asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 24 25
Українські письменники ©

Ірен Роздобудько

Якби

Частина перша

1 червня

Був перший день відпустки. Відпустки, до якої я доживала на останньому подиху. В прямому сенсі, адже літо впало на місто зненацька у вигляді вогненного простирадла, і від першого ж дня почало випалювати все живе під собою.

Трава, не встигнувши набратися соковитості та зеленої барви, вже стирчала з побілілої землі, мов солома. Асфальт охопив мерехтливий жар. А мені треба було змусити себе йти на «ділову» зустріч. Причому не в офіс, а до центрального скверу міста. Адже, як попередив Олег той самий, з яким було призначено зустріч, в офісі телеканалу багато зайвих вух, а в сквері ми зможемо нормально поговорити, не переймаючись тим, що нас можуть підслухати.

Я приблизно здогадувалася, про що піде мова, і могла б відмовити одразу, але Олег наполіг на зустрічі. Погодилася тільки через те, що він був моїм давнім товаришем, колишнім однокурсником, від якого я нічого, крім добра, не бачила. Довелося зібратися і випірнути з будинку в хвилі задушливої мерехтливої спеки.

Доїхала до центру на метро і поповзла вгору по сонячному боці вулиці, відчуваючи, як на ходу разом із підборами, що вгрузали в розпечений асфальт, плавляться мізки.

Домовились, що зустрінемося на нашому «старому місці». Я чудово пам'ятала, що це сьома лавка по лівому боці алеї та, на якій в студентські роки ми зазвичай пили пиво, прогулюючи лекції.

У сквері було порожньо. Лише під деревами сиділо кілька божевільних матусь із візочками, в яких спали оголені до памперсів немовлята.

Руху в цій гарячій воді не було ніякого, але я звернула увагу, що переді мною повільно, мов у сні, кульгає якась бабця. Відверто кажучи, я б її і не помітила, якби не вбрання.

Вона була вся в чорному. Старенькі полюбляють цей колір навіть у спеку. А ще мене зворушив її старомодний чорний капелюшок, з-під якого виглядало охайне кільце закрученого сивого волосся. На ногах стоптані закриті туфлі.

Зворушена цим видовищем, йшла за нею і помітила, як з її пластикового пакета випало яблуко. Певно, десь була дірка. Яблуко покотилося вниз, до дороги. Старенька розгублено зупинилася і дивилася йому вслід, не в змозі кинутися навздогін. Я могла б зробити вигляд, що нічого не помітила, адже перспектива бігти на дорогу за яблуком і змокріти до нитки мене зовсім не приваблювала. Але я усе ж таки кинулася і спіймала втікача просто на середині вулиці, вислухавши ліниву лайку таксиста.

Я дійсно спітніла й піднімалась нагору в досить розлюченому настрої. Краще дала б їй «п'ятерик» на нове яблуко! Старенька дивилася на мене згори вниз з-під мережаних крис свого архаїчного капелюшка і лагідно всміхалася, чекаючи, поки я доповзу до неї.

Я простягнула їй яблуко. Вона вчепилася у нього своєю висохлою лапкою, подякувала і попросила довести до лавки. Саме тієї, на якій мала відбутися зустріч!

Це мене теж роздратувало. Але не просити ж її пересісти! Довелося посадити її саме на цю лавку. Нехай уже!

А потім було вже не до неї: поруч зі мною шубовснуло Олегове тіло таке ж розпашіле, як і всі інші тіла в місті, огорнутому вогненним простирадлом.

Вибач, що змусив тебе йти по такій спеці, сказав він. Але справа важлива. Дуже важлива. І перспективна. Навіть більше, вона твоя! Я це відчуваю всіма тельбухами.

Він важко дихав, і я подумала, що у порівнянні з ним виглядаю вдвічі молодшою, хоча ми й однолітки.

Олег нещодавно отримав посаду генерального директора одного з телеканалів і прагнув доленосних змін. Те, що він згадав про мене, було приємно і зворушливо. Та, на жаль, зовсім для мене неперспективно.

Бо я давно міркувала про те, щоб піти з професії. Піти в нікуди, повністю змінивши фах.

Для мене потрапляння в десятку кращих політичних оглядачів країни було суцільною випадковістю. Навіть відчувала деяку провину перед колегами, які, можливо, більше заслуговували на таку славу. Чи більше її прагнули? Чи більше мріяли саме про таку кар'єру?

Я ж про неї ніколи не мріяла! Але кілька років тому у виданні, куди я влаштувалася, вільне місце було лише у відділі політики.

От і довелося робити не те, що хочеш, а те, за що платять.

Зрештою, як не дивно, у мене почала виходити досить пристойна аналітика. Настільки пристойна, що під час різних політичних катаклізмів чи виборів я отримувала досить красномовні пропозиції про співпрацю від різного роду бонз. Але не приймала жодної.

Років через десять вдячні читачі почали впізнавати мене на вулицях, наче якого-небудь депутата, ставлячи ледь не месіанські запитання про подальшу долю країни. Часом це здавалося мені кумедним, часом дратувало. І страшенно втомлювало. Тому я розмірковувала про кардинальні зміни. І якісь ділові «перспективні» пропозиції колишнього однокурсника, якою б чудовою людиною він не був, не змусили мене бігти до нього, задерши на радощах хвіст.

Я слухала Олежка внапіввуха, зберігаючи на обличчі привітну посмішку, котра зрештою змінилася на знущально-саркастичну.

Одне слово, Олежик пропонував мені вести популярне ток-шоу з «сильними світу цього». Перспектива дійсно була цікавою: гостями студії будуть відомі діячі світового рівня. Кажучи «світового», Олежик гордовито і хитро посміхався. І в цій посмішці я вбачала істину, а не пустопорожню побрехеньку новітнього Остапа Бендера.

Олежик був людиною слова і діла.

У тебе буде повна свобода дій! говорив він. Будеш зіштовхувати їх, як більярдні кулі. На цьому місці всі, включно з інвесторами, бачать лише тебе!

І ось тут моя привітна посмішка змінилася на саркастичну.

Пацан, ти жартуєш? процідила я зі своєю звичною інтонацією, де була повна і незворотна байдужість.

Треба було б сплюнути собі під ноги, як я це робила в інституті, незважаючи на вроджену чемність і стареньку даму, що тихо куняла на іншому кінці «нашої» лавки.

Олежик спохмурнів і ніяково прокашлявся.

Не жартую, серйозно сказав він. Я все розумію. Не вважай мене нетактовним...

Тут варто зробити деяке пояснення.

Пояснення, котре розставить на майбутнє всі крапки над «і».

Отже, моя фраза, якщо записати її на папері, пролунала так: «П-п-паццан, т-ти ж-ж-жартуєш?»

Зрозуміло?!

Так, так. Я, Вероніка Вадимівна Івченко, «зірка політичної аналітики», «блискучий політичний оглядач» і таке інше, за словами моїх друзів і недругів, мала одну маленьку ваду. Одну кляту ваду, яка заважала мені рухатися далі паперового простору.

Так, я затиналася.

В принципі, в цьому не було нічого огидного чи відверто хворобливого. Як казав чоловік, в моєму затинанні була своя родзинка, деякий шарм і ще якісь додаткові «бонуси», про які кажуть, аби втішити. Хоча я давно вже не переймалась з цього приводу.

І все ж таки ніколи не могла позбутися того огидного відчуття, що мова, яку я так любила, виписуючи слова на папері, не підкорялася моєму язику. Ніби десь в гортані жив огидний колючий троль, якого я ненавиділа. В глибині душі я вважала, що багато чого в житті не відбулося саме через нього. Особливо цей троль заважав мені в найважливіші часи, коли думка, яскрава і чітко сформульована, у живому спілкуванні перетворювалася на жалюгідне белькотіння. Гадаю, саме через це я і почала непогано писати так, щоб висловлене на папері не поступалося тому, що можна вимовити вголос.

Мій начальник, головний редактор газети, людина розумна і відверта, колись так і сказав: «Ти перетворила свій найбільший мінус на найбільший плюс. Якби не твоя вада, невідомо, чи могла б так писати!»

І от сьогодні Олежик наступив на мій «мозоль» обома ногами, взутими в туфлі від Армані. І мені страшенно закортіло плюнути на їхні лискучі носаки.

Попри це я продовжувала сидіти, слухаючи його умовляння.

Ти не думай, що покликав тебе, щоб знущатись, казав він, ти ж знаєш, як я тебе люблю! Тому вислухай уважно. Ось тут, він розгорнув якийсь папірець, адреса кращого лікаря, якого мені порадили не останні в цій країні люди. Самі в нього лікувались! Кілька сеансів і ти наша! Тільки не заперечуй. Оплату лікування канал бере на себе, скільки б воно не коштувало! Я тебе дуже прошу, мала... Ну?

Чим він вирізнявся з-поміж усіх інших моїх знайомих, так це тою дитинною емоційністю, котра якимось дивом лишилася в цьому великому тілі, впакованому за останнім писком моди. Він ледь не плакав. І я припинила посміхатися.

Розумієш, Олежку («Р-р-розззумієш, О-о-олежжжку»), сказала я, за всі ці роки я не раз намагалася вилікуватися. І сьогоднішній результат остаточний і найкращий, якого можна було досягти. Це правда. Більше я не погоджусь на жодні експерименти. Облиш...

Він ніяково засопів. Розв'язав краватку, зняв її і сунув собі в кишеню, поклав свою велику долоню на мою.

Слухай, мала, надія вмирає останньою. Не хочу лізти тобі в душу, але мені завжди не давало спокою запитання: звідки це у тебе? Ти була найкращою на курсі. Але це я знаю лише тому, що згадай-но! скільки чудових годин ми провели ось на цій лаві, скільки було між нами сказано. І ти чудово розмовляла, коли тебе не чули викладачі! Ніколи тобі не говорив, але у мене ще тоді стискалося серце від того, що ти не можеш показати себе у всій красі. Завжди ховалася у свою халабуду, наче равлик...

Не розчулюй мене, старий, сказала я.

Зависла пауза.

Вона висіла в повітрі нерухомо, як і саме повітря.

Я відвела погляд.

Не хотіла, щоб Олег бачив, як він згасає. Відволікла себе видовищем старечих рук, що кришили шматок булки голубам.

Я не помітила, як стара дістала з кишені окраєць булки і кришила її собі під ноги, спостерігаючи за ледачими тлустими птахами. Її обличчя було сховане за широкими крисами капелюха. Бачила лише пальці, що колупали булку. Білі крихти сипалися з неї, мов сніг…

Олежка допитливо глядів на мене.

Ну, добре, сказала я. Якщо ти мучився стільки років, варто задовольнити твою цікавість. Власне, це ціла історія.

Чесно кажучи, нічого такого мені згадувати не хотілось. Але, якщо вже сказав «а», треба дійти до кінця алфавіту.

Знаєш, у життя немає способу «якби», подумавши, продовжувала я. Але скажу відверто, якби не ця моя вада, моє життя склалося б інакше.

Що ти маєш на увазі?

Поясню. Тільки коротко. Мені було дев'ять років, коли на мене напав якийсь збоченець. Мені вдалося втекти. Але на якийсь час я взагалі втратила мову. Тобто те, що ти чуєш зараз, неабиякий прогрес! А тоді кожне слово я вимовляла по п'ятнадцять хвилин. Хто це мав вислуховувати?! А от якби він мене не налякав, я б змогла розповісти матері про витівки її найкращої подруги, через яку батьки того ж літа й розлучилися. Якби вони не розлучилися, мати не померла б так рано від пиятики. І ми б не жили в злиднях. Я б ходила до нормальної школи, як всі діти. А не боролася за життя в ідіотському інтернаті для дітей із психічними вадами. Певно, можна додати, що якби не той день літа тисяча дев'ятсот вісімдесятого, то зараз я б... не відмовилася від твоєї королівської пропозиції, пане генеральний директоре!

Я розсміялася.

Олежик дістав з кишені краватку і витер нею червоне мокре чоло.

Ось воно як... промимрив він.

Саме так, весело кивнула я. Не думай, ніби я вередую. Я просто знаю, що краще вже не буде. Лікарі зробили все можливе. І, в принципі, мене це влаштовує. Життя вдалося, старий! Не переживай за мене! І дякую.

Ну, гаразд, сказав Олег. Але все ж таки дуже прошу: подумай. Я лишу тобі цю адресу. Повторюю, оплата лікування за каналом в будь-якому випадку. Давай поговоримо про це через місяць. Ми будемо чекати. Час є. Можеш мені пообіцяти, що хоча б скористаєшся цією нагодою?

Не знаю... чесно сказала я.

А я знаю! посміхнувся він, підводячись з лави. Я знаю, що тобі варто спробувати. Хоча б заради нашої дружби. Ти потрібна! Знаєш, нещодавно я почув такий вислів: «Коли блазні вдають із себе розумників, а розумники блазнів кому нести істину?» Усєкла, маленька? Ти потрібна. Щоб нести істину. Тобі вірять. Ти не повинна здаватися.

Він чмокнув мене в чоло, розкланявся і побіг до авто, котре чекало на нього на узбіччі.

Відверто кажучи, остання фраза зачепила мене за живе.

Клятий троль! Я ледь не вкусила себе за язик.

Втупилася поглядом в руки старої, з яких сипався сніг.

Намагалася сконцентруватися на них і на зграї голубів, яких набралося, певно, з півсотні. Ціле море.

Топчуть одне одного, хапають їжу…

…Все, що вона сказала Олегові, було правдою і неправдою водночас. Правдою тому що так воно і було, а неправдою тому що все минулося і будь-які спомини не мали жодного сенсу, крім деструктивного.

Ніка міцно стисла зуби, спостерігаючи за голубами. Це бурхливе живе море, з якого виринали окаті верткі голівки з роззявленими дзьобиками, нагадало інтернат, в якому вона перебувала до сьомого класу. Сіра маса, заклопотана лише одним: вирвати свій шматок, затоптуючи інших.

Але в цій стихії вона таки навчилася боронитися і до того ж, маючи інтернатівський досвід, в разі чого ніколи не лізла до кишені за кулаками. Вони у неї завжди були стиснуті і напоготові. Якби ще тоді знати, що ними часом так просто вирішити питання, скористалася б цим набагато раніше.

Можливо, одразу після того літа, тисяча дев'ятсот вісімдесятого, коли першого вересня пішла до школи в третій клас.

Школа знаходилася поблизу їхнього нового помешкання (тоді батьки вже розлучилися) і вважалася «бандитською», адже туди здебільшого ходили діти зі «Скотохатки» особливого одноповерхового району, де, як подейкували, жила «верхівка» місцевого криміналітету.

Вранці вона надягла білі гольфи і білий фартушок. На голову начепила два ненависні й завеликі капронові банти. Все було, як у інших.

Молода вчителька (зараз вона б одразу розкусила її, помітивши брудні нігті і порепані п'яти, що нависали над задниками босоніжок) завела їх до класу і викликала по черзі, попросивши голосно називати свої імена і прізвища.

Ніка розхвилювалась. Адже за день-два перед тим, заспокоюючи її, мати запевнила, що на перших порах її не викликатимуть, вона домовилась про це з самим директором!

Але коли черга дійшла до Ніки, вчителька змусила її підвестися. З того часу, до речі, у неї досі залишалась ненависть до будь-яких черг.

Вона підвелася.

Ну? сказала вчителька.

Вона спробувала щось вимовити.

Вийшло якесь незрозуміле мукання.

Ну? повторила вчителька.

Певно, вона була не в курсі того, про що мати домовлялася з директором школи. І чи домовлялась взагалі?

Від жаху її язик розрісся в роті до неймовірних розмірів, хотілося просто виштовхнути його звідти з бодай одним словом.

Але, крім мукання, знову нічого не вийшло!

Діти зареготали. Сміх стояв такий, що, здавалося, від нього ось-ось розлетиться віконне скло. Найгіршим було те, що разом із дітьми сміялась і вчителька…

Вдосталь насміявшись, вона постукала по столі указкою і дозволила сісти. І Ніка сіла. І уявила, як стілець її парти перетворюється на візок «американських гірок» і мчить звідси в підземелля, у прірву, темряву, з якої тепер їй доведеться дивитися на свято життя з його білими бантами, гольфами, червоними піонами і пустотливими веселощами, де для неї немає вже місця.

Через тиждень чи два її відправили до спеціалізованого закладу, де з такими, як вона, займалися логопед и психолог. Хоча «займалися» голосно сказано.

Так, забавлялися, змушуючи по сто разів вимовляти слово «параход» і скоромовку про «бика, який був тупогуб».

Але, певно, «тупогубий бичок» поволі зробив свою справу, і після сьомого класу вона пішла в «нормальну», хоча й ту саму школу на «Скотохатці». Повернулася в той самий клас. І, звісно, не з ким там так і не потоваришувала не могла забути того веселого реготу. Хоча розуміла: діти не винні…

Винним був Той Чоловік.

Часом їй снився той самий сон: вона сидить під деревом на лаві і чекає, доки з будинку вийде родина Ярика. У неї чудовий настрій, адже їй дозволили їхати з сусідами на дачу.



следующая страница >>