повідомила ОСОБА_1, що відповідно до наказу № 1136-о його звільнено з посади начальника ДПІ, та запропонувала здати службове посвідчення і отримати трудову книжку.

Позов про поновлення подано більше як через два роки з дати прийняття наказу № 1136-о. Поданню заяви передували, зокрема: порушення кримінальної справи проти позивача, відсторонення його від роботи, перебування на лікарняному. Після подання заяви, що також встановлено судами, ОСОБА_1 не приступав до виконання службових обов’язків, лист тимчасової непрацездатності до ДПІ не пред’являв.

Залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову, суд касаційної інстанції, виходив із того, що з урахуванням встановлених у справі обставин, позивача було звільнено з дотриманням його права на звільнення з роботи з ініціативи працівника, відповідно до вимог статті 38 КЗпП.

З ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 12 серпня 2009 року випливає, що приймаючи рішення у справі цей суд виходив із того, що позивачка до закінчення двотижневого строку попередження повідомила працедавця про перебування на лікарняному, тобто вона відмовилась від заяви про звільнення за власним бажанням.

Як вбачається з ухвали цього ж суду від 12 травня 2010 року, в якій суд дійшов висновку про те, що відповідно до статті 38 КЗпП працівникові дається безумовне право на відкликання поданої ним заяви про звільнення за власним бажанням протягом двотижневого строку і що працедавець не вправі звільняти особу до закінчення строку попередження, суд не зробив висновку, що порушення цього правила є безумовною підставою для поновлення на роботі. Крім того, в розглядуваній справі, позивач протягом встановленого строку попередження заяву про звільнення не відкликав.

Ухвала Вищого адміністративного суду України від 6 листопада 2012 року (К-40713/10), не може бути взята до уваги, оскільки підставою для скасування рішень судів попередніх інстанцій і направлення справи на новий розгляд касаційний суд зазначив неповне та неправильне встановлення ними фактичних обставин у справі. При цьому посилання суду на помилковість висновку апеляційного суду щодо тлумачення ним статті 38 КЗпП не може мати вирішального правового значення.

Згідно з частиною першою статті 244 КАС Верховний Суд України відмовляє у задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України,
п о с т а н о в и л а:



У задоволенні заяви ОСОБА_1 відмовити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.


Головуючий

В.В. Кривенко

Судді: Л.І. Григор’єва

В.І. Гуменюк

М.Б. Гусак

О.А. Коротких

О.В. Кривенда

Н.П. Лященко

В.Л. Маринченко

Л.І. Охрімчук

П.В. Панталієнко

М.В. Патрюк

О.Б. Прокопенко

Я.М. Романюк

О.О. Терлецький

Ю.Г. Тітов

А.Г. Ярема