asyan.org
добавить свой файл
1
Іван Добруцький
InsidT. Всередині…

2012

ЗМІСТ


У ЦЬОМУ ДОМІ
ТАНЦЮЙ
АДЖЕ ЗОРІ НЕ ЛИШЕ НА НЕБЕСАХ
ГОЛА ПРАВДА
ПОКАЖИ МЕНІ СВОЮ ДІВЧИНУ
НАТАХА
ПОСМІШКА
ФЕНІКС
БІЛЯ СТОЛІТНЬОГО ДУБА…

У цьому домі…
У цьому домі, де осінні плющі переплітаються з нашими думками, я вперше назвав тебе не по імені, прошепотівши: «Єдина». Звичайна багатоповерхівка стає особливою, коли кожен її поверх пам’ятає про наші обійми, а на сходах поміж ними ще залишається тепло наших слідів.

У цьому ліфті, в якому я зважився на свій найсміливіший вчинок – притиснути тебе до стінки пристрасним поцілунком, я б не побоявся навіть померти. Адже кожна кнопка-перемикач пам’ятає дотики твоїх пальців, а кожна стінка, як уміла, пестила твої плечі, допоки ми переплітали пелюстки наших губ. Жаль, що в цьому ліфті немає прихованої камери, адже вона б могла зняти найромантичніший фільм про кохання на землі, в якому головні ролі незмінно граємо ти і я.

У цьому коридорі, що наближає мої кроки до тебе ще більше, править очікування, адже коли я ступаю на нього, приємне хвилювання переповнює мене, неначе чашу - теплий кагор. Ще мить, ще зовсім трішки і я натисну на кнопку твого дзвінка, ти відчиниш мені, подарувавши безцінний подарунок – свою сяючу, наче літній світанок, посмішку, я вже тут, на порозі твоєї кімнати та світлого майбутнього, я щойно купив пляшку вина, дешевого, бо я лише студент, а вибори затримали стипендію, та воно – найкраще, бо я питиму його з тобою, а Господь, знаючи про наше рандеву, перетворить недорогу випивку на небесний нектар, освячений благословенням янголів та підсолоджений п’янкими поцілунками, за якими ми з тобою так скучали…

У цій кімнаті все керується твоїми бажаннями, тут королева – ти, а я лише бажаний гість. Все довкола розставлено тобою, все рухається за твоєю настановою, навіть земля крутиться довкола тебе, а Всесвіт падає до твоїх неповторних ніг, час то спішить, то завмирає, я кохаю тебе, бо так захотіла ти, тож дозволь мені стати твоїм рабом на весь час, доки ми тут, у цій кімнаті.

А ось що відбуватиметься на цьому білосніжному ліжку з балдахіном, я розповідати не буду, адже щире кохання – це таємниця двох, тільки наш з тобою секрет…
Танцюй
А ти танцюй, допоки грає музика – на нашу річницю знайомства я запросив гурт «Prodigy». Ти – моя коханка, я можу собі дозволити будь-яку, на моєму рахунку у Швейцарському банку лежать п’ять мільйонів євро.

А ти танцюй, сьогодні я дозволяю тобі все, адже ти – моя муза, яка надихнула мене на книгу, що зробила мене мільйонером. Допивай абсент, тобі ж одразу наллють ще один, моїм коханкам дозволено все, особливо, коли настає річниця знайомства.

Танцюй, ти ж так любиш танцювати, а гурт «Prodigy» і далі дає своє шоу в нашім клубі. Гарцюй – це ж твоє головне завдання, адже в мене є мільйони доларів, цього вистачить на щасливе, райське життя, про яке ти так довго мріяла.

Рухай стегнами, допоки я малюю блювотою на стінах стиглі графіті у стилі рококо. Зірки Голівуду та світового футболу п’ють з нами, сплять з нами, відрубуються з нами – чим не благодать?

Можеш спробувати нижній брейк з отим китайцем, я не реагуватиму, бо сьогодні тобі можна все. Хочеш ще наркотиків? Нема проблем – нам же щодня доставляють із Колумбії найчистіші види коксу та героїну.

Нарешті я досягнув, тобто ми досягнули щастя. Моя друга книга також у списку світових бестселерів, хоча я тоді перебрав і не пам’ятаю, як її написав, та вона, безумовно, класна і через два роки помножить на два суму мого банківського вкладу.

Я обожнюю пісню «Smack my bitch up», її обожнюють всі, в кого є більше мільйона зелених, а ти танцюй, ти ж так цього прагнула, тобто ми прагнули цього, не винюхуй лише весь кокаїн, залиш мені трохи, а то я вже розпочав свою третю книгу, треба її закінчити, щоб заробити ще мільйонів і замовити ще сувенірів із Колумбії.

А ти танцюй. Або вимкни музику…
Адже зорі не лише на небесах…
«Хіба зорі впливають на моє бажання поцілувати тебе?» - запитала ти і Всесвіт почав посміхатися моїми вустами. «Так, адже вони – в твоїх очах», - відповів я тобі тоном закоханого юнака, стуком шаленого серця, вогнем запалених щастям очей.

Адже зорі не лише на небесах. Вони існують, горять, палають всередині нас, десь в районі живота, особливо в ті миті, коли ти тримаєш мене за руку, коли я наважуюсь на дотик губ: моїх і твоїх, на сплетіння душ: моєї та твоєї… Он тут, десь в районі мого живота, загорілися сто тисяч зірок і буремним спалахом подарували мені щастя.

Адже зірки не лише на дні морів. Вони є і всередині нас, їх лише треба відчути, всі ми здебільшого створені та сформовані з води, а в тій воді, на дні незримих морів (а, може, в наших очах?) є багато морських зірок. Зараз у мені – одна велика та неповторна морська зірка, мабуть, вона рожевого кольору, бо коли я закоханий, вона завжди рожева, я відчуваю це, хоча й не бачу тієї дивовижної морської зірки. Твоя рука доторкається моєї і підіймається вище, до ліктя, а з нею в такт і моя морська зірка, вона в районі сонячного сплетіння, плавно наближається до очей… Вона доплила, а ти поцілувала мене, тож подивись мені в очі,в них – рожева зірка моїх почуттів.

Поглянь на небеса, який прекрасний нині вечір, якими феєрверками палають небесні світила та наші закохані очі, наші міцні почуття. Он, одна з них впала – загадай бажання і повір, що воно обов’язково здійсниться. Принаймні я докладу всіх зусиль для того, щоб воно збулося…
Гола правда
Правду, як і жінку, треба роздягати. Адже правда і є жінкою, справжньою жінкою, такою ж чистою і прекрасної, як ранкова роса, як СПРАВЖНЯ жінка.

Одягу треба позбуватись, як і брехні. Адже він приховую твою справжність, неповторність, змушує соромитись самого себе, він тхне дешевою синтетикою, як і омана, неправда, мовчання.

Я хочу тебе, о Прекрасна Жінко! Осанна тобі, о Велична Правдо! Я втомився від вуалей награності, джинсів фантазії, масок та ролей, курточок «Лакост», непотрібних ролей, китайських «Найків» та «Адідасів» твоїх слів, а також моїх, які брехнею прикривають справжність. Пора подивитись на себе в дзеркало, пора доторкнутись самого себе, пора роздягнути тебе, о Непорочна Царівно, о Велична Правдо…

Неначе досвідчений маніяк, я знімаю з тебе светр омани, юбку зла, потім - капронові колготи фальші, я позбуваю тебе недоліків, щоб ти знову сяяла, як світанкове сонце, щоб я міг вмиватися тобою, як краплями-росами, о Цнотлива Правдо. Слава тобі, о Найніжніша Жінко, о Безсмертна Правдо!

Я роздягаю тебе, ти не пручаєшся, я – твій рятівник, сьогодні ти будеш моїм Джерельним струмком, я нап’юсь тобою зі своїх долонь, я давно чекав такого моменту. Я – твій лікар, який лікує тебе від залежності, бо брехня – той самий наркотик, вона живе у нашій крові та наших словах, вона перекривлює наші думки, неначе криве дзеркало - фізіономію, та сьогодні я звільняю тебе, о Непереможна Мученице, о Блаженна Правдо!

Я роздягаю тебе, я звільняю тебе із полону омани, доторкаючись твоєї білосніжної шкіри, о Білосніжна Жінко, тобто о Білосніжна Правдо, я більше ніколи нікому не брехатиму, я більше ніколи нічого не одягатиму, бо одяг і є проявом брехні, та навіть якщо я зараз брешу, то тільки тому, що ще не зняв ліфчика твого, Найвірніша Жінко моя, Правдо моя!

Слава тобі, Прекрасна Жінко! Осанна тобі, о Велична Правдо!

Покажи мені свою дівчину
 

Це трапилось восени, саме тієї осені, коли моє серце забилось частіше, ніж завжди, а яблука були як ніколи солодкими, неначе вони – вуста моєї дівчини. Я та мій друг кружляли парком, як і мої думки, що мандрували замкнутим колом, як і у всіх закоханих, а слова переплітались та заплутувалися з єдиним іменем – з іменем Єдиної. Я відчував себе метеликом, бо я закоханий, та раптова фраза мого друга повернула мене з небеса на землю, немов махаона, якому вітер поламав крильце. «Покажи мені свою дівчину», - самовпевнено заявив мій друг (точно друг?). Не попросив, а саме заявив, з глузливою посмішку заявив, неначе моя кохана – експонат виставки, на який він хоче подивитися. Якби ж він хоч попросив, якби хоча б сказав «познайом мене зі своєю дівчиною», але ж ні, це нахабне створіння, що вважалось мною хорошим другом, харкнуло мені в душу, спустило мене-махаона з рожевих небес і змусило мої думки та слова заплутуватись з лексиконом середньостатистичного кочегара. Та я взяв себе в руки, немов безстрашний Дон Кіхот, якого чекає запеклий поєдинок із млинами, та відповів йому віршем, як і має відповідати справжній Дон Кіхот, себто я:

 

В коробочці серця у грудях моїх

Лежить діамант неземної краси,

Та сяяння граней його не для всіх,

Тому показати мене не проси.

Побачиш – захочеш, я знаю тебе,

Усім же потрібен такий оберіг,

Не пишуть газети, не бреше ТБ

Про той діамант, що я в серці зберіг.

 

Але мій друг (точно друг?) не відступив навіть після такої римованої сповіді, він вистрелив ще одною пулею, кинув ще одну атомну бомбу, хоча я й не Хірасіма, тобто він сказав ще одну фразу, ще гіршу фразу, надіючись захопити мою Бастилію, потопити мій Титанік, відвезти мою Єлену Троянську, тобто таки переконати мене показати йому мою дівчину. «Кого б ти вибрав: мене чи її?» - запитав у мене він і сльози залили йому ліве око (він сьогодні договориться, що від мого кулака й з правого сльози потечуть). Та я, неначе відважний лицар Айвенго, який за свою леді Ровену готовий підірвати світ чи навіть зірвати свою сорочку, мужньо відповідаю ще одним віршем:

 

Життя – це вибір, непроста дилема,

Ще й доленосні шальки терезів,

Нам обирати треба: хто ми, де ми,

І прагне кожен те, що захотів.

Кохана й друг…Чи можна вибирати,

Чи це такі ж безцінні відкриття,

Як рідна край і хата, й мама з татом,

Яким повік завдячуєш життя?

Тож обирати – марна, друже, справа,

Душі не треба болі та образ,

Допоки сонце світиться яскраве

І зігріває кожного із нас

Тебе я не забуду, любий друже,

Але кохана – найдорожчий скарб,

Яку кохаю я нестримно, дуже,

Бо я – король її, а, може, й раб.

Не хочу обирати, та й не буду,

Ти зрозумій та не наполягай,

Любов і дружбу ви цінуйте, люди,

Тоді земля Вам подарує Рай.

Після цього поетичного удару мій друг остаточно визнав поразку, сказавши фразу: «Проти поезії не попреш. Саме тому я її й не люблю. Може, сходимо на пиво?». А це явна ознака його білого прапора.
Натаха
Дівчина слабоалкогольна, сильногазована, силіконова «Натаха». Склад: джерельна вода зі свердловин (пастеризована, оброблена, хлорована, змішана з пивом, 80%), цукор, сіль, натуральна основа з харчовими добавками у шлунку, пухлі губи з ботексом, вії натурально нарощені, зуби без ГМО, майже білосніжні (за винятком зубів мудрості, які, звісно, відсутні), мозок – одна штука (штучка, бо явно невеликий), нігті з натуральними барвниками, покриті природнім лаком, вії нарощені, чоло поморщене, волосся природного кольору (нова фарба «Палет. Природній колір»), можливий підвищений вміст хдамідій, кров червона, змішана з двома пивами і трьома «Ревами», тобто підвищений вміст алкоголю, енергії, як в енергетика, ліфчик – синтетика, тату на плечах, пірсинги у пупку, у вусі, в носі, може, навіть у сраці. Допускається незначний осад, зумовлений вчорашньою п’янкою в дешевому клубі, тож перед вживанням рекомендується збовтати. Поживно-цінна, калорійна, зберігається при будь-якій температурі, любить халву і ще пряники. Оберігайте від впливу прямих сонячних променів, щоб не згоріла, бо вона п’яна, а алкоголь горить.

Виробники: тато і мама, Україна, м. Коломия, шоста хата справа. Бажано вжити протягом доби.

Споживай розумно!
Посмішка
Вона була не такою, як всі, ще й завжди посміхалася. Важко сказати, що відрізняло її від інших, та щось робило її іншої.

Коли вона проходила, одні казали, що це – Жанна Д`арк, інші – що маленька шлюшка, треті називали її відьмою сьогодення, проте ніхто не наважувався назвати її по імені. Мабуть, в янголів немає імен.

А вона все посміхалася. Нікого не слухала, ні з ким не спілкувалася (принаймні, спочатку), а просто йшла вперед і сяяла зорею ночі. В ній не було нічого прекрасного, зараз я це чудово усвідомлюю, але тоді не міг не звернути увагу на цю дивовижну дівчину. Бо щось в ній було, бо щось відрізняло її від інших, вона точно було не такою, як всі.

Тим часом, чутки про неї розходились, вони поширювались, як аміак після аварії на підприємстві, з нею почали знайомитись хлопці, навіть дівчата, вона з ними спілкувалась, гуляла, може, з кимось і переспала, але незмінно посміхалася. А я не підходив, не знайомився, бо я – лише тінь на фоні неї-сонця, та вона й далі йшла, проходила повз мене, іноді навіть зупинялася на хвильку, щоб подивитись на того єдиного юнака, який не підходив, не знайомився, а все мовчав, мовчав і дивився на неї, доки вона проходила і за звичкою посміхалася.

Та в ній не було нічого прекрасного, я це, звісно, усвідомлюю, усвідомлював і тоді, коли вже познайомився з нею, а звали її не Жанна Д`арк, і коли я цілував її груди, а пиво було дешевше, ніж тепер, я все-одно не розумів, що в ній такого особливого. Та щось було, щось мусіло бути, бо вона явно була не такою, як всі, ще й завжди посміхалася.

І я наливав нам пива, бо воно тоді було явно дешевше, а її пальці пестили моє волосся і це дуже круто, коли тобі сімнадцять, в ній не було нічого прекрасного, та вона мене пестила, я її пестив, пиво було дешевим, а її посмішка, мов застигла, завжди була з нею.

Десь вона пропала, куди поділась – не знаю, може, виїхала, дізнавшись, що пиво подорожчало, а чутки про неї вже передають по телевізору. Я не страждав, бо все-одно не знайшов у ній нічого прекрасного, я й не шукав, я лише лизав її морозиво, та тепер, рідко, навіть рідше, ніж рідко, та буває, що сниться мені посмішка, явно її посмішка. Хоча скажу Вам відверто: нічого прекрасного в ній не було, в цій дівчині. Та все ж вона була не такою, як всі. Ще й завжди посміхалася…
Фенікс
Власне, цей твір про те, як нестерпно буває, коли ти один у кімнаті борешся зі своєю хворобою, зі своєю залежністю. Знаю, ви-читачі чекаєте чогось іншого, щось ліричного та романтичного чи навпаки матюкливо-брутального, але я нагадую, що цей твір не про підвищення рівня дофаміна та норепенефріна у крові (тобто не про любов) та не про злиття половин одного цілого (тобто, не про пазли), мій твір описує те, що ти відчуваєш, коли ти один та ослаблений болем.

Коли я хворію, я п`ю антибіотики для лікування тіла та горілку з пивом для загоєння душевних ран (зараз, коли я пишу цей опус, в мене температура і мене трусить, тож не дивуйтесь, що цей твір такий дивний, краще самі спробуйте щось написати під час хвороби). Не змішуйте антибіотики з алкоголем – це моя вам порада, бо буде ще гірше та і хвороб додасться. Так от, коли ти хворий вдома, коли ти один, коли лікуєш своє тіло, зшиваєш свою розірвану душу, ти страждаєш. І це страждання прекрасне, бо воно змусило тебе написати за сьогодні сім віршів. Коли ти хворий, ти завжди пишеш більше. Мабуть, за тиждень хвороби можна написати цілу збірку віршів чи роман, що за обсягом був би не меншим «Війни і миру». Так от, пишеш ти вірші, один за одним, а поки тебе нудить від одних їхніх назв. У тих заголовках – приреченість, біль. Твої останні вірші називаються: «Допоки я не вмер», «Я піду туди», «Божевілля», «Остання крапля», «Бермуди» тощо.

Ти прагнеш бути феніксом зараз і завжди. Як це прекрасно, коли ти згораєш, а потім відроджуєшся, коли завжди можна все почати з початку. Адже кінець саме тим і прекрасний, що веде за собою новий початок.

Надієшся, що завтра тобі буде краще. І що твої вірші знову сяятимуть, як і твоя посмішка, а залежність та хвороба покинуть тебе, як і старе пір’я непереможного фенікса…
Біля столітнього дуба
Ми зустріли кохання біля столітнього дуба, під променями ласкавого сонця, яке світило доти, доки ми були разом. Знаю, сонце і сьогодні світить, але зовсім не так, як тоді. Знаю, твої очі і далі палають, але в них уже інші, зовсім не такі вогні, як були тоді.

А все, неначе вчора… Твої слова, я пам’ятаю їх чудово, як і вірші Шевченка, які ми пам’ятаємо все життя ще з шостого класу. Я берегтиму їх, як неоцінений скарб, наче священик, який береже сповідь людини, що кається.

Я знаю, які на смак сльози твоїх очей, ті падаючі краплі, які розчинялись на моїй сорочці, яку я більше не одягаю, лише бережу у тому же сховку, що і всі твої валентинки, роздруківки з «есемесками», навіть твій зелений маркер, який я випадково у тебе вкрав.

Коли я часом проходжу парком повз того дуба, якому вже, певне, років зо сто (його ж називають столітнім), мені здається, що ти поруч. І так, скоріш за все, буде завжди, або принаймні доти, доки не спилять те дерево, яке навіює на мене такий ефект присутності тебе, твоїх лебединих рук та ніжного голосу.

Минають дні, роки, століття, всі, немов під копірку, та якась частинка мене і досі ховається у спогадах твоїх, у твоїх думках та снах. Проходять перехожі, місяці, всі, як один, та якась крупинка тебе і досі хвилює мої думки та корегує мої кроки.

А все тому, що ми втратили кохання біля столітнього дуба, під разючими променями жорстокого сонця, що перестало світити, коли ми перестали бути разом. Знаю, сонце і сьогодні світить, але зовсім не так, як тоді. Знаю, твої очі і далі палають, але в них уже інші, зовсім не такі вогні, як були тоді. Та і мені вже якось все-одно, палають чи не палають твої очі. Ще би того дуба спилили – тоді взагалі було б чудово.