asyan.org
добавить свой файл
1




#1 24 листопада -1 грудня 2006 р. і




ІгорТКАЛЕНКО, Київ

ПОВІСИТИ ПЕТРА СИМОНЕНКА*

...Знову треба.вшановувати пам'ять жертв Голодомору. Знову річниця. У ви­значних політиків, патріотів беруть ін­терв'ю, а вони говорять, що ось так і так. А колишній мер Києва Омельченко каже: чому ж, мовляв, нарід наш український зовсім жертв Голодомору не вшановує, на Михайлівську площу не приходить? Ви­сновок такий: нарід у нас поганенький, бо пам'яті мільйонів невинно загиблих не шанує. У той час, як пан Омельченко по кілька разів на рік приходить до цього хрестика, який є пам'ятним знаком про Голодомор і його багатомільйонні жерт­ви, і шанує пам'ять про них. Не забуває, приклад показує. Та чомусь майже ніхто більше не приходить. Масові піар-акції не вдаються.

І мені стало соромно. Що ж це я не ша­ную пам'яті невинних жертв!? Адже в моєї бабусі на руках померла з голоду п'яти­річна сестричка. Вона лежала і дивилася на старшу сестру, а з її очей текли сльози. І вона померла. А семирічний голодний братик пробрався до льоху і напився ка­устичної соди. Він помер. Мая бабуся все життя боялася, щоб я не помер з голоду. Вона готувала мені багато усього смачно­го.

Тепер вже ніхто не боїться, щоб я не помер з голоду. Голод пройшов через мою родину.

Мої батьки і діди пухли з голоду, а бага­то моїх рідних загинули. Чому ж мені так важко підняти свою товсту задницю й піти вшанувати загиблих? У чому справа?

Мільйони безвинно загиблих. Вибачте, але ця цифра просто не вміщається в моїй уяві. Ця трагедія подібна на якийсь фарс. Що це таке — десять мільйонів трупів? Дивна, незрозуміла цифра. Чому вона не зачіпає моє серце.
Спробуймо уявити собі цю трагедію. Уя­віть, що ваші діти померли з голоду. Візь­міть їх тільця і покладіть на купку. Потім уявіть, що ваша дружина чи чоловік, тато і мама, сестра і брат теж померли з голо­ду. Теж складіть небіжчиків на купу. Потім уявіть, що всі ваші рідні, друзі, сусіди, їхні діти, гості, які були на вашому весіллі, всі померли з голоду. Тепер зберіть ці трупи до однієї великої купи. Думаю, доклавши трохи розумових зусиль, ви зможете зібрати купу із кількох сотень трупів рідних, близьких та знайомих.

10 мільйонів — це 10 — 20 тисяч таких куп трупів. Від Львова до Києва — 500 кілометрів. Якщо висипати ці гори мер­ців вздовж траси, то на кожних п'ятдесят метрів припаде гора із тисячі трупів. Уявіть собі: ви їдете по трасі, а вздовж доро­ги — суцільна стіна трупів висотою три — п'ять метрів. І так година за годиною. Таке собі кіно на 8 — 10 годин. Тобто по 20 тіл на один метр траси. А серед них ваші діти і батьки.

Що це було? їх хтось цілеспрямовано убив, чи вони померли самі? Хіба це була війна? Чому вони не захищалися? Чи, може, було стихійне лихо? Чи лихо спла­новане, організоване і реалізоване кимось конкретно, хто має прізвище та ім'я?

Хтось знає ці прізвища? Чому я не знаю їх? Чому вони не написані на перших шпальтах наших газет?
I тут я зрозумів, чому мені так важко прийти і вшанувати пам'ять цих жертв. Мені соромно. Соромно, що Україна пе­режила таку ганьбу і досі боїться змити її, назвавши і покаравши організаторів і ви­конавців Голодомору.

Мені соромно, що десять мільйонів українців померли без сенсу, безславно, не загинули на полі бою? Чому не прославили Україну у великих звитя­гах? Кому потрібні іхні безглузді смерті і ганебна й боягузлива пам'ять про них?

Подібну ганьбу пережили і євреї під час Другої світової війни. Коли настав час їм вшановувати пам'ять жертв Голокосту, вони виловлювали по всьому сві­тові своїх вбивць і, або урочисто вбивали (страчували), або привозили до Ізраїлю й там організовували масові вшанування жертв. При чому'їм нерідко доводилося вирішувати серйозні моральні дилеми. То вбивцею був єврей, то німець, який орга­нізовував табори для переправки євреїв на землю обітовану, а потім перетворив їх на табори смерті. Ось так вони повіси­ли "хрещеного батька держави Ізраїль" Айхмана та інших. І так вони, як змогли, вшанували пам'ять своїх замордованих, кров'ю змиваючи ганьбу з тих, хто загинув безславною смертю.

Євреї не довго ламали голову, як вша­нувати жертв. Вони знали, що пам'ять невинних вшановується тільки кров'ю. Жертовник прагне крові і вогню. До жер­товника не треба приходити, щоб на ньо­го дивитися. Він вимагає жертви.

Якщо мені говорять, що українці, замордовані в голо­доморах, стали жертвами ко­муністичного режиму, то да­вайте повісимо комуністів.

А що поганого в тому, щоб повісити комуністів, які знищили мільйони україн­ців? Наприклад, що поганого в тому, щоб повісити Петра Симоненка (він же сам узяв на себе цей хрест)? Хоч так вшанує­мо пам'ять жертв комуністичного режиму. Скажіть, скільки людей прийде на публіч­ну страту Симоненка? Хіба не чудовим було б таке вшанування жертв Голодомо­ру? А який сенс у тому, щоб стояти біля хрестика і шморгати носом перед камера­ми? Мені що, нічого робити? Я ж не вису­ваюся. Нам, котрі нікуди не висуваються, нічого робити на такому вшануванні.





Отже висновок: якщо ми, панове, хоче мо вшанувати пам'ять невинно загиблих треба зробити небагато — знайти вбивць повісити на майдані. Ось тоді я теж при­йду і скажу: спочивайте в мирі, кохані, ми пам'ятаємо про вас... І сохрани нас. Господи, пити вашу чашу...
* Автор запевнив редакцію, що у заголовку мова йде про портрет