asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 18 19

7



Історія Культури

ПЕРЕДМОВА


Курс історія української зару-біжної культури» спрямований на збагачення і розширення гуманітар­ної підготовки студентів, формування творчої активності майбутніх фахівців. Ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історично­го розвитку, забезпечує розуміння системного зв'язку всіх складових культури — мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання, усіх форм духовних цінностей, формує світогляд.

Курс передбачає висвітлення проблем розвитку культури україн­ського народу в контексті зарубіжної культури, а також аналіз культур у їхньому взаємозв'язку. Така орієнтація відповідає крилатому вислову великого Т. Шевченка: «...і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Розвиток культури як процесу, як пізнання цього процесу-має бути орієнтований на формування таких якостей людини, як різнобічна осві­ченість, фізична досконалість, висока свідомість, моральність, розвинене почуття обов'язку. На них грунтується життєва та суспільна актив­ність людини.

Великі мислителі неодноразово зауважували, що зло, агресийність, насильство можна приборкати не лише покаранням, інтернуванням, а передусім мудрістю, совістю, красою вчинків. Ця проблема набуває особливої актуальності в умовах економічної, політичної та духовної кризи. Проте добро, краса мають перемогти зло і потворність, під якими б гаслами вони не виступали.

Нехтування загальнолюдськими цінностями та надбаннями пояс­нюється браком духовної культури. Зарадити цьому всепланетарному лихові може навернення людей, особливо молодого покоління, якому належить майбутнє, до культури у її глибокому розумінні.

Духовність є не що інше, як співвідношення добра і зла, гріха і спокути, сповіді й каяття. Найпоширеніше вона виявляється в гуманно­му ставленні до людини й природи. Через це у навчальних програмах чільне місце мають посісти проблеми вивчення людини з її прагнення­ми мати право на вільне виявлення своїх думок та обдарувань, земне Щастя, чуттєві радощі.

Актуальність і значення курсу «Історія української та зарубіжної культури» полягають передусім у тому, що він формує науковий світо­гляд студентів, загальноосвітній, фаховий і культурний рівень майбутньо­го спеціаліста. Саме цим керувалися державні органи У країни, прийнявши рішення запровадити у вищій школі курс поглибленого вивчення історії української та зарубіжної культури. При цьому не ставиться завдання зробити наших студентів професіоналами у царині літератури, образотворчого мистецтва, музики, вокалу, моралі, етики тощо. Однак не може бути кваліфікованим фахівець, який не має поняття про справ­жню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення то­що. Розуміння суті художнього слова, образу, краси мелодії, гуманного вчинку, пізнання історії культури того чи іншого народу, тієї чи іншої епохи збагачує особистість, формує духовність. Водночас зростає рі­вень інтелектуального, морально-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства в цілому і окремого індивіда, його душі, сумління, свідомості, інтуїції.

Розвиток культури в Україні потребує пильної опіки держави. Ду­ховна ж культура, у свою чергу, покликана оживити економіку та полі­тику на рівні з етикою, естетикою та педагогікою, сформувати моральні передумови для суспільного прогресу.






Культура як термін, як поняття по­ходить від лат. cultura — обробіток, освіта, розвиток. Це надзвичайна багатозначне і різнопланове поняття.

У широкому розумінні культура — це все, що створено людицбю, людським суспільством, фізичною і розумовою працею на благо людини, у більш вузькому значенні — ідейний і моральний стан суспільства, що визначається матеріальними умовами його життя (хоч і не завжди) і виявляється у його побуті, ідеології, освіті, свідомості, життєвій активно­сті, досягненнях науки, мистецтва, літератури, в фізичному та моральному вихованні.

Поняття «культура» неоднозначне. Це стиль і рівень досконалості,
що досягаються в опануванні тією чи іншою галуззю знання чи діяль­
ності, вміння (культура праці, культура мови, культура прведінки тощо),
сам процес творення і розподілу матеріальних та духовних цінностей, їх
використання.

1.1. Предмет і завдання курсу

Культуру поділяють на матеріальну і духовну, проте межі між ними часто умовні, штучні, рухливі.

Матеріальна культура — Це сукупність засобів виробництва і матеріальних благ, що створюються людською працею на кожному етапі суспільного розвитку, їх розподіл та споживання чи використання — це рівень розв'язання екологічних проблем і виживання людства на землі.

Духовна культура (духовність) пов'язана зі словом «дух» — фі-лософськцм поняттям, що означає нематеріальне начало, на відміну від матеріального начала світоіснування і його уявлення. Питання про спів­відношення духу і матерії — що з них первинне, а що вторинне, похід­не — основне питання філософії, яке до цього часу не має чіткого, обгрунтованого тлумачення і визначає рівень інтелектуального, мораль-но-етичного, естетичного та емоційного розвитку суспільства, індивіду­ума, його душі, совісті, свідомості, почуття, інтуїції тощо. У класовому суспільстві духовна культура неминуче стає класовою, тенденційною.

Як доводив Г. Спенсер, а за ним і А. Луначарський, духовна культура, її оцінка криється у здатності клітин нашого організму сприймати пре­красне, на якому грунтується дуалізм добра і зла.

Отже, розглядаючи поняття культури, слід мати на увазі, що існують особливості матеріальних і духовних форм суспільного виробництва. Матеріальна культура покликана задовольняти наші фізіологічні потре­би, дати людям насамперед їжу, одяг, житло, полегшити їх зв'язок і спіл­кування, тоді як духовна культура через органи чуттів впливає на наші почуття, думки, свідомість, волю, інтуїцію, настрій, лсихіку тощо.

Водночас між ними існує тісний діалектичний зв'язок і взаємообу-мовленість. Буття визначає свідомість, а висока свідомість спонукає людину зробити кращим буття, викликає прагнення до ідеалу в усьому: в організації харчування, відпочинку, у будівництві житла, виготовленні одягу, людських взаєминах. У людини все має бути гарним. Це аксіо­ма.

Разом із тим у системі суспільного виробництва духовна культура має відносну самостійність. Вона часом піднімається вище свого еко­номічного і політичного становища за змістом, покликанням. Візьмемо за приклад розвиток духовної культури України в умовах кріпосниць­кої Рбсії.

Слід мати на увазі й те, що суперечливий «непрямий» характер зв'язку суспільного матеріального виробництва та духовної культури поро­джує ілюзії їх незалежності, самостійності.

До культури ми звертаємося тому, що вона виконує насамперед людинотворчі функції. Сучасна епоха порушує перед громадянами на­шої держави в цілому і перед молоддю зокрема актуальні завдання щодо здійснення перебудови нашого суспільства в рамках незалежної демократичної України. Нове політичне й моральне мислення має увібрати в себе прогресивну думку і досвід усіх передових людей і наро­дів, забезпечити їх духовне збагачення. І тут набуває чинності закон наявності загальнолюдського, націрйального, класового, конкретно істо­ричного у філософії культури, їх співвідношення. Не можна бути пат­ріотом свого» народу, не люблячи інших народів, і не можна бути істин­ним інтернаціоналістом, якщо цураєшся, соромишся, а тим паче знева-жаєш, зраджуєш чи гнобиш свій чи інший народ.

Світова культура — це вікова сукупність культур цілісного світу, що визначається власною системою загальнолюдських цінностей і за­лежно від умов розвитку конкретизується і розгалужується На певні рівні якісного і кількісного характеру, акумулює, відсорбовує і розвиває най­кращі риси національних культур.

У зв'язку з цим великі та малі нації і народності не повинні відособлю­ватись стояти осторонь від розвитку світової цивілізації, планетарної культури. Сьогодні дедалі більше й активніше розвиваються процеси

взаємодії різних народів і трудових колективів у господарському, полі­
тичному і духовному житті, в обміні найрізноманітнішою інформацією,
ознайомленні, вивченні основ історичного розвитку культури народів
планети. І все це покликано сприяти ще пліднішому розгортанню за­
значених процесів, глибшому розумінню ролі та значення інтеграції і
тенденцій, що намітилися останнім часом і почали виявлятися у суспіль­
ному житті народу суверенної України.

До світової культури маємо підходити як до невичерпного джерела, духовної скарбниці розвитку Людства, загального надбан-

ня народів усіх континентів, рас, наційї.

Класифікуючи історичні періоди розвитку світової культури, слід ус-відомлювати, що все в природі має свій початок, розквіт і вгасання. Так, між культурами первісного, рабовласницького, капіталістичного і сучас­ного, індустріального суспільства не має провалля. Елементи частини попередніх епох впліталися в наступні, всмоктувалися ними. Сучасна культура не може обійтися без надбання попередніх епох.

Крім загальної є ще культура певного регіону, наприклад європей-сько-північно-американська, далекосхідна, індійська, арабо-мусульманська, тропічно-африканська та латиноамериканська. Вони, в свою чергу, ма­ють свої внутрішньорегіональні культурно-конфесійні особливості, архі­тектоніку, що характеризується за місцем проживання основної маси її носіїв, географічним положенням, традиціями, патріотизмом тощо.

Виділяються, хоча й не чітко окреслюються своїми рубежами, куль­турні епохи Стародавнього світу, середньовіччя, Відродження, Нового часу і сучасності, хронологічні рамки яких розпливчасті, а зміст скоріше конгломеративний через різні обставини і причини.

Національна культура тісно пов'язана з поняттями «нація», «ет­нос» і становить сукупність економічних, політичних, побутових, мовних, обрядових, моральних та інших чинників. Українська культура бере свій початок з часів легендарного суспільного Трипілля, охоплює всю сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених українським народом на терені України та за її межами (діаспорою) протягом усієї його історії.

Це треба мати на увазі при розробці програми курсу. Незначний Досвід у цьому вже є, хоча деякі з програм не витримали часу і не знайшли застосування у вищих навчальних закладах. Не вдаючись до ретельно­го аналізу ряду традиційно-догматичних проектів програм, не можна не помітити того, що під ностальгією за світовою культурою відкидається на задній план вивчення вітчизняної української культури з найдавні­ших часів і донині.
Насторожує також і те, що у схилянні перед світовою культурою (а хто в принципі проти неї?) водночас виявляється прагнення вивчати культуру України не в історичному розрізі з усіма злетами і падіннями, а вибірково або за певною схемою, наприклад культура України і сучас- ність.

Кожна культурна людина повинна знати історію і сучасність того народу, серед якого живе.

Світова культура має цікавити як викладача, так і студента насампе­ред лише в межах взаємодії і взаємовпливу її на вітчизняну, які розви­вались поряд і були найближче одна до одної, тобто під рубрикою «укра­їнська та зарубіжна культура».

Водночас не слід забувати, що український народ вписав одну з най­яскравіших сторінок в історію світової культури. Росіянами україн­ського походження називають М. Гоголя, М. Щепкіна, А. Макаренка, С. Корольова, американцями, канадцями українського походження — І. Сікорського та ін.

Відповідаючи на анкету редакції журналу «Украинская жизнь», адре­совану представникам великоруської культури, А. Луначарський у 1912 р. писав: «Звертаючись, зокрема, до українського руху, який після 1905 р. нарешті починає набувати масового характеру і зростає тепер, незважаючи на будь-які перепони, я повинен одразу сказати, що жодне національне пробудження не викликало в мене суб'єктивно стільки гарячих симпатій. Для чого є, як я гадаю, і суспільні, і особисті причини... Від самостійного культурного розвитку українського народу можна чекати найвтішніших результатів, бо немає ніякого сумніву в тому, що це одна з найобдаровані-ших гілок слов'янського дерева». І далі: «Особисто я, — хоч і належу до російської сім'ї і виховувався на російській мові, єдиній, вживаній моєю сім єю, — народився і провів дитинство та ранню юність у Полтавській та Київській губерніях, і до деякої міри зблизився з українською душею. Ще гімназистом я перечитав усю найвагомішу українську літературу, з трепет­ним захопленням прислухався до незрівнянної музики Великого Кобзаря, жив, можна сказати, в атмосфері чудової малоруської пісні і був старанним відвідувачем українського театру з його геніальними коміками і його цар-ственним талантом — Заньковецькою. Природно, що усе це розвинуло в мені гарячу любов до вашого народу, як і дало безмежну кількість дрібних спостережень, винесених завдяки спілкуванню з українськими народними масами. Мені здається, що і природа, й історична доля створили для укра­їнського народу важливі передумови для культури високої та оригіналь­ної» .

Світочі культури високо цінували українську народну творчість, літе­ратуру та мистецтво, усю культуру взагалі за їх неперевершений демок­ратичний гуманізм, художню виразність, народність. За їхнім визнан­ням, українська музика та поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок навіть світової народної творчості. Мінорна за змістом, сумна навіть у своєму веселому пориві українська пісня ставить­ся всіма знавцями на перше місце у музиці всіх народів.

Українські думи, що через століття передавалися гомерами Украї­ни — кобзарями, світять своїми фарбами, почуттями, лицарством у лю­бові і ворожнечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумли­вістю. І зрозуміло, що ця величезна і рідкісна духовна обдарованість народу України не могла не дати своїх творців-професіоналів, таких як Маруся Чурай, Г. Сковорода, І. Котляревський, І. Шевченко. Остан­ній став планетарним учителем почуттів, предтечею і поборником вели­кої визвольної боротьби за справжню свободу, рівність і братерство народів у «сім'ї вольній, новій».

Тож не дивно, що ще батечко того, хто розіп'яв Україну, клятвовід-ступник Олексій «Тихий», попри договірні статті Переяславської ради, наказував своїм опричникам-держимордам, які засіли підступно в міс­тах України, на території священної Печерської лаври зі своїми казе­матами, равелінами і гарматами, виловлювати всіх кобзарів, садити в тюрми, а їх кобзи, бандури, сопілки «нещадно жечь окаянных». І це був не пустий звук, і руйнація не одного покоління.

Царський уряд не міг терпіти того, що на Україні ще в середині XVII ст. майже все населення уміло читати й писати, що хлопчики й дівчатка вчилися разом, вивчали математику, природничі науки, натурфі­лософію, риторику, піїтику. І як не шаленіли царські посіпаки, але не можна було спинити потяг народу до знань, до культури, великої та всеосяжної. Переписи 1740 і 1748 pp. свідчили, що в семи полках Полтавської та Чернігівської губерній на 1094 села припадало 866 шкіл, в яких викладали українською мовою, на 746 чоловік існувала одна школа. Однак у 1804 р. було видано указ про заборону навчати українською мовою. Відтоді писемних ставало дедалі менше і врешті-решт звелося до 10—13 % на 100 чоловік у 1897 р., переважно росій­ськомовних дворян. Проте економічно експлуатувати царський уряд вмів добре. Так, з України за 9 років було зібрано доходу, не рахуючи нещадного і безплатного вивезення продуктів, 3 млн 500 тис. руб., а повернуто на різні витрати (в основному на утримання чиновництва і правопорядку) лише 1 млн 700 тис. руб. Ось така була велика місіо­нерська місія «старшого брата» за духом, релігією, мовою, так відчува­лися його обійми: царський, деспотичний уряд робив усе, щоб нівелювати український народ, перетворити його у колоніальну базу сировини та в резервну армію для освоєння загарбаних східних пустель та напівпус­тельних регіонів. Та не скувати душі живої і слова живого...

Вивчення та засвоєння теорії й історії української і зарубіж­ної культури покликані допомогти формуванню патріотичних по­чуттів та інтернаціональних традицій студентської молоді в нових демократичних умовах, на новому рівні в незалежній Україні.
1.2. Методологічні принципи і джерела вивчення культури як історичного процесу

Методологічні принципи полягають у тому, щоб через великий обсяг конкретного матеріалу показати логіку розвитку духовної культури впро­довж століть, враховуючи специфіку національних моделей цієї культу­ри. Саме тому у програмі курсу мають бути виділені науково-методичні, світоглядні аспекти. Ознайомлення з ними дає можливість виробити певні типологічні принципи, що, в свою чергу, сприятиме формуванню у студентів навичок самостійної орієнтації в проблемах духовної куль­тури, в тому числі і сучасної. Можуть бути використані діахронні, син­хронні, порівняльно-історичні, структурно-функціональні, системні та ін­ші методи дослідження історії української та зарубіжної культури, а також запозичені з інших наук, таких як соціологія, психологія, антропо­логія, біологія, кібернетика, семіотика, етнографія.

Велике значення має психологічний підхід на основі принципу історичного матеріалізму. До речі, національна психологія в офіцій­ній політиці, ідеології раніше ігнорувалася. Проте відомо, що одним з елементів соціальної психології є проблема самосвідомості, етнічної, • соціальної (класова самосвідомість трудящих навіть у підході до пре­красного), групової (самосвідомість будь-якої групи, суспільства) та індивідуальної (самосвідомість особистості).

В умовах значного зростання інтересу до проблеми розвитку куль­тури надзвичайно важливим і конче необхідним є розкриття специфіки цих недостатньо вивчених принципів.

Враховуючи, що програма розрахована на студентів, при висвітленні розвитку історії культури українського народу слід спиратися на мето­дологічні принципи, які маємо в працях Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, М. Грушевського, Г. Плеханова, А. Луначарського, Б. Леп-кого, М. Зерова, Л. Курбаса, О. Гончара, М. Рильського та інших видатних мислителів у галузі теорії культури, для якої характерним е принцип соціально-економічної зумовленості розвитку культури, філо­софсько-світоглядного трактування її народного характеру, визнання специфічності традицій як невмирущого джерела духовності, що збері­гає моральне здоров я, чистоту помислів і устремлінь аж до утверджен­ня своєї державності.

Наприклад, виділяючи такий принцип, як взаємозв'язок між сус­пільним виробництвом та культурою, треба вміти бачити складний та суперечливий характер цього зв язку, адже культура, маючи самостій­ний характер, не прямо відображає зміни у матеріальному виробництві. Високий рівень розвитку культури дореволюційної України не відповідав тому низькому рівню соціально-економічних відносин, які характери­зували економіку тодішньої південної російської частини імперії.

Лише в остаточній формі закономірності розвитку культури визнача­ються рівнем матеріального базису суспільства.

При аналізі розвитку культури не можна обійтися без одного з основних принципів філософії — принципу історизму, тобто об'єктивного дослідження витоків художнього витвору чи навіть мистецької течії, всеохоплюючої духовності, їх місця в суспільстві, їх впливу на суспільне життя.

Наприклад, злочином проти історії культури українського народу слід вважати тенденційне, кон'юнктурне карамзіно-погодінське невігла-ське викреслення або замовчування історії українського народу, зокре­ма материкової Наддніпрянської частини, майже на два століття після походу Батия на Україну у 1240 р. І це робилося на підставі вигаданого суцільного погрому і спустошення благословенної апостолом Андрієм Первозванним Землі. В дійсності такої гіпертрагічної руйнації тоді не було. Світ не мав би феноменального козацтва з усім його розвоєм великої цивілізації, якби його зародки і першооснова не існували ще в Київській Русі і вони не були успадковані наступним поколінням й епохою.

До конкретних методів дослідження слід віднести порівняльно-історичний метод, до якого входять діахронічний, що застосовується при зіставленні різних за жанром хронологічних джерел, наприклад билин, дум та літописів, і синхронічний, коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змі­стовому зіставленні. Так, можливе зіставлення Європейського Рене­сансу з національним Відродженням у народів Центральної та Півден-но-Східної Європи в другій половині XVIII — середині XIX ст. та епохою так званого Східного Ренесансу XII—XIII ст. в країнах Серед­ньої Азії та Закавказзя.

На думку сучасних філософів, у вивченні культури слід застосовувати метод структурно-функціонального аналізу, коли об'єкт, що вивча­ється, немовби розкладається на складові частини, виявляються співвід­ношення між цими частинами, правила їх поєднання в групи і виведення певних парадигм (стійких визначаючих модулів).

За допомогою методу структурно-функціонального аналізу можуть бути виділені як саме поняття «культури», так і різні функціональні ком­поненти її. Так, розглядаючи сутність культури у співвідношенні із сус­пільними процесами, виділяють первинні складові культури — етнічні, національні та вторинні — соціальні, класові, які в певних умовах висту­пають як співвідношення змісту та форм.

Важливим методом дослідження і вивчення історії культури є ме­тод системного аналізу, коли всі феномени культури розглядаються у взаємодії її складових частин як основи, на якій формуються нові якості.

Системний метод нерозривно пов'язаний з типологічним підходом до явищ культури, коли незалежно від хронологічних рамок виділяють­ся такі особливості культури, які притаманні, хоча і не збігаються у часі, різним регіонам (той самий Західний Ренесанс XVI ст. і Східний Ренесанс XII—XIII ст. в його гуманістичній, антиклерикальній спря­мованості).

У дослідженні явищ культури широко застосовуються методи кон­кретних наук — семіотики, соціології, демографії, психології, антрополо­гії, біології, математики тощо).

Зрозуміло, що в процесі освоєння цього матеріалу необхідно конкре­тизувати аналіз цих методичних прийомів відповідно до профілю навчаль­ного закладу, факультету, на якому читається курс лекцій з історії укра­їнської та зарубіжної культури.

У зв'язку із зазначеним постає питання, як вивчати культуру взагалі. Тут може бути кілька методично-структурних варіантів і напрямів. Один з них найпоширеніший, навіть класичний — в історичній послідо­вності. За епохами, періодами, століттями, датами: мова, освіта, наука, література, театр, живопис, архітектура, скульптура, музика, усна народна творчість, звичаї, обрядовість, мораль тощо.

До того ж якщо тісно пов'язувати духовну культуру з матеріальною, а обидві разом — із соціально-економічним і політичним розвитком нації та ще додати до цього глибокі знання, чесність у підході до явищ культури, то можна досягти певної мети. І не лише інформаційного характеру, а й пізнавального, виховного. Та ще коли глибоко і всебічно вникнути в механіку, ремесло, талант, стиль, майстерність, художність, народність тієї чи іншої галузі, жанру, виду культури та її творців і носіїв, мало б велике значення.

Можна піти галузевим, жанровим шляхом, розглядаючи окремо освіту, літературу, живопис, обрядовість від першопочатку і до наших днів, ана­лізуючи при цьому те, як певна духовність зароджувалася, розвивалася і якою стала тепер. Обидва ці шляхи прийнятні. Другий варіант навіть привабливіший. Річ у тім, що при традиційному історичному підході до висвітлення духовної культури, особливо у тих навчальних закладах, де викладається окремо ще й історія України, впадатиме в око подвійність історії як науки. І тут виникнуть пропозиції, якщо не ліквідувати один з цих предметів, то принаймні об'єднати їх.

Чим загрожує така новація? Насамперед тим, що ризикуємо втопи­ти вивчення духовної культури в загальній історії. А на опанування теорії культури, генезису самого мистецтва, духовності, моралі, їх специ­фіки уже не вистачить ні часу, ні снаги.

Відразу уявляються заперечення опонентів щодо того, що не можна розглядати розвій чи занепад духовної культури без загальної історії, соціально-економічних, політичних і патріотичних катаклізмів, адже культура слугує народу, відображає його дії, мрії, сподівання, стверджує цей народ. Проте при такому підході ризикуємо перетворити літературу, мистецтво на служницю або в ілюстратора загальної драматичної й трагічної історії, зробити її суддею, сурмачем і колисковою, а всю куль­туру поставити в рамки «ідеологічного забезпечення».

Досить згадати «соціалістичну» добу, коли мистецтво розвивалося за соціальним (тобто партійним) замовленням і мало драматичні на­слідки вже від того, що його духовні батьки не вміли чи не хотіли як належить навіть прочитати і зрозуміти свого ж вождя В. І. Леніна, який, працюючи у 1905 р. над статтею «Партійна організація і партійна літе­ратура», мав на увазі винятково партійну, а не художню, мистецьку літе­ратуру.

Разом з тим ми не закликаємо вивчати і пропагувати мистецтво заради мистецтва. Хоча знаємо, що воно також має право на своє життя, може існувати само по собі і для себе, а не бути ілюстратором до історії. Бо історичні, суспільні катаклізми не стільки стимулюють його своїми гострими сюжетами, скільки руйнують матеріальні та духовні цінності — першооснову художнього творення.

Поміркуємо над тим, що легше і благородніше робити: описати гру розуму, здорового глузду, глибини і порухи душі людської, її красу та велич, чи механіку, технологію знищення людей, нівечення душ у різних таборах і гулагах? Мабуть не так уже й складно стати «популярним» письменником, описуючи жах концтаборів, який сам по собі хвилює, або змальовуючи міліцейські будні чи роботу хірурга зі скальпелем у руках. Ефективно! Вражає! Тільки чомусь О. Пушкін, досконало вивчивши пугачовщину на місцях подій, для історії лишив документальну «Історію пугачовського бунту» з переліком тисяч смертей з обох боків, а для духовної насолоди нащадкам створив «Капітанську дочку», яка ввій­шла в скарбницю російської літератури і культури.

Минуть тисячоліття, а євангельський образний вислів «нести свій хрест», що в переносному значенні тлумачиться як покірність долі, вели­ке страждання в ім'я ідеї, добра і гуманізму, житиме у віках, як образ Джоконди. Це, звичайно, не означає, що коли тебе вдарили по лівій щоці, підставляй і праву.

Отже, духовна культура повинна давати душевну врівноваже­ність, відкривати у людині найблагородніші почуття, формувати їх і розвивати, а не будити звірячі інстинкти, ненаситну жадобу помсти та ін.

Вивчаючи історію української культури, треба мати велику толеран­тність, як тепер кажуть, терпіння. Над історією не плачуть і не сміються, її розуміють. У зв'язку з цим слід дотримуватися такої тенденції: не зосереджувати всю увагу на критиці лютих ворогів українського народу, що, безперечно, були впродовж віків аж до останнього часу (антилюдські дії яких негативно впливали на розвиток І розвій української культури, що стає дедалі більш очевидним і відчутним), а наголошувати на тому, як у таких жахливих умовах ця культура однак вижила, розви­валась і продовжує давати світу шедеври мистецтва, зразки гуманізму, високої моральності. Інакше ми ризикуємо перетворитися в месників, ненависників інших народів, шовіністів, витрачаючи сили і час на непер­спективну і неблагородну справу. Необхідно самому вчитися і людей навчати добру. Адже творіння прекрасного і тепер, і в майбутньому не матиме прямого і гладенького Невського проспекту. На його шляху все може трапитися, як підказує гіркий досвід минулого. Поряд з добром є ще і зло, гріх залишається не покараним, без сповіді, спокути і каяття.

До того ж молодому поколінню природно хочеться проникнути в цю всепланетарну майстерню, у процес творення прекрасного, у стиль, шляхи і методи його: особистість хоче вибитись із звичайної у незвичай­ну, оригінальну, щоб не тільки зробити своє життя достойним розумної людини, а й полишити по собі глибокий або хоча б помітний слід на землі.

Разом з тим не достатньо милуватися вражаючою і чарівною укра­їнською духовною культурою, яка здебільшого формувалася під тяжким пресом колоніального і соціального гноблення. Сьогодні народжується жагуча потреба поряд із пізнанням своєї майбутньої професії, а також історії та теорії духовної культури, виявляти і спонукати до цього таланти, допомагати їм визріти й розкритися повною мірою. Так у свій час зробив професор Харківської консерваторії П. Голуб'єв студен­тові інженерно-будівельного інституту Б. Гмирі, який згодом став солі­стом Київського театру опери та балету імені Т. Шевченка, одним з найвидатніших співаків, майстром оперного і камерного вокального ми­стецтва не тільки в Україні, а й у світі.

Припустимо, що Б. Гмиря, Є. Мірошниченко чи інші видатні співа­ки— це виняткове явище. Проте не зайвим буде студентові крім опа­нування обраною професією навчитися співати, танцювати, грати на тому чи іншому інструменті, малювати, фотографувати, віршувати, навчи­тися ораторському мистецтву, вміти виготовляти художні вироби з мета­лу, дерева, глини, скла, займатися вишиванням, ткацтвом тощо, тобто навчитися якомусь тонкому художньому ремеслу. Люди часто запиту­ють не тільки про те, що ти знаєш, а й що ти вмієш. І це вміння дуже цінується. Адже навряд чи є вища насолода як творити своїм розумом, своїми руками, своєю душею, робити людям добро, радувати їх. А цього можна досягти лише вдумливим наверненням нашої молоді до культу­ри глибокої і всеосяжної, до собору великої духовності.

Передбачається вивчати матеріальну культуру, події і вірування, усну народну творчість, початок письменства, освіту, літературу, ар­хітектуру, образотворче мистецтво, музику, театральне мистецтво, мистецтво кіно та телебачення, видавничу справу, народні ремесла і тощо.

Слід вивчати, цінувати все те, що протидіяло варварству, дикості, концентрованим виявом чого стали фашизм та мілітаризм, а також злиденність, невігластво, аморальність, безправ'я, егоїзм індивідуальний, колективний, національний, космополітичний. Вивчати необхідно куль­туру, споконвічна місія якої полягає в тому, щоб протидіяти темряві, антилюдяності.

Вивчаючи серцевину, мозок духовної культури, необхідно передусім звертати увагу на мистецтво, в якому на передньому краї стоїть літера­тура.

Поява писемності — умова для розвитку літератури, в тому числі і художньої, як людинознавства з усіма видами і жанрами, компаративіз-мами, порівняннями і проблемами загальнолюдської культури.

Серед форм мистецтва важливе місце посідає театр як особливий вид мистецтва, що поєднує виразні засоби акторської майстерності, дра­матургії, музики, живопису. Специфіка музичної культури Київської Русі, для якої характерним був розквіт вокальних жанрів культового співу (тропарі, стихарі, гімни та ін.). І тут же — народна музична творчість — виконавці епосу, музична творчість лицарів, бродячих спів­ців та музикантів в Україні — лірників, кобзарів, менестрелів.

Ці види і жанри раннього театрального мистецтва слугували джере­лом для створення вертепу, шкільного театру, кріпацького театру як перших сходинок до утворення театру І. Котляревського, І. Квітки-Основ'яненка, М. Щепкіна, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, ЛГКурбаса, М. Куліша, І. Микитенка, І. Кочерги, Ю. Яновського та ін.

Мистецтво, кіно і телебачення виникли на технічній базі й об'єднали в собі просторові та часові види мистецтва: художнє, документальне, мультиплікаційне та науково-популярне.

Мистецтво кіно, яке започаткувалося відкриттям фотографії та кі­нескопа Едісона і виросло в індустрію розваги, ідеологізації мистецтва бізнесу, дало світу таких геніальних творців, як О. Довженко, І. Савчен­ко, І. Кавалерідзе. їх естафету підхопили В. Іллєнко, В. Денисенко, М. Мащенко, І. Миколайчук та ін.

Новий крок у мистецтві зробило телебачення як засіб масової куль­тури зі своєю специфікою і суперечностями.

Музика як вид мистецтва, до того ж найбільш специфічного, яке притаманними лише йому формами відображає людську діяльність, емо­ції, настрої, має свою мову, яка у кожного народу і в кожну епоху різна.

І нарешті, архітектура, живопис та скульптура — та сама музика, яка застигла у благородному камені, металі, дереві, фарбах з незліченними сюжетами, різновидами форм і жанрів, що передають людське буття і мрії. Українська культура, яка замішана на народній творчості, на високому професіоналізмі, внесла значну частку в світовий образ, у музику всепланетарної духовності.

Для вивчення курсу «Історія української та зарубіжної культури» видано багато посібників, інтенсивна робота у цьому напрямі три­ває. Національна академія наук України готує фундаментальне п'яти­томне видання. Є такі видання, як: Теорія та історія світової та вітчиз­няної культури: Курс лекцій / А. К. Бичко, Б. І. Бичко, Н. О. Бон­дар та ін. —- К., І993; Історія світової культури: Навч. посібник / Л. Т. Левчук, В. С. Грищенко, В. В. Єфіменко та ін. — К., 1994; Культура українського народу: Навч. посібник / В. М. Русанівський, Г. Д. Вервес, М. В. Гончаренко та ін. — К., 1994; Теорія та істо­рія світової та вітчизняної культури: Підручник / Н. Я. Горбач, С. Д. Гелей, 3. П. Російська та ін. — Львів, 1992.

У вивченні цього питання слугуватимуть літературні пам'ятки та образотворчі шедеври минувшини, твори письменників і митців, професіо­нальних критиків та істориків, талановитих публіцистів, періодика то­що. Наприклад, вивчаючи культуру Київської Русі, поширення книги, слід звернути увагу на «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святос­лава» 1073 та 1076 pp., літописання, «Поученіє Володимира Монома-ха», «Житія», «Києво-Печерський патерик», паломницьку літературу, «Слово о полку Ігоревім», перекладну літературу того часу, в якій про­глядається патріотичний зміст, попри тенденційному багаторазовому їх переписуванню, без залишення оригіналів. Народне світосприйняття пе­ріоду переходу від епохи «присвоєння» (родоплемінних відносин) до епохи «перетворення» (ранньофеодальних відносин) відображене в па-м ятках народної творчості — обрядовій поезії, прислів'ях, заговорах, народних піснях, легендах, думах, билинах, де яскраво передано майбут­нім поколінням гуманістичні ідеали, образи героїв — борців за народну волю, торжество моральних цінностей.

У міру розвитку української мови з'являються професійні літератори, зокрема з середини XVI ст. письменники-полемісти (І. Вишенський), які борються проти культурної та релігійної експансії шляхетської Польщі. В епоху визвольної боротьби українського народу проти іно­земних загарбників, які оточували Україну з усіх боків, в українській літературі посилюються свободолюбив та демократичні тенденції (вір­шова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма в літературі).

Усна народна творчість відображала антикріпосницькі тенденції, ге­роїчні визвольні ідеї (козацькі цикли дум). У цей час поглиблюється зв'язок фольклору з літературою, швидко формується і фіксується в писемності сучасна українська мова, розвивається науково-філософська думка в навчальних закладах України (школи існували з XIII ст., а в XVI ст. виникають братські школи — ЗО шкіл). Школа, заснована в 1615 р. в Києві, пізніше стала першим вищим навчальним закладом — академією на Україні і в усій Східній Європі, де студенти вивчали літературну українську мову того часу, церковно-слов'янську, польську, латинську, грецьку, давноєврейську, німецьку і французьку мови, історію (в тому числі історію України), географію, математику, астрономію, кате­хізис, піїтику, риторику і діалектику, філософію і богословіє. Творча спад­щина ректорів і викладачів Київської академії — це цінне джерело при вивченні культури України XVII—XVIII ст.

Настільними книгами повинні стати також твори Г. Сковороди, І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, котрі викривали суть національного та соціально­го гноблення, яке терпів український народ, і обстоювали докорінні зміни у його становищі.

Надзвичайно глибокого розвою українська культура, її мова, ідей­ний зміст, форма набули у творчості А. Метлинського, М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, М. Шашкевича, Л. Глібова, М. Вовчок, С. Руданського, А. Свидницького, Ю. Шедьковича, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, М. Старицького, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, І. Тобілевича, І. Манжури, П. Грабовського, І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, які, ставши на шлях реалістичного відтворення дійсності, закликали до революційного перетворення її.

Культура радянської доби, над якою тяжіли тоталітарний режим, політичні репресії, соціально-економічні потрясіння, гальмівні явища 60— 80-х років, потребує об'єктивного аналізу, дослідження і вивчення. В ній є надзвичайно багато цікавого, а разом з тим і драматичного; виня­ток становить українська діаспора, хоча і в неї є свої проблеми.

Майже все XX ст. у культурному генезисі мало глибокі карби драматичної державно-політичної історії, яка, відомо, несла на собі хрест соціально-економічних потрясінь, воєнних катаклізмів, класової боротьби і хаосу, мосового гноблення, а отже, і занепаду національного і загально­людського, гуманістичного в усьому укладі життя.

Та все ж і далі розгорталася і посилювалася ідея української держав­ності у змісті і рушії в українській художній культурі як формотворчому чинникові її духовності. І, як наслідок, у революційному змаганні стало проголошення Української Народної Республіки. А далі, з одного бо­ку, поразка УНР та ЗУНР, соціалістичний переворот зі своєю диктатурою пролетаріату, утопіями та ілюзіями, ідеологічні екстерми більшовизму як головна «стилеутворююча» детермінанта державно-політичного і куль­турного життя країни, а з іншого — «український ренесанс 20-х років», голодомор 1932 — 1933 pp., репресії, трагедія у часи другої світової війни, доба «холодної війни», відкритий поворот до російського націонал -шовінізму як панівної в СРСР ідеології, погроми «українських бур­жуазних (?!) націоналістів» та «безрідних космополітів», курс на про-вінціалізацію української культури як засіб її нівелювання і витіснення, атаки на «дисидентів-шестидесятників» у літературі і мистецтві.

Та безкінечно такий стан справ тривати не міг. З'являються елементи духовного й інтелектуального опору у сфері культури як один із чинників «перебудови», поступове повернення забутої репресованої спадщини, ознайомлення культурної громадськості з надбаннями української літе­ратури, мистецтва і науки в діаспорі.

З проголошенням незалежності відкрито починається відродження всіх кращих здобутків в Україні, а водночас і зростання труднощів вна­слідок обставин економічної кризи, проблем переходу до ринкових від­носин, шаленого антагонізму, незгуртованості суспільно-політичних і куль­турницьких сил і угруповань та їх егоїстичних авангардистів. Усе це робиться в час піднесення престижу української національної культури, входження її у світовий культурний процес, розширення й інтегрування інтенсивних міжнародних зв язків на благо вселюдського співжиття, коли на першому плані вже стоїть проблема самого виживання людства на Землі.

Отже, культура України пройшла тривалий і складний шлях становлення і витворювалась в непорушній єдності з розвоєм української людності і становленням українського суспільства. На її генезис особливо відчутно вплинув народно-звичаевий стрій українського народу, обрядовість і вірування українців різних теренів України. Поступово, міцно пов'язана з українською церковною традицією і всім розмаїттям українських філософських шкіл, культура нашого народу визначилася в довершено філософську та суспільну субстанцію і набула вагомого самостійного впливу на духовний розвій нації, на громадську думку, на державну розбудову України.





следующая страница >>