asyan.org
добавить свой файл
1 2
І. О. Ніколаєску, доцент кафедри

освітнього менеджменту та педагогічних інновацій

Черкаського обласного інституту

післядипломної освіти педагогічних працівників,

кандидат педагогічних наук
МИСТЕЦТВО БУТИ ВЧИТЕЛЕМ
У справжнього вчителя — найважче і найрадісніше життя,

трепетно хвилююча і болісно складна творчість, незбагненно тонкі і вічновдосконалювані інструменти, якими він діє на людську душу.

В. О. Сухомлинський
Професія вчителя одна з найшанованіших, найпочесніших та найвідповідальніших професій. Можна сказати, що вчитель створює майбутнє країни, тому що від його праці багато в чому залежить різнобічність розвитку знань молодого покоління, його переконання, світогляд, моральні якості. Відомі слова Я. Коменського свідчать, що “учителями повинні бути люди чесні, діяльні і працьовиті; не тільки для годиться, а й насправді вони повинні бути живими взірцями чеснот, що їх вони мають прищепити іншим. (Ніщо удаване не може бути тривалим)”.

Соціальна значущість особистості вчителя, його професійної якості із прадавніх часів хвилювали філософів, педагогів, природознавців. У системі загальнолюдських цінностей ідеальний педагог-наставник виступає як людина, чия праця оточена повагою, пошаною.

Згідно з філософсько-педагогічною системою Платона і Арістотеля, досконалий вчитель-наставник має бути орієнтований на виховання гармонійної особистості.

Я. Коменський зазначав, що вчитель повинен мати глибокі і ґрунтовні знання, бути взірцем доброчесності, любити свою справу, а до учнів – ставитись по-батьківському.





Представник швейцарської педагогічної школи Й.Песталоцці основне завдання вчителя вбачав у сумлінному виконанні виховних функцій. Він був глибоко переконаний, що хороший вчитель повинен не тільки навчати, а й планомірно здійснювати виховну роботу з дітьми. Він говорив: “Учитель стає на місце кращого батька, кращої матері. Він підхоплює з їхніх рук нитку виховання в тому місці, де вони вже не в змозі продовжувати. Така людина здатна піднести духовний рівень цілого села, розвинути в молоді сили і здібності, підвести молодь до нового способу думання і дій”.

У педагогічній системі А.Макаренка перед вихователями ставляться завдання: любити свою професію; бути принциповим, вимогливим, компетентним; глибоко знати інтереси, потреби та особливості вихованців; користуватися авторитетом.

В.Сухомлинський розглядав особистість вчителя як наріжний камінь навчання та виховання, а його професійну і педагогічну майстерність пов'язував із рівнем психологічної культури, психолого-педагогічних знань, розмаїттям засобів естетико-психологічного впливу на учнів. Він був переконаний, що вчитель для вихованців може бути одночасно і другом, і наставником.
І. Зязюн вважає, що основне призначення вчителя – бути ланкою у передаванні суспільного досвіду, сприяти соціальному прогресові. Пізнавальний досвід педагог повинен передати вихованцю в процесі навчання, а моральний – організуючи взаємовідносини у процесі діяльності.

Професія педагога – особлива. Існування цієї професії та вимоги до постаті педагога знаходимо в різноманітних документах минулого, які засвідчуюють унікальність цього явища: “Вчитель…має бути благочестивий, розсудливий, смиренний, лагідний, стриманий, не п’яниця, не блудник, не хабарник, не гнівливий, не заздрісний, не сміхотворець, не лихослов, не гордій, не басносказатель, не посібник єресей, але прихильник благочестія, в усьому являючи собою взірець добрих діл. Взявши увірену йому дитину, повинен дбайливо навчати її корисних наук; за неслухняність карати, але не по-тиранськи, а по-наставницьки; не надмірно, а по силах; не з буйством, а лагідно й тихо” (Другий статут Луцької школи (1624 року).

Вимоги сьогодення потребують постаті педагога XXI століття як висококваліфікованої особистості, здатної до творчого мислення, вирішення проблем нестандартним шляхом, діяти самостійно, ініціативно, брати на себе відповідальність за власні дії і рішення. Сучасний педагог – це особа, яка завжди в центрі уваги, поруч з нею знаходяться батьки, діти, колеги.

На порозі третього тисячоліття однією з актуальних проблем педагогічної науки є формування образу педагога. Сучасна вища школа шукає можливі шляхи ефективної підготовки педагога нової формації – особистості, здатної до активної педагогічної творчості та постійного самовдосконалення: “Вчитель повинен бути неординарною особистістю. Зробити себе, пізнати власний внутрішній світ та домогтися досконалості педагогічних здібностей”, – таким бачить рішення проблеми підготовки вчителя професор Л. В. Кондрашова.

Сучасного педагога неможливо уявити без професійно-особистісних якостей, які складають його професійний імідж.

Професійний імідж подібно до стереотипу стандартизований, має інтенсивний емоційний, оцінний ефект, який базується на психологічному механізмі персоніфікації. Він, як і стереотип, визначає апробовані шляхи ідентифікації об’єкта. Професійним стереотипом-типажем вважають персоніфікований образ самої професії, або, інакше кажучи, загальний образ типового професіонала (В. Петренко).

Окреслимо ті професійно-особистісні якості педагога, які на нашу думку, забезпечують успіх в оволодінні й здійсненні спеціалістом будь-якої професійної діяльності, мають здатність формуватися поступово та перебувати в постійному розвитку.

Зовнішній вигляд. Питання зовнішнього вигляду не нове, проте його актуальність з роками не зникає. Вірите ви чи ні, перше враження завжди існує. «Зустрічають по одягу, а проводжають по розуму» – стверджує загальновідоме прислів’я. Що запам’ятовується при першій зустрічі з незнайомими? Зазвичай – зовнішній вигляд. Безперечно, набагато важливішим уважається розум, але все ж одяг визначає те, що про вас подумають інші люди та яке враження ви на них справите: “Женская одежда – живопись, мужская одежда – скульптура”(Барнетт Ньюмен).

Існує низка професій для яких зовнішність відіграє першочергове значення: диктор телебачення, дипломат, актор, менеджер тощо. До них належить і професія педагога. Зовнішній вигляд учителя запам’ятовується учнями відразу, як вони побачили його вперше, і це враження з часом дуже важко змінити. Не таємниця, що діти хочуть мати вчителя із приємною зовнішністю, елегантно одягненого, охайного, з привабливим макіяжем, модною зачіскою та хорошими манерами. Класичний вигляд учителя – темна спідниця і біла блузка.

Так склалося, що посаду педагога, у більшості випадків, займає жінка. Питання іміджу жінки-педагога завжди є актуальним і сучасним. Соціальне значення жіночої привабливості обумовлено роллю жінки у суспільстві. Саме жінка, за висловом філософа Н.Лосского, “є носієм гносеологічного та онтологічного оптимізму”. Опитування чоловіків, які проводила письменниця Джулія Грайс, виявили несподіване. На запитання “Що в жінці найпривабливіше?” багато чоловіків сказали, що це – її впевненість у собі. Це були чоловіки різного віку й різних уподобань, але їхні відповіді збігалися:

٭ вона знає собі ціну й не зосереджена лише на власній персоні, а вміє слухати й інших.

٭ впевненість у собі надзвичайно приваблює. Жінка має бути справжньою особистістю

٭ звертали увагу чоловіки й на поставу, і на вбрання. Але більшість, насамперед, говорили про певні риси особистості: почуття власної гідності, гарний настрій, усмішку, доглянутість, уміння слухати…

Привабливість жінки-вчителя безпосередньо формує душевний стан учнів, сприяє психологічній врівноваженості не лише в собі, а й в колективі, тобто постійно створює та підтримує внутрішнє середовище людини. “Для будь-якої професії потрібна специфічна обдарованість, і використовуючи її, можна чомусь навчитися”, – зазначається в книзі М. Кнебеля “Поезія педагогіки”.

Педагогу в своїй діяльності потрібно надавати перевагу костюму з брюками або спідницею. Підкреслити жіночність допоможуть приталений жакет або згладжена лінія плеча. Жакет сам по собі не втрачає актуальності, про те залежно від сезону може мінятися його довжина і форма: від короткого спенсера до кардігана. Що стосується спідниці, то вона незмінно зберігає довжину трішки нижче коліна.

Сукня завжди допоможе виглядати елегантно і жіночно. Вона ідеально підходить для роботи, а також підкреслює фігуру. Щодо взуття, зручні шкіряні човники на невеликих стійких не дзвінких каблуках. Такий наряд допоможе майбутньому учителю створити на уроці сприятливу домашню атмосферу. Тому зовнішність учителя, а тим більше вчителя-початківця – не дрібниця, це завжди важливо й актуально, це сходинка до успіху у справі виховання учнівської молоді.

Зовнішній вигляд повинен бути в гармонії з аудиторією та характеризувати вчителя як особистість і відображати його можливості. Адже дуже важливо справити на аудиторію перше враження, оскільки воно завжди найсильніше.

Жіночий діловий костюм характеризується класичним кроєм. Ділова сукня рекомендується темно-синього, рудувато-коричневого, темно-коричневого, світло-сірого або чорного кольорів. У літній період діловий жіночий одяг дозволяє світлі пастельні тони. Брюки мають бути класичного крою, сидіти на фігурі, не обмежуючи рухи. Блузку можна підібрати різні за стилем і кольоровою гамою (окрім яскравих) із непрозорої тканини. Взуття – закриті класичні моделі переважно човники з висотою підборів 5–7 см. Макіяж – обов’язково денний (не яскравих тонів). Зачіска повинна мати охайний вигляд за будь–якої довжини волосся.

Пам’ятаймо – перше враження не можна справити двічі!

Мистецтво самопрезентації. Спілкуючись з людиною, ми помічаємо, що вона подобається нам без особливих на те причин, залишаючи приємні спогади та враження. Магнетичний вплив, який справляє людина на свого співбесідника, психологи називають “ефектом ореолу”, харизмою, флюїдним випромінюванням, які існують і візуально фіксуються: особливий блиск очей, чарівна посмішка, своєрідна інтонація голосу, привабливість манер поведінки. Що робити, коли людина не володіє такими презентаційними якостями? На допомогу можуть прийти знання з основ самопрезентації.

Самопрезентація – представлення себе за допомогою соціально і культурно сприйнятних способів дії та поведінки, тобто формування думки інших про себе. Самопрезентація виступає як внутрішньо властивий людині стиль спілкування з людьми, як наочне підтвердження гарного ставлення до них.

Успіх власної самопрезентації вчителя залежить від того як він виглядає, як він говорить, а потім що він говорить. Дейл Карнегі говорив, що “є лише один спосіб змусити людину щось зробити – це зробити так, щоб вона захотіла це зробити”.

Духовне та моральне здоров’я. Практика доводить, що наївно створювати привабливий професійний імідж, не маючи при цьому духовного та морального здоров’я. Як стверджували древні греки, здоров’я є визначальною мірою всіх задоволень. Гармонійно здорова людина гідно сприймає і радощі, і невдачі. Сучасний педагог – взірець духовно-гармонійного здоров’я та оптимізму, адже він працює над вдосконаленням школи життєтворчості, де дитина – головний пріоритет і цінність, суб’єкт культури і життя. Відомий вітчизняний педагог П. Каптерев писав, що кожного потрібно з малечку “морально загартовувати”, тобто готувати до перенесення без будь-яких психологічних травм те, що можна зустріти на своєму життєвому шляху. Великого значення для підтримки психічного здоров’я набуває позитивне мислення та настрій, завдяки яким може з’явитися раціональне пізнання всього оточуючого, вибір оптимальних моделей своєї поведінки та власне позитивного іміджу. Саме завдяки їм можливо уникнути чи нейтралізувати у власній професійній діяльності “факторів ризику”.

Щоб мати вчителю гарне морально-фізичне здоров’я, пропонуємо 6 правил, дотримання яких дозволяє попередити втомленість і стурбованість, а також підтримати високий тонус і хороший настрій:

Правило 1. Відпочивайте, не очікуючи втомленості.

Правило 2.Навчіться розслаблятися на заняттях, на роботі, будь-де.

Правило 3. Оберігайте своє здоров'я і зовнішність.

Якщо ви рятувальник, навчіться розслаблятися ще й вдома.

Правило 4.Застосовуйте наступні хороші трудові навички:

а) звільніть свій письмовий стіл від усіх зайвих паперів;

б) виконуйте справи у порядку їх важливості;

в)коли виникає проблема, вирішуйте її негайно, якщо маєте в розпорядженні факти для прийняття рішення;

г) научіться організовувати свою роботу, делегувати відповідальність та здійснювати контроль.

Правило 5. Щоб упередити стурбованість і втому, намагайтеся працювати з ентузіазмом.

Правило 6. Пам’ятайте, що ніхто не помер від недостатнього сну. Стурбованість з приводу безсоння шкідливіша, ніж саме безсоння.

Емоційна врівноваженість. Емоції відіграють важливу роль у житті людини. Різні емоційні переживання, які виникають у процесі активної взаємодії зі світом та іншими людьми, самі починають впливати на характер і успіх тієї чи іншої діяльності. Особливо велике значення має емоційна мотивація в умовах вольових дій, пов'язаних із подоланням серйозних труднощів і перешкод, що зустрічаються на шляху до досягнення мети. Чим вище мета, яку ставить перед собою людина, тим емоційно насичене її життя. Емоції і почуття виконують істотну комунікативну функцію. Через виразність мови, інтонацій, жестів, міміки людина виявляє своє ставлення до інших людей. Л. Толстой у романі “Війна і мир”, розкриваючи емоційний стан своїх героїв, описав 85 відтінків виразу очей і 97 відтінків усмішки. Емоції і почуття розвиваються і закріплюються, коли вони знаходять реальний прояв у житті. Вони багато у чому залежать від способу життя людини.

Емоції регулюють діяльність, справляючи цілком визначений на неї вплив залежно від характеру й інтенсивності емоційного переживання. Д. Хеббу вдалося експериментальним шляхом одержати криву, що виражає залежність між рівнем емоційного збудження людини й успішністю її практичної діяльності (рис. 1.1).

Рис. 1.1.Залежність успішності діяльності людини від сили

її емоційного збудження (за Д. Хеббом)

Подана на цьому графіку крива показує, що між емоційним збудженням і ефективністю діяльності людини існує криволінійна, “дзвіноподібна” залежність.
Педагоги повинні контролювати емоції, щоб вміти реагувати в стресових ситуаціях. Вчителі з яскравими, багатими емоціями, непримусовою поведінкою уважні, добре адаптовані до життя колективу, у стресових ситуаціях поступливі, довірливі, не проявляють агресії, вміють розв’язувати конфліктні ситуації.

Почуття гумору. На думку С. Рубінштейна, суть гумору не в тому, щоб бачити й розуміти комічне (смішне, забавне) там, де воно є, а в тому, щоб сприймати як комічне те, що претендує бути серйозним. Учитель, який володіє почуттям гумору, створює сприятливу, невимушену атмосферу під час навчального процесу, знімає емоційне напруження, робить навчальний і виховний процес більш веселим і життєрадісним.

Вербальна та невербальна комунікація. Характер професійної діяльності постійно ставить педагога в комунікативні ситуації, які потребують прояву певних якостей особистості, що сприяють ефективній міжособистісній взаємодії. Мова, слово – дієвий інструмент професійної діяльності сучасного педагога, який слугує засобом професійного впливу. Тому у формуванні образу педагога як професіонала важливу роль відіграє враження, яке здійснює мова, тобто вербальний компонент. Вміння правильно говорити, аргументувати свою думку, впливати словом на інших та мати успіх в аудиторії – основні завдання педагога.

Щоб відповідати запитам учнівської аудиторії запропонуємо педагогам скористатися порадами Дейла Карнегі (1888-1955 рр.), американського письменника, лектора, що стояв біля витоків створення теорії спілкування і розробив власну теорію безконфліктного й успішного спілкування. Справжній успіх і визнання читачів прийшли до Карнегі в 1936 році, коли на книжкових полицях багатьох магазинів з’явилася книга “Як здобувати друзів і впливати на людей” (How To Win Friends and Influence People). Ця книга не відкривала якихось абсолютно нових речей, ще невідомих про людську природу, проте вона містила короткі і водночас розширені поради, як найкраще поводитися, щоб завоювати цікавість та симпатію оточення. Він переконував читачів, що сподобатися може кожен і кожному, головне добре подати себе співрозмовникові.

6 правил,

дотримання яких дозволяє сподобатися людям:

1. Щиро цікавтеся іншими людьми.

2. Посміхайтеся.

3. Ім’я людини – це самий важливий для неї звук на будь-якій мові.

4. Будьте хорошим слухачем. Заохочуйте інших говорити про самих себе.

5. Говоріть про те що цікавить вашого співрозмовника.

6. Доводьте вашому співрозмовнику усвідомлення його значущості і робіть це щиро.

12 правил,

дотримання яких дозволяє схилити людей до вашої точки зору

  1. Не можна взяти гору в суперечці – єдиний спосіб здобути у суперечці перемогу – це уникнути її.

  2. Поважайте думку іншої людини, вашого співбесідника. Ніколи не говоріть їй, що вона не має рації.

  3. Якщо ви знаєте, що хтось думає чи хоче сказати про вас щось негативне, обеззбройте його, сказавши про це раніше. Якщо ви не маєте рації, визнайте це швидко і в категоричній формі.

  1. Починайте завжди бесіду в дружньому тоні, адже крапля меду приваблює мух більше, ніж цілий лантух жовчі.

  2. Розмовляючи з кимсь, не починайте з тих питань, з яких ваші думки розходяться, а починайте і продовжуйте говорити про ті проблеми, думки з яких збігаються. Примушуйте людину говорити "Так" зразу, тобто намагайтеся одержати ствердну відповідь на початку бесіди.

  3. Дайте можливість співбесіднику більше говорити, а самі намагайтеся говорити менше, ніж слухати. Якщо ви не згодні, не перебивайте співбесідника, це небезпечно; дайте йому висловитися, підкидаючи запитання. Намагайтеся його зрозуміти.

  4. Дайте людині відчути, що ідея, яку ви висловили, належить їй, а не вам.

  5. У будь-якої людини є причини поводити себе так, а не інакше. Знайдіть причину і ви одержите ключ, за допомогою якого розгадаєте дії людини і навіть її особисті якості. Намагайтеся дивитися на речі очима вашого співбесідника.

  6. Ставтесь зі співчуттям до бажань іншої людини.

  7. Звертайтеся до шляхетних, а не істинних мотивів.

  8. Використовуйте принципи наочності для доказу своєї слушності.

12.Якщо ви хочете примусити вольову із сильним характером людину прийняти вашу точку зору, киньте їй виклик в тому розумінні, що візьміть під сумнів її можливості і здатності щось зробити або, навпаки, публічно заявіть, що вона це може зробити.
9 правил,

дотримання яких дозволяє впливати на людей, не ображаючи їх та не викликаючи в них почуття образи

1.Починайте бесіду з похвали співрозмовника і захоплення ним.

2.Не говоріть людині прямо в очі про її помилки.

3.Перш, ніж критикувати інших, вкажіть на власні недоліки.

4.Ставте запитання, замість того, щоб давати накази.

5.Дайте можливість людині зберегти свою репутацію.

6.Хваліть співрозмовника за найменші його досягнення, будьте щирими, щось схвалюючи, і щедрими на похвалу.

7.Створюйте людині добру репутацію, яку вона могла б виправдати, приписуйте їй добрі якості, доводячи наявність яких, вона здійснюватиме гідні вчинки.

8.Використовуйте заохочення; намагайтеся показати людині, що те, що ви хочете від неї одержати або досягти, легко може бути здійснене саме тільки нею.

9.Поводьтеся так, щоб людина була щаслива зробити те, що ви їй пропонуєте.

Але не завжди доречним під час взаємодії є словесний процес. Велику роль відіграють і засоби невербальної комунікації, тобто жести, мова тіла, погляд, посмішка тощо.

На жаль, донедавна значення цього виду спілкування недооцінювалось, як правило, тому, що найчастіше воно виявляється на підсвідомому рівні і не всі люди можуть його правильно розтлумачити. Водночас саме безсловесне (невербальне) спілкування надає важливу інформацію. За його допомогою передаються емоції, ставлення співрозмовників один до одного і до змісту розмови.

Американський дослідник Алан Піз понад 15 років вивчав мову поз, жестів, міміки людини, які несуть близько 80% інформації. Особливістю мови рухів тіла є те, що її прояв зумовлений імпульсами нашої підсвідомості, і відсутність можливості підробити ці імпульси дозволяє цій мові довіряти більше, ніж звичайному мовному каналу спілкуванню. Як і будь-яка мова, вважає Піз, мова тіла складається із слів, речень і розділових знаків. Кожний жест подібний до одного слова, а слово може мати декілька різних значень. Повністю зрозуміти значення цього слова можна тільки тоді, коли це слово вставлене у речення поряд з іншими словами.

Проте більшість невербальних засобів набуті людиною за її життя і зумовлені культурним середовищем. Доцільно зауважити, що невербальна комунікація справді залежить від типу культури. Існують, звичайно, жести, експресивні, які майже однакові в усіх народів (посмішка, сердитий погані насуплені брови, хитання головою тощо). Водночас досить невербальних засобів, звичок, що прийняті лише однією нацією. Невербальні сигнали, що в різних народів несуть різну інформацію. Наприклад, більшість європейських народів передають згоду, кивком голови згори донизу. Болгари цим жестом передають незгоду, японці — лише підтверджують, що уважно слухають співрозмовника. Популярний жест "коло", утворене пальцями руки, більшістю англомовних народів, а також в Європі та Азії застосовують з метою передавання інформації про те, що все гаразд, усе правильно. Але у Франції, наприклад, цей жест означає "нічого" , в Японії — "гроші". На особливості невербальної символіки, як і вербальної, впливають окрім зазначених також інші фактори. Відомо, що соціальне становище людини, її престиж залежать від кількості жестів, якими вона користується. Якщо суб'єкт займає високе соціальне становище, він, як правило, користується переважно мовними засобами. Людина, яка менш освічена і має нижчий професійний статус, в розмові частіше покладається на жести, а не на слова. Загалом чим вище соціально-економічне становище людини, тим менше у неї розвинута жестикуляція й бідніші рухи тіла для передавання інформації.

Серед невербальних засобів спілкування першим слід назвати оптико-кінетичну систему, що складається з жестів, міміки і пантоміміки, рухів тіла (кінесики). Далі виокремлюють паралінгвістичну та екстралінгвістичну системи. Паралінгвістична система — це вокалізації, тобто якості голосу, його діапазон, тональність. Екстралінгвістична система — це темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо). Традиційно вважалося, що ці види засобів є навколомовними прийомами, які семантичне значущу інформацію. Зауважимо, що різні спеціалісти в термін "паралінгвістична та екстралінгвістична комунікація" вкладають різний зміст.

Серед невербальних засобів особливою є система організації простору і часу спілкування — проксеміка. Ідеться про розміщення учасників зустрічі та доцільні, прийняті в різних ситуаціях і культурах часові характеристики різних форм спілкування, зокрема монологу та діалогу.

Нарешті, специфічною знаковою системою в невербальній комунікації є контакт очей, який є основним засобом візуального спілкування.

Найвиразнішим і найуживанішим засобом невербалістики є жест. Саме класифікації і характеристиці жестів присвячено чи не найбільші праць з проблеми цього виду комунікації. Встановлено, що жестикуляція збільшується при емоційному піднесенні. Вона підсилюється тоді, коли суб'єкти мають поганий зворотний зв'язок і певні труднощі при передаванні інформації один одному.

Виокремлюються жести, якими користуються разом із мовою, і такі, що називаються самостимулюючими, а їхнє чергування роботі спілкування цікавішим та емоційнішим. Щоб визначити, чи відвертий і чесний у розмові співбесідник варто подивитися на його долоні. Коли людині нічого приховувати долоні найчастіше відкриті (повністю чи частково). Для досягненні успіху при спілкуванні важливо, щоб долоні були відкритими. Це стимулюватиме інших довіряти вам і бути щирим.

Треба звертати увагу, зокрема чоловікам, на положення долонь під час вітання. Якщо той, хто простягає руку, тримає її відкритою догори, він демонструє свою доброзичливість і довіру. Якщо долоня повернута донизу, у людини, якій її простягнуто, виникає відчуття залежності, можливо, навіть і ворожого ставлення. Таке розшифрування сигналів здебільшого відповідає дійсності. Проте є винятки: хвороба, соціокультурні та індивідуальні відмінності. Тому завжди за допомогою якихось інших засобів потрібно перевіряти, чи адекватним є розшифрування отриманих сигналів.

Відомо також, що не лише долоні, а й взагалі руки в певному положенні підтверджують наше ставлення до співрозмовника. Так, руки схрещено на грудях – це знак захисту, бар'єру, спроба сховатися від інших, відгородитися від них. Дослідження показали, що той, хто слухає лекцію або промову зі схрещеними на грудях і міцно стисненими руками, засвоює на 35% менше інформації, ніж той, хто сидить розслаблено, вільно, склавши руки, не закинувши ногу за ногу. Якщо ми хочемо позитивно вплинути на співбесідника, треба подавати такі сигнали, які свідчили б про нашу відкритість. Для прикладу розглянемо жести, що свідчать про чесність, відкритість, доброзичливість. Вони дають змогу зафіксувати гуманістичну комунікативну установку суб'єкта, який спілкується.

Невербальною комунікацією володіє вчитель з високим рівнем культури спілкування, який дотримується загальноприйнятих норм і користується всіма формами і засобами спілкування, легко вступає в контакт із людьми, виходячи при цьому з позитивних комунікативних установок. Його жести, міміка підтверджують доброзичливе ставлення до інших. Очі відкриті, він має виразну міміку, живий погляд. Це свідчить про здатність людини до спілкування. При погляді на неї не виникає відчуття тривоги.

Під час розмови висота голосу людини може змінюватись, ритмічність мелодії її голосу постійна. Така людина має високу самооцінку, впевнена в собі, про що свідчить її поза. Вона невимушена, ненапружена. Плечі вільно опущені, голова випрямлена. Руки вільні, жести широкі й свідчать про відкритість. Людина повернута і нахилена в бік партнерів – злегка посміхається, спокійно, твердо, відкрито і прямо дивиться в очі співрозмовників, запрошуючи їх до діалогу, співробітництва.


Сьогодні всі знають про єдність тіла і духу. Недарма люди здавна кажуть, що в здоровому тілі живе здоровий дух. Де гуманна красномовна невербаліка, там за нею стоїть духовно багата людина, яка має високий рівень моральної та психологічної культури спілкування.
Як трактувати невербальну поведінку

Поведінка

Трактування

Висновок

Руки зчеплені на грудях

Захисна позиція

Переговори незавершені

Легке постукування по столу

Нетерпіння

Переговори слід завершувати

Молиоивно складені долоні, пальці трохи розслаблені

Відчуття переваги, співрозмовник вважає себе хитрішим

Переконайтесь, що немає каверзи, можливо, переговори треба завершити

Співрозмовник потирає очі

Недовіра

Подумайте

Легкий нахил голови набік

Спокій, задоволення

Переговори можна завершувати

Підняття голови та погляд

Почекай хвилину, поміркуй

Контакт припинити

Рух головою та насуплені брови

Не зрозумів, повтори

Посилення контакту

Посмішка, можливий легкий нахил голови

Розумію, мені нічого додати

Підтримка контакту

Ритмічне кивання головою

Ясно, зрозумів, що тобі потрібно

Підтримка контакту

Довгий нерухомий погляд в очі співрозмовнику

Хочу підкорити собі

Діяти за обставинами

Погляд убік

Нехтування

Ухилення від контакту

Погляд у підлогу

Страх та бажання втекти

Відхилення від контакту



Неабиякого значення під час невербального спілкування займає посмішка. “Сильніший той, хто посміхається” – свідчить японське прислів’я. Посмішка – вираз обличчя, губ та очей, прояв прихильності, вказує на гарний настрій, схильність до сміху чи виявляє задоволення, привітання, доброзичливість. Може мати багатозначне, або навіть негативне призначення – відбивати іронію, насмішку (глузування).

Фахівці говорять про так звані “етикетні усмішки”, які віддзеркалюють культурно-специфічні нормативи виявлення емоцій і відносин у процесі спілкування. Наприклад, японці усміхаються часто, навіть в таких ситуаціях, у яких посмішка здалася б європейцю недоречною. Вияв особливості японської культури – небажання нав’язати партнеру власні негативні емоції, турботи. Або відома американська посмішка, яка може неоднозначно сприйматися європейцями. В американському суспільстві вже не одне десятиліття поширене гасло “Keep smiling!” – “Усміхайтесь!”. Напускний оптимізм у будь-якій ситуації ( don ' t worry , be happy ! keep smiling !) – ось та риса американського національного характеру, яка офіційно схвалюється і просувається усіма засобами.

У різних культурах – різні посмішки. В одній культурі – так, в іншій – інакше. “Країною посмішок” називають Таїланд іноземні туристи, бо тайці посміхаються весь час. Це частина їхньої культури. Усміхливі тайці не полюбляють сердитися, гніватися, підвищувати голос, а тим паче кричати. Іноземцям часто буває досить важко зрозуміти, що насправді відчувають або думають тайці. Їхня усмішка приховує всі їхні емоції й переживання. Вони можуть бути налякані або ж злі, але все те ховають за усмішкою. Тайці ніколи не говорять “ні” нікому. І це може збивати з пантелику, коли ти іноземець.

На думку усіх, хто перебував у Японії досить тривалий час і мав змогу спостерігати за поведінкою місцевих жителів, “японська посмішка” здається досить частою, далеко не зовсім доречною з точки зору європейця. Етнопсихологи пояснюють це національним вихованням, давнім ритуалом, що став загальною традицією, стереотипом. Для японця є ганьбою усвідомлення власної безпорадності, навіть кажучи про сумні події, необхідно приховати емоції. Зовнішньо можна виявити себе лише за допомогою посмішки. Японська приказка каже: “Сильніший той, хто посміхається”.

Знавці японської культури В. Пронніков та І. Ладанов виокремлюють декілька типів посмішок притаманних японцям: посмішка за якою приховується печаль; зухвала, невизначена посмішка; “соціальна посмішка”, котрою послуговуються начеб кімоно, яке одягають у необхідних випадках, і котра зображується з метою благопристойності; професійна посмішка (наприклад, лікар посміхається пацієнту); вдоволена посмішка людини поважного віку; посмішка бізнесмена на бенкеті.

У культурі Америки, як уже зазначалося, посмішка є соціальним знаком успішності. Якщо ви висунули свою кандидатуру на будь-яку суспільну посаду, ви маєте посміхатися на усіх фотографіях, щоб майбутні виборці бачили: у цієї людини все гаразд, у неї є гроші, успіх, сумирне сумління, вона посміхається, вона задоволена, їй можна довіритися.

В українському суспільстві по-інакшому. Якщо ви претендуєте на високу посаду, ви маєте продемонструвати майбутнім виборцям, що ви людина серйозна, розумна і, відповідно, усвідомлююча, яка важлива справа вас очікує, які серйозні проблеми ви мусите вирішувати. Посмішка в такій ситуації недоречна, вона лише покаже, що така людина легковажна, е усвідомлює відповідальності своєї справи тому довіритися їй неможна.

Порівняльне дослідження феномена посмішки в російській, англійській і американській культурі проведене М. Токарєвою засвідчує, що так звана “формальна посмішка”, яка часто використовується представниками західних культур, опиняється в зоні неспівпадіння з російською моделлю комунікативної поведінки.

Посмішка здавна активно використовується в англійській й американській традиції невербальної комунікації для створення привабливого публічного образу. Посмішка надає впевненості в собі, створює враження успішності, що підвищує рейтинг даної особи в діловому й політичному світі. Тому посмішка є невід’ємним елементом публічної самопрезентації британських і американських політичних лідерів, бізнес-еліти, знаменитостей, членів королівської сім’ї. При цьому посмішка політиків сприймається британською публікою як фальшива куртуазна маска, яка, проте, є нормою. Посмішка використовується працівниками британських і американських ЗМІ, очевидно задля створення загальної позитивної атмосфери в суспільстві. Американці полюбляють публічну посмішку. Вона допомагає їм долати труднощі й перемагати. В Америці традиційно склалася мода на посмішку. У прикладах з американської літератури часто зустрічається вираз to wear smile (носити посмішку), є афоризми на цю тему. У порівнянні з англійською і американською традицією російська поведінкова модель не передбачає такого активного використання посмішки в публічній самопрезентації.

Життя – це посмішка уранці,

Це фотографія у рамці,

Життя – це посмішка крізь сльози,

Життя – це сонце і морози!
Життя – в собі знайти все ж сили,

Щоб просто жити…мати крила!

Життя – це полюбити те,

Що ненавидів більш за все!!!
Життя – пробачити образи,

Не згадувати більш ті фрази!

Життя – це витерпіти біль,

Не сипати на рану сіль…

Життя – це полюбити все,

І захід сонця, і себе!



следующая страница >>