asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 106 107 108 109 110

Післямова



Нарешті ми дісталися кінця нашої довгої та непростої історії, власне не кінця, а того, на чому вимушено закінчується будь-яка історія – тобто сучасності. Як це легко помітити, ми свідомо уникали політичних аналізів або оцінок на користь значно більш надійних загально людських цінностей, вживаючи оті як же надійні вічні правила моралі, яких визначив іще Тадеуш Котарбінський. Згідно яких завжди неправим буде той, хто нищить безвинних людей, або навіть просто краде чуже. Бо ж і насправді, красти в палеоліті було так само недобре як і сьогодні, а крадій сучасний, комп’ютерний не ліпший ніж кишеньковий, чи будь-який ще.

Починається наша історія, як же здавна! Культура Трипілля була ровесницею початків культури Єгипту та займає проміжки часу старі, не до віри. За сучасними уявленнями це часи: 4000 – 3600 п.н.е. (рання), 3600 –3150 п.н.е. (середній етап), 3150 – 2350 п.н.е. (пізній етап). Хто вони були? Індо – європейці, як потім, чи може то були фінські народи?

Принаймні по ній наступає епоха Великої Кимерії, де домінували схоже аж до епохи скитів, родичі балтів або кельтів. Втім радше перших ніж других. Про її людей ми вже можемо довідатись і дечого певного, як не з біблійних джерел, так від людей Еллади – колиски європейської цивілізації.

З приходом зі сходу ґерманських народів – ґотів і аланів у VIII ст. п.н.е – з’являється друга етнічна компонента нашого народу. А Кимерія перетворюється на Свитьюд, тобто на Скитію. ЇЇ історія протікає дещо в собі, хоч нею колонізуються Ґерманія по Райн, та Скандинавія включно зі Шотландією (Скошія або Скитія). Пригадайте як історик Гальфрід з Монмоуту писав десь біля 1.000 року н.е. в своїй Historia regum Britanniae, що його країна заселювалася зі Скитії. Комплекс усіх трьох етнічних складових українського народу завершується перед 150 роком п.н.е., коли на сході України розселюються гуни та авари («білі гуни»)- угро-тюрки. Всю цю складну історію бездоганно віддзеркалила лексика української мови, рівномірна складена з балтицьких, ґерманських та угро-тюркських народів.

*

Протиріччя поміж народами виникають на основі реальних геополітичних відносин, щодо яких дещо просвітив був нас іще мюнхенський професор Карл Гаусгофер (1869 - 1947), хоч самі люди, навіть, історики, часом, не надто на них розуміються. Нагадаємо дещо.

Виникнення з самих початків історії двох принципо відмінних систем господарки : тваринницько – кочової та землеробно – осілої, з їх початковими неуникненими порізненнями, стало незмінною основою подальших протиріч поміж ними, які й набули згодом рушійних сил історії.

Кочова господарка базувалася на природній піраміді: трава пасовиська- худоба – людина. А це споводувало і обумовлювало стримування як розмноження, так і географічного поширення на терени, що не були пасовиськами. В цих суспільствах та їх культурах дуже рано з’явилися як тенденції до демографічного самообмеження, так і розуміння необхідності збереження природного середовища. Розуміння цього породжувало й відповідні соціальні структури: державні об’єднання різних але рівноправних народів з демократично обираною верховною владою – каганати. В історії таких було не один, а вершиною, та останнім із них, став великий Монгольський каганат, що обійняв свого часу мало не цілий континент.

В умовах кочової господарки не знайшло собі місця рабство, що й визначило з самого початку ментальність вільних народів. Чи мислимий був за таких умов імперіалізм – поширення за рахунок чужих земель? Лише певною мірою, бо не всяка земля є пасовиськом. Оброблювані землі на це вже мало придатні.

На відміну від цього в землеробній господарці чисельність людей, що нею годувались була пропорційна кількості оброблюваної землі, а сталий демографічний тиск призводив до необхідності сталого поширення теренів. В таких умовах вигідною і зручною була рабовласницька господарка, що особливо хутко виснажувала землю (див. наприклад, римські латифундії), спонукаючи, знову ж до теренового поширення: імперіалізму. Його ми не спостерігаємо лише там, де або землероби сусідили з кочовими культурами, або навіть вербувалися з останніх: на окраї Великого Степу – в Україні.

Отже, класичне землеробне суспільство це увічнення рабства всередині країни та імперіалізм назовні. А тому й стрижнем та сенсом історії в усі часи була боротьба між свободою та імперіалізмом. А саме тому з остаточним упадком Монгольского каганату – й починається нічим не обмежена експансія й формування найбільш злоякісної в історії рабовласницької імперії. Втім, як і спалах імперіалізму в Європі з епохою Великих Відкрить. А весь подальший хід історії – то вже боротьба поміж її окремими імперіалізмами, або національно- визвольна боротьба проти них.

Підкреслимо, що така геополітична концепція єдино, щось і в стані пояснити нам у заплутаному ході європейської історії, частиною якої є історія України. Хоч на неї (не так усе просто) накладаються численні культури та духовні нашарування. Саме з ними, теж не без цікавих подій. Візантія хоч і перемогла Гунський каганат (щоправда уже під аварами) у великій війні 610 – 629, але не в стані була надбати від нього навіть територіальних здобутків. Їй, цьому ницому реліктові римського імперіалізму, успішно протиставилося на землі й на морі, навіть підупале Київське князівство. Але, що ж, вона не знітилася та перемогла його духовним імперіалізмом, духовною отрутою. Підкоривши собі без війни та запроґрамувавши духовну (а значить і соціальну) відсталість сходу Європи набагато століть уперед. Але повернемось до нашої ранньої історії.

*

З початком нашої ери аґресія рабовласницької Римської імперії наштовхується на опір вільних народів Ґерманії та Скитії та наступне півтисячоліття пройде під знаком їх боротьби. Вона відчутно підсилюється зі створенням по ґото-гунській війні 375 Гунського каганату зі столицею в Києві та великою міґрацією народів України в межі Європи, зокрема до Римської імперії (так зване переселення народів).

Скасування Західного Риму 476 було прямим наслідком європейських воєн Аттіли (434- 453). Відгукнулася ця епоха й на сході, утворенням великодержави волзьких фінів, угрів та тюрків – Булгарського каганату, що 490 мирно відокремився від Гунського каганату в Україні.

На черзі стояв Східний Рим (Візантія) – так само імперіалістичний та рабовласницький, але… Велика війна 610-629 покінчилась не на користь Гунського каганату, в якому на той час (з 568) перебрали владу аварські кагани, - Східний Рим вистояв.

На всьому цьому періоді ми простежили, як чиєсь заперечення (або навіть викривлення) загально людских цінностей – неодмінно викликає непримиренні конфлікти поміж народами. Коли й війна стає ліпшою від будь- якого миру. Бо лукавлять ті, що твердять ніби війни нічого не вирішують: вирішують, та ще й як добре, часом, і назавжди. Без ґотських воєн 250-278 Рим міг би не зупинитись на Дакії, та з ним уже не покінчили би й війни Аттіли. Закінчись зловісна війна 610 – 629 поразкою Візантії, і сьогодняшний світ навкруги нас порізнювався би від існуючого – як небо від землі.

Впродовж VI-VIII ст. відбувається в загальному злиття людей України до єдиного народу з єдиною мовою, яка викриває, щоправда, трьохскладову лексіку. З тих часів візантійські ромеї припиняють розрізнення окремих народів України, іменуючи їх збірно – слов’яни. Далеко потім ця назва буде узагальнена та розповсюджена на сусідні з Україною народи, що розмовляють схожими мовами. Бо Гунський каганат мав свого часу немалі терени, не обмежувався сучасною Україною. З цим співпадає в часі й розпад каганату на західну (Паннонія) аварську частину, та східну київську (Україна). Розселення слов’ян Європою то справа саме Гунського каганату під аварами.

Саме ця обставина – що ми народилися як нація внаслідок злиття трьох етнічних потоків : балтицького (Велика Кимерія), ґерманського (Свитьюд-Скитія) та угро-тюркського (Гунія),- спонукає замислитись. Не над фактом як таким, бо він радше є банальним, одвічно народи виникають з інших народів та нікуди не зникають, розчинюючись в якихось народах. А радше над тим - а що ми від них були успадкували? Однак, це є непочатий домен наукової цілини, та не будемо на разі до нього заглиблюватись. Обмежимося лише тим, що тут безпосередньо кидається у вічі, як же цікавим спостереженням.

Ґоти були, на свій час, чи не вершиною ґерманського світу, спочатку в Скитії, потім і в цілій Європі, та все ґотське у ньому вважалося вищого гатунку: зброя, коні, доблесть… Конунг остроґотів в Італії Теодоріх Великий (493-526) своїм авторитетом вирішував,часом, спори конунгів далекої Ґерманії. Та є й у вищому ступені правдоподібне, що саме прикметник “ґотське” став з часом синонімом “доброго” в німецькій як в англійській мові: gute, good. Але є досить відомою й коротка історія королівства остроґотів в Італії (493-555), яка відкриває нам вищі приклади патріотизму та доблесті, але рівно й приклади підлої зради власного народу на користь імперії (яка й згубила врешті- решт королівство остроґотів), якої не знайти хіба ніде більше. Зради як рясно оплачуваної, так і цілком безкорисливої (!), наскільки можна судити. Зради навіть у родині самого конунга Теодоріха. А це мимоволі нагадує нам прецеденти з нашої наступної, вже української, історії. Та з відносин зі зовсім іншою імперією, хоч вона й проголосила себе наступницею Візантії.

Все це варто простежити, дослідити. Розуміємо, що не завжди наслідується та успадковується саме краще, але… Як і чому? Над цим варто подумати.

Повернемося нарешті до отого розпаду каганату. Він, цей розпад, і це очевидно, був пов’язаний з міжетнічним конфліктом, який назрівав с самого початку аварського правління, між аварами та неаварами каганату. Та посилився, коли ці останні злилися до одного народу, почули себе сильнішими. Принаймні, те що ми знаємо з довгої історії народу аварів, певним чином, порізнює їх від толерантних і товариських гунів, з їх величезним історичним досвідом спілкування з іншими народами, від кордонів Китаю та по Україну.

Авари заникають політично після програної ними третьої війни проти Карла, а східну київську частину каганату ще намагатиметься поширити Ольгов – когань (882-918), але про марність його зусиль свідчить те, що вже Ігор править як князь. Наприкінці цей титул будуть відносити ще до Юріслейфа (1019-1054). Він не лише знову приєднав Новгород, але й упорядкував колонії на півночі, заснувавши й дві нових: Юр’їв в Естонії та Ярославль на Волзі. Але вже його сини так занапастять справу, що аж до приходу монголів Київ буде тільки підупадати.

І, все ж … Так Київське князівство було всього тільки рештком наддержави минулого – великого Гунського каганату, а Київ (тодішній Гунагард) крім коротких часів Аттіли був його столицею ще півтисячоліття перед Олегом, та російський історик не без здивування напише нам, що:

Уцілілі рештки будівль ХІ та ХІІ ст. по старовинних містах Київської Русі, храмів із їх фресками та мозаїками вражають своєю майстерністю того, чиє художнє око виховалось на архітектурі та живопису Московського Кремля.

(В. Ключевский, Сочинения, т.1, Москва, 1956, с. 274)

Зауважимо до цього, що отой Московський Кремль був побудований італійськими майстрами епохи відродження у ХV ст.

Культурні впливи Києва могли бути дуже старими, бо й хан Белембер, засновник нашої великодержави, не обрав би її столицею перше- ліпше містечко. Київ міг існувати здавна та розквітнути в часи Ґерманаріха Великого (325 - 375) завдяки експансіїї ґотів на північ.

*

В нашому стислому огляді ми нарешті проминули епоху Києва, який донедавна вважався мало не початком української історії (і це 882-1240!) та досі вважається початком російської історії. А от тут і потрібно розібратись. Адже, досить було комусь брехнути ніби “всє ми вишлі із драгоцєнного Києва” (тим, бачите й цєнного, що вийшлі разом) і пішло – поїхало. І ми вже не ми, бо ж “всє славянє”, навіть “одін народ”.Одна брехня накручується на іншу : аби був привід сісти на шию.

*

Історична правда ж свідчить про наступне. Десь біля 1000 року на півночі, у міжріччі Оки та Волги, біля кордонів Великого Булгару з’являються засновані з Києва колонії – Володимир, Муром, Суздаль. Нагадаємо, що колоніями звуться поселення певного народу на чужих теренах, що керуються із столиці з метрополії цього народу. Цю практику першим в Європі розпочав княжий Київ. Іще задовго перед епохою Великих Відкрить, коли це явище стало масовим. Втім, цю практику завели свого часу ще греки Еллади, але про це вже якось забулося. Ці колонії хутко набирають сили, багатіють, бо нема бізнесу прибутковішого від работорговлі. Це практикувалось й далеко потім, у європейських колоніях у Новому Світі. Але тут важливо вчасно зупинитись. Бо інакше наприкінці неодмінно прийдеться торгувати самими собою.

Рішення усамостійнитись від Києва праходить не відразу. На початку користуючись династичними чварами в Києві – колонії протаскують на київський престол 1149 свою людину – князя Юрія Долгорукого. А він наводить своїх людей, розсаджує своїх суздальців “по городам і весям” – керувати киянами. Його 1151 вигнав із Києва Ізяслав. По смерті Ізяслава 1154 Ю. Долгорукий знову сів у Києві, аж до до своєї смерті 1157. На київський престол сів Мстислав з Волині, а суздальців – керівників вирізали впінь кияни.; наче геть забувши про те, що “всє ми вмєстє вишлі із …” А пройшло ж усього якихось півтори сотні років… Не укрилось це все, вже тоді смертельна ворожнеча й від російського історика. Він пише:

розрив народності позначився кривавою полосою; відчужіння поміж північними переселенцями та покинутою ними батьківщиною було вже готовим фактом: за 12 років перед київським погромом 1169р…. Зразу же по смерті Юрія Долгорукого в Київській землі вибивали приведених ним туди суздальців по містах і селах.

(В. Ключевский, Сочинения, т.1, Москва, 1956, с. 319)

*

Зробимо невеличкий відступ.

Падіння аварської потуги, причин якого ми не знаємо, призвело до третьої та вже остаточно згубної для каганату війни з імперією неписьменного Карла, 796. З тих пір ми дослівно нічого не знаємо й про нашу історію, аж до року 882, а це - мало не сто років. Коли київсьького конунга Асгольда Дюра (Звіра) зрадницьки вбиває прийшлий конунг Гельгі. Від імені якогось нікому більше не відомого Рюрика, та зі завідомо фальшивого приводу: «аз есмь рода княжа» - не він.

З цієї, власне, дати й розпочинається для декого дотихчасова історія України. Бо перед тим, бачите, «союзи племен» Диким Полем бігали. Втім, як і історія Росії, нагадаємо знову : «всі ми вишлі із драгоцєнного Кієва»!).

З легкої руки брехливої імперської історії, Київ був альфою і омегою української й російської державності, але... Його некали дві капітальні вади, це:

1. Невизначеність механізму відносин княжої влади та підвладного їй народу. Це стосується не лише Києва, а й інших князівств - Чернігіва, Полоцька тощо.

2. Невизначеність механізму передачі влади поміж самими її представниками. Цього не зумів упорядкувати навіть мудрий Ярослав (1019-1054), а - як же слід би це зробити...

Одне й друге вносило до суспільного життя певний елемент невизначенності, певної анархії, та за соціальною стабільністю Київ відчутно поступався своїм родичам і сусідам на півночі - вікінгівським королівствам Скандинавії. А тому, можливо, й дістався більш-менш повного політичного упадку ще перед приходом монголів 1238-1240.

Україна була впродовж мало не тисячоліття, диригентом історичних подій у Європі, але... Після згубного 796 - все припиняється остаточно, ця роль переходить до інших.

Усе це було ще й припечатане вибором Володимира, який перед тим був пиякою і розпусником, а по тому - мерщій став святим: перехрещенням сотні років християнської країни - до візантійського християнства. А це й визначило загальні контури майбутнього України - ще принаймні на тисячу років уперед.

Він же, цей нічим більше не примітний князь Володимир спромігся перекрити шлях у майбутнє своїй державі, заснувавши колонії на півночі: Володимир, Муром і Суздаль. Адже, це з них, з українських колоній на півночі, вийде згодом найреакційніша сила, яка не визнаватиме жодних історичних реалій взагалі, - ні самої України, ні її народу, ні його мови.

*

Відносини метрополії з її колоніями перейшли до якісно нової площини по тому, як син Юрія Долгорукого Андрєй Боголюбский зібрав споре військо зі своєї північної збіранини та пішов 1169 походом на підупалий Київ, роздираний усобицями та переміг його. Вщент сплюндрувавши й пограбувавши, вирізавши людей та спаливши сам Київ, мало чого вже полишивши Бату – ханові на 1240.

Зауважимо, що на місце вимордованих людей населюються інші, а от пам’ятники культури або історичні документи не відновлюються. А то був уже другий (та остаточний) погром київської історії після отого першого “мирного”, сто років тому, зграєю ромейських попів, покликаних Володимиром.

Політичне значення 1169 росйський історик ХІХ ст. оцінює, посилаючись на літописців, сучасників А. Боголюбского:




<< предыдущая страница   следующая страница >>