asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 107 108 109 110
за їх поглядом, за часів цього князя велике княжіння київське поділилося на дві частини: князь Андрєй зі своєю північною Руссю відокремився від Русі південної, утворив друге велике княжіння Суздальське, та зробив місто Володимир великокнязівським столом для всіх князів (теж там, с. 321)

“ Велике князівство ” позначало тоді суверенну державу, а як так, то сучасною мовою колишні колонії Києва політично відокремилися від нього, ставши незалежною державою. Те, що ми не одного разу спостерігали згодом, з іншими європейськими колоніями.

Незалежна держава то й окремий нарід, суб’єкт цієї держави. Отже з тих самих пір, вже більше восьми століть існують окремо український та російький народи. А той, хто бреше нам сьогодні про те, що “ми одін народ” – бреше абсолютно свідомо, порядкуючи цим якісь свої брудні політичні гешефти. Сучасні гешефтмахери від історії промовчують все. Про відокремлення колоній від Києва пригадують у трьох рядках, згадуючи всього й тільки про Київ, що:

Насамкінець у 1169 його взяв приступом і розграбив син Довгорукого Андрєй Боголюбский. З цього часу Київ уступив першість в Руській землі Володимиру на Клязьмі.

(И. Заичкин, И. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с.73)

Як бачимо, і в часи Боголюбського писали точніше. Але, не вченими тепер робиться російська історія, та такою є – котиться по часі ніби та снігова куля, облипаючи замовчуваннями, недомовками та відвертою брехнею. Це давно вже не наука про минуле, радше цензура того, що було; рясно дописана безоглядною брехнею. А звідти й оте одвічно брехливе – “ми одін народ!”

Про самого героя подій, князя, що виборов у Київа незалежність північних колоній, В. Ключевський пише не без відтінку певного суму, що ми й подаємо без перекладу:

В лице князя Андрея великоросс (тільки народився й вже великій, О.Б) впервые выступил на историческую сцену, и это выступление нельзя признать удачным.

(В. Ключевский, Сочинения, т.1, Москва, 1956, с. 324)

Цей російський історик, на відміну від пізніших, тверезо оцінює особистість А. Боголюбского: сполучення відчайдушності та боягузтва, підступності, жорстокості, чварливості і свавілля (нагадаємо, що князя вбили мало не його близькі). Але, це один в один ті самі риси, що відзначали й наступних великоросів на історичній сцені. Бо, хіба в чомусь іншими були Іван ІІІ та Іван IV, Пєтр І?

Справа в тому, що характер подібних правителів формували неписані закони суспільства, в якому вони жили, а переліченими їх рисами підтримувалося саме работоргове суспільство. Бо те, що проіснувало стільки століть повинно було забезпечувати свою внутрішню стійкість за рахунок певної системи зворотніх зв’язків. Коли ці зв’язки рвалися (скажімо за волею правителів) наступав Смутний час (Смутноє врємя).

Як же було з народами, тепер двох різних держав? За часи після 1169 обидва народи не контактували півтисячоліття, аж по XVII ст., а за цей час змінилося стільки поколінь, що по цьому ми не тільки не один нарід, але й не брати; а як насправді, то навіть і не свати. Різні народи, а як так -не може бути жодних там “воссоєдінєній”. А саме так відзначали 1954 річницю отієї зловісної Переяславської угоди.

Для нас важливим тут може бути єдине: після відокремлення будь-яких колоній утворюються дві окремих держави, та всі подальші відносини поміж ними регулюються та направляються тільки міжнародним правом. Яке жодних там “воссоєдінєній” не передбачає. Бо, усе що було по тому 1654 є тільки звичайною імперіалістичною аґресією. А це означає, що й будь-які наслідки цієї аґресії є в протиріччі з правом.

Зазначимо для себе ще раз, що в подібній ситуації порядні люди з колишніх європейських колоній, навіть зберігши спільну з минулою метрополією мову, не слиняться до її громадян із братськими поцілунками, брешучи їм, попри всяку реальність, що “ ми братья”, не кажучи вже про оте “ми одін народ”.

Чи ж бачили ви, чи чули колись від когось, щоб із таким неподобством лізли мексиканці до еспанців, або американці до англійців?

Треба ж мати хоч би сліди сорому чи сумління дорогі панове, оті що на схід від Перемишлю! Потрібно ж нарешті якось цивілізуватися, хоча би й у ХХІ ст.!

*

Отже, ми більш-менш і розібралися- хто є хто: що воно була та є Україна, та звідки побралася Росія. Як бачимо, отой їх прищеплюваний нам комплекс колоніальної меншовартості передбачає ще звичайне занедбання елементарної логіки, найпримітивніших законів мислення.

*

Розглянемо ще раз передкиївський період, коли ще не було не тільки Великоросії, а навіть Московщини.

Передкиївський період це був період формування єдиного народу з балтів, ґотів та гунів.Слов’ян, як їх відразу охрестили ромеї, або українців, як їх можна називати тепер, знаючи подальшу історію, за якої нових етнічних змін не відбувалось. Як можна думати, авари вже в часи правління щастивого Бояна (568-604) зуміли відподити на час колишню силу каганату Белембера, але принесли з собою й дещо від’ємне. Щось на кшталт певної ксенофобії, яка згодом та в сполученні з християнством надійне ізолює Київ від тюркського світу Великого степу. А ця ворожнеча буде геополітично смертельною для Києва, якого від степу не відділяють жодні відчутні (або придатні для захисту) кордони. Є всі підстави пошукувати причини цієї ворожнечі ще в отій азійській державності, що її китайці називали “Імперією Жуань- жуань” та яка десь між 350 та 550 простягалась від манджурських кордонів та по Аральське море. А оскільки її провідною військовою силою була та сама важка опанцерована кіннота, яку згодом 568 привів із собою на захід Боян – є всі підстави вважати, що керівною силою в Жуан-жуані були авари (або “білі гуни” за Аврелем Штейном).

Свара аварів та тюрків у цій імперії мала бути не абияк грунтовною, як хан Тюмен Бумін – майбутній засновник Західного тюркського каганату, погрожував “розтоптати аварів копитами тюркських коней”. Певно, було щось насправді не вторинне. Ця стара чвара ніколи й ніким подолана не була, та цілком успадкувалась Києвом, уламком аварського каганату. Успадкована,втім, лише його верхівкою, елітою, що вже сиділа поміж двох стільців: Візантією, звідки потягла православне християнство та великим вікінговським світом, до якого, почасти, належала етнічно, та на силу якого спиралася в критичних випадках.

Усі схильності та упередження були глибоко чужими народові (як більш інертній системі), який добре пам’ятав свої витоки (частково й тюркські), та й не ворогував зі степом, ні з кипчаками, ні з печенігами. Чужими для нього були радше авари, чужими були й їх чвари з тюрками.

Отже, ті часи культивували та увічнювали порізнення поміж владою та народом, виховували байдужість до влади взагалі, яка хоч і була своєю, а все ж чужою, а як так… Тоді, мабуть, і виникає оте слушне питання: а чим чужа влада є гіршою від своєї? От тут і бачимо, відсутність, деякою мірою, ксенофобії є не менш загрозливою для національного існування, ніж її передозування. А до цього ця ксенофобія пересувається в релігйний бік, а це сприятиме потім звільненню від Польщі, але загальмує звільнення від непорівняно більш загрозливого загрозливого російського імперіалізму (єдиновірці). А вже з тієї причини не мали відгуку й цілком розумні та перспективні спромоги П. Дорошенка або П. Іваненка – опертися на тюркську силу в боротьбі з Московією.

Вершиною Перших визвольних змагань стала не абсолютно безглузда Переяславська угода 1654, а знищення 100- тисячної російської армії влітку 1659 під Конотопом військами Івана Виговського. Недарма він був негайно скинутий московськими запроданцями в Україні. От тут і привід пригадати негаразди ґотського королівства в Італії, пов’язані зі зрадою на користь чужої сили. А, коли зрадництво в крові, це є надзвичай кепська справа. Так само, їх найнижчою точкою падіння став рік 1709. Рівно п’ятдесят років по блискучій перемозі І. Виговського. Бо, дійсно, а чи так уже не було в Україні козаків, аби підтримати 1709 під Полтавою шведів, забезпечити їм перемогу? Знайшлося би, певно, й без шведів, але… Або, принаймні, щоби потім 1711 винищити російську армію разом із Пєтром І, що тікала з турецького полону на Пруті? Було, та ще й скільки завгодно, але… Чи то відвикли воювати, чи то звикли на реєстрах жирувати, чекати: хто більше заплатить? Жах не те писати – про це подумати, але вони навіть за вирізаний та спалений Батурін не помстилися! Десятки тисяч безвинних душ і досі благають про помсту…

Важко буває увійти до психіки вже давно нежиючих людей, але… Що ж, мабуть їм трьохсотлітнє російське іго було ліпше від свободи. Бо, як хто сам не хоче вибороти собі свою незалежність – ніхто йому її на срібній таці не піднесе.

*

Усе подальше ставлення Росії до України (від 1654-1709 і далі) вичерпується двома точними визначеннями: імперіалістична (як і всяка інша) аґресія й ґеноцид. Цьому було присвячено мало не половину даної книги, а гранично коротко все було перелічено в попередній другій частині. Все це, само по собі, є унікальним феноменом світової історії та мусить бути увічнене для наступних поколінь людства, згідно ще з античною традицією, що: «Історія є навчителькою людства». Попри оте переконання одвічних недоумків, ніби «Історія учіт тому, что она нічєму нє учіт». А таке може бути зроблено цілеспрямовано та організовано тільки через Інститут Національної Пам’яті, який мусить стати справою всього українського народу. Та ще підкреслимо, не може мати нічого спільного з владними іграми навкруги якогось там Монументу Незалежності, який тому й виникає, що є для влади набагато простішим доказом, що вона не дарма всі ці роки народний хліб їла, ніж справжні перетворення в суспільстві на благо народу. Від яких вона (влада) з її “реформами” стільки років спритно ухилялась. Монументу з її - влади ж, суто совєцькими невігласними переконаннями, ніби історія України починалася з отієї буйди про Кия, Щека та Хорива (і, зрозуміло, сестри їх Либеді). Про їх же оті ідіотичні переконання, що “с Россієй сблізіла нас совмєстная історія”, наразі, тактично промовчимо: як “сблізіла” ми бачили.

Як вважати, що ХХІ ст. має бути хоч трохи розумнішим ніж минуле ХХ ст. – в ньому подібні інституції повинні поширюватись. Поготів, прецедент був створений іще в минулому сторіччі. Жидівський нарід у діаспорі зазнавав чимало переслідувань, іще з часів Середньовіччя, але… В ХХ ст. в часи гітлерівського Третього райху, хоч він проіснував усього 12 років, жидів ним було винищено більше ніж за всю попередню історію. А саме це й дало нагоду народові, що правом і зброєю утвердився нарешті на власних історичних землях, відкрити у себе Меморіальний Інститут “Яд Вашем”, де все показано та задокументовано. Та так, що відвідувач, громадянин своєї молодої держави, який з усім цим ознайомився, вже ніколи не полишиться байдужим до неї.

Післявоєнні німці, бодай і непричетні до Голокосту, постаралися відшкодувати Ізраілеві, хоч його на той час іще не було. Бо стали будувати нову Німеччину, правову та на засадах моралі. Їм було не байдуже, що про них думає світ. Існування Меморіального Інституту в Ізраїлі, підкреслимо й це, не вадить добрим стосункам обох народів. А Росія винна нам за винищених нею за століття окупації українців набагато більше, але отримати від неї щось не силою – то є справа безнадійна. Бо, що то є правова держава або моральні засади там не відають і досі, хоч на вулиці вже ХХІ ст.; а головне, не бажають знати. Отже, на якихось там відшкодуваннях можна заздалегідь поставити хрест (та не один). Передбачаємо, що не буде навіть жодних людських вибачень: не визнають ніколи й нічого. Але створити Інститут Національної Пам’яті, який би вічно нагадував світові про ці нечувані в історії злочини,- то є не лише досяжна можливість, але й наш моральний обов’язок перед десятками мільйонів безвинних жертов.

Потрібно, аби усі достеменно знали, якими злочинними засобами творилося оте вигадане злочинне “воссоєдінєніє”, та не тільки. Потрібно розкрити цілому світові очі на те, чим вона була та є насправді імперія ґеноциду, глобальне кладовище народів і культур. Бо ліпше від нас цього не зробити нікому. Та ще й тому, що їх холодна (наразі) війна проти нас не лише ні на мить не припинялася, а ще й набирала обертів.

Україні довелося пережити не лише одну гітлерівську імперію (за якої,тільки подумати, дозволяли відкривати українські школи та університети ), але й три російських, але, чи можуть бути порівняння? Нас мордували, хоч не завжди в такому темпі як по Майданеках або Тремблінках, але зате майже триста років, а втрати…Що ж, їх ніхто не рахував, але як було нас в Україні на початку ХХ ст. 37 млн. – так є й по цей день; отже – самий час підрахувати. А ті що й досі солодко співають нам про “тисячєлєтнюю совмєстную історію”, або про “славянскоє братство” слов’ян із неслов’янами добре знають для кого та заради чого вони все це свідомо брешуть. Зрозуміло, що задля остаточного припинення всієї цієї злоякісної “воссоєдінітєльной” метушні необхідна звичайна сила, національна влада та визначені й точні закони про антидержавні дії, але такого ми поки собі (як це видно кожному) за роки незалежності дозволити не могли. Бо, чимало й досі тиняється по наших владних верхах (та, з нашого ж недогляду) таких, кому цю несподівану незалежність, як то кажуть: “і з’їсти гірко, й виплюнути жалко ”. От тут, на цій не лише загально- національній, а й загально- людській справі, - кожен би себе й показав: як не патріотом так непримиреним українофобом. Тут ми всі й побачили би остаточно : хто є хто. Отже, за всіх умов, а нам необхідно мати свій Меморіальний Інститут. Чи музей? Великої різниці мабуть немає, бо він повинен бути тим і другим одночасно. Меморіальний Інститут або Інститут Національної Пам’яті України (втім і найліпшу назву можна віднайти разом) мусить бути сховищем з якого завжди можна довідатися не лише про імена патріотів, героїв та ґеніїв України, але й про імена всіх її зрадників та катів; та за всі часи. Бо, ще раз підкреслимо цю унікальну обставину: наш Голокост тривав не 12 років, він розтягнувся на довгі століття.

До речі, сьогодні жиди всього світу відмічають пам’ять отих знищених Гітлером 6 мільйонів – Днем Голокосту 19 квітня. А, чому ж ми нічого не відмічаємо з приводу наших власних втрат? Адже нас було знищено набагато більше: закатованих, розстріляних, виморених голодом... А слід би й нам відмічати День Голокосту; скажімо, на ту ж дату їх “Вєлікой Октябрьской революціі”.

Можна було би поставити питання й про загальний Меморіал Імперського Ґеноциду, об’єднавши сили всіх, хто постраждав від тих самих злочинців: татар, чеченів, казахів тощо.

Меморіальний Інститут (Національної пам’яті) слід би, можливо, розташувати у Львові, на відзнаку неспірних історичних заслуг Галичини у визвольних змаганнях українського народу, особливо третіх, проти гітлерівського націонал – соціалізму та проти сталінського більшовизму одночасно. Героїчної боротьби ОУН – УПА проти сил антилюдства і тоталітаризму. Досить велика філія має бути в Полтаві, з якої розпочалося наше остаточне падіння.

Національна пам’ять народу – то є його найбільший скарб. Її потрібно не лише зберігати, але й стало підтримувати, а що ж може бути ліпшим від подібної установи? Час кінчати оту совєцьку дитячу гру в музейчики – “краєвєдчєскіє”, “революції” або “вєлікой отєчєствєнной”. Треба братися до справи серйозно та сучасно, як годиться незалежній європейській державі. В країні не повинно бути людей, незнайомих із нашою справжньою історією.







<< предыдущая страница