asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 109 110
І. Древня та докиївська Україна

1. Про що мовчить офіційна історія

Україна довгий час була лише частиною російської імперії, власне – її колонією. До неї вона була остаточно приєднана завдяки війні 1709, яку – хоч і в союзі зі Шве­цією, ми тоді програли, так і не приклавши всіх можливих зусиль для перемоги. Та й були за це покарані трьома століттями ворожої окупації. Року 1711 недо­умкува­тий російський цар на Пруті потрапив був у полон до турків, але скористався продажністю турецького командуючого та звільнився за хабар з полону, з усією армією. Султан потім стратив за це свого командуючого, але – було пізно. Чи не могли тоді козаки винищити відступаючу армію окупантів? – безумовно, могли; але – не винищили.

Якщо коротко висловити саму сутність імперії, то нею є агресія. Насамперед – пряма, теренова: поширення за рахунок сусідів, захоплення чужих земель та цілих країн. За цим іде всяка інша агресія: економічна, демографічна, генетична, мовна, культурна. Витіснення місцевої мови та культури, або їх пряма заборона. Як заборонена була 1863 П. Валуєвим українська мова в Україні: “нікакого малоросійского язика нєт і бить нє можєт”. Або як заборонена була ірландська мова в Iрландії, після її остаточного приєднання до Британської імперії. Натомість нав’язуються імперські мова та культура, як правило відсталі, але пропорційно агресивні.

Iсторія народу є невід’ємною частиною культури, та нищиться в імперіях чи не в першу чергу. В них вона – галузь науки, – підлягає заміні мітом та фальшуванню. Бо, не істина, не те, що було насправді, цікавить історію тепер, радше – якраз навпаки. Відтепер вона має виконувати наступні завдання.

1. Представити агресора – не агресором, упаси Боже, а як чи то миролюбного “освоітєля”, чи то навіть “освободітєля”. А кримінальні злочини власної історії намагається перетворити на “подвігі во славу отєчєства”; ні більше, але й не менше.

2. Позбавивши завойований агресією нарід власної культури та історії, – спромогтися “довести”, що у нього їх ніколи й не було “народи нєісторічєскіє”, за термінологією наукового шахрая XІX ст. Н.Я.Данілєвского.

3. Поспіхом замінити відібране – власною культурою та історією. Останньою, як це плине з попереднього, – не справжньою, а вигаданою. “Довести”, що крім “вєликой історії” агресора – у підвладного народу жодної історії не було і не могло бути. Ніколи.

Як це діє, та з якими наслідками, – розповідається у Доп. І, на прикладі тiєї ж російської імперії.

Саме звідси, з усього попереднього та ні звідки більше, походять усі ті дурні балачки, що “пєрвая ґосударствєнность в Восточной Європє била россійская”, “Кієвскоє ґосударство стало общєй колибєлью трєх народов: русскіх, украінцєв і бєлорусов”. Перелічувати їх тут треба саме в цьому порядкові, ніколи інакше. За старшинством? – чи за численністю? А може, як близнюків: за появою на світ? Зауважимо, що категорично не можна чогось там переставляти – лише у сакральних формулах.

На спростування подібних дурних нісенітниць і спрямовано пропоновану низку нарисів, що разом складають чи не першу наукову історію України, від самих її початків. Невдячна то справа – вичищувати Авгієві стайні імперської історичної брехні, та що поробиш, – конче необхідна. Тим паче, що наші професійні історики совєцької школи поки що з цим ніяк не квапляться, або взагалі – не паляться до цього.

До творення історіографії, опису історичних подій, – є два підходи, назвемо їх умовно: географічний та політичний.

Перший, це дослідження в часі того, що відбувалося на якомусь більш менш замкненому географічному терені. Припустимо – на найбільшому з Британських островів. З незапам’ятної древності, про яку, однак, уже є якісь певні відомості – та по нашi часи. Він є прийнятий у світі. Наприклад, польська “Iсторія Англії” Генрика Зінса (Варшава, 1971) – починається часами доісторичними, коли:

Найдавнішні знахідки дозволяють прийняти, що люди перебували там уже біля 250 тисяч років тому (с.13).

Але, історія як така починається значно пізніше, коли можна твердити щось, хоч більш-менш визначене:

Повніші відомості про Англію маємо тільки з біля 3 тисячоліття п. н. е., коли туди прийшли люди, що походили з іберійського півострова (теж там, с. 13).

У совєцьких домінував підхід політичний, – продовження у минуле iснуючої державності. За таким підходом, у підкорених Російською імперією народів – жодної власної історії взагалі не було. Бо, все, що у них є, то лише якась частина попередньої історії Імперії. А, що там було перед нею, – то є суті дурниці. Якісь там “союзи плємєн” бігали “Дікім Полєм”. Тому й не було, практично, у Совєцькому Союзі таких видань, як історії окремих народів. Була історія імперії загалом – “Iсторія СССР”; і все.

Такий підхід, як і все штучне створював чимало проблем. За ним було складено, наприклад, таку собi, “малу енциклопедію” – “Світова історія” (Ляйпціґ, 1966). Вона містить коротку історію існуючих держав, та як виключення, статті про дві держави, яких більше немає: Римську імперію та Візантію (попередників Москви – “Третього Рима”). З неї можна довідатись про історію Верхньої Вольти, Конго або навіть Реюніону, але не взнати нічого про історію Латвії, Великої Литви або Тібету...

Така підміна історії країни, народу, історією політичних структур, які існують на її терені, або існували в минулому, породжує й інші незручності. Взяти, наприклад, ту ж Італію, – звідки ж тоді вона починається? Від заселення Палатинських пагорбів та виникнення Риму? Чи, може, від проголошення Одоакером 476 – королівства Італії? – або від походу Ґарібальді 1860 та передачі влади королеві 1861?

Втім, не завжди так відбувалося й у СССР. До чужої історії підходили, часом, і в належний спосіб. Скажімо, така собі “Iсторія Швеції” (Москва, 1974), написана колективом авторів. Вона починається розділом 1.“Розвиток первісного суспільства на терені Швеції”, тобто – практикується географічний підхід. Такого принципу будемо дотримуватись і ми: все, що колись відбувалося “від Сяну до Дону”, на теренах України, – буде складати її історію.

Найбільш типовими рисами російської історії, до якої ми й були раніше не своєю волею прикайданені, здаються наступні.

1. Замовчування докиївського періоду нашої історії. Не тому, що він є невідомий, ні. Схоже, тільки тому, що його історію важко присвоїти собі.

2. Патологічна ненависть росiйської історії до будь-яких кочових культур. Нібито – завжди агресивних, завжди дикунських. З цього приводу не вадить заглянути до Доп.1.

3. Посилена експлуатація – на власну користь, звичайно, славетного міту про “татарскоє іґо”. Яке, власне, жодним там “іґом” ніколи насправді не було. Простий приклад: ніхто в Росії монгольської мови не вводив, не нав’язував; силоміць, чи будь-як інакше.

4. Посилена експлуатація, та так само – собі на користь, – слов’янського міту. Він ґрунтується на цілком хибному припущенні про спільне походження, етнічне та історичне, так званих слов’янських народів; припущенні, яке не відповідає жодній історичній дійсності. А тому, ніби, завдяки спільному походженні у минулому, – між ними має бути повна єдність сьогодні. Під керівництвом “старшєго брата”, зрозуміло. Таке дурство вмить спростовується простим мисленим експериментом: зауважимо, якби існував у світі якийсь слов’янський нарід, численніший від росіян – цього міту не було би й сліду. Бо так – бачте “славянскіє ручьі сольются в русском морє”, а – тоді? Тоді ж, напевно, у якомусь іншому (“морі“), – чи не так? – а таке щось – неприпустимо!

Все це ми й розглянемо в міру нашої можливості, та представимо так, як воно було насправді. Підходити до всього ми будемо не з точки зору патріотизму, а з боку виявлення істини, якою би вона не була. Бо патріотизм, хоч який гарний, не є добрим дороговказом в історичних наукових дослідженнях. Набагато доцільніше керуватися звичайним потягом до істини. Бо, це ж наука, що би там не казати.

А наука – досить своєрідна. В історії, так само, як деінде, певні наслідки породжуються певними причинами але... історія є унікальною, а тому й неповторною, – внаслідок самої складності своїх подій. Коли розсіювання частинки силовим центром в однакових умовах завжди дає ту саму картину, то складні події історії – не повторюються в тому ж вигляді. Детермінований рух визначається початковими умовами, але історія – процес із великою кількістю учасників, а як такий відноситься радше до процесів випадкових.

А ці, в свою чергу, можуть зберігати вплив початкових умов, який заникатиме з часом, або ні. Ці останні цроцеси звуться марковськими, по імені математика А. Маркова (1856-1922), що їх відкрив. У американського фантаста Рея Бредбері є оповідання про машину часу та орґанізоване за її допомогою сафарі на динозаврів. Умовою було убивати лише тварин, все одно приречених на загибель, та не полишати в них кулі. Одне слово – не змінювати умови у минулому, які стають початковими для всього, що по них. Герой оповідання, у паніці, необачно розчавлює у далекому минулому метелика та повернувшись до дому дізнається, що на нещодавніх виборах президента, де переміг прогресивний кандидат, – насправді переміг реакціонер. З яким він, до того, – не у кращих відносинах.

Все це, зрозуміло, фантазія, але питання поставлене цілком слушно: за які відтинки часу, в середьному, затирається вплив якоїсь події? Не розчавлення випадкового метелика, та не п’ятдесят мільйонів років тому, ясна річ. Ідеться про більш реальні умови.

Але, з чого нам починати, поринаючи у далеке минуле України, та як саме підходити до справи?

Починати треба, звичайна річ, із самого початку, з того, – що було на Русі перед Руссю? А, як до цього підходити, – на те є приклад інших.

Iсторія такої, наприклад, повсюдно респектованої європейської країни, як Англія, на яку ми вже посилалися вище, то не є історія англійців, хоч сучасних, а хоч і будь-яких. Це радше історія того, як утворилися сучасні англійці. Англія перед нашою ерою (п. н. е.), то є Англія кельтська, а от на початку нашої ери (н. е.) – то вже буде Англія римська. Потім римлян змінили англи, ґоти та сакси, що наїхали до Британії на початку V ст. н. е. На добрих ґотських суднах та ґрунтовно, бо, як про те пише літописець – “мед генгест ок горса” – “з жеребцями та кобилами”; бо були селяни. Хоч дехто вважає, що то були їх ватажки, мало не конунги: Генгест (Жеребець) та Горса (Кобила). Подумали б радше, панове історики, а чи хто при здоровому глузді стане так себе називати? – поґотів, конунги... Останніми були нормани Вільяма Конкверора (1066-1087), що з Північної Франції наїхали до Англії 1066 та підкорили її собі, вбивши під Гастінгсом 14 жовтня 1066 останнього короля британських саксів, Ґаральда.

З цього прикладу має бути ясно, принаймні, що сучасні англійці не існували в незмінному вигляді з античних часів, а виникли як підсумок своєї власної історії, та без когось із них: кельтів, римлян, англів, ґотів, саксів, данів та норманів (отих, останніх з Нормандії), – були би дещо іншими людьми, не такими, як тепер. Важливим свідком складної та бурхливої історії острова є англійська мова, що містить у собі кельтскі, латинські та ґерманські первістки; часом – у досить цікавих сполученнях.

Свідком є й середньовічна англійська література (див. наприклад В.П.Керр, Темні віки, Лондон, 1975). Остання ґрунтовна зміна мови, яка ще більше наблизила англійську до зіпсованої латини, відбулася саме після Вільяма, та середньовічний епос “Беовульф” радше зрозуміє тепер швед, або дан, аніж сучасний англієць.

Але в Україні, за російською версією її історії, – все відбувалось інакше. Тут із давнього давна жили добрі слов’яни (“прєдкі русскіх”, ясна річ), біляві та блакитноокі. Вони ні з ким не спілкувались, не змішувались, відчайдушно відбиваючись від усяких чужинців, “інородцєв, врагов поґаних”; або від отих “нєсмєтних полчіщ дікіх кочєвніков”. Та відбилися аж так надобре, що утворили, кінець кінцем, – вінець слов’янства – “Славноє ґосударство Россійскоє”. Аж таке прогресивне та свободолюбне, що торгувати людьми в ньому заперестали лише 1861. Та до якого (чи не саме тому?) – геть усі “добровольно прісоєдінялісь”.

Силою нещасних обставин ці “плідні” концепції лягли до основи й нашої з вами історії – української, хоч у кращих із наших великих істориків відчуваються не так вже помітно, не надто даються взнаки.

До того ж, така версія імперської історії може видатися для нас трохи дивною. Бо, як воно на відлюдді Британських островів спостерігалося таке нашарування різних народів, що згодом стали сучасними англійцями, то годі казати про нас. Хіба ж могло бути інакше? Бо наша Україна була вже не десь посеред моря, а – дослівно, на шляху від Азії до Європи. Вона стала західним окраєм Великого Степу, що простягався від Альп і Карпат до Алтаю, та якого середньовічні араби називали Дешт-и Кипчак – Степ Кипчаків. Але кипчаки, або половці (вони ж – кумани, як дехто вважав), від яких пішли згодом кримські татари, – не були єдиними мешканцями Великого Степу. Він був справжньою матір’ю народів, які час від часу приходили з Азії до Європи. Вчені твердять, також, що він був, із давніх давен, чи ще не за 1 000 років п. н. е., – єдиним культурним простором. Це на всьому його терені, принаймні, – за скитів, царював “звіриний стиль” ювелірних виробів.

Проте, історія російська не обдаровує нас відкриттями щодо нашої докиївської епохи. Перед “рюріковічамі” – все темно, все глухо. От що каже російський історик про скитів:

Самі кістки мертвих привязували скита до землі і нічого, крім могил не полишив він у історичну спадщину племенам майбутнім

(С. Соловьев, История России с древн. времен, Москва,

1959, т. 1, с.90).

Алани? – ті самі, що допомагали українцям на Калці проти монголів зловісного 1223 – прошу:

”...для нас, втім, і алани, яке б не було їх походження, полишаються народом неісторичним, тому, що їх діяльність не порізнюється від дії їх попередників; і сліди їх також пропали по наших степах”(теж там, с. 88).

Як бачимо, для такого – з історичного – полишаться тільки він та його співвітчизники, такі самі, як він.

Втім, в чому ж справа? А справа в тому, що концепція спільної колиски – поступка визнанню існування українців та білорусів, – дає велику підмогу імперській колоніальній політиці. Бо, визискує та утискує свій власний “старшій брат”, а не якийсь тобі чужеземний зайда, то проти цього й боротися важче, і скаржитись незручно – родич, як би там не було. Одне слово “славянскоє єдінство”. Слід би тут, правда, теж розставити всі крапки над “i”, сказати просто: слов’янське шахрайство; та, про це згодом...

Так що ж воно там у нас було, перед отою вигаданою в Москві “спільною колискою” з її “старшім братом”? Який і досі пнеться нас усіх повчати та нами керувати. А було, попри “пєрвого лєтопісца”, який писав, що “жівяху зверіньским образом, жівуще скотьскі”, – немало цікавого. Бо, є в нас наочне свідоцтво минулого – наша мова.

Мова змінюється не роками, а сторіччями, та зберігає в собі чимало різного; часом – і вельми повчального. Бо, кожний, хто жив досить довго на якійсь певній землі – неодмінно полишає нащадкам і щось зі своєї мови. Змінюється, часом, граматика, але найвитривалішою є лексика мови, її словниковий запас.

Чи не найстаріший з відомих слідів нашого минулого, то є стоянка людей кам’яної доби на Черкащині, в самому серці України. Вони полювали на мамутів – величезних передісторичних слонів, харчувались їх м’ясом, а з ребер робили остови для власних юрт. Чи полишили вони нам щось зі своєї мови – важко сказати. Але, є в нашій українській мові два слова, які видаються дуже, дуже старими.

Слово “багаття” – чи не нагадує воно про ті часи, коли власне вогнище було першим багатством у хаті первісної людини? Вражає й слово “домовина”, то вже з тих часів, коли померлого ховали у домівці, що нагадувала дім. Бо, в нашій країні відома дуже давня, так звана “зрубна культура”, за якої ховали саме так: по маленьких зрубиках.

Наша мова буде нам, часом, і надалі вказувати хід історії, бо є не менш складною від будь-якої з інших європейських мов. Її лексика теж показує нашарування різного роду, різного походження. В ній можна викрити старішу (схоже) основу – балтицьку лексику, поріднену до сучасних литовської та латиської мов: це буде більше як 700 коренів слів. Є в ній більше півтисячі ґерманських коренів, спільних із сучасною шведською (більше) або німецькою (менше) мовами. До двох сотен спільних мадярській мові коренів, вочевидь – від мадярських родичів, гунів. До них же тягне якась частина нашої розлеглої тюркської лексики, походження якої тепер важко й встановити, – чимало було у нас степових тюркських побратимів. Є навіть до сотні фінських та приблизно стільки ж естонських коренів слів. Все це разом – не можуть бути прості займання. Це слова, які увійшли до мови разом із народами, з яких за тисячі років етнічно склалися ми, сучасні українці. Слова це – все прості та старі. Не сучасні “тусовкі”, “регіони” або “маркєтінгі“; теж займання, але радше від власної дурості, ніж за справжньою потребою.

З усього подальшого читач має отримати й досить чіткі уяви про так звані “рушійні сили історії”. Вони є досить прості, та як історія людства уславлена переважно війнами, то їх причини, як правило, лежать на поверхні. Бо війни, це як електричний розряд, що виникає в міру накопичення протилежних зарядів. А до війни призводить накопичення протилежних переконань у сторін. Скажімо – поглядів на рабство та волю. Або накопиченням внутрішніх тенденцій землеробних культур до поширення та прагненням кочовиків зберегти свій терен існування; або, нарешті, звичайна гризня за владу.

З точки зору, скажімо, математичної фізики, історія – це є деякий випадковий процес, керований, як стихійними так і детермінованими чинниками та силами. Та кінцевий виник якого визначений необхідністю якоїсь величини, параметру, характеристики (або – величин) – прагнути до мінімуму. Ну, щось таке, як принцип найменшої дії в механіці. Та як такий – процес завжди оптимальний. Тобто такий, що за даних умов веде до одного-єдиного розв’язку. Процес цей є доволі складний, але такий, що на кінцевий його виник можна й впливати, як десь та щось змінити, переважно – у якiсь вирішальні моменти історії. Цим ми теж будемо займатись, в міру наших скромних можливостей. Адже, не забудемо, – математичних моделів історичних процесів, наразi, немає.

Саме тут, до речі, лежить і відповідь на інтригуюче запитання: а чому ж ми – українці, що утворилися з трьох, чи не перших свого часу у світі народів, та й самі не останні, – сьогодні, більше ніж тисячу років по своєму виникненні, – займаємо у цьому світі мало не останнє місце?

Чи існували у дотеперішнiй історичній науці хоч намагання дослідити щось подібне? – далебі, ні...

Від розуміння усього цього, як же простого та звичайного – було далеке убоге марксистське знахарство – ота їх “наука наук”, з її воістину параноїдальними зазіханнями. Отих придурків, що розвинули ідіотичну римську концепцію “цивілізованих” та “варварів”, а відлік цивілізації починали з рабовласництва (!). Та, з отим ідіотичним “уровнєм развітія проізводітєльних сіл”, який і пояснював усе що завгодно, дослівно.

Не дивно, що допущені перший раз в історії до практичної діяльності, вони створили на 1/6 земної кулі типово рабовласницьке суспільство (та ще й у ХХ ст.).

Уся ця дурість і має бути, в інтересах істини та в інтересах майбутнього, – безжально викорінена. Пропонована Iсторія України в контексті історії всесвітньої, якої ми теж не сторонитимемося, – то є лише скромний початок.

Та, ще одне, втім – досить очевидне. Iсторія України, як такої, – то є її історія перед 1240. Потім, – це історія Великої Литви, далі – Польщі. А покінчується все, ясна річ, історією Російської імперії; аж по рік 1991. Чи почнеться хоч після цього знову історія України? – побачимо...

Наостанок вiдповiмо на запитання, яке може з’явитись у кожного читача: чому ця Історiя названа аналiтичною, та що це може означати?

Справа в тому, що класична Історiя (наприклад – Тацит) писалася, часом, з моральних позицiй, але згодом центр уваги змiстився в бiк фактографiї, з метою якнайточнiшого вiдтворення подiй минулого.

Нас тут цiкавлять саме iсторичнi подiї, як наслiдок певних причин. Будуть цiкавити рушiйнi сили подiй, та те, що могло би бути якби змiнилися певнi причини.Тобто нас цiкавитимуть не так самi iсторичнi подiї, як такi, а радше те, звiдки вони виникають, та до чого, та в який спосiб призводять.

Оце ми й будемо вважати (в якомусь ступенi, не бiльше) аналiтичною Історiєю.

При такому пiдходi, природно, заслуговують на аналiз лише основнi та ключовi подiї Історiї, а низку вторинних довелося оминути. Однак тi, для кого Історiя є не те, що було колись насправдi, а всього тiльки “полiтiка обєрнутая в прошлоє” – чимало потрудилися аби цi подiї для власної вигоди якомога спотворити. Що ж до цього, то тут викладається їх перебiг – саме з найбiльшою можливою точнiстю.



следующая страница >>